Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Курсовая работа - Модель підприємства як відкритої системи - файл 1.doc


Курсовая работа - Модель підприємства як відкритої системи
скачать (237 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc237kb.20.12.2011 09:15скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...
ВПНЗ

« ГАЛИЦЬКА АКАДЕМІЯ »

Кафедра менеджменту організацій


Курсова робота

з дисципліни:

« Операційний менеджмент»
на тему:

« Модель підприємства як відкритої системи »
Виконала:

студентка групи МНз-07-1

Андрусишин Т. Д.
Науковий керівник:

старший викладач кафедри

менеджменту організацій

Саків О. Ф.
Івано-Франківськ

2010

ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Підприємство як відкрита соціально-економічна система…………..5

1.1 Економічна система та її елементи…………………………………………..5

1.2 Характеристика підприємства як відкритої системи……………………….8

Розділ 2. Аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища підприємства….14

2.1 Характеристика факторів внутрішнього середовища організації…..........14


2.2 Фактори та чинники зовнішнього середовища організації…………….....17

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку діяльності підприємства як відкритої системи в Україні…………………………………………………….27

3.1 Проблеми та перспективи розвитку системи управління діяльністю підприємств……………………………………………………………………..27

3.2 Роль інновацій в ефективності діяльності підприємства………………….30

Висновок………………………………………………………………………....31

Список літератури……………………………………………………………...36

^ Вступ

Підприємство – це самостійний статутний суб'єкт, який хазяйнує, має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу), а також задоволення суспільних потреб.

Дослідження взаємопов’язаних умов та чинників, що забезпечують успішне виконання виробничої функ­ції як важливої сфери діяльності підприємства, потребують розглядання її з позиції системного підходу, як своєрідну складну систему. Поняття «система», її межі достатньо умовні і залежать від об’єкта та мети дослідження. Системою можна назвати будь-який об’єкт, що має у своєму складі сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих частин або елементів. Будь-яка система складається з не менш як чотирьох основних компонентів: входу, процесу, виходу та пристроїв зворотного зв’язку і контролю.

Виходячи з позицій системної методології, підприємства є відкритими соціально-економічними системами . Підприємство як соціально-економічна система являє собою відокремлену в результаті суспільного поділу праці частину виробничого чи господарського процесу, здатну самостійно або у взаємодії з іншими системами задовольнити ті чи інші потреби потенційних споживачів за допомогою вироблення цією системою товарів чи послуг. Виникнення тієї чи іншої соціально-економічної системи (підприємства) обумовлено виникненням або формуванням на ринку попиту на продукцію, послуги, що здатні задовольнити вимоги споживачів.

Метою даної роботи є дослідження процесу функціонування підприємства як відкритої соціально-економічної системи. Для досягнення поставленої цілі потрібно виконати такі задачі:

  1. Розкрити поняття «відкрита система».

  2. Охарактеризувати підприємство як систему.

  3. Проаналізувати внутрішнє середовище організації.

  4. Дослідити взаємозв'язок підприємства із зовнішнім середовищем.

  5. Визначити проблеми розвитку діяльності підприємства як відкритої системи.

^ Об’єкт дослідження: підприємство, його структура, система управління, співпраця з зовнішнім середовищем.

Актуальність даної теми полягає в тому, що вона розкриває зміст поняття організації як відкритої соціально-економічної системи, розширяє знання про діяльність підприємства, його залежність від зовнішнього середовища, досліджує сучасні проблеми розвитку діяльності підприємства.

^ Розділ 1. Підприємство як відкрита соціально-економічна система

1.1 Економічна система та її елементи

Сутність економічної системи відображається в її елементах (мал.1).

В економічній літературі виділяють різні типи економічних систем (мал.2).

^ Економічна система будь-якого суспільства являє собою сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на підставі відносин власності та організаційно-правових форм, що діють у ньому.







Соціально-економічні відносини

Господарський механізм

Система стимулів та мотивацій

Конкретні економічні відносини суб’єктів господарювання



Мал.1 - Елементи економічної системи


Мал.2 - Типи економічних систем

У межах тієї чи іншої економічної системи існують різні моделі економічного розвитку окремих держав і регіонів, які пов’язані зі своєрідністю історії, рівнем економічного розвитку, соціальними й національними умовами.

Найбільш відомими моделями сучасних ринкових економічних систем є американська, шведська, німецька, японська, південнокорейська. Для кожної системи характерні свої національні моделі організації господарювання, оскільки кожна держава відрізняється особливостями історії, рівнем економічного розвитку, соціальними та національними умовами. Взагалі визначення цих моделей має практичне значення для розробки моделі розвитку України.

Згідно з основними положеннями теорії систем будь-який об’єкт, явище чи процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему. Система − це сукупність взаємопов'язаних у єдине ціле елементів. Елемент системи – це частина цілого, яку при даному розгляданні не треба роз'єднувати на складові. Таким чином, будь-яка система:

  • по-перше, складається з двох або більше елементів;

  • по-друге, кожний елемент системи має характерні лише для нього властивості;

  • по-третє, між елементами системи існують зв'язки, за допомогою яких вони впливають один на одного;

  • по-четверте, система не може існувати поза часом і простором. Система має часову сутність (її склад може бути вичислений у кожний даний момент), а також свої кінцеві границі та оточуюче середовище [7].

Головною властивістю соціально-економічної системи є те, що в її основі лежать інтереси людей. Сукупність суспільних, колективних і особистих інтересів (політичних, економічних, соціальних та ін.) впливає на стан системи і процес її розвитку.

Система — це цілісність, що складається із взаємозалежних частин, кожна з яких здійснює свій внесок у характеристику цілого.

Всі організації є системами. Оскільки люди є соціальними компонентами організацій поряд з технікою, що разом використовуються для виконання роботи, вони утворюють соціально-технічні системи.

^ Відкрита система характеризується взаємодією із зовнішнім середовищем. Входи до системи: капітал, трудові ресурси, енергія, матеріали, інформація і т.п. – це об'єкти обміну із зовнішнім середовищем через границі системи. Усередині системи відбуваються обробка і перетворення входів. Виходом є: продукція, послуги, доходи, прибуток, зростання соціальної забезпеченості працівників та ін. Така система не є тією, що сама забезпечується, вона залежить від зовнішніх факторів і повинна мати здатність пристосовуватися до змін у зовнішньому середовищі, щоб продовжити своє функціонування.

^ 1.2 Характеристика підприємства як відкритої системи

Підприємство можна визначити як соціально-економічну систему, що поєднує групу людей, які сумісно реалізують певну спільну мету та діють на основі певних принципів і правил.

Підприємство — це організаційно виокремлена та економічно самостійна ланка виробничої сфери економіки країни, що виробляє продукти певного типу: товари, послуги, інформацію, нові знання — як окремо, так і в певному співвідношенні [7].

Виокремлення, оцінювання необхідності створення та існування підприємств того або іншого типу залежать від тієї концеп­ції, яку покладено в його основу.

Нині існує кілька «концепцій підприємства»: технологічна, ресурсна, підприємницька, інформаційна, поведінкова тощо. Вибір тієї або іншої залежить від умов, в яких функціонує підприємство, а також від особистих поглядів власників та керівників організацій. Щодо стратегічного управління дедалі більше прихильників набуває концепція підприємства як «відкритої», матеріально-речовинної та соціально-економічної системи.

Згідно з цією концепцією діяльність підприємства — це погоджений у часі та просторі потік ресурсів (сировини, матеріалів, обладнання, грошей, трудових ресурсів, інформації), а також їх запасів, які допомагають балансувати та підтримувати ці потоки для отримання запланованих результатів діяльності [11].

Розглянемо окремі складові обраної концепції підприємства. Підприємство є «відкритою» матеріально-речовинною системою, оскільки його діяльність можна описати з погляду моделі «вхід — вихід»: на «вході» підприємства є всі види матеріальних і нематеріальних ресурсів (сировина, техніка, персонал, фінанси, інформація тощо), а на «виході» — товари, послуги, висококваліфікований персонал і т. ін. «Вхідні» та «вихідні» потоки сполучають організацію з відповідними ринками.

Обрана концепція підприємства зосереджує увагу на необхідності, з одного боку, враховувати вплив зовнішнього середовища на діяльність організації, а з іншого, вимагає формувати ефектив­ну виробничо-управлінську систему. Порівняльну характеристику «закритого» та «відкритого» підприємств, яка дає змогу визначити переваги останнього, наведено в табл. 1.

Кожне підприємство «відповідає» за свою перспективу самостійно, а в ринковій економіці може бути перспективою як успіх, так і розорення.

Таблиця 1

Параметри

«Закрите підприємство» (техніко-економічна система)

«Відкрите підприємство»

(соціально-економічна система)

1.Філософія

Управлінський раціоналізм

Системний, ситуаційний підходи

2.Умови діяль­ності

Стабільні

Змінюються

3.Успіх досягається завдяки

Раціональній організації виробництва, зниженню витрат за рахунок внутрішніх резервів, зростанню продуктивності праці, ефективному використанню ресурсів

Адаптації до зовнішніх факторів, пошуку та реалізації нових можливостей розвитку (за змістом і співдією); техніко-організацій­ним факторам, що залежать від змін у зовнішньому середовищі

4.Цілі й задачі

Структуровані цілі досягнення певних параметрів; діють тривалий час; кооперація та концентрація

Різноманітність цілей; перевага цілей розвитку

5. Стратегія

Зростання обсягів (масштабів) виробництва; поглиблення спеціалізації

Підпорядкування виробництва споживанню, задоволенню ринкового попиту; диверсифікація; інновації

6.Організа­ційні структури управління

Основа побудови — функціо­нальна ознака; чіткий розподіл праці, спеціалізація, концентрація; визначення обов’язків у стандартних документах

Основа — децентралізація різних типів; багатоваріантність форм; гнучкість, універсальність; частина ланок має тимчасовий характер; система автоном­них виробничо-управлінських підрозділів (наприклад, СГЦ)

7.Механізм управління

Основа — довгострокове планування та ефективний контроль усіх видів

Основа — виявлення проблем і генерація нових рішень; стратегічне управління переважно за «слабкими сигналами»

8. Вимоги до персоналу

Знання технічних компонентів виробничого процесу; знання економіки та організації діяль­ності свого підприємства; орієнтація діяльності: чітке та орга­нізоване виконання планів та інших рішень, які доводяться «згори»; чітке виконання встановлених норм і правил

Керівники-підприємці, сполучення спеціальних професійних знань з широким світоглядом; ініціатива на всіх рівнях управ­ління, можливість прояву талантів; організаційна культура як основа поведінки

Отже, можна сказати, що сучасне підприємство — це складна відкрита виробничо-господарська і соціальна система, яка:

  • складається із взаємозалежних частин (виробництв, цехів, дільниць, служб тощо), діяльність яких впливає на кінцевий результат виробництва;

  • взаємодіє із зовнішнім оточенням, з якого в систему надходять необхідні для виробничої діяльності фактори виробництва (входи) та в якому реалізуються і використовуються результати виробництва (виходи) — продукція, роботи, послуги;

  • здійснює діяльність, спрямовану на задоволення потреб суспільства (зовнішнього середовища системи);

  • має властивості, що притаманні складним відкритим цілеспрямованим системам: здійснює певні процеси протягом життєвого циклу продукції; реагує на зміну зовнішнього оточення і самостійно забезпечує свій розвиток (володіє властивістю самоорганізації);

  • має характерне для складних систем поєднання властивостей цілісності та відокремленості, які певним чином впливають на її функціонування та розвиток.

Кінцевими цілями будь-якого виробництва є створення товарів для задоволення потреб у них суспільства і потреби людини в праці. Для досягнення цих цілей необхідні основні виробничі фактори, тобто предмети праці, засоби праці, земля, праця, інформація. В умовах нестабільного зовнішнього оточення підприємства мусять вирішувати завдання, які можна згрупувати за такими напрямками:

  • організація виробничої кооперації і науково-технічної співпраці відповідно до технологічного ланцюга виготовлення кінцевого продукту;

  • забезпечення збалансованості діяльності за стадіями життєвого циклу продукції;

  • створення нових механізмів інвестування для розширення та науково-технічного розвитку виробництва;

  • досягнення узгодженості інтересів держави і власників підприємств при використанні землі і природних ресурсів;

  • створення на підприємствах внутрішнього ринку робочої сили, що забезпечить вирішення проблем професійної перепідготовки та зайнятості;

  • включення підприємств до глобальної мережі інформації та подолання труднощів науково-технічного розвитку виробництва, які виникають у зв’язку з установленням права підприємств на комерційну таємницю [18; 34].

Досліджуючи підприємство як систему, його вивчають з виробничо-технічної, організаційної, соціальної, економічної, інформаційної, екологічної, адміністративно-правової точок зору.

З виробничо-технічного погляду підприємство являє собою техніко-технологічний комплекс, систему робочих машин та механізмів, які відповідають його потужності та видам продукції (робіт, послуг), що випускаються.

Організаційно підприємство є виробничою одиницею економіки країни з певними внутрішньою структурою, зовнішнім оточенням, закономірностями функціонування та розвитку. Організаційна система підприємства охоплює виробничу та організаційну структуру управління підприємством та його підрозділами, а також зв’язки між виробництвом та управлінням, між підприємством та зовнішніми організаціями.

З соціального погляду підприємство — це соціальна підсистема суспільства, завдяки якій здійснюється взаємодія суспільних, колективних і особистих інтересів.

Економічно підприємство є виокремленою ланкою промисловості, яке визначається певною господарською, фінансовою, економічною самостійністю. Економічна система підприємства охоплює економічні відносини підприємства з державою, державним бюджетом, організаціями ринкової інфраструктури, постачальниками компонентів виробництва та споживачами продукції (робіт, послуг), населенням, а також внутрішні відносини, які виникають між підрозділами підприємства, між останніми та апаратом управління. Таким чином, підприємство є відкритою системою з відносно стабільною внутрішньою структурою та зі складною системою взаємозв’язків із зовнішнім оточенням.

З інформаційної точки зору підприємство — складна динамічна система, яка характеризується великим обсягом, інтенсивністю та різноспрямованістю інформаційних зв’язків між підсистемами й елементами, а також зовнішнім оточенням. Інформаційна підсистема підприємства охоплює планову, звітну, нормативно-технічну документацію, а також різноманітну інформацію, яка характеризує стан і рух компонентів підприємства [11].

В екологічному аспекті підприємство — це виробничо-екологічна система, яка взаємодіє із зовнішнім оточенням шляхом матеріально-енергетичного обміну.

Щодо адміністративно-правового статусу, то з цього погляду підприємство є юридичною особою з установленими державою в законодавчому порядку правами та обов’язками.

Промислове підприємство як будь-яка система може перебувати у двох станах: стійкому або нестійкому. Стійкий стан характеризується ритмічним випуском високоякісної продукції та існуванням стійкого попиту на неї, рівномірним процесом виробництва в усіх підрозділах, належним матеріально-технічним та кадровим забезпеченням, нормальним психологічним кліматом у колективі. Нестійкий стан характеризується порушеннями у виробничому процесі, неритмічним випуском продукції та незадовільним попитом на неї, несвоєчасним матеріально-технічним постачанням, незадовільним психологічним кліматом. Таке становище може бути результатом впливу як зовнішніх, так і внутрішніх чинників [18; 91].

Стійкий стан виробництва забезпечується головним чином створенням адекватної та ефективної системи управління. Основною умовою пристосування виробничої системи до динамічного зовнішнього оточення та нестійкого спектра внутрішніх чинників є її спроможність адаптуватися та створювати механізм використання сприятливих тенденцій, що з’являються. Це забезпечується гнучкістю структури підприємства, під якою розуміють спроможність системи цілеспрямовано адаптуватись до мінливого, складного середовища і здійснювати цей процес пристосування з мінімальними витратами.
Розділ 2. Аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища підприємства
^

2.1 Характеристика факторів внутрішнього середовища організації


Згідно із системним підходом до управління кожна організація — це відкрита система, цілісність і життєздатність якої забезпечується завдяки елементам, з яких вона формується. Сукупність цих елементів становить внутрішнє середовище організації. Його проектування і створення відбувається з огляду на специфіку діяльності організації, кола споживачів, ринкової кон'юнктури, умов господарювання тощо. Система менеджменту при формуванні внутрішнього середовища організації має забезпечити відповідність характеристик його найважливіших складових умовам зовнішнього середовища, в яких організація функціонує.

Внутрішнє середовище організації формується керівниками відповідно до їх уявлень про те, які саме елементи забезпечать її ефективне функціонування і розвиток. Цим зумовлене існування різних підходів до структурування внутрішнього середовища організацій. Найчастіше в ньому виділяють п'ять складових: цілі, структура, технологія, завдання і персонал, який виконує ці завдання з допомогою відповідної технології. Деякі представники сучасної російської школи управління вважають, що внутрішнє середовище — це структура організації, її ресурси та культура; інші до внутрішнього середовища відносять структуру, рівень розподілу праці та організаційні комунікації, а також кадровий склад організації, трудові й технологічні процеси, що використовують для перетворення ресурсів на необхідний суспільству продукт [16; 72].

На мал.3 наведено схематичне зображення організації як відкритої системи. Вона забезпечує свою життєздатність перетворенням ресурсів, які отримує із зовнішнього середовища, на готовий продукт (вироби, послуги, ідеї) для суб'єктів зовнішнього середовища.


Мал.3 Організація як відкрита система

Проектує процес перетворення ресурсів на готовий продукт і забезпечує його функціонування система менеджменту, яка зорієнтована на виконання таких ключових завдань:

  • визначення цілей організації;

  • формування під обрані цілі організаційної структури, що уможливить ефективну взаємодію всіх членів організації згідно з тими функціями, які вони виконуватимуть;

  • залучення у процес перетворення тієї технології, яка гарантуватиме оптимальне співвідношення витрат ресурсів і результату;

  • підбір персоналу і створення для нього дієвих мотиваційних преференцій (переваг), які б поєднували прагнення людей досягати власних цілей з необхідністю працювати з належною віддачею задля досягнення мети організації [11].

Незалежно від сфери діяльності, складу і структури зовнішнього середовища, ці завдання є обов'язковими для керуючої системи будь-якої організації, оскільки їх вирішення формує її внутрішнє середовище.

Звідси, основними елементами внутрішнього середовища є:

  • цілі організації — формуються з урахуваннями ринкової кон'юнктури на основі наявних та потенційних можливостей організації;

  • структура організації — формується під обрані цілі в такий спосіб, щоб забезпечити необхідний рівень гнучкості й мобільності організаційних дій;

  • система технологій — спрямована на забезпечення конкурентоспроможності продукції за технічними й економічними параметрами;

  • персонал (людські ресурси) — добирають з урахуванням кваліфікаційних характеристик і узгодженості мотивацій індивідів з цілями організації, здатності їх до саморозвитку;

  • організаційна культура — має своїм завданням ідентифікацію індивідуальних та організаційних цілей та їх узгодження.

Отже, внутрішнє середовище організації — це складна система елементів і зв'язків між ними, що є об'єктом контролювання та регулювання керівництвом.

^ 2.2 Фактори та чинники зовнішнього середовища організації

Успіх організації залежить не лише від досконалості її внутрішнього середовища, а й від зовнішніх щодо організації сил. Вони прямо чи опосередковано впливають на її діяльність, ускладнюючи її чи відкриваючи перед нею нові можливості. Тому необхідний всебічний і ретельний аналіз характеру впливу зовнішніх сил на організацію, що дасть змогу приймати такі управлінські рішення, які поліпшуватимуть конкурентні позиції організації, забезпечуватимуть її ефективне функціонування та розвиток.

Кожна організація є відкритою системою, яка перебуває у постійній взаємодії із зовнішнім середовищем.

^ Зовнішнє середовище сукупність господарських суб'єктів, економічних, суспільних і природних умов, національних та міждержавних інституційних структур та інших зовнішніх щодо підприємства умов і чинників [7].

Залежно від характеру впливу зовнішнє середовище поділяють на середовище прямої (мікросередовище) та непрямої (макросередовище) дії.

Зовнішнє середовище є складним, мінливим, взаємозалежним і, як правило, невизначеним:

  1. Складність — велика кількість факторів, на які організація мусить реагувати, а також рівень варіативності кожного з них. Складнішою є робота тієї організації, на яку впливає більше факторів.

  2. Мінливість — швидкість зміни оточення організації. У деяких з них зовнішнє середовище дуже рухливе (комп'ютерні технології, електронна, хімічна, фармацевтична промисловість, біотехнології). Менш рухливе воно у підприємств харчової, деревообробної промисловості тощо. Крім того, в межах одного підприємства більш рухливим є середовище для одних підрозділів, зокрема, науково-дослідних, маркетингових відділів, і менш рухливим — для інших, наприклад, виробничих.

  3. ^ Взаємозалежність факторів (зміна одного фактора спричиняє зміни інших). Наприклад, зростання цін на енергоносії зумовлює стрибок цін на всі види продукції, а особливо ті, при виробництві яких є велика частка енергозатрат. Це може призвести до ослаблення конкурентних позицій фірм, які виготовляють цю продукцію. Водночас таке становище змушує виробників шукати енергозберігаючі технології.

  4. Невизначеність — необмежена кількість інформації про зовнішнє середовище і ймовірність її недостовірності. Організації, прагнучи знизити рівень невизначеності зовнішнього середовища, можуть застосовувати дві стратегії — пристосуватись до змін або впливати на середовище з метою зробити його сприятливішим для свого функціонування. Перша стратегія реалізується через створення гнучких організаційних структур із високим рівнем децентралізації влади. Керівники таких організацій повинні вміло використовувати сучасний інструментарій для прогнозування змін, володіти ринковою інтуїцією. Друга стратегія, як правило, доступна лише великим фірмам або таким, які об'єднуються з метою розширення своїх можливостей. Для впливу на зовнішнє середовище вони можуть використовувати потужну рекламу та засоби PR, політичну діяльність для лобіювання своїх інтересів, входження у торговельні асоціації. Вразливість малого бізнесу зумовлена саме тим, що серед підприємців-початківців мало хто досконало володіє мистецтвом передбачувати зміни у зовнішньому середовищі, а змінювати його на свою користь їм не під силу.

Динамічність зовнішнього середовища, його видозмінюваність, відсутність необхідного обсягу достовірної інформації перешкоджають урахуванню всіх можливих наслідків впливу на діяльність підприємства. Зважаючи на це, керівники підприємств мають обмежувати спектр зовнішніх чинників, віддавати перевагу тим, які найістотніше впливають на результати діяльності. Досягненню цієї мети сприяє, зокрема, аналіз мікросередовища підприємства і виділення тих його суб'єктів, чий вплив на нього є відчутнім [18; 73].

Зовнішнє середовище є джерелом, що забезпечує організацію ресурсами, необхідними для підтримки її внутрішнього потенціалу на належному рівні. Організація знаходиться в стані постійного обміну з зовнішнім середовищем, забезпечуючи тим самим собі можливість виживання. Але ресурси зовнішнього середовища не безмежні. І на них претендують багато інших організацій, що знаходяться в цьому ж середовищі. Тому завжди існує можливість того, що організація не зможе одержати потрібні ресурси з зовнішнього середовища. Це може послабити її потенціал і привести до багатьох негативних для організації наслідкам. Задача стратегічного управління складається в забезпеченні такої взаємодії організації із зовнішнім середовищем, що дозволяло б їй підтримувати її потенціал на рівні, необхідному для досягнення її цілей, і тим самим давало б їй можливість виживати в довгостроковій перспективі.

Для того щоб визначити стратегію поведінки організації і провести цю стратегію в життя, менеджери повинні мати детальну уяву про зовнішнє середовище, тенденції його розвитку і місця, що займає в ній організація. При цьому зовнішнє оточення вивчається стратегічним управлінням, у першу чергу для того, щоб розкрити ті загрози і можливості, які організація повинна враховувати при визначенні своїх цілей і шляхів їх досягнення [4; 24].

Уява про значення зовнішнього оточення та необхідність враховувати сили зовнішні по відношенню до організації, з’явилась в управлінській думці в кінці 50-тих років. Це стало одним з найважливіших внесків системного підходу в науку управління, оскільки підкреслювалась необхідність для керівника розглядати свою організацію як цілісність, яка складається з взаємопов’язаних частин, в свою чергу пов’язаних з зв’язками із зовнішнім світом [4; 25].

Термін «зовнішнє середовище» включає економічні умови, споживачів, профспілки, урядові акті, законодавство, конкурентні організації, систему цінностей у суспільстві, громадську думку, техніку те технологію і інші фактори. Ці взаємозв’язані фактори чинять вплив на все, зо відбувається всередині організації. Наприклад, введення нової автоматичної технології може забезпечити організації переваги в конкуренції. Але, щоб використати цю нову технологію, організація вимушена шукати людей із певними навичками, а також із певними поглядами. Знайти потрібних фахівців буває досить складно. Якщо економічна кон’єктура підвищується та якщо існує конкуренція на ринку таких спеціалістів, організація може бути вимушена підняти заробітну плату, щоб заохотити цих спеціалістів до роботи. У процесі найму робітників, організація повинна дотримуватися державного законодавства, яке забороняє дискримінацію за віком, статтю, расою. Всі ці фактори постійно змінюються.

З кожним роком керівництво вимушене враховувати все більшу кількість зовнішнього середовища, які набувають глобального характеру. Організації повністю залежать від навколишнього середовища, яке, як правило, знаходиться поза впливом менеджера (керівника).
^

Суб'єкти середовища прямої дії (мікросередовища)


Ступінь складності та рухливості мікросередовища, сила і спрямованість впливу його факторів визначаються характером, призначенням, конструктивно-технологічними особливостями продукції (послуг) підприємства і різноманітністю виробничо-господарських зв'язків, які враховуються при проектуванні його організаційної структури і обґрунтуванні напрямів її адаптації до можливих змін у зовнішньому оточенні. Особливістю факторів середовища прямої дії є інтенсивність і постійний характер впливу, спрямованість на зміну базових внутрішніх складових підприємств. Це потребує оперативного розроблення заходів щодо пом'якшення їх негативних наслідків або, навпаки, повнішого використання сприятливих можливостей [16; 68].

До суб'єктів мікросередовища належать постачальники, посередники, споживачі, конкуренти, «контактні аудиторії» тощо.

Постачальники. Забезпечують підприємство необхідними матеріально-технічними, трудовими та інформаційними ресурсами. Кожне виробниче підприємство має ретельно стежити за динамікою цін на об'єкти постачання, регулярністю постачань ресурсів, необхідних для виконання виробничої програми. В іншому разі з'являються проблеми з виробництвом та збутом, а в перспективі — виникає загроза втрати набутого роками іміджу підприємства і прихильності до нього постійних партнерів та клієнтів. З огляду на це сучасні компанії прискіпливо ставляться до вибору постачальників, але прагнуть при цьому підтримувати тривалі відносини з тими, хто працює з урахуванням спільних інтересів. (Про істотний вплив постачальників на діяльність підприємств свідчить, наприклад, той факт, що після розвалу СРСР відмова від партнерських зв'язків болісно вдарила по економіці всіх пострадянських країн).

Посередники. До них належать організації або окремі фізичні особи (підприємці), які допомагають виробникам реалізовувати їх товари. Серед них: торговельні посередники, фірми з організації товарообігу (в т.ч. транспортні підприємства, складські мережі), агентства з надання маркетингових послуг (спеціальних досліджень, консалтингових, реклами тощо), а також кредитно-фінансові установи комерційної спрямованості (комерційні банки, страхові компанії). Плідна співпраця з посередниками може сприяти завоюванню міцних ринкових позицій, ефективно працювати і розвиватись, а невдалий вибір посередників, які лише «накручують» ціну на товар, а не дбають про його ефективний збут, може довести фірму до банкрутства. Наприклад, у перехідний період в Україні посередники часто паразитували на великих підприємствах-виробниках, «висмоктуючи» з них обігові кошти. (щоправда, у багатьох випадках це були свідомі дії обох сторін).

Споживачі. Це клієнти товаровиробників — споживачі продукції, послуг. Щоб знати кон'юнктуру ринку й оперативно реагувати на її зміни, товаровиробники повинні ретельно вивчати своїх споживачів. Такий моніторинг слід здійснювати на різних клієнтурних ринках:

      • споживчому (товари і послуги для особистого споживання);

      • виробників (продукція виробничо-технічного призначення);

      • проміжних продавців (товари для перепродажу з метою одержання певного зиску);

      • державних і комерційних структур (оптові та дрібнооптові покупці);

      • світовому, що охоплює всі перелічені типи клієнтури ринків [16; 74].

В умовах насиченості ринку важливо знайти і зберегти свого споживача. Тому багато фірм, особливо малих і середніх, шукають нові способи привернути до себе увагу потенційних клієнтів, використовуючи різноманітні акції, гнучкі системи знижок, гарантійне післяпродажне обслуговування тощо.

Конкуренти. До них належать організації і фізичні особи, які займаються аналогічною діяльністю. Комерційного успіху на внутрішньому та зовнішньому ринках досягає, як правило, той господарюючий суб'єкт, який усебічно і систематично вивчає своїх конкурентів, пропонує покупцям конкурентоспроможну продукцію. Причому вирішальне значення має розроблення і дотримання певної ринкової стратегії і тактики з урахуванням усіх чинників, які впливають безпосередньо на рівень і ступінь жорсткості конкуренції. Конкурентні «війни» іноді тривають роки (між компаніями «Coca cola» та «Pepsi Cola»), а іноді призводять до остаточної втрати позицій навіть на внутрішньому ринку (стосується значної кількості українських підприємств).

«Контактні аудиторії»:

  • державні органи управління —.мають регулюючий характер і впливають безпосередньо на рівень і ступінь жорсткості конкуренції; це законодавчі органи, різні державні установи представницької і виконавчої влади, які наглядають за дотриманням законів і видають необхідні нормативні акти; місцеві адміністративні органи; профспілкові та інші громадські організації та об'єднання громадян (асоціації споживачів, підприємців тощо);

  • засоби масової інформації (ЗМІ) — розміщують статті-замовлення щодо певних аспектів діяльності організації або її представника; це «імідж-інформації», «інформації-кіллери »;

  • місцеве населення — перешкоджає діяльності підприємства, відчувши на собі негативний його вплив (шум, забруднення довкілля тощо), або підтримує — у разі створення ним нових робочих місць, справної сплати податків, участі в доброчинних заходах.

^ Законодавство України про підприємство, підприємництво, власність, охорону праці, захист прав споживачів, про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції; урядові декрети і постанови; нормативні документи галузевих і територіальних органів управління, що спрямовані на правове та організаційне регулювання відносин між державними владними структурами і господарюючими суб'єктами, на регламентацію норм і правил їхньої поведінки (правил гри) в економічному просторі [16; 75].

Отже, вплив суб'єктів зовнішнього середовища на організації є потужним і різновекторним, що зумовлює необхідність своєчасного виявлення та оперативного реагування на них, щоб уникнути небезпеки або швидше, ніж конкуренти, скористатися новими можливостями.
^

Фактори середовища непрямої дії (макросередовища)


У макросередовищі, яке оточує підприємство, діє значно більша кількість факторів, ніж у мікросередовищі. їм притаманний високий рівень варіативності, невизначеності та непередбачуваності, що зумовлено їх опосередкованою дією на суб'єкти господарювання. До основних факторів макросередовища відносять економічні, політичні, соціокультурні, науково-технологічні, природно-кліматичні, демографічні тощо.

^ Економічні фактори. До них належать: рівень і темпи інфляції; зростання та спад виробництва; коливання курсу національної валюти щодо валют інших країн; оподаткування; умови одержання кредиту і відсоткова банківська ставка; рівень динаміки цін, розподіл прибутків і попит покупців; платоспроможність контрагентів тощо. Нині вагомого значення набула глобалізація — політико-економічний фактор, який робить сильних суб'єктів ринку ще сильнішими, а слабких — ще слабшими і переводить конкурентну боротьбу на нові рівні. Для забезпечення сприятливих умов своєї діяльності підприємства мусять здійснювати постійний моніторинг економічної ситуації та оцінювати її зміни з точки зору можливих для себе наслідків.

^ Політичні фактори. Це політична стабільність у державі, регіональні політичні інтереси, міжнаціональні та міжконфесійні відносини тощо. Вплив політичних факторів особливо відчутний у нестабільному соціально-економічному і політичному середовищі (період трансформації економічних відносин). Нестабільна політична ситуація спричиняє відтік капіталу від галузей, що потребують значних довгострокових інвестицій, і водночас спрямовує підприємницьку діяльність у бік короткого обігового циклу, який властивий торговельному бізнесу. У період зростання політичної активності (виборчі процеси) відкриваються нові можливості для засобів масової інформації — вони стають надзвичайно рентабельними через високу вартість політичної реклами і можуть збільшувати свої тиражі, набуваючи іміджу «правдоносіїв». Політичні фактори впливають і на відносини з іноземними партнерами [18; 79].

^ Соціокультурні фактори. Формуються в межах конкретного суспільства і відображають погляди, цінності та норми поведінки людей, що впливає на прийняття ними управлінських рішень. Наприклад, однією з основних причин повільного здійснення ринкових реформ в Україні є перенесення управлінського досвіду західних країн на вітчизняне інституційне середовище, яке характеризується своїми традиціями і своїми преференціями. Зокрема, просування по службі чи відбір кандидата на певну посаду часто відбувається не за ознакою високого професіоналізму, а за ознакою особистої відданості, належності до певної «сім'ї» чи клану.

Серед ментальних рис громадян України все ще мають місце дистанціювання від влади і недовіра до неї, правовий нігілізм (лат. nihil — цілковите заперечення), нехтування законами, аргументація з позиції сили, а не знань тощо. Це зумовлює небажання дотримуватись загальноприйнятих етичних норм ведення бізнесу, і замість правила «Діяти так, щоб було вигідно всім» перевага надається нормі «Діяти так, щоб було вигідно мені». Ухиляння від норм етики у веденні бізнесу призводить до зростання ризику.

^ Демографічні фактори. Це структура населення за віковими, національними, кваліфікаційними ознаками, рівнем освіти, доходів, споживацькими перевагами тощо, їх аналіз дає змогу визначити, чи достатній освітній та кваліфікаційний рівень населення регіону для позитивного сприйняття продукції чи послуг фірми (це важливо, зокрема, для інтернет-проектів, деяких гуманітарних проектів тощо); як діяльність підприємства вплине на рівень зайнятості населення регіону. Такі фактори слід брати до уваги, визначаючи клас споживачів своєї продукції; при оцінюванні залучення трудових ресурсів відповідної кваліфікації, місткості ринку та обґрунтуванні інших управлінських рішень.

^ Науково-технічні фактори. До них відносять відкриття, винаходи, що зумовлюють зміну уявлень про найкращий спосіб використання певного ресурсу, виготовлення продукції, задоволення потреб тощо. Динаміка технологічного прогресу у високо розвинутих країнах є просто фантастичною. Відбувається «виштовхування» одних поколінь техніки та технології іншими. Тому керівникам підприємств необхідно аналізувати можливий вплив загальносвітового науково-технічного середовища на створення і впровадження технологічних новацій. При цьому велику увагу слід приділяти науковим винаходам чи відкриттям, які можуть революційно вплинути на подальше використання існуючих технологій, роблячи їх мало перспективними [18; 80]

З іншого боку, пропонуючи ринку науково-технічні розробки (насамперед це стосується наукомістких підприємств, які застосовують технології найвищого рівня, величезного інноваційного потенціалу — комп'ютерні, лазерні, плазмові, біологічні), слід подбати про їх належний інформаційний та інженерний супровід. Дуже часто перспективні науково-технічні, в тому числі й вітчизняні розробки, не можуть знайти застосування через непідготовленість ринку до їх сприйняття. Тому потрібно заздалегідь готувати ґрунт для успішного просування новинки на ринок, використовуючи для цього всі можливості — від іміджевої інформації до участі у міжнародних виставках і презентаціях. Однак слід реально оцінювати можливість появи новинки та її перспективи.

^ Екологічні фактори. До цієї групи факторів впливу належать викиди у середовище забруднюючих та отруйних речовин; рівень фізичного (електромагнітного, радіаційного, теплового) впливу на середовище; надійність і соціально-екологічна безпека виробничих систем та великих технологічних утворень (гідротехнічних споруд, газо- і нафтопроводів, тунелів тощо); кількість і якість продукції, що виготовляється, її безпечність і утилізаційна (корисна) придатність; стан природного середовища, в якому перебуває підприємство (до і після реалізації запланованої стратегії розвитку), і розміри можливих незворотних негативних наслідків тощо.

Отже, виокремлення і ранжирування чинників непрямої дії допомагає менеджерам приймати виважені рішення у процесі планування діяльності підприємства.


Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку діяльності підприємства як відкритої системи в Україні

^ 3.1 Проблеми та перспективи розвитку системи управління діяльністю підприємств

Сучасний етап розвитку економіки характеризується необхідністю дослідження системи управління суб’єктами господарювання, причин, що обумовлюють внутрішні зміни, та самого характеру цих змін. Особливу увагу слід приділити організаційно-правовим формам функціонування підприємства, стратегічним підходам діяльності та управління підприємством, а також персоналу, який забезпечує злагоджену роботу підприємства та виконання поставлених завдань.

Існування підприємств різних організаційно-правових форм не заперечує той факт, що система управління кожним із них націлена на досягнення бажаного результату. Діяльність кожного суб’єкта господарювання здійснюється в умовах невизначеності та ризику і залежить від впливу як внутрішнього,  так і зовнішнього середовища. Зміни у зовнішньому середовищі носять непередбачуваний або недостатньо прогнозований характер. Така ситуація змушує підприємства приймати рішення, які могли б зменшити негативний вплив на результати діяльності підприємства факторів зовнішнього впливу [8; 68].

Підприємство це відкрита система, яка невпинно саморозвивається і самонавчається; зважаючи на це, кожний керівник для досягнення конкретної цілі повинен зважати на певні фактори, а саме: універсальну систему управління, яка забезпечує оптимальну діяльність підприємства на всіх етапах його розвитку; колективну стратегію та виробниче самоврядування; якісну систему підготовки та перепідготовки кадрів. Щоб управління було ефективним воно повинно ґрунтуватися на системному підході, який передбачає: композиції, тобто узгодження спільної і приватної мети; пропорційності, що визначає високу якість товару на всіх стадіях виробничого процесу (внутрішня пропорційність повинна поєднуватись із зовнішньою пропорційністю, тобто відповідним рівнем розвитку елементів зовнішнього середовища; зважання на «вузьке місце», де особлива увага приділяється найбільш слабкому елементу системи; онтогенезу, що враховує послідовність стадій життєвого циклу підприємства (товару); інтеграції, що спрямовують систему на високий рівень організації і що дають змогу одержати синергетичний ефект; інформованості, що виділяє інформаційне забезпечення як головну вимогу конкурентоспроможності; стійкості, що висуває вимоги до побудови системи (статичний стан) і до дії її функціонування (динамічний стан) [8; 70]. Необхідність звернення до системного підходу спричинена: ускладненням внутрішньої структури об’єктів управління, розширенням і розгалуженням зв’язків, швидким і безперервним зростанням обсягу інформації, нестабільністю навколишнього середовища, посиленням конкурентної боротьби.

Відомо, що головним вектором менеджменту всіх рівнів підприємницького середовища є визначення мотиваційних пріоритетів для подальшого удосконалення управління підприємством. Процес створення системи мотивування в управлінні підприємствами неможливий без адаптивного вибору напрямів мотивування на різних етапах розробки та реалізації стратегії, а також без передбачення ступеня мотиваційних впливів на всіх рівнях менеджменту, які повинні забезпечити підвищення ефективності стратегічного управління підприємством [13; 52].

На сьогоднішній день склалася досить специфічна тенденція у мотивуванні працівників. Якщо намагатися усіма силами підвищити продуктивність праці, не звертаючи уваги на потреби та бажання людини, то результат буде недоцільним. Але водночас, якщо всю увагу приділяти людині, то результат буде незадовільним. Саме в цьому полягає складність розробки та формування системи мотивування персоналу в процесі управління. Виділимо основні елементи ефективної системи мотивування, що має враховувати керівник при створенні на своєму підприємстві системи мотивування працівників і які мають бути доступні кожному працівнику, а саме: комплексність, справедливість, придатність, дієвість, відкритість, прозорість, реальність, різноплановість, автономність, стабільність [13; 53].

Єдиним способом розвитку економічних систем є інноваційний. Різноманітні інновації не дають змоги суперникам виявити стратегію підприємства, зберігаючи і підвищуючи його конкурентоспроможність. Інноваційний процес завжди спрямований на втілення завершених наукових досліджень і розробок та інших науково-технічних досягнень у практичну діяльність. Він забезпечує вдосконалення структури підприємства відповідно до реалізації його цілей, чіткість і злагодженість взаємозв’язків підсистем, ефективність системи управління. Це неможливо без формування необхідного механізму управління підприємством на засадах інноваційного підходу для здійснення процесу створення, втілення та розповсюдження технічної, організаційної, інформаційної новизни, яка не тільки задовольняє потреби розвитку суспільства, а й стимулює його розвиток у потрібному напрямі. Інноваційний механізм управління підприємством в сучасних умовах це є цілісна система основних елементів, які регулюють процес управління його інноваційною діяльністю [17; 88].

Отже, для підвищення ефективності діяльності підприємств через систему управління потрібно використати всі можливі важелі, які позитивно впливатимуть на розвиток підприємства.
^ 3.2 Роль інновацій в ефективності діяльності підприємства

У цей складний для України період відродження ринкових відносин, коли вкрай важливими завданнями є збереження промислового комплексу, його структурна перебудова і забезпечення подальшого науково-технічного розвитку, проблема підвищення ефективності інноваційної діяльності вітчизняних підприємств набуває принципового значення, оскільки її вирішення дасть змогу перейти до створення і використання технологій більш високого рівня, а отже, прискорити економічне зростання національної економіки.

Економіка України й далі залишається несприйнятливою до науково-технічних нововведень через низький рівень виробничої бази промисловості та слабке фінансування державою науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок. Ось чому формування ефективної державної науково-технічної та інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більш високих технологічних укладів, повинно здійснюватися на основі перетворення власних наукових і дослідно-конструкторських розробок у базовий елемент виробництва.

Актуальність теми обумовлена тим, що в умовах становлення ринкової економіки в Україні невирішеними залишаються безліч теоретичних, методичних і практичних питань управління інноваційною діяльністю вітчизняних підприємств.

Сучасне інноваційне управління має базуватися на виявлені причин і взаємозв’язків, які виникають у діяльності систем, урахуванні швидкоплинних змін навколишнього середовища, а також глобальних явищ і подій, які так чи інакше впливають на розвиток підприємства. Без постійного впровадження нововведень у діяльності будь якого підприємства його життєвий цикл різко скорочується і практично стає неможливим досягнення поставлених цілей взагалі та на кожному етапі зокрема.

Теоретичним питанням сутності інноваційного розвитку окремих елементів системи управління підприємством присвячено низку робіт вітчизняних і зарубіжних спеціалістів, у яких надаються різні тлумачення основних положень. Деякі дослідники під інноваціями в широкому значенні розуміють прибуткове використання новацій у вигляді нових технологій, видів продукції, організаційно-технічних і соціально економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного або іншого характеру. Інші вважають, що нововведення зводиться до розвитку технології, техніки, управління на стадіях її зародження, освоєння та ін. Інновація – це процес, в якому винахід або ідея набувають економічний зміст, як вважає Б. Твіос. За І. Шумпетером, інновація – нова науково-організаційна комбінація виробничих факторів, які мотивовані підприємницьким духом.

Зважаючи на це, слід ширше розглядати сутність поняття «інновація» та зміст інноваційного механізму управління підприємством в умовах трансформації економіки України.

Необхідно формувати інноваційний механізм управління підприємством так, щоб під час впровадження інновацій мала місце тенденція до причинного розуміння і пояснення явищ, які відбуваються в навколишньому середовищі підприємства. Це дозволяє глибоко обґрунтувати управлінські інноваційні рішення.

Можна погодитися з В.Поляковим, який вважає, що кожна організація чи підприємство є не відокремленою частиною навколишнього середовища, а його невід’ємною складовою з багаторівневими зв’язками в просторі та часі, тому підприємство значно впливає на розвиток навколишнього середовища чи занепад його як системи і навпаки. Саме тому інноваційний механізм управління підприємством повинен всі аспекти розвитку підприємства у просторі функціонування та часі на основі універсальних закономірностей розвитку систем [9; 114].

Постійне та комплексне забезпечення інноваційного розвитку підприємства на кожному із чотирьох основних фаз його життєвого циклу забезпечує безконфліктний перехід підприємства в нову якість його життєдіяльності. Це означає, що система управління підприємством, повинна бути відкритою до інновацій, забезпечувати постійне самонавчання та само розвиток на всіх рівнях своїх взаємозв’язків із навколишнім середовищем, а також на всіх етапах свого життєвого циклу.

Інноваційний процес завжди спрямований на втілення завершених наукових досліджень і розробок та інших науково-технічних досягнень у практичну діяльність. Він забезпечує вдосконалення структури підприємства відповідно до реалізації його цілей, чіткість і злагодженість взаємозв’язків підсистем, ефективність системи управління. Це неможливо без формування необхідного механізму управління підприємством на засадах інноваційного підходу для здійснення процесу створення, втілення та розповсюдження технічної, організаційної, інформаційної новизни, яка не тільки задовольняє потреби розвитку суспільства, а й стимулює його розвиток у потрібному напрямі [12; 7].

Інноваційний механізм управління підприємством у сучасних умовах – це цілісна система основних елементів, які регулюють процес управління його інноваційною діяльністю. До структури інноваційного механізму управління підприємством належать елементи державного нормативно-правового регулювання, ринкові механізми, внутрішні механізми регулювання окремих аспектів управлінської інноваційної діяльності, система конкретних методів і засобів її здійснення. Іншими словами, складовими елементами інноваційного механізму управління підприємством є технологія, принципи та взаємопов’язані засоби їх реалізації, персонал, матеріальні, фінансові й інформаційні ресурси, корпоративна культура.

Запроваджуючи інноваційні перетворення, розвиваючи інноваційний механізм управління, підприємство повинно враховувати закони й закономірності розвитку навколишнього середовища і, з огляду на це, виробити чітку систему принципів і методів розробки та реалізації інноваційних управлінських рішень[ 10; 79].

Отже, для ефективного розвитку інноваційної цілеспрямованості підприємства необхідно, щоб його керівництво й персонал опановували цілісну систему знань, яка складається з трьох блоків: суспільно орієнтованих базових знань, які ґрунтуються на універсальних законах розвитку; соціально орієнтованих професійних знань; глобально орієнтованих управлінських знань, які дозволяють керувати інноваційними процесами розвитку підприємства, що, у свою чергу, позитивно впливає на інноваційний розвиток суспільства.

Висновок

Організація є системою, тоб­то сукупністю взаємопов'язаних, взаємодіючих елемен­тів, які складають цілісне утворення, наділене власти­востями, відмінними від властивостей його складових.

На сучасному етапі всі організації розглядають як від­криті системи, тобто системи, внутрішні елементи яких взаємодіють не лише між собою, а й із зовнішнім середо­вищем.

Перша особливість підприємства як системи полягає у тому, що підприємство – це відкрита система, яка може існувати лише за умови активної взаємодії з оточуючим середовищем.

Підприємство сприймає з проміжного та загального зовнішнього середовища основні фактори виробництва та перетворює їх на виходи у зовнішнє середовище. При цьому умовою життєздатності системи є вигідний обмін входу-виходу . Входом для ор­ганізації як системи є всі види ресурсів (матеріали, ка­пітал, робоча сила, інформація тощо), виходом – про­дукція, послуги, прибуток, соціальна відповідальність, освоєння ринку, забезпечення працівників.

Друга особливість підприємства як системи: воно являє собою штучну систему, яка створена людиною заради її власних інтересів, перш за все спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці.

Умовою існування підприємства як відкритої системи є певна відповідність між середовищем та системою. Будь-які зміни у середовищі та (або) у самій системі призводять до порушення функціонування або руйнування цієї системи. Пристосуватися до змін у середовищі система може різними шляхами. Можна змінити кількість або якість елементів, з яких складається система. Але можна поміняти зв'язки між елементами, щоб досягти нового синергічного ефекту. Взаємодія елементів усередині системи забезпечує трансформацію входів на виходи. Отже ефективність процесу трансформації залежить не тільки від якості елементів системи, але і від способу їх поєднання, тобто від структури системи.

Кожне підприємство функціонує у певному середовищі. В ринковій економіці середовище переважно забезпечує ефективність діяльності підприємства, навіть, значною мірою, детермінує його існування. Розглядаючи   структуру   середовища,   виявляємо   його елементи, тобто складові. Ці ж елементи, з точки зору впливу на підприємство, є факторами. Середовище підприємства поділяють на такі групи елементів-факторів: внутрішнє середовище; зовнішнє середовище: макросередовище; мікросередовище.

Внутрішнє середовище організації – це сукупність факторів, які формують її довгострокову прибутковість організації і перебувають під безпосереднім контролем керівників та персоналу організації. Внутрішнє середовище організації включає внутрішні змінні, котрі розглядаються як ситуаційні фактори всередині організації. Оскільки організації являють собою створені людьми системи, то внутрішні змінні є результатом управлінських рішень.

Зовнішнє середовище – це сукупність факторів, які формують довгострокову прибутковість організації і на які організація не може впливати взагалі або має незначний вплив.

Зовнішнє середовище є джерелом, що забезпечує організацію ресурсами, необхідними для підтримки її внутрішнього потенціалу на належному рівні. Організація знаходиться в стані постійного обміну з зовнішнім середовищем, забезпечуючи тим самим собі можливість виживання. Але ресурси зовнішнього середовища не безмежні. І на них претендують багато інших організацій, що знаходяться в цьому ж середовищі. Тому завжди існує можливість того, що організація не зможе одержати потрібні ресурси з зовнішнього середовища. Це може послабити її потенціал і привести до багатьох негативних для організації наслідків.

Список літератури:

1. Ансофф И. Стратегическое управление. – М.: Экономика. – 1989. –

520 с.

2. Белошапка В. А., Загорий Г. В. Стратегическое управление. Принципы и международная практика. – К.: Абсолют-В. – 1998. – 351 с.

3. Бондаренко О. В. Проблеми змін і розвитку системи управління діяльністю підприємств // Економіка & Держава. – 2007. – №8. – С. 39.

4. Виханский О. С. Стратегическое управление: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Гардарика. – 1998. – 296 с.

5. Голощапова О. Ринок інноваційних технологій в Україні: вивчення світового досвіду з метою його застосування у вітчизняних умовах. // Економіст. – 2007. – №2. – С. 32-35.

6. Грещак М. Г. та ін. Внутрішній економічний механізм підприємства: Навч. посібник / М. Г. Грещак, О. М. Гребешкова, О. С. Коцюба; за ред. М. Г. Грещака. — К.: КНЕУ – 2001. — 228 с.

7. Економічний словник-довідник. – К. – 2001.

8. Єфімова О. Системний підхід – основа управління діяльністю підприємств. // Персонал. – 2007. – №2. – С. 67 – 71.

9. Космидайло І. В. Інноваційна спрямованість як засіб економічного росту. // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – №6. – С. 112-118.

10. Костюк Р.В. Розвиток інноваційної діяльності біотехнологічних підприємств у сучасних умовах. // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – №8 – С. 79.

11. Основи маркетингу та менеджменту. – К., 2000.

12. Паламарчук Г.М. Стимулювання організаційних інновацій. / Г. М. Паламарчук, М. М. Шевченко // Проблеми науки. – 2008. – №2. – С. 7-12.

13. Попова О. Особливості управління системою мотивування в процесі стратегічного управління підприємством // Економіст. – 2006. – №12. – С. 52 -55.

14. Про інноваційну діяльність: Закон України від 04.07.2006р.

15. Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні: Закон України від 16.01.2007р.

16. Саєнко М. Г. Стратегія підприємства: Підручник – Тернопіль: Економічна думка. – 2006. – 390с.

17. Ціпуринда М. Теоретичні аспекти формування інноваційного механізму управління // Вісник КНЕУ. – 2007. - №1. – С. 87-93.

18. Шершньова З. Є. Стратегічне управління: Навч. посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2003. – 699 с.


Скачать файл (237 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации