Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Контрольна робота - Слобідська Україна в другій половині ХVІІ та ХVІІІ століть - файл 1.doc


Контрольна робота - Слобідська Україна в другій половині ХVІІ та ХVІІІ століть
скачать (123 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc123kb.18.12.2011 17:15скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
Харківський гуманітарний університет

«Народна Українська Академія»
Факультет «Заочно-дистанційного навчання»

Кафедра: Філософії і гуманітарних дисциплін
Контрольна робота

З курсу: Історія України в контексті всесвітньої історії

На тему: Слобідська Україна в другій половині ХVІІ та ХVІІІ століть

1 семестр

Контрольна робота здана

В деканат


Виконана:

студенткою 1 курсу

групи БУ

Суріковою Іриною

Олександрівною
Перевірена:

Корнієнко Віра

Миколаївна
Харків 2009

ЗМІСТ
Вступ ……………………………………………………………………………………………. 3

Освоєння українцями території «Дикого поля»…………………………………………….... 3

Козацький устрій Слобожанщини……………………………………………………………... 8

Культура та побут Слобідської України……………………………………………………... 11

Висновки……………………………………………………………………………………….. 16

Список використаної літератури……………………………………………………………... 17

ВСТУП

На жаль, багато з нас поверхово обізнані зі своїм минулим. І причини цьому різні. Це і байдужість і заклопотаність і багато іншого. Але основна біда в тому, що ми й не могли по-справжньому знати свою історію, бо протягом десятиріч її перекручували, переписували на догоду радянській владі, безпідставно перебільшуючи значення одних подій і применшуючи або зовсім замовчуючи інші. Лише з прийняттям Україною незалежності відроджується правдива історія нашого народу. Порівнявши «Історію міст і сіл УРСУ. Харківська область», видану 1967 року, і «Наш край – Богодухівщина» видану 1993 року, я побачила, що багато питань про один і той же період висвітлюються зовсім по-різному.

Метою мого дослідження стала зацікавленість історією краю, де я живу, і де жили мої предки. Знання своєї місцевої історії потрібне кожному, бо воно робить нас духовно багатшими, мудрішими. Немає історій кращої чи гіршої. Минуле не можна змінити, виправити. Його просто треба знати таким, яким воно було в дійсності. На ньому потрібно вчитися робити з нього висновки, щоб робити сьогодні менше помилок.
^ ЗАСЕЛЕННЯ ДИКОГО ПОЛЯ

Найчастіше під назвою Дике поле розуміли незаселену територію Лівобережної, Слобідської та Південної України, яку в різні часи краяли Річ Посполита, Російська держава і Кримське ханство. З другої половини ХІІІ століття степова та частина лісостепової території басейну Сіверського Дінця в результаті руйнівних походів монголо-татар надовго спустіла.

Сприятливі природно-кліматичні умови привели в цей район людей. Проте після монголо-татарської навали ця земля протягом трьох століть була вільна, майже не заселена, у результаті чого вона одержала назву Дике поле. Тут панували татари, їх регулярні спустошливі набіги перешкоджали заселенню Дикого поля.

Щорічно навесні, коли степи вкривалися травою, татари виступали в грабіжницький похід. Через територію Дикого поля пролягали шляхи, якими татарами робили свої набіги. По території Слобідського краю пролягав Муравський шлях. Він проходив степами Дніпровського та Донського басейнів від Кримського перешийку до міста Тули між верхів’ями рік, але не перетинаючи ріки. Від Муравського відокремлювались Ізюмський та Кальміуський шляхи. Цими шляхами татари здійснювали набіги на південні окраїни Московської держави.

Перед Московською державою стало питання захисту своїх південних земель від руйнівних набігів кримських татар. У зв’язку з цим поновилася боротьба між кочовими татарами та осілими слов’янами за степ, за освоєння Дикого поля.

Московська держава нешвидко, потроху посувала свої кордони на південь. Уряд надсилав у степи своїх дозорних, які спостерігали та охороняли південні кордони. Тут розташовувалися застави, станиці дозорних, будували фортеці. Саме тому першооснову цих міст, їхнє центральне ядро складали фортеці.

Активна урядова колонізація Дикого поля розгорнулась ще наприкінці ХVІ століття. Тоді були побудовані міста Воронеж, Єлець, Бєлгород, Курськ, Оскол, Валуйки.

Деякі оборонні пункти розташовувалися далеко на південь від кордонів Російської держави.

Серед таких міст була Балаклія, яка згадується в документах ще у 1571 році. «У середині ХVІ століття на Осколі і на Дінці російським урядом було встановлено сторожову службу. Сім варт, поставлених у 1571 році, мали повідомляти війська про наближення татар. На підвищені, в гирлі річки Балаклійки, стояла тоді третя варта, яка спостерігала за місцевістю, …»1. Засновники варти, російські козаки, назвали її в другій половині ХVІ століття Ново-Серпуховом. Пізніше слободу було перейменовано в Балаклію.

На початку ХVІ століття степова окраїна Росії була заселена дуже слабко. Зріст чисельності населення, розвиток економіки краю все ще гальмувалися грабіжницькими набігами татар. Міста, села розташовувались, як правило, в стороні від татарських степових доріг, під захистом лісів та річок.

З 1635 по 1658 рік велося будівництвом Бєлгородської лінії укріплень (Бєлгородської межі) – системи укріплень на півдні Російської держави, збудованої для захисту від татарських нападів. Бєлгородська лінія укріплень проходила по території сучасних Сумської, Бєлгородської, Воронезької, Липецької областей. Було побудовано багато нових міст у районах Курська та Воронежа, з яких і склалася Бєлгородська межа. Спорудження Бєлгородської межі дозволило захистити від татарських вторгнень та заселити великі райони півдня Росії. По Бєлгородській межі проходив південний кордон Московської держави.

За Бєлгородською лінією укріплень все ще зберігалося багато неораних земель, «диких полів». У першій половині ХVІІ століття починаються переселення в ці землі українців.

_________________________________________________________________________

1 Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967. – с. 144
Задніпровська та лівобережна Україна перебувала під владою Польщі, але боролися за свободу, землю, рідну мову. На чолі повстанців стояли козаки, але їх підтримував увесь народ. Перше значне переселення народу з-під польської влади припадало на період Хмельниччини. У перші три роки народного повстання Богдана Хмельницького, коли козаки здобули перемогу під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Зборовом, народ ще мав надію перемогти і здобути волю. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла ці надії, і в 1651 році почалося перше велике переселення народу.

Шукаючи волю та рятуючись від гніту польських феодалів, українські люди були змушені залишати свої житла та йти шукати «кращого життя». Так почалося переселення українців у прикордонні райони Московської держави.

Переселення українців у райони, прилеглі з півдня до Бєлгородської межі, набуло ще більшого розмаху після з’єднання України з Росією. Це пояснюється тим, що з 1654 року переселення українців на землі за Бєлгородською межею проходило вже в межах однієї держави.

У зв’язку з будівництвом Бєлгородської лінії настало тимчасове затишшя в татарських набігах. Проте небезпека цих набігів повністю ще не була ліквідована. Тому Московські правителі охоче приймали переселенців, вони були корисні Росії для охорони її кордонів від татар.

Українські переселенці, які посідали на незахищених землях за Бєлгородською межею, отримували від царського уряду різні пільги: право безмитної торгівлі, звільнення від податків, переселенці мали своїх виборних правителів, зберігали та поважали свої звичаї та традиції. Таких поселенців називали «свободними». Слово «свобода» поступово трансформувалось у слово «слобода». Поселення стали називатися слободами, переселенці – слобожанами, а район їх розселення – Слобідською Україною, або Слобожанщиною.

Серед таких поселень і виникли деякі міста і села Харківщини.

Місто Чугуїв розташувалося на правому березі Сіверського Дінця. Перші писемні згадки про Чугуїв належать до 1627 року, де він представлений під назвою Чугуєва городища.

У 1638 році до Бєлгорода прибув загін українських повстанців у кількості 865 чоловік на чолі з гетьманом Яковом Острянином. Вони звернулися до російського царя з проханням прийняти їх у російське підданство, зазначивши, що більше не в силі зносити жорстокі гоніння і смертельні вбивства від папежан. Незабаром сюди прибули ще 83 чоловіки. Кількість переселенців зростала. Уряд, прийнявши їх у підданство, наказав бєлгородському воєводі оселити прибулих на Чугуївському городищі і дати з казни допомогу хлібом,насінням для весняного посіву, матеріалами для будівництва житлових приміщень, дворів і спорудження фортеці. 1

Протягом 3-років було зведено 6 башт. Чугуївська фортеця мала велике стратегічне значення, вона була одним із форпостів Російської держави і однією з найстаріших на Слобожанщині. Утиски і свавілля козацької старшини призвели до того, що 26 квітня 1641 р. в Чугуєві вибухнуло повстання. Українці покинули збудоване ними укріплення, а російські служилі люди осіли Чугуїв.

1640 року українські козаки-переселенці з-за Дніпра на чолі з Кондратієм Сулимою напали на татар, розбили їх та заснували фортецю на річці Мжі, яка одержала назву Зміїв. Ця фортеця була однією з найміцніших слобідських фортець.

Поселення Бабаї виникло поблизу стародавнього городища Дінця на правому березі річки Уди. Заселення Бабаїв почалося приблизно з 1643 року, коли ця земля була віддана чугуївським боярським дітям. Зокрема, 25 жовтня 1652 року землі одержав за наказом великого князя Олексія Михайловича чугуївський боярин Федір Клементійович Бабай, який і залишив своє прізвище селу. Щодо топоніму «бабай», від якого ймовірно походить це прізвище, то він має декілька значень: «нероба», «лежебока», «домовик», «дід», «батько». Коли у 50-роках у Бабаях було збудовано храм Архангела Михаїла, село ще стали називати Архангельське.

У XVI столітті на місці, де було засновано місто Ізюм, знаходився татарський острог, або укріплення Гузун-Курган. За письмовими документами, ще у 1637 році цар Михайло Федорович указував про необхідність побудови фортеці на Ізюмському шляху для захисту від татар. 2 Чи було тоді побудовано фортеці Ізюм, невідомо, але в 1645 – 1647 роках було побудовано Ізюмський окоп. У другій половині ХVІІ століття Ізюм був зміцнений Харківським полковником Григорієм Донець-Захаржевським.

Ще одним сторожовим містом, заснованим цього часу, було місто Валки. Це одне з найстаріших міст на Слобожанщині. Колись там розташовувався вал та рів, а навкруги біля р. Мжі та інших річок, жили українські пасічники. Вони й були першими поселенцями цього краю. А у 1646 р. на тому місці за наказом московського уряду збудовано фортецю Валки, або Можський острожок (від річки Мож), як її ще називали. У 1650 році нижче за течією річки Мож побудували поселення українські переселенці.

_________________________________________________________________________

1 А.Г.Слюсарський. Слобідська Україна // Х.: 1954, с.24 – 25

2 Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967. – с. 528
Слово «валки» має декілька тлумачень: «кіл», «стовп», «частокіл», «тин», «земельне укріплення». Дехто х дослідників вважає, що назва виникла від урочища Валки – нерівної, горбистої місцевості. «Валками» називали горби, яри, хвилястий ландшафт.

Один із найстаріших пунктів Слобожанщини – Краснокутськ. У 1651 році група переселенців з міста Корсуня оселилася у мальовничих (красивих, красних) куточках на берегах річки Мерла. Від цього і пішла назва Красний Кут, яка з ХVІІІ століття перетворилася на Краснокутськ. У 1652 році тут був побудований острог, а з 1657 року – це укріплена фортеця.

У 1655 році була заселена козацька військова слобода Купенка. На високому березі Осколу при впадінні в Оскіл невеличкої річки, яку люди здавна звали Куп’янкою, було збудовано острог уже в 1683 року поселення називають Купецьким. Місто мало чимало назв: Купенка, Купчинка, Куп’янка, Купецьке, Куп’янськ. 1 Ці назви свідчили про торговельне значення поселення. Проте за населеним пунктом закріпилася назва, яка походить від назви річки Куп’янка. Ця назва, імовірно, найдавніша і пов’язана х обрядом очищення шляхом купання. У 1685 році Куп’янськ був названий містом.

Біля річки Уди розташовувалося поселення Вільшани. Історичні відомості про селища сягають 1655 року. Із документів відома, що першими поселенцями тут були вихідці з Богуславської Вільшани (на Київщині). На чолі загону козаків-переселенців, як свідчать народні перекази, був сотник Семен Ковалевський. Назва цього поселення походить від породи дерев «вільха».

У 1662 році біля річки Мерло розташовувалося місто Богодухів. На місці де знаходився Богодухів, існувало Дякове Городище, про яке згадується у 1517 році. Заснування українського міста на цьому місті належить до 60-х років ХVІІ століття. На початку 1662 року, на Богодухівську гать, як тоді називали, на постійне проживання прибули з Правобережжя українські козаки на чолі з отаманом Тимофієм Крисою. В описі сторожових постів 1571 року згадується про Дяків Острог. Можливо, цей населений пункт виконував завдання, пов’язані з функціонування прикордонної лінії, що являла собою ланку сторожових постів, які оберігали південні кордони Російської держави від спустошливих нападів татар. За народними переказами, серед захисників сторожі було особа духовного звання незвичайної фізичної сили. Звідси, імовірно, й пішла назва Дяків Острог. 2 Назва Богодухів, за однією версією, походить від гарного повітря навкруги. За

_________________________________________________________________________

1 Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967. – с. 668

2 М.Бєляєв, Н.В.Чернігова. Наш край – Богодухівщина. // – Х.: РВП «Оригінал», 1993 с. 19 – 20.
іншою версією, свою назву місто одержало від першої в слободі церкви на честь

православного свята «Бога, Духа Святого».

До числа найдавніших поселень на території Харківщини належить Золочів, за історичними джерелами, селище Золочів виникло в 1677 році, першим осадчим був козак Костянтин Федоров. Спочатку місто являло собою фортецю, оточену валом і ровом.

Дехто з дослідників виводить перших поселенців із Львівщини, із Золочева, що знаходиться на річці Золочівка, притоці Західного Бугу. Назву цього міста пов’язують із річкою, дно якої вкрито піском, який виблискував наче золото. За іншими даними – в річці були затоплені татарські човни із золотом. Згідно з іншою легендою, назву місто отримало від золотих справ майстра, який виготовляв різні золоті речі. Серед інших тлумачень назви міста є і такі, що пов’язує назву із місцевістю, наявністю селища золотих ланів, хлібних нив.

У ХVІІ столітті втікачами на «слободи» було засновано ще багато населених пунктів на Слобожанщині. Серед цих поселень – селище Гути, Дергачі, Залиман, Зачепилівка, Зідьки, Івани (тепер Знамянка) та інші.

Усі міста, що виникали на Слобожанщині, поділяли загальну долю із сусідніми поселеннями – зазнавали нападів ординців. Московські служилі люди мешкали у деяких містах Слобожанщини, але переважно як військовий гарнізон серед більшості українського населення.
^ КОЗАЦЬКИЙ УСТРІЙ СЛОБОЖАНЩИНИ

У другій половині ХVІІ столітті територія нашого краю являла собою окраїну Російської держави, передовий оплот у боротьбі з татарами, що робили постійні напади та набіги. Тому міста Харківщини у цей час мали значення, головним чином, як військові оборонні пункти.

Умови життя на Дикому полі вимагали військової служби. В основі адміністративно-політичного устрою міст-фортець, які виникли на території Дикого поля, лежала козацька полкова система, що формувалась в часи Визвольної війни 1648-1654 рр.

У другій половині ХVІІ століття на Слобожанщині утворилося п’ять козацьких полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський, Острогозький. Усіма справами в полку відали полковники й полкова старшина, а в селах – обрані отамани. 1

Слобідські полки в адміністративних та військових питаннях були підпорядковані

_______________________________________________________________________

1 Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967. – с. 12

бєлгородському воєводі, а через нього московському уряду.

Нічим не відрізнялося у перші роки свого існування від інших міст Слобідської України і місто Харків. Спочатку воно було тільки укріпленим пунктом, фортецею серед навколишніх слобід, сіл, хуторів. Особливістю адміністративного управління було те, що в Харкові майже одночасно установилися дві паралельні адміністрації – одна козацька, друга – воєводська, російська.

На Харківщині полковий устрій був такий. Харківські козаки поділялися на сотні, на чолі яких були сотники. Сотні поділялися на десятки із десятниками на чолі. На чолі всіх козаків був отаман. 1

Незабаром, у 1669 році, місто Харків перетворилося на козацьке полкове місто, стало адміністративним центром Харківського Слобідського козачого полку. Першим Харківським полковником став Григорій Єрофійович Донецьк-Захаржевський.

Харківський полк перебував під управлінням полковника та полкової старшини. Спочатку полковник обирався всіма козаками більшістю голосів на все життя. Пізніше вибори полковника були замінені призначенням.

Полковник завідував устроєм свого полку, мав право вироку до покарання винних, управляв усіма землями свого полку, міг роздавати вільні землі тим, кого вважав гідними. Усі свої розпорядження полковник підтверджував письмовими наказами – універсалами. Універсал скріплювався підписом полковника та його гербовою печаткою, що вважалася полковою. Полковникові підпорядковувалися всі верстви населення на території полку.

Полкову старшину складали 6 чиновників:

Полковий обозний – старший після полковника в полку, був начальником гарматників та всіх укріплень фортеці. Під час відсутності або хвороби полковника полковий обозний займав його посаду, проте не мав права видавати універсали;

Полковий суддя відав громадянськими справами;

Полковий осавул був помічником з військової частини;

Полковий хорунжий керував хорунжовими козаками та зберігав полковий прапор – хоругву;

Полкові писарі – у полку було два писарі, один – секретар з цивільних справ, другий – з військових.

Усі 6 чиновників складали постійну полкову раду. Вони радилися у найважливіших військових справах. Усі чиновники на раді мали рівні голоси, крім полковника, який мав два голоси. Розпорядником справ у раді був обозний.

________________________________________________________________________

1 Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967. – с. 12
Ті ж особи вирішували і громадянські справи в полку. На цьому засіданні головував полковник, а головним розпорядником був полковий суддя.

Устрій кожної сотні був схожий на устрій полку. Сотня управлялася сотниками, у кожній сотні був сотенний отаман, осавул, писар та хорунжий. 1

Поруч із військово-козацьким полковим устроєм існувало московське воєводське управління. Разом з воєводою прибувала значна кількість російських служилих людей, які складали гарнізон фортеці і підпорядковувались воєводі. Головним обов’язком воєводи був захист городян від нападів татар.

До обов’язків воєводи входили також утримання в належному стані міських укріплень, їх ремонт, будова нових, зберігання пороху, ядер, гармат, а також керівництво російськими служилими людьми. Під опікою воєводи був архів.

Правовими документами, в яких визначалась компетенція полків, були царські «жалувані грамоти». У них закріплялись автономні права козацького управління, визначалися привілеї: заселення козаками вільних земель, безмитна торгівля та заняття різними промислами, звільнення козаків від усіляких податків.

На початок ХVІІІ століття на містах зберігався козацько-старшинний адміністративно-політичний устрій. Але згодом царський уряд почав проводити централізовану адміністративну політику, спрямовану на введення в Україні загальноросійських порядків, скасування козацького самоврядування.

Ліквідація Слобідської автономії почалася за Петра І, багато зробила для знищення слобідсько-української автономії цариця Анна Іоанівна, а завершила її знищення цариця Катерина ІІ.

На початку ХVІІІ століття московський цар Петро І скасував у місті Харкові воєводське управління, проте він же починає потроху зменшувати Слобідську автономію. У 1700 році Петро І видав грамоту, згідно з якою полковники затверджувалися государем у своїй владі назавжди. Це зменшило право вибору полковника. Слобідська Україна була включена до складу Азовської губернії, а в 1718 році місто Харків відійшло до Київської губернії.

Під час царювання імператриці Анни Іоанівни було зламано місцеве самоврядування, слобідські козацькі полки перетворені на армійські. Полковники перейменовані на прем’єр-майорів.

________________________________________________________________________

1 Кононенко О.Є., Шульженко Л.С. Харківщинознавство. Навчальний посібник. – Х.: «Гімназія», 2002. – с. 75 – 76

Право заняття вільних земель було відмінено, на всяке володіння необхідно було мати кріпосний акт. Усі правові питання вирішувалися згідно із законами Російської держави.

Ця реформа погіршила добробут народу, а також обмежила існуючі раніше свободи.

У період правління Єлизавети Петрівни ця реформа була скасована і відновлено колишнє козацьке управління.

Проте при Катерині ІІ козацький устрій було знову знищено. У 1764 році було ліквідовано гетьманство в Україні, а у 1768 році і козацьку службу взагалі, слобідські козацькі полки перетворені на гусарські загального військового типу. Слобідські козаки перетворені на військових обивателів, обкладених подушним податком.

Реформа Катерини ІІ була повною та рішучою,, вона знищила місцеву автономію та здійснила різку зміну в його соціально-економічній організації.

У 1765 році Слобідська Україна була перетворена на Слобідсько-Українську губернію, яка охоплювала територію колишніх слобідських полків (Сумського, Охтирського, Ізюмського, Острогозького та Харківського). Адміністративним центром губернії була визначено місто Харків. Губернією керував губернатор, при якому існувала Губернська канцелярія. Губернаторові надавалося право обирати губернських чиновників. Для керівництва губернією була видана інструкція губернаторові.

Першим харківським губернатором став Євдоким Олексійович Щербинін.

Губернія поділялася на п’ять провінцій, які відповідали колишнім полкам, а провінції – на шість комісарств. Провінціями управляли провінційні канцелярії, яким підпорядковувалися комісари, а їм – виборні отамани та десятники окремих селищ.
^ КУЛЬТУРА ТА ПОБУТ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ.

Розвиток господарства в Харківському регіоні в ХVІІ столітті визначався, з одного боку, місцевими природними умовами, а з іншого – історичними та політичними умовами, у яких перебували його мешканці.

Населення Харківщини в ХVІІ столітті ще не диференціювалося на групи, які різко відрізнялося би одна від одно в соціально-економічному відношенні. Це визначало й побут в соціально-економічному відношенні. Це визначало й побут людей, який істотно не відрізнявся у різних груп населення.

Переселенці повністю перенесли до Слобожанщини свій національний український побут, який ствердився тут у повній мірі. Московський уряд визнавав право переселенців на українські звичаї, на їх національну самосвідомість.

Поступово до кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століття полкова старшина стала багатшою, її побут відзначався більшою розкішшю.

Українці жили в дерев’яних рублених або мазаних хатах, укритих соломою. Перед хатами розташовувалися сади, городи. У хаті були просторі стіни, підлога – глиняна. Вздовж стін стояли лавки. У кутку біля образів стояв довгий, вузький дерев’яний стіл, на якому лежав хліб та стояла сіль. Для освітлення хати використовувалися каганці, у яких горіло сало або конопляна олія.

Оскільки більшість будівель у місті Харкові у ХVІІ столітті були дерев’яні, то необхідно було вживати протипожежних заходів.

Усім харків’янам, які жили у фортеці, посаді або слободах, заборонялось опалювати хати та лазні в літній час, сидіти ночами біля вогнища або ходити з вогнем по місту. Для випікання хліба приготування їжі в літній період влаштовувалися спеціальні печі десь у саду або в городі, далі від житлової будівлі. Тим, хто не міг влаштувати надвірні печі, дозволялося готувати їжу в хаті, але не більше двох разів на тиждень: у вівторок та суботу.

На випадок пожежі по місту, у баштах, крамницях, амбрах, на дахах житлових будинків протягом усього літа стояли діжки з содою.

Одягу харків’ян були властиві українські риси. Чолові носили щирокі штани (шаровари), пояс, жупан, черкеску. Жінки надягали вишиту сорочку, керсетку, спідницю, прикраси у вигляді намиста.

У їжу вживалися борщ із буряка та капусти, заправлений пшоном та салом, гречані або пшеничні вареники із сиром, галушки з салом, пшоняна каша з салом.

Українські народні звичай, ігри, танці довго зберігалися в харківських козаків.

Для літератури ХVІІ століття характерна усна народна творчість, яка відображала життя, побут населення, його боротьбу проти татар. Серед таких творів народна дума «Вдова Сірчиха-Іванихи», в якій розповідалося про вдову Івана Сірка, яка сама виховувала двох синів – Петра й Романа. Їх батько І.Сірко загинув у боротьбі з турками. Сини за батька відправились помститись та загинули від турецької навали. А мати листа про це читає та сумує.

Першим літературним твором, що мав відношення до міста Харкова, був твір Яна Орнавського, який склав історію відомої харківської родини Донець-Захаржевських. У книзі багато достовірних фактичних даних про військові подвиги та про їхню діяльність.

Літературні пісні створював український поет і філософ Семен Климовський, або як його ще називали – Климов, Климів. Найпопулярніша з його пісень – «Їхав козак за Дунай», у якій розповідається, як дівчина проводжає козака на війну. Ця пісня принесла широку відомість автору, вона стала народною. Віршовані твори «О правосудію начальствующих правде и бодрости их» та «О смирении высочайщих» увійшли до складу рукописної книжки. Головним законом життя С.Климовський проголошує правду.

Ще в ХVІІ столітті в місті Харкові з’явилися братства та школи. Вони виникали при церковних парафіях, з ініціативи самого народу й утримувалися за його рахунок. У Харкові налічувалося п’ять таких шкіл: дві при Успенському соборі, по одній при Троїцькій, Благовіщенській та Воскресенській церквах. Учителями в таких школах були дяки, навчання велося українською мовою. Програма викладання в школах була нескладною, діти навчалися письма, читання, церковного співу.

Свого часу церковні школи та братства приносили величезну користь, вони задовольняли тодішні потреби народу в навчанні дітей грамоти.

У 1726 р. перенесено було з Бєлгорода у Харків середню духовну школу — славний Колегіум, котрий зробився центром освіти на Слободській Україні, немов її духовною Академією. Тепер — се духовна семінарія. Головним діячем у сьому просвітному ділі були Бєлгородський єпископ Єпіфаній Тихорський і командуючий військом на Україні кн. М. М. Голіцин. Сю середню школу помістили у будинкові, купленому у Шидловського, і приписали до Харківського Покровського монастиря. Колегіум содержувався на монастирські доходи і доброхотні збори. 1

Бібліотека колегіуму була першою в місті Харкові бібліотекою. Вона обслуговувала учнів, викладачів, а також усіх бажаючих. Бібліотека харківського колегіуму являла собою перше зібрання книжок у Слобідській Україні.

Кількість учнів у колегіумі була велика. Цей навчальний заклад був всестановим, у ньому навчалися діти духівництва, дворян, купців, міщан, козаків, селян. Випускники колегіуму займали духовні посади в Слобідській Україні, а також у інших регіонах України та Росії, вступали на державну, громадську службу.

1770 року при Харківському колегіумі відкрито навчальний заклад для сиріт духовного звання – бурсу. Програма викладання в бурсі була досить широка. Учні оволодівали письмом, усною мовою, математикою, геометрією, іноземними мовами, для викладання яких запрошувалися викладачі з-за кордону.

Казенне училище спочатку було відкрито при Харківському колегіумі у вигляді Додаткових класів у 1768 році. Додаткові класи були створені для навчання дітей дворянства, проте відвідувати їх могли також діти духовенства, які навчалися в колегіумі. Учні колегіуму безкоштовно відвідували класи, інші повинні були вносити помірну плату,

______________________________________________________________________________________________________________

1 Д.І.Багалій Історія Слобідської України /. – .:Х., 1993 р.

незаможні перебували на повному казенному утриманні. Училище було у віданні губернського правління.

Головне Народне училище було засновано в місті Харкові за вказівкою імператриці Катерини ІІ в 1789 році. У ньому навчалися діти дворян та різночинців. Навчання здійснювалося в чотирьох класах.

1 березня 1798 року Головне народне училище з’єдналося з Казенним училищем. У викладанні з’явилися нові предмети: французька, німецька мови, російська граматика, риторика, логіка, артилерія, фортифікація, малювання, вокал.

Крім Головного Народного училища в Харкові існували ще два Малих народних училища – Різдвяне та Архангельське. Навчання в цих училищах відповідало першим двом класам Головного Народного училища.

Народні училища являли собою новий тип світських навчальних закладів, вони сприяли диференціації духовної та світської шкіл.

Малі народні училища були також створені у повітових містах: Ізюмі, Богодухові, Валках.

Центром харківської наукової думки у ХVІІІ столітті був Харківський колегіум.

Найбільш блискучим представником української науки був учений-богослов, мислитель, філософ, викладач колегіуму Г.С.Сковорода. Як філософ і вчений, він мав великий авторитет.

Філософські праці Сковороди присвячені розвитку думки про самопізнання, яка служить вихідним пунктом його філософії. Усі філософські твори Г.С.Сковороди були проникнуті релігійним спрямуванням, філософія та богослов’я переплітаються, утворюючи «християнську філософію», яку і проповідував автор.

Суттю «християнської філософії» є ідея про два початки у всьому світі – вічне (духовне, божественне) та тлінне (матеріальне) і про перевагу першого над другим. Для Г.С.Сковороди значення має тільки вічне, Бог, але люди дуже часто надають перевагу матеріальному. На спростування цієї помилки й спрямовані твори Г.С.Сковороди. Мета людини полягає в самопізнанні а Богопізнанні. При цьому в справі релігії Г.С.Сковорода проповідував повну відсутність релігійного фанатизму, а також повагу до чужих вірувань.

З такого світогляду Г.С.Сковорода виводить теорію щастя, згідно з якою своє щастя люди повинні основувати на січному, а не на матеріальному. Своє вчення Г.С.Сковорода прагнув провести в життя і, насамперед, застосовувати його до свого власного. Це був приклад гармонії між ученням і життям.

Перу Г.С.Сковороди належать близько 20 філософських трактатів і діалогів. Він також написав 30 прозових байок (збірка «Басни харьковские»). У байках доводиться, що в людині головне її серце та вдача, а не зовнішність. Важливе місце в поетичній спадщині посідає збірка «Сад божественних пісень», яка складається з 30 віршів і яку можна віднести до духовної лірики. Г.С.Сковорода написав ще декілька окремих віршів. Найбільш цікавий з них «Разговор о премудрости: Мудрость і человек», пройнятий ідеєю загальної істини та можливості досягнення її для всіх народів.

Значення літературних творів Г.С.Сковороди визначається не стільки їх художнім рівнем, скільки їх основним ідеями, вони були розраховані на народні маси і мали на народ значний вплив.

Найважливішою подією в галузі мистецтва стало заснування у ХVІІІ столітті в місті Харкові першого в Україні театру. Своїм походженням театр завдячує губернаторові Кишенському, який турбувався про новий вид розваги в місті.

Акторами театру стали юнаки, котрі побажали грати в театрі без усякої винагороди, вони ж виконували й жіночі ролі. П’єси, що виконувалися в театрі, мали близьке відношення до дійсності, відображали звичай тодішнього суспільства.

Першою п’єсою була комедія «Без обіду додому їду». Ця комедія зображала картини французького життя, проте їх легко було перенести й на місцеву дійсність. Автор зобразив

подружжя поміщиків, котрі через звичайну впертість постійно сваряться. 1

У театрі грав оркестр та співав хор вихованців Додаткових класів Харківського колегіуму. Керував оркестром та хором Максим Прохорович Концевич. Відомим професійним актором Харківського театру був Дмитро Москвичов, а першою жінкою-акторкою стала його дружина Єлизавета Гаврилівна.

Репертуар театру постійно розширювався, з’являлися нові опери, п’єси. Вистави стали відбуватися частіше, театр став працювати у святкові дні та неділі. Були написані нові декорації, сцену застелили сукном.

Проте з 1796 року театр припинив своє існування, зал було зруйновано, гардероб продали на аукціоні, театральна трупа розпалась. Припинення існування театру пов’язано із зміною загального режиму в державі, з царюванням імператора Павла.
_________________________________________________________________________

1 Кононенко О.Є., Шульженко Л.С. Харківщинознавство. Навчальний посібник – Х.: Гімназія, 2002 – с. 103

ВИСНОВКИ

ХVІ – ХVІІ століття в історії Слобідського краю мають особливе значення. Цей період умовно можна назвати часом другого заселення території Дикого поля. Саме тоді виникла більшість і селищ сучасної Харківщини. Але на відміну від першого, друге заселення має певні особливості. По-перше, тепер ці землі стали прикордонними між двома державами – Козацькою Україною і Московським царством. Приблизно з ХVІ ст. визначальними для історичної долі краю стали взаємовідносини між українською та російською культурами. Українці та росіяни спільними зусиллями заселили і відстоювали територію Слобожанщини в жорстокій боротьбі з кочівниками. Утворена ними духовна і матеріальна культура увібрала в себе найрізноманітніші прояви обох культурно-національних традицій. По-друге, головним заняттям місцевого населення вважалась військова служба, захист земель від татарських нападів. Ось чому у більшості населених пунктів, що виникали того часу, були укріплені фортеці.

Адміністративний устрій Харківщини був підпорядкований потребам захисту населених пунктів та військової організації життя. Оскільки засновниками більшості слобід були вихідці-козаки з України, то їм був притаманний саме козацький уклад життя. Населення Харківщини підпорядковувалося козацькому полковому управлінню. А воєвода має військову, поліцейську, частково судову владу тільки над російськими служилими людьми, що складали гарнізон фортеці.

У побуті та житті місцевого населення були українські звичаї, які прийшли разом з переселенцями з України. Своє яскраве відображення вони знайшли в літературних у творах того часу. Проте вже літературна діяльність ХVІІІ століття набуває філософського змісту, автори не тільки відображають життя народу, а і пропагують у своїх творах ідеали справедливості людської гідності. У ХVІІІ столітті бурхливо розвивається освіта, формуються нові навчальні заклади, які крім навчальної, починають проводити і науково роботу. Харківські школи ХVІІІ століття, утворення Харківського колегіуму та Головного Народного училища сприяли економічному та культурному росту міста Харкова.

Напевно, саме із-за того, що сучасні землі Харківської області були у складі Російської імперії майже з самого початку їх заселення, нині переважна більшість харків’ян російськомовна. Також потрібно відмітити, що українці спільними зусиллями заселили і відстоювали територію Слобожанщини в жорстокій боротьбі з кочівниками. Вони були єдиними у своїх прагненнях. Саме цього нам не вистачає у теперішні часи. Нам потрібно спільно будувати нашу Батьківщину, а не перебувати у постійній боротьбі за владу.
^ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967

  2. А.Г.Слюсарський. Слобідська Україна. // Х.: 1954

  3. М.Бєляєв, Н.В.Чернігова. Наш край – Богодухівщина.// – Х.: РВП «Оригінал» 1993 р.

  4. Кононенко О.Є., Шульженко Л.С. Харківщинознавство. Навчальний посібник.// – Х.: «Гімназія», 2002

  5. Д.І.Багалій Історія Слобідської України //. – .:Х., 1993



Скачать файл (123 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации