Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции - Гроші та кредит - файл 1.doc


Лекции - Гроші та кредит
скачать (6640.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6641kb.20.12.2011 13:04скачать

содержание

1.doc

1   2   3   4   5   6   7
^ ТЕМА 4. ГРОШОВІ СИСТЕМИ


    1. Суть грошової системи, її призначення та місце в еконо­мічній системі країни


Грошова система держави – це форма грошового обігу, яка сфор­мована історично і закріплена національними законами. Вона зявилась в ХVІ – ХVІІ ст. з виникненням і становленням капіталістичного вироб­ництва.

У міру розвитку товарно-грошових відносин і капіталістичного вироб­­ництва система зазнала наступних змін:

скасовано офіційний золотий зміст: забезпечено обмін банкнот на зо­лото, вилучено золото з обігу;

здійснено перехід до нерозмінних на золото кредитних грошей, що перетворюються в паперові гроші;

випущено в обіг банкноти не тільки в порядку банківського креди­ту­вання господарства, але і значною мірою для покриття витрат держави;

переважання в грошовому обігу безготівкового обігу;

посилення державного монополістичного регулювання грошового обігу.

Залежно від виду грошей існують наступні типи грошових систем:

І. ^ Система металевого обігу, за якої грошовий товар безпосе­редньо обертається і виконує пять функцій, гроші і банкноти обміню­ються на дійсні гроші. За системи металевого грошового обігу розріз­няють два види грошових систем.

Біметалізм – це грошова система, за якої роль загального еквівалента закріплюється за двома металами – золотом і сріблом. Відомі три різновиди біметалізму:

система паралельної валюти, за якої відповідність між золотими і срібними монетами встановлюється стихійно на ринку;

система подвійної валюти – держава в законодавчому порядку встановлює обовязкове вартісне співвідношення між двома металами на рівних умовах;

система “кульгавої валюти”, за якої золоті й срібні монети є закон­ним платіжним засобом, але не на однакових підставах.

Однак біметалічна грошова система не відповідала потребам роз­ви­нутого капіталістичного господарства, тому що використання в якості міри вартості одночасно двох металів (золота і срібла) суперечить при­роді цієї функції грошей. Крім того, відповідність між золотом і сріблом не дорівнювала їх ринковій вартості, у результаті відбулося здешевлення виробництва срібла, а наприкінці ХІХ ст. і його знецінення; золоті монети вийшли з обігу і перейшли до розряду скарбів, у звязку з цим був здій­сне­ний перехід до монометалізму.

 Монометалізм – це грошова система, за якої один метал (золо­то або срібло) є загальним еквівалентом і основою грошового обігу, а функціонуючі монети і знаки вартості розміняні на золото і срібло. Роз­різ­няють три різновиди золотого монометалізму:

1) золотомонетний стандарт. Цей стандарт характеризується на­ступ­ними рисами:

золото виконує усі пять функцій;

дозволяється вільне карбування золотих монет для приватних осіб;

допускається вільний вивіз і ввіз іноземної валюти, коли кредитні гроші є в обігу вільно і необмежено розмінюються на золоті монети за номіналом;

2) золотозливковий стандарт. За цього стандарту в обігу були від­сутні золоті монети і вільне їх карбування;

3) золотовалютний стандарт. За цього стандарту були відсутні в обігу золоті монети і вільне їх карбування. Обмін банкнот здійснювався в іноземній валюті, при цьому зберігався непрямий звязок грошових оди­ниць країн із золотом.

ІІ. Другим типом грошової системи є система обігу кредитних і папе­рових грошей, за якої монометалеві гроші вилучені з обігу. Вона включає наступні етапи: грошову одиницю; масштаб цін; види грошових знаків; емісійну систему; валютний курс; регламентацію готівкового і безготівкового грошового обігу.


    1. ^ Основні типи грошових систем, їх еволюція


Грошові системи можна класифікувати за кількома критеріями. В істо­ричному плані важливе значення має класифікація грошових систем за характером їх функціонування. За цим критерієм розрізняють саморе­гульовані та регульовані грошові системи.

За характером економічної системи, в межах якої здійснюється гро­шовий обіг, грошові системи поділяються на системи ринкового і нерин­кового типу.

За характером регулювання валютних відносин в країні розрізняють відкриті та закриті грошові системи.

Розглянемо дані системи більш детально.

У грошовій системі ринкового типу регулювання грошового обігу проводиться через використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і структуру грошової маси.

Неринкова грошова система характеризується наявністю обмежень функціонування грошей. Регулювання грошового обігу здійснюється адмі­ністративними методами.

У відкритій грошовій системі відсутні обмеження на проведення валют­них операцій юридичними та фізичними особами.

Грошова система закритого типу передбачає використання валют­них обмежень.

Для саморегульованої грошової системи характерна дія механізму стихійного регулювання грошового обігу.

У регульованій грошовій системі порядок регулювання грошового обігу є окремим елементом грошової системи.

Класифікація типів грошових систем подана на рис. 4.1.



Рис. 4.1. Класифікація типів грошових систем


    1. Національний банк України як орган державного регулю­­вання грошової системи країни


Національна грошова система України – це встановлена держав­на форма організації грошового обігу в країні, що регламентується загальнодер­жавними законами.

Історія Національного банку незалежної України веде свій початок з 1991 року, коли Верховна Рада України затвердила Закон "Про банки і бан­ківську діяльність". Національний банк України прикладає всіх зусиль для забезпечення стабільності національної грошової системи. Для цього він застосовує різні фінансові інструменти, що уможливлює надалі значне зниження темпів зростання інфляції і стабілізацію курсу національної валюти для виконання покладених на банк функцій щодо кредитно-валютної і фінансової політики, емісійно-касових операцій – удо­сконалюється структура управління і система нагляду за діяльністю комерційних банків. Уведено систему електронних міжбанківських розра­хунків, створені власні виробничі потужності для виготовлення націо­наль­ної валюти і цінних паперів.

Подальший розвиток банківської системи забезпечений щодо зако­ну "Про банки і банківську діяльність" 2000 року.

^ Регулювання грошового обігу – сукупність заходів, що проводяться у сфері грошового обігу з метою забезпечення його стійкості, стримуван­ня інфляції, гнучкого забезпечення грішми потреб сфери обігу. Весь комп­лекс методів держави у сфері грошового обігу і кредитних відносин належить Національному банку України.

^ Грошово-кредитна політика – це сукупність методів у сфері гро­шового обігу і кредитних відносин, що використовує держава.


Рис. 4.2. Інструменти прямого й опосередкованого впливу на основні параметри грошового обігу
Основні типи грошово-кредитної політики:

1) "дорогі гроші" – весь інструмент грошово-кредитної політики підкоряється відповідно до динаміки економічного циклу зниження обся­гів грошової і кредитної емісії;

2) "дешеві гроші" – забезпечення доступності для субєктів еко­номічної діяльності грошових і кредитних ресурсів.

Цілі грошово-кредитної політики:

1) стратегічні – кінцеві цілі загальноекономічної політики держави;

2) проміжні – досягнення такого стану деякими економічними зміна­ми, що сприяє досягненню стратегічних цілей;

3) тактичні – мають короткостроковий, оперативний характер і по­вин­­ні забезпечувати досягнення проміжних цілей.

Інструменти грошово-кредитної політики:

здійснення операцій на відкритому ринку, де реалізуються державні цінні папери;

регулювання резервних норм комерційних банків;

зміна норми банківського відсотка.

Грошово-кредитна політика тісно пов’язана з фіскально-бюджетною політикою.

^ Фіскально-бюджетна політика – це сукупність методів держави у сфері оподаткування і державних витрат.

Функції фіскально-бюджетної політики:

1) вплив на стан господарської конюнктури;

2) перерозподіл національного доходу;

  1. нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм.



Рис. 4.3. Типи фіскально-бюджетної політики
У сфері державного регулювання ринкової економіки є необхідністю застосування цілісної, внутрішньо збалансованої системи методів фіскаль­но-бюджетної і грошово-кредитної політики.
^ ТЕМА 5. ІНФЛЯЦІЯ І ГРОШОВІ РЕФОРМИ


    1. Інфляція: суть, форми вияву, причини та наслідки


Інфляція – це знецінювання грошей, падіння їх купівельної спро­можності, викликане підвищенням цін, товарним дефіцитом і зниженням якості товарів і послуг. Залежно від причин, що викликають інфляцію, розрізняють такі її види:

відкриту, або цінову;

придушену, або приховану.

Перша виявляється в системному підвищенні загального рівня цін.

Друга – в зростаючому дефіциті товарів при формальній ста­більності цін, забезпеченій централізованим характером їх встанов­лення.

Можливе комбінування обох типів інфляції, тобто поєднання спо­лу­чення дефіциту держбюджету і товарного дефіциту зі швидким зростан­ням цін і зниженням реальних доходів населення.

З погляду макроекономічного аналізу розрізняють наступні групи інфляції:

наростаючу;

очікувану;

неочікувану;

структурну;

інфляцію зростання заробітної плати;

інфляцію прибутку;

інфляцію податкової політики;

інфляцію попиту;

інфляцію зростання матеріальних витрат виробництва.

Класифікація інфляції можлива на основі наступних критеріїв:

соціально-економічних умов;

типу грошової системи країни;

факторів і ступеня інфляційних систем.

Інфляція може бути досить рухливою і умовною:

нормальна – темп 3% – 3,5%;

помірна – до 10%;

галопуюча – 10% – 200%;

гіперінфляція – до 1 000%.

Причиною інфляції може бути як перевищення попиту над пропо­зи­цією (інфляція попиту), так і відставання попиту від пропозиції (інфляція витрат (пропозиції) (рис. 5.1).

Форми вияву інфляції:

знецінювання грошових знаків відносно вартості звичайних товарів;

поглиблення розриву між рівнями цін на внутрішньому ринку країни і на ринках інших країн;

знецінювання національних грошей відносно іноземної валюти;

зменшення валютного курсу національних грошей.

Наслідки інфляції:

1) зниження життєвого рівня населення;

2) ефект інфляційного оподаткування (зменшення реальної варто­сті накопичених грошей);

3) спад виробництва як результат зменшення стимулів до праці і роз­ширення виробництва;

4
) некерована інфляція порушує управління економікою в цілому.
Рис. 5.1^ . Класифікація причин інфляції
Основні причини інфляції в Україні:

зменшення попиту на товари і послуги в результаті відставання зростання заробітної плати від зростання споживчих цін;

неринкова структура виробництва, що характеризується орієн­тацією на виробництво військової продукції, наявністю нерентабельних підприємств, що підтримуються різними видами дотацій;

диспропорція внутрішніх і світових цін;

монопольна структура економіки;

зменшення обмінного курсу гривні щодо долара;

дефіцит готівки – криза готівки і т. п.

    1. ^ Грошові реформи: поняття, цілі та види


Одним з інструментів грошової політики є грошові реформи. Гро­шо­ві реформи розглядають:

1) у вузькому розумінні – мова йде про проведення заходів із заміни існуючої грошової одиниці і відповідної стабілізації грошей без якісної перебудови системи грошового обігу;

2) у широкому розумінні – мова йде про проведення принципово нової за структурою і змістом системи функціонування й обігу грошей.

Основними формами стабілізації грошового обігу є грошові рефор­ми й антиінфляційна політика.

Стабілізація грошового обігу здійснюється за допомогою наступних методів:

девальвації – це зниження курсу національної валюти стосовно іноземних валют, викликане переважанням кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над їхнім товарним забезпеченням; основними при­чинами девальвації є інфляційні процеси й дефіцит платіжного балансу;

дефляції – це штучного вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси порівняно з потребами грошового обігу паперових гро­шей. Для проведення дефляції використовуються наступні грошово-кре­дитні інстру­менти: підвищення оподатковування з метою збільшення дохо­ду держави і скорочення купівельної спроможності населення, замо­ро­жування заробітної плати, зменшення витрат на заходи, продаж дер­жав­них цінних паперів на відкритому ринку, підвищення банківських дисконт­них ставок, введення регулювання у сфері торгівлі. З поняттям дефляції тісно повязане визначення дефляційна політика – це сукуп­ність регулюючих заходів уряду у сфері державних фінансів і грошово-кредитній сфері з метою стримування інфляції й оздоровлення платіж­ного балансу засобами зниження й уповільнення еко­но­мічного зро­стання;

ревальвації (реставрації) – офіційного підвищення золотого змісту національної валюти;

нуліфікації – акумулювання сильно знеціненої одиниці і введення нової валюти;

деномінації – закреслювання нулів, тобто зміцнення масштабу цін.

З 2 по 16 вересня 1996 року в Україні була проведена грошова ре­фор­ма з деномінації грошової одиниці. У результаті проведення грошо­вої реформи наша держава одержала нову грошову одиницю – гривню, з обігу був вилучений український карбованець, що був введений у 1992 ро­ці, у результаті чого змінився масштаб цін.
^ ТЕМА 6. ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ


    1. Поняття валюти


Валюта – це вартість, грошова одиниця, що використовується як світові гроші, або як міжнародна одиниця, засіб обігу і платежу.

Поняття валюти включає готівкові і депозитні гроші, чеки, векселі, сертифікати, акредитиви, акції, облігації.

Учасниками валютних відносин можуть бути:

уряд або його окремі структури;

банки;

фізичні або юридичні особи;

держави;

міжнародні організації;

міжнародні фінансові інститути.

^ Валютні відносини – це сукупність економічних відносин, що вини­кають у процесі кредитно-грошових і розрахунково-кредитних стосунків у міжнародній сфері.

Розвиток валютних відносин можливий при існуванні особливого рин­ку, на якому можна вільно купувати або продавати валюту. Такий ри­нок називається валютним.

^ Основні види валют:

національна – це платіжний засіб певної держави;

іноземна – грошові знаки закордонних держав, а також кредитні й платіжні кошти в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках;

колективна – це міжнародна грошова одиниця, що імітується між­народними фінансово-кредитними інститутами (євро).

Валюта поділяється на:

конвертовану – це валюта, що вільно обмінюється на валюту іншої держави за вільним курсом і вільно вивозиться і ввозиться через кордон;

неконвертовану – це валюта, що використовується в межах тільки однієї країни.


    1. ^ Валютний курс та конвертованість валют


Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях іншої країни при угодах купівлі-продажу.

Така ціна може встановлюватися, виходячи зі співвідношення попи­ту та пропозиції на певну валюту в умовах ринку, або бути чітко регла­ментованою рішенням уряду або його головним фінансово-кредитним органом.

Зміни валютного курсу впливають на розвиток внутрішньогоспо­дарських процесів і на зовнішньоекономічну позицію країни. Залежно від країни на валютний курс впливає:

зовнішня торгівля;

рух короткострокового і довгострокового капіталу;

платіжний баланс країни.

При цьому уряд кожної країни вибирає різні інструменти валютного регулювання.

Такими інструментами можуть бути:

девальвація;

ревальвація;

валютна інтервенція;

дисконтна політика;

комплекс заходів щодо регулювання платіжного балансу країни за допомогою експортних субсидій, митних тарифів.

Валютний курс необхідний для:

обміну валютами в процесі торгівлі товарами і послугами;

періодичної оцінки розрахунків в іноземній валюті фірм і банків;

зрівноважування цін світових і національних ринків;

для вартісних показників різних країн, виражених у національній або іноземній валюті.

Фактори, що впливають на валютний курс:

збільшення національного доходу;

темпи інфляції;

стан платіжного балансу;

різниця в процентній ставці різних країн;

діяльність валютних ринків і спекулятивних валютних операцій;

валютна політика;

розвиток фондового ринку;

довіра до валюти на національному і світовому валютному ринках.

Розрізняють три види валютних курсів:

фіксований – це офіційно встановлене співвідношення між націо­нальними валютами на основі взаємного паритету;

коливний – це курс, який вільно змінюється під впливом попиту та пропозиції;

плаваючий – це різновид коливного валютного курсу, що припускає використання механізму валютного регулювання.

^ Становлення курсу – це котирування валют. Розрізняють наступні види котирування валют:

прямі – це курси іноземної валюти, виражені в національній валюті;

непрямі – це національна валюта, виражена в одиницях іншої валюти;

крос-курси – це співвідношення між двома валютами, що випливає з їхнього курсу стосовно курсу третьої валюти;

форвард-курси – це реальний показник того, яку вартість буде мати валюта через певний період часу.

Розрізняють наступні види конвертованості валют:

внутрішня – це можливість обміну національної валюти на іноземну для резидентів даної країни;

поточна – це можливість обміну валют з метою удосконалювання платежів за поточними статтями платіжного балансу;

капітальна – припускає можливість обміну валют з метою плато­спро­можності за статтями руху і кредитів;

повна – це можливість резидентів і нерезидентів здійснювати обмін даної валюти на іноземну з будь-якою метою;

вільна – адміністрація має незначну регламентацію порядку обміну;

обмежена – адміністрація вводить чіткі правила або кількісні обме­ження на обмін валюти.


    1. ^ Валютний ринок: суть та основи функціонування


Валютний ринок – це сфера економічних відносин, що виявля­ється при здійсненні операцій купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів, а також операцій з інвестування валютного капіталу.

Валютний ринок є офіційним фінансовим центром, де зосереджу­ється купівля-продаж валют і цінних паперів у валюті на основі попиту та про­позиції на них. Валютний ринок варто розглядати з таких точок зору.

З функціональної точки зору валютні ринки забезпечують своє­часне здійснення міжнародних розрахунків, страхування від валютних ризиків, диверсифікованості валютних резервів.

З інституційної точки зору валютні ринки є сукупною урівноваженістю банків, інвестиційних компаній, бірж, брокерських контор, іноземних банків, що здійснюють валютні операції.

З організаційно-технічної точки зору валютний ринок є сукупною комунікацією систем повязаних між собою банків різних країн, що здій­снюють міжнародні розрахунки й інші валютні операції.

Валютні ринки можна класифікувати за ознаками:

за сферою розподілу (міжнародний валютний ринок, внутрішній валютний ринок);

щодо валютних органів (вільний валютний ринок, не вільний);

за видами валютних ресурсів (ринок з одним режимом, ринок з подвійним режимом);

за ступенем організованості (біржовий, не біржовий).

Під час класифікації валютних ринків варто виділяти ринки: євро­валют, єврооблігацій, євродепозитів, єврокредитів, чорний.

Валютне регулювання – це сукупність заходів, що реалізуються міжнародними організаціями, державою у сфері валютних відносин.

Механізм валютного регулювання в Україні включає сукупність ме­то­­дів, що використовує Національний банк, Міністерство фінансів, орга­ни валютного контролю. Механізм регулювання валютного курсу здій­сню­ється за допомогою ревальвації, девальвації і валютної інтервенції.

Платіжний баланс – це співвідношення між валютними платежами економічних субєктів даної держави і його економічними межами і ва­лют­ними надходженнями з-поза економічних меж держави за певний пері­од часу.

Платіжний баланс відіграє важливу роль у розробці і реалізації ва­лют­ної політики. У механізмі платіжного балансу важливе місце посі­дають золотовалютні резерви. Золотовалютні резерви – це запаси іно­зем­них фінансових активів і золота, що належать державі і є в розпо­ря­дженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути реально використані на регулюючі й інші потреби, що мають загальнодержавне значення.


    1. ^ Валютні системи: поняття, структура, призначення


Валютна система – це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певного економічного приросту.

Валютна система поділяється на три види.

^ 1. Національна валютна система – форма організації валютних від­носин країни, закріплена національним законодавством, складова части­на грошової системи країни.

Складові елементи і призначення національної валютної системи:

національна валюта;

режим конвертованості національної валюти;

режим курсу національної валюти;

режим використання іноземної валюти на внутрішньому ринку;

режим золотовалютних резервів;

режим валютних обмежень;

режим внутрішнього валютного ринку і ринку золота ;

формування та реалізація валютної політики;

валютне регулювання;

валютний контроль.

^ 2. Міжнародна (регіональна) валютна система – це договірно-пра­вова форма організації валютних відносин між групами держав.

Основними елементами міжнародної (регіональної) системи мо­жуть бути:

міжнародна розрахункова одиниця;

міжнародні валютні фонди;

міжнародні кредитні установи тощо.

^ 3. Світова валютна система – це спеціально розроблена держа­вами і закріплена міжнародними договорами форма організації валютних відносин між усіма або значною частиною країн світу.

Світова валютна система має ряд елементів:

а) форми міжнародних засобів обігу і платежу;

б) узаконений режим валютних паритетів і курсів;

в) статус міжнародних валютно-кредитних організацій і т. д.

Основні етапи еволюційного розвитку світової валютної системи є: Паризька конференція 1867 р.; Генуезька конференція 1922 р.; Брет­тон – Вудська конференція 1944 р.; Ямайська конференція 1976 – 1978 р.
^ ТЕМА 7. КІЛЬКІСНА ТЕОРІЯ ГРОШЕЙ І СУЧАСНИЙ

МОНЕТАРИЗМ


    1. Класична кількісна теорія грошей та сучасний монетаризм


Класична кількісна теорія сформувалася в XVI – XVII ст. і стала осно­вою розвитку монетариської теорії. Кількісна теорія грошей – один із на­пря­мів у західній економічній думці, що повязує рівень товарних цін і вар­тість гро­шей з кількістю платіжних засобів в обігу. Першими представ­никами цієї теорії були Аристотель, Ксенофонт, Платон, Ж. Боден, Ш. Монтескє, Д. Юм, Дж. Мілль. Ж. Боден висунув гіпотезу про залежність рівня цін від кількості благо­родних металів. Ш. Монтескє, Д. Юм, Дж. Мілль зробили узагальнення, що грунтувалися на неправильному розумінні "революції цін", яка відбу­валася в Європі.

Давід Рікардо (1772 – 1823), представник трудової теорії вартості, визначав вартість грошей затратами праці на виготовлення їх , однак розумів, що протягом окремих проміжків часу вартість грошової одиниці змінюється залежно від зміни кількості грошових одиниць. Саме до цього висновку Д. Рікардо підштовхнуло знецінення в 1797 р. банкнот Банку Англії після відміни обміну їх на золото.

Для повного розгляду необхідно зазначити, що в період первісного накопичення капіталу виникла металістична теорія грошей, відповідно до якої гроші та дорогоцінні метали ототожнювалися. Першими представниками цієї теорії були Нікол Орем (Оресм) (1571 – 1641), Вільям Стеффорд (1554 – 1612), Томас Мен (Манн) (1571 – 1641), Антуана де Монкретьєн (1575 – 1621), Антоніо Серра (ХVІ – ХVII ст.).

Меркантилісти вважали дорогоцінні метали головним багатством нації, що повністю відображало погляди купців того часу. Принципів металістичної теорії грошей дотримувалися італійські економісти Джемініано Монтанарі (1633 – 1687), Фердинандо Галіані (1728 – 1789), а в XIX ст. німецькі економісти Карл Густав Адольф Кніс (1821 – 1898) та Вільгельм Легсіс (1837  1917), які хоча не заперечували можливості обігу паперових грошей, але вважали за необхідне здійснювати обовязковий обмін їх на дорогоцінні метали.

Погляди представників металістичної теорії грошей дуже довгий час були впливовими в багатьох країнах, у тому числі й у Росії на межі XIX – XX ст. Наприклад, мідний монометалізм існував у Римі в III – II ст. до н.е. Срібний – у Росії 1843 – 1852 р., в Нідерландах – 1847 – 1875 рр., в Індії – 1852 –1893 р., а в Китаї аж до 1935 р. Золотий стандарт – існував у Великобританії та у США до 1900 р., в Росії та Японії – в 1897 р., в Німеччині – 1871 – 1873 рр., Бельгії та Франції – 1873 – 1874 рр., і в кінці XIX ст. панував золотий монометалізм.

Пізніше золотий стандарт було замінено золотодевізним, а після Першої світової війни обмін банкнот на золото зовсім припинено. Практично з 30-х років XX ст. всі форми монометалізму було ліквідовано, хоча для регулювання грошового обігу всередині окремих країн центральні банки продовжували фіксувати золотий вміст національної грошової одиниці аж до початку 80-х років.

Однак, незважаючи на те, що металістичну теорію грошей за час її існування було реалізовано достатньо повно, в 60-х роках XX ст. у Франції течія неометалістів, представлена такими вченими, як Жак Рюеф (1896 – 1978) і А. Тулемон.

Першими представниками раннього номіналізму були англійці Н. Барбон (1640 – 1698), Дж. Беллерс (1654 – 1725), Дж. Берклі (1685 – 1753) і Дж. Стюарт (1712 – 1780). В основі їх теорії лежали два наступні положення: гроші створюються державою і вартість грошей визначається їх номіналом. На той момент їх основною помил­кою було те, що вартість грошей визначається державою, а це означає заперечення трудової вартості і вартості природи грошей.

Подальший розвиток номіналізму припадає на кінець ХІХ і початок ХХ століть. Відомим представником того часу був німецький учений Георгій Кнапп (1842 – 1926), який не визнавав товарної природи грошей. Самі гроші, на його думку, були певним символом, через який держава навязувала своїм громадянам власну волю. Цінність грошової одиниці, на думку Г. Кнаппа, визначає держава, а тому інфляція не повязана зі змінами грошової маси, індекси цін не відображають зміни купівельної спроможності грошей, а валютний курс є результатом політики держави.

У цей період Г. Кнапп засновував свою теорію не на повноцінних грошах, а на паперових. При цьому грошову масу він враховував лише у вигляді паперових грошей і розмінних монет, а кредитні гроші виключав.

Основна помилка номіналістів полягала в тому, що, відібравши паперові гроші, вони наділяли їх "вартістю", "купівельною спроможністю" за допомогою акта державного законодавства.

Сучасні економісти не поділяють основних поглядів Г. Кнаппа. Збе­рігши від номіналізму заперечення металевої концепції теорії трудової вартості, вони стали шукати встановлення вартості грошей не в Декретах держави, а у сфері ринкових відносин шляхом субєктивної оцінки їх "корис­ності", купівельної спроможності.

Провідне місце в теорії грошей посіла кількісна теорія.

Неокласичний варіант включає дві теорії розвитку: трансакційний варіант і кембриджський варіант.

Сучасними прихильниками трансакційного варіанту кількісної тео­рії грошей були І. Фішер і М. Фрідмен.

Американський економіст І. Фішер був одним з перших, хто на­ма­гався виявити природу інфляції. Він звернув увагу на взаємозвязок інфляції зі змінами рівня цін кількості обігових грошей і реального обсягу виробництва товарів. Аналіз взаємного звязку між цими показниками дозволив йому вивести формулу, відому на Заході як рівняння обміну.

^ Рівняння обміну – це рівняння, що повязує статистичну кількість грошей в економічній системі з іншими її параметрами (рівнем цін, рів­нем реального виробництва або товарів, які перебувають в обігу, швидкістю обігу грошей):
MV = PQ, (7.1)
де М – грошова маса;

V – швидкість обігу грошей у русі доходів;

Р – рівень товарних цін;

Q – рівень реального виробництва (фізичний обсяг товарів, що ство­рюються).
З рівняння обміну випливає, що будь-яка зміна статичної (тобто незмінної) кількості грошей повинна призводити до відповідних змін рівня цін, реального обсягу виробництва, швидкості обігу або комбінації цих змінних.

Дану формулу можна видозмінити, і тоді зявиться можливість визна­чити обсяг грошової маси:
. (7.2)
Рівень товарних цін визначається за формулою:
. (7.3)

Виходячи з рівняння обміну, інфляція має наступний вигляд: пору­ -

шення законів грошового обігу виявляється в надлишку грошової маси в обігу порівняно з реальними потребами в ній або в знецінюванні гро­шей, яке супроводжується зростанням товарних цін без будь-якого поліп­шення якості продуктів.

У рівнянні І. Фішера простежується залежність, де кількість грошей, що знаходяться в обігу, виступає причиною, а рівень цін – наслідком. Це є інфляцією грошової маси. Таким чином, з рівняння Фішера видно, що збалансованість між грошовою масою і її товарним покриттям відбу­ва­ється за рахунок зміни цін. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей і менша пропозиція товарів.

Фішер уявляв інфляцію у вигляді спрощеного поняття, відповідно до якого падіння купівельної спроможності грошей відбувається пропор­ційно до зростання їх кількості в обігу.

Одна з помилок І. Фішера полягає в тому, що, розглядаючи тривалі відрізки часу, він умовно прийняв змінні величини V і Q за стабільні, піс­ля чого залежними змінними величинами залишилися тільки дві – кіль­кість гро­шей і ціни. Насправді ж кількість товарів і швидкість обігу грошових оди­ниць змінюються й істотно впливають на грошовий обіг і ціноутво­рення.

Концепція М. Фрідмена виражається формулою, що лише зовні відрізняється від формули І. Фішера, але, власне кажучи, покликана обгрунтувати той же однобічний звязок між грошовою масою і цінами:
М = КРY, або , (7.3)
де Р – індекс цін;

М – кількість грошей;

К – відношення грошового запасу до доходу;

Y – національний дохід у незмінних цінах (або його фізичний обсяг).
Зміна грошової маси (М) може супроводжуватися відповідною змі­ною в кожній із трьох величин правої частини рівняння, тобто зро­стан­ня грошової маси може призвести або до підвищення цін (Р), або до збіль­шення реального національного доходу (Y), або до зміни коефі­цієнта, що відображає відношення грошового запасу до доходу (К).
^ Кембриджський варіант кількісної теорії грошей

Засновниками цієї концепції є економісти А. Пігу, Д. Робертсон і Д. Патінкін.

Якщо в трансанкційному варіанті І. Фішера гроші виступають тільки у функціях засобу обігу і засобу платежу, то А. Пігу надавав особливого зна­чення і функції накопичення. При цьому обидва варіанти кількісної теорії грошей ігнорують функцію грошей як міри вартості і їх роль як за­гального вартісного еквівалента. Якщо кількісна теорія грошей І. Фішера виходила з аналізу пропозиції грошей, то кембриджська школа в основу вивчення поставила попит на гроші нарівні з попитом на товари і по­слу­ги. Причому, якщо в І. Фішера визначальним є перебування грошей у обі­гу, то для кембриджської школи гроші мають особливий попит і вони залишаються поза обігом в окремих осіб і підприємств у вигляді "касових залишків". До "касових залишків" А. Пігу відносить готівку і залишки на поточних рахунках, тобто він визначає кількість грошей, оскільки вба­чає прямий звязок між грішми і цінами. Це підтверджує і формула Пігу: 
M = PRQ, або P = M/RQ, (7.5)
яка близька до "рівняння обміну" MV = PQ Фішера,

де М – грошова маса;

R – частка річних доходів осіб і фірм, яку вони готові зберігати в грошовій формі;

Р – рівень цін;

Q – товарна маса (або фізичний обсяг товарообігу, що включається в кінцевий продукт).
Розбіжності у формулах І. Фішера і А. Пігу полягають у тому, що в пер­­шій формулі використовується показник швидкості обігу грошової оди­ниці (V), а в другій – коефіцієнт R, що є оберненим за значенням показ­никові (V), і якщо замінити у формулі А. Пігу коефіцієнт R, то вийде фор­мула І. Фішера.

Подібність двох рівнянь виявляється в тому, що І. Фішер виходив зі сталості (V) і (Q) при аналізі тривалих відрізків часу, а А. Пігу вва­жав за постійні показники R і (Q), тобто обидва економіста підставляли одні й ті ж змінні (М) і (Р) і вивели причинність зростання цін (Р) зі зміни грошової маси (М).

Із середини 50-х років XX століття спостерігається відродження неокласичного напрямку, що базується на кембриджській версії. Пред­став­ником цієї теорії був Д. Патінкін. При цьому він розглядає "касові резерви" як найбільш ліквідну форму інвестицій, за якою інвестиції пере­ходять у цінні папери, а потім у реальний капітал.


    1. ^ Внесок Дж. Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей


Дж. Кейнс сформував теорію макроекономічного аналізу, у якій основ­ними концепціями і категоріями є: місткість ринку; принцип ефективного попиту (концепція мультиплікатора); загальна теорія зайнятості; гранич­на ефективність капіталу; норми відсотка. Ця теорія розглядає інфляцію як явище, в основі якого лежить сукупність факторів, що взаємодіють.

Дж. Кейнс звернув увагу на такі підрозділи, як дохід, зайнятість, попит, пропозиція, заощадження, інвестування. Особливу увагу він приділяв грошовим факторам і проблемам грошей. Його мета полягала в тому, щоб зясувати, як визначаються різні змінні величини, що впливають на еко­номічний розвиток.

Для Дж. Кейнса головним фактором функціонування економіки є обсяг національного доходу, що виступає в двох аспектах:

1) як джерело всієї купівельної спроможності суспільства сукупного попиту;

2) як базис, що формується від розмірів тієї частини витрат підпри­ємства, що йде на раціоналізацію виробництва, тобто залежно від витрат виробництва, що знижуються в міру прагнення підприємців до вигоди. Чим більша ця частина витрат, тим більший національний дохід. При цьому усі витрати підрозділяються на два види:

витрати на споживання;

витрати на накопичення.

У розвинених країнах значного поширення набули два основні трак­тування інфляції: кейнсіанське і монетаристське.

^ Кейнсіанська теорія інфляції, викликана надлишковим попитом, виходить з аналізу доходів і витрат господарських субєктів і впливу їх на збільшення попиту, що призводить до зростання виробництва і зайня­тості. У той же час збільшення попиту населення, як явище непродук­тив­не, стимулює зростання інфляції.

^ Монетаристське трактування інфляції робить наголос на жорст­кій політиці кредитно-грошових обмежень у боротьбі з інфляцією. Моне­таристи розглядали інфляцію як грошовий феномен, тобто результат надлишкової кількості грошей в обігу. Методика розрахунків при цьому полягає в зіставленні індексів грошової маси і фізичного обсягу валового внутрішнього продукту. У цих розрахунках грошам відводилася активна роль: грошова маса "створює" попит.

^ Передавальний механізм (за Дж. Кейнсом) – це система каналів, за допомогою яких грошово-кредитна політика впливає на реальний обсяг виробництва і рівень цін.

Кейнсіанці вважали, що грошово-кредитна політика впливає на еко­номіку за допомогою передавального механізму. Цей механізм впливає на економіку лише опосередковано. Передавальний механізм починає активно діяти лише в тому випадку, якщо зростання пропозиції грошей змусить фірми і фізичних осіб відновлювати порушену рівновагу у своїх портфелях активів. Процес коректування, що починається відповідно до змі­ни кількості грошей у обігу, призводить до підвищення цін на облі­га­ції й інші цінні папери і спричиняє падіння значень мінімальної і реаль­ної ставок відсотка. Таким чином, кейнсіанці взяли під сумнів ефективність передавального механізму, з чим категорично не погодилися моне­та­ристи. Свою незгоду вони підтвердили статистичними даними, з їх до­по­могою було доведено, що економічна система знаходилася в стані "ліквідної пастки"; інвестиції є нечутливими до процентних ставок. Також було доведено, що криві попиту на гроші і графіки планових інвестицій є еластичними. Монетаристи переконалися, що "процентні ставки – інвес­­ти­ції" і є складним механізмом проведення грошової політики.

Кейнсіанці трактували передавальний механізм наступними умо­вами:

при збільшенні кількості грошей, що перебувають в обігу, фізичні і юридичні особи коректують свої активи;

вибором між грішми і цінними паперами, при цьому перевага нада­ється облігаціям, що приносять фіксований процентний дохід.
^ 7.3. Сучасний монетаризм як альтернативний напрямок кіль­кіс­ної теорії.
Монетаристи прихильники теорії, відповідно до якої кількість грошей у обігу визначає рівень цін і економічну активність у коротко­строковому проміжку економічного розвитку країни.

^ Мета монетарної політики – зміна сукупного попиту за допомогою збільшення або зменшення грошової маси з наступним скороченням або підвищенням процентної ставки. Таким чином, досягнення стабілі­за­ції припускає використання наступних інструментів: фіскальної політики, монетарної політики, регулювання сукупної пропозиції.

Сучасний монетаризм виник як опозиція, насамперед, кейнсіанству.

Головна ідея М. Фрідмена зводилася до того, що ринкова економіка найкраще функціонує тоді, коли відсутня система грошової регламен­тації. У своїй книзі "Грошова історія Сполучених Штатів" Фрідмен звернув увагу на те, що Велика депресія зовсім не свідчила про нестійкість еко­но­міки і не була її ознакою, а пішла на користь приватному підприєм­ни­цтву. Депресія зайвий раз доводить, що вона може нанести шкоду певній групі людей, що мають необмежену владу над грошово-кредитною систе­мою країни. Фрідмен також бачив, що реформи економічної політики в остаточному підсумку слугують не інтересам суспільства, а приватному інтересу. Він звернув увагу на те, що під час Великої депресії за період з 1929 до 1933 років Федеративна резервна система допустила стиснення пропозиції грошей на 33%. Якби Федеративна резервна система не до­пуска­ла катастрофічного падіння грошей у обігу, то не було б кризо­вих явищ.

У 1963 році вийшла у світ "Історія грошей США 1868 – 1960", яку написали А. Шварц і М. Фрідмен. Між 1864 і 1985 роками економіка США пройшла через 30 ділових циклів. Монетаристи зосередили основ­ну увагу на аналізі ролі грошей і грошового обігу в ділових циклах.

Типовий діловий цикл (рис. 7.1.) у своєму розвитку проходить чоти­ри фази, серед них:

фаза стиснення – супроводжується падінням реального обсягу ви­робництва. Стиснення, що продовжується більше шести місяців, нази­вають спадом;

дно – це точка ділового циклу, у якій реальний обсяг виробництва досягає мінімального рівня;

розширення – це фаза циклу, протягом якої реальний обсяг виробництва зростає відносно дна циклу;

пік (вища точка) – це точка ділового циклу, у якому реальний обсяг виробництва досягає максимального рівня.

Досліджуючи поводження грошей у діловому циклі, М. Фрідмен і А. Шварц звернули увагу на закономірність, згідно з якою темпи збіль­шен­ня грошової маси, що існують в обігу, проходять за циклічною схе­мою, випереджаючи загальні тенденції розвитку ділового циклу.



Рис. 7.1.^ Діловий цик
Кількість грошей, що перебувають в обігу, досягає свого піку і почи­нає падати до вищої точки ділового циклу; у такий же спосіб кількість грошей, що перебувають в обігу, досягає нижньої точки і починає збіль­шуватися до того моменту, коли діловий цикл досягає дна. Графічно збільшення грошової маси, що є в обігу, наведено на рис. 7.2.

М. Фрідмен і А. Шварц показали, що існує взаємозвязок між зміною темпів збільшення грошової маси і точками екстремуму в діловому циклі. У період з 1908 до 1961 років пропозиція грошей почала зменшуватися при­близно за 12 місяців до настання піку циклу. Пропозиція грошей почи­нає зро­стати до моменту досягнення дна ділового циклу, а це, відпо­від­но, впли­ває на реальний обсяг виробництва, у свою чергу, з деякою за­трим­кою реаль­ний обсяг виробництва впливає на темпи зміни абсо­лютного рівня цін:
EMBED Visio.Drawing.6
Рис. 7.2. Темпи зростання пропозиції грошей


Зміна темпів збільшення грошової маси, що перебувають в обігу, впли­ває на реальний обсяг виробництва швидше, ніж на абсолютний рівень цін. Ця зміна може впливати на швидкість обігу грошей. Швидкість обігу грошей у процесі ділового циклу змінюється – то прискорюється, то сповільнюється.

Усі ці висновки лягли в основу одного з основних напрямків сучас­ної теорії грошей і грошового обігу – школи монетаризму.


    1. ^ Зближення позицій монетаристів та неокейнсіанців у їхніх поглядах на грошово-кредитну політику в сучасних

умовах
Кейнсіанці основним засобом стабілізації економіки вважають фіскальну політику, тому що державні витрати на товари і послуги є ком­по­нентом сукупних витрат і тим самим безпосередньо впливають на змі­ну загального рівня виробництва (чистий внутрішній продукт). Податкові надходження прямо впливають на доходи, що йдуть на споживання і заощадження, а отже, через споживання вони також впливають на об­сяг чистого внутрішнього продукту.

Монетаристи вважають, що фіскальна політика не може служити надійним засобом стабілізації економіки. Вони припускають, що збільшення державних витрат призведе до дефіциту бюджету і звертання держави за позиками до банків. Коли на фінансовому ринку збільшується попит на гроші, то під­вищується процентна ставка. У результаті цього зменшується попит на гро­ші для інвестицій, у результаті чого скорочуються сукупні витрати, що при­зводить до зменшення чистого внутрішнього продукту. Підприєм­ства для стабілізації економіки не досягають своєї мети, оскільки дер­жава, вдаю­чись до позик на фінансовому ринку, витісняє на ньому приватний бізнес.
^ ТЕМА 8. КРЕДИТ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
8.1. Теорія кредиту
Існує дві теорії кредиту:

1. Натуралістична. Представники цієї теорії розглядають кредит як форму руху продуктивного капіталу, використання відносно самостій­ного позичкового капіталу і закономірності його руху. Вони недооціню­вали роль кредиту, думаючи, що сутність банку полягає в його посеред­ницькій ролі.

Ця теорія була розроблена Смітом і Рікардо. Їх положення:

обєктом кредиту є натуральні матеріальні блага;

позичковий капітал тотожно дійсний;

банки є величезними посередниками, оскільки кредит відіграє па­сив­­ну роль.

Помилки теорії:

нерозуміння процесу кругообігу промислового капіталу в трьох фор­мах, специфіки позичкового капіталу як частини промислового капіталу в грошовій формі;

визначення кредиту як способу перерозподілу матеріальних цінно­стей у натуральній формі, а не як форми руху позичкового капіталу

ототожнення позичкового і дійсного капіталу, а отже, й не спромож­ність розкрити сутність відсотка;

нерозуміння ролі кредиту і банків.

Позитивні моменти:

правильне розуміння того, що кредит сам по собі не створює реаль­ного капіталу, що зявляється тільки в процесі виробництва;

підкреслення залежності кредиту від виробництва;

відрізняючи залежність відсотка від прибутку, вони не до кінця розу­міли їх взаємозалежність.

2. Капіталотворча. В середині ХІХ століття пануюче становище зайняла саме ця теорія кредиту. Її представники виходили з незалеж­но­сті кредиту від процесу відтворення і підкреслювали її вирішальну роль у розвитку економіки. На їхню думку, банки – не посередники, а установи, що створюють капітал.

Першим представником цієї теорії був економіст і фінансист Д. Ло.

Він оцінював велике значення кредиту і банків, але емісію банкнот використо­ву­вав у спекулятивних цілях.

Серед представників цієї теорії були А. Ганн, Дж. Кейнс.

Позитивні моменти:

кредит створює депозити, а отже, і капітал;

актив передує пасивові.
^ 8.2. Суть кредиту
В умовах ринкової економіки кредит набуває суспільного характеру. Необхідність кредиту тісно повязана з особливостями кругообігу індиві­ду­ального капіталу.

Кредит у ринковій економіці необхідний для:

коливання потреб в обігових коштах субєктів ринку;

виникнення потреби в створенні і відновленні основного капіталу.

Завдяки капіталові зменшується час на задоволення господарських і особистих потреб. Кредит є опорою сучасного ринку, невідємним еле­ментом ринкового розвитку.

Кредит – це позички в грошовій або натуральній формі, надані кре­дитором позичальникові на умовах повернення, найчастіше з виплатою відсотків за користування позичкою.

Розрізняють наступні види кредитів:

короткострокові;

середньострокові;

довгострокові.

Субєктами кредиту виступає кредитор і позичальник.

Кредитор – це сторона, яка надає вартість у грошовій або в на­ту­ральній формі іншому субєктові ринку на тимчасове користування на умо­вах повернення і платності.

Позичальник – це сторона, що одержує позичку. Позичальниками можуть бути юридичні і фізичні особи, що відчувають нестачу власних коштів.

Обєкти кредиту – це грошові або матеріальні цінності, на які ство­рюється кредитний договір.

Кредитні відносини викликали появу кредитного механізму, що вклю­чає в себе принцип кредитування, кредитного планування і управління кредитом, умови і методи кредитування, способи його кількісного регу­лювання.

Кредитні відносини між позичальником і банком у певному порядку формуються кредитним договором (у письмовому вигляді), у якому зясо­вуються всі питання, повязані з кредитуванням, у тому числі взаємні зобовязання і відповідальність сторін, мета, розмір, термін кредиту­ван­ня, плата за кредит, форми забезпечення його повернення, порядок надання і повернення кредиту методом визначення кількості днів до нара­хування відсотка і періодичність їх виплат, здійснення контролю за вико­ристан­ням кредиту і т. п.

Умови кредитного договору визначають для позичальника індивіду­аль­но. У звязку з цим у процесі оформлення договірних відносин з пози­чальником використовується як типовий кредитний договір, так і інші фор­ми, що базуються на типовому договорі зі змінами і доповненнями.

Якщо кредитний договір-поручительство оформлено більше ніж на одній сторінці, на кожній з них повинні бути підписи і печатки сторін, а всі аркуші повинні бути пронумеровані і зшиті, скріплені печаткою банку і позичальника.

Кредитні договори складаються від імені юридичної особи соці­аль­ного банку в особі голови правління, його заступника на підставі статуту банку або від імені керівника філії.

Керівники філії можуть передоручати складання договорів на вида­чу кредитів своїм заступникам, за умови, що доручення, за яким повно­важення передаються іншій особі, нотаріально затверджено (ст. 68 ГКУ).

Кредитні договори підписуються з боку позичальника його посадо­вою особою в межах його повноважень і винятково в присутності праців­ника банку.

Основними принципами кредитування є:

здійснення його на умовах цільового використання, терміновості, повернення, платності і забезпечення;

надання їх банками платоспроможним підприємствам, організаціям і іншим структурам – субєктам господарювання;

видача кредитів винятково для цільового кредитування конкретного доходу, здійснення якого передбачене статутом позичальника, юридич­ної особи;

видача кредитів тільки після проведення комплексного аналізу фі­нан­сово-господарської діяльності позичальника, результати якого свід­чать про його кредитоспроможність і фінансову стабільність;

можливість його видачі тільки після повернення позичальником забор­гованості за попереднім кредитом, за винятком випадку кредиту­вання за кредитною лінією, а також під час видачі короткострокового кредиту за наявності довгострокового або навпаки за умови відповідного фінансового стану позичальника і виданого ним забезпеченого усіма вимогами даного положення.

Форми кредитів: комерційний; іпотечний; банківський; споживчий; міжнародний; державний; лізинговий.

^ Комерційний кредит – це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує кредитну угоду між двома субєктами господарської діяльності.

Комерційний кредит надається продавцем (виробником) покупцеві (споживачеві) у вигляді відстрочки оплати за продані товари (виконані роботи, надані послуги).

^ Субєктами комерційного кредиту є:

підприємство – постачальник (кредитор), яке надає відстрочку платежу за свій товар;

підприємство – покупець (позичальник), яке передає кредитору векселя як боргове свідоцтво і зобовязання платежу. Характерною особливістю кредита є те, що він здійснюється підприємствами, фірмами за їхнім власним бажанням і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів. Вексель є фінансовим інструментом комерційного кредиту.

Комерційний кредит може також оформлятися без використання векселів. У цьому випадку надання і погашення кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором між кредитором і позичальником.

^ Обєктом комерційного кредиту є реалізовані товари, виконані роботи, наданні послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу.

Мета комерційного кредиту – прискорити реалізацію товарів в умовах тимчасової нестачі грошових коштів у покупців, а також одержання додаткового прибутку у вигляді позичкового процента, який включено в ціну проданих товарів.

^ Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

сплати боржником за векселем;

передача векселя іншій юридичній особі (крім банків та кредитних установ);

переоформлення комерційного кредиту на банківський кредит.

До переваг комерційного кредиту можна віднести:

оперативність;

відносну простоту оформлення;

активізацію процесів мобілізації вільних товарних ресурсів та їх перерозподілу;

розширення можливостей субєктів кредитування в маневруванні обіговими коштами;

позитивний вплив на підтримання фінансової стійкості підприємств;

зменшення обсягу грошових коштів, необхідних для обслуговання товарного обігу;

зменшення грошового банківського кредиту тощо.

^ Недоліками комерційного кредиту можна вважати:

обмеженість умов, обсягів і строків порівняно з банківським кредитом;

надмірний ризик для продавця (постачальника);

насичення грошового обігу так званими квазігрошима, що ускладнює регулювання грошової маси з боку Національного банку;

недотримання термінів повернення кредиту.

Іпотечний кредит – це особлива форма кредиту, повязана з наданням позик під заставу нерухомого майна – землі, виробничих або житлових будівель тощо.

Під іпотекою розуміється застава нерухомості, яка піддана державній реєстрації і під яку надається кредит. Сектор нерухомості, особливо землі, має в Україні великий інвестиційний потенціал, тому іпотечне кредитування є надзвичайно перспективним з погляду фінансового стимулювання національного виробництва.

У законодавстві різних країн термін "іпотека" використовується для позначення трьох категорій:

це вид застави нерухомого майна (землі, підприємства, споруди, будови, інших обєктів) з метою отримання грошової позики (правова категорія);

іпотечного кредиту, тобто грошової позики, яка надається під заставу нерухомості (економічна категорія);

заставної, або іншого боргового свідоцтва, яке піддержує право заставоотримача щодо забезпечення іпотекою зобовязання.

У Законі України "Про іпотеку" під терміном іпотека розуміють – це вид забезпечення виконання зобовязання нерухомим майном, що залишається у володінні і використанні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою забовязання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

Іпотекодавець – особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобовязання або зобовязання іншої особи перед іпотекодержателем.

Іпотекодержатель – це кредитор за основним зобовязанням.

Боржник – це іпотекодавець або інша особа, відповідальна перед іпотекодержателем за виконання основного зобовязання.

Головною метою іпотечного кредиту є створення ефективного фінансово-кредитного механізму операцій із нерухомістю.

^ Субєктами іпотечного кредиту є:

кредитори з іпотеку – іпотечні банки або спеціалізовані іпотечні компанії, а також універсальні комерційні банки;

позичальники – юридичні та фізичні особи, які мають у власності обєкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу обєкти іпотеки на користь позичальника.

^ Обєктами іпотечного кредиту є житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки тощо.

Необхідною умовою надання іпотечного кредиту є предявлення позичальником в банк документів, які підтверджують його права власника на майно, що виступає як забезпечення позики. Кредит надає своїм клієнтам детальну інформацію про те, як правильно вибрати позику і страховку, порядок придбання будинку тощо. Банк встановлює розмір мінімальної суми іпотеки.

Основними документами при оформленні іпотечного кредиту є:

іпотечне забовязання, що видається позичальником кредиторові на підтвердження його (кредитора) переважного права на задоволення грошових претензій з вартості заставленого майна в разі невиконання позичальником свого зобовязання, забезпеченого заставою майна;

закладний лист – довготерміновий цінний папір, що випускається іпотечними банками під заставу земельних ділянок, будівель та іншої нерухомого майна; він забезпечує доход у формі відсотків.

^ Банківський кредит – це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в позику банками.

Комерційні банки, що мають ліцензію НБУ, є головною ланкою кредитної системи; вони одночасно виступають у ролі покупця і продавця наявних у суспільства тимчасово вільних коштів. Позики надаються банками субєктам господарювання всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський капітал. Кредитором в умовах банківського кредиту є банк, позичальником – юридичні та фізичні особи.

^ Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових і поточних рахунках, залучені на депозитні рахунки кошти юридичних і фізичних осіб, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів. Кредитні операції здійснюються банками у межах власних кредитних ресурсів. Величина кредитних ресурсів банків залежить від рівня обовязкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків, що встановлюються НБУ.

Обєктом банківського кредиту є грошовий капітал. Банки можуть надавати кредити як у національній, так і в іноземній валюті. Прямий банківський кредит надається безпосередньо тим позичальникам, які мають у цьому потребу, на підставі індивідуальних кредитних угод. Непрямий банківський кредит надається через посередника. Він може набирати форми фінансових зобовязань банку (облік векселів, фондові, гарантійні та інші операції).

Кредити надаються позичальникам для здійснення заходів, повязаних із:

розвитком виробництва та товарообігу;

інвестиційною діяльністю;

приватизацією державного майна;

задоволенням споживчих потреб тощо.

Забороняється використання позичальниками кредитів:

на покриття збитків;

придбання цінних паперів будь-яких підприємств;

формування та збільшення скатного фонду комерційних банків.

Кредити, які отриманні комерційними банками за рахунок Національного банку, не можуть бути спрямованні:

на конвертування валют;

викуп державного майна;

на використання будь–яких угод.

^ Споживчий кредит – це кредит, який надається фізичним особам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку. Кредит дає змогу населенню споживати товари і послуги до того, як споживачі спроможні їх оплатити. Тим самим споживчий кредит забезпечує підвищення життєвого рівня споживачів.

Головними параметрами кредиту є:

доступність кредити;

величина відсоткової ставки;

строки надання і погашення;

здатність позичальника повернути кредит.

^ Субєктами споживчого кредиту є банки, небанківські кредитні установи, торговельні заклади та населення.

Обєктами споживчого кредиту є витрати, повязані із задоволенням потреб населення. Прийнято поділяти ці витрати на дві групи:

витрати на задоволення потреб поточного характеру;

витрати на задоволення потреб капітального або інвестиційного характеру.

Особливістю кредиту є те, що основною гарантією його надання виступають сталі постійні грошові доходи даної фізичної особи – позичальника. До споживчих кредитів відноситься надзвичайно широкий набір видів позик. У самому загальному плані виділяють товарні і грошові споживчі кредити.

^ Товарний споживчий кредит повязаний із продажем товарів тривалого користування в кредит (з розстрочкою платежу).

Грошовий споживчий кредит – це надання банківськими або небанківськими кредитними установами позик фізичним особам на задоволення їхніх споживчих потреб.

Залежно від цільового характеру використовуються різні види грошових позик:

інвестиційні позики – це кредит на будівництво, реконструкцію житла, будинків, земельних ділянок тощо;

позики на розвиток індивідуальних господарств – це надання кредитів селянським (фермерським) господарствам на витрати поточної виробничої діяльності, на будівництво, придбання сільськогосподарської техніки, транспортних засобів тощо;

позики на купівлю споживчих товарів або оплату послуг – це дорогі товари і послуги тривалого користування: автомобілі, електротехніка, меблі, оплата медичних послуг, відпочинок тощо;

цільові позики окремим соціальним групам населення – це позики загальнодержавних програм соціального захисту населення (студенти, молоді сімї);

позики на нецільові споживчі потреби – це позики, які надаються готівкою у сумі, що залежить від доходу позичальника і без зазначення цілей його використання.

Комерційні банки постійно надавати своїм клієнтам нові послуги. До нових послугів потрібно віднести чековий кредит і кредитні картки.

^ Чековий кредит – це вид споживчого кредиту, який надається комерційними банками своїм клієнтам для відкриття чекового рахунка.

Кредитні картки – це іменний грошовий оплатно-розрахунковий банківський документ, який повязаний з відкриттям кредитної лінії в банку, що дає можливість власнику користуватись кредитом при каплі товарів і при касових позиках.

Комерційні банки можуть надавати кредити безпосередньо позичальником, котрі звертаються у банк за позичкою (прямі кредити), або через посередників (торгова фірма, прокат, ломбард), котрі продають товар споживачу, надають послуги або обслуговують їх під зобовязання позичальника (непрямі кредити). З непрямими кредитами, повязані позики з купівлею товарів тривалого користування. У такому разі обслуговання позичальника здійснюється спільно банком і торговельною фірмою. Для цього вони укладають між собою угоду про надання кредиту для купівлі товару на виплат. Клієнт спочатку оплачує до 40% вартості товару, а під неоплачену частку банк надає клієнту позичку і перераховує торговій фірмі, залишаючи собі суму початкового внеску клієнта як забезпечення кредиту. Після погашення позички, початковий внесок клієнта перераховується на рахунок торговельної фірми.

Споживчий кредит може видаватись під заставу цінних паперів: акцій, облігацій, забовязань, які реалізуються через установи банків та фондові біржі.

Для одержання кредиту позичальник надає у банк такі документи:

заяву;

паспорт або документ, який засвідчує особу;

довідка з місця роботи ;

документи, які підтверджують забезпечення кредиту тощо.

Залежно від виду споживчого кредиту можуть використовуватися різні за змістом типові форми кредитного договору, але обовязково вказати: статус банка і позичальника; мета і сума позички, умови її надання і погашення; форми забезпечення кредиту; величина відсоткової ставки за позичку та порядок її сплати; обовязки обох сторін.

^ Міжнародний кредит – це надання позичкових капіталів державам, банкам, фірмам, підприємствам різних країн у тимчасове користування на засадах оплати та повернення у домовлені строки, тобто належність кредитора і позичальника до різних країн.

^ Субєктами міжнародного кредиту є державні структури, банки, міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації, підприємства (фірми) та інші юридичні особи, окремі громадяни, кредиторами і позичальниками – представники різних країн.

Обєктом кредитування є передані кредитором у тимчасове розпорядження позичальника товарні й валютні ресурси.

Міжнародний кредит функціонує у різних формах:

фірмовий кредит – це кредит на міжнародному рівні, коли іноземний експортер продає товар вітчизняному імпортерові в кредит. Цей кредит є ризикованим для експортера, а тому він вимагає належних гарантій його погашення, що робить кредит дорогим. Імпортер, якби в нього були вільні ресурси, може й зміг би купити товар на вигідніших умовах, але через відсутність коштів змушений його купувати в тієї фірми, яка продає товар з відстрочкою платежу;

банківський кредит, коли однією зі сторін кредитних відносин є банк;

урядовий кредит – це кредит, який одна країна надає іншій в товарній або грошовій формі за міжурядовою угодою;

фінансовий кредит, який надається у грошовій (валютній) формі;

комерційний, що надається в товарній формі.

Міжнародний кредит відіграє важливу роль:

сприяє інтернаціоналізації виробництва та обміну;

сприяє зміцненню міжнародних економічних звязків;

підвищує економічну ефективність зовнішньої торгівлі, стимулює та прискорює зростання світового товарообігу;

забезпечує безперервність міжнародних розрахунків та прискорює міжнародний обіг коштів;

є методом регулювання платіжних балансів;

посилює конкуренцію між країнами, оскільки використовується як знаряддя конкурентної боротьби за ринки збуту.

^ Державний кредит – це коли позичальником є держава, а кредиторами – юридичні та фізичні особи.

Державний кредит здійснюється через державні позики, які реалізуються фінансово–кредитними установами серед юридичних та фізичних осіб.

Державні позики поділяються:

  1. залежно від того, хто є позичальником на:

централізовані, де позичальником є уряд або Міністерство фінансів;

децентралізовані, де позичальником є місцеві органи влади;

  1. залежно від місця одержання кредиту на:

внутрішні державні позики, що розміщуються в даній державі в національній валюті;

зовнішні державні позики, що розміщуються за кордоном в іноземній валюті;

  1. залежно від термінів погашення на :

короткострокові позики до 1 року;

середньострокові позики до 3 років;

довгострокові позики понад 3 років;

  1. залежно від порядку оформлення кредитних відносин на:

облігаційні, що передбачають розміщення державних облігацій;

безоблігаційні, що розміщуються під скарбницькі забовязання або передбачають пряме кредитування Центральним банком Державного бюджету;

  1. за видами доходності на :

відсоткові позики: власники державних цінних паперів отримують доход з розрахунку певних, як правило, фіксованих відсотків річних;

безвідсоткові (дисконтні) позики: державні цінні папери реалізуються за ціною, нижчою їх номінальної вартості; різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації, що відшкодовується власникові під час погашення, становить доход із цінних паперів;

виграшні позики: державні цінні попери реалізуються без встановлення фіксованих відсотків; власники отримують доход за умови включення даного номера облігації у виграшний тираж погашення.

За своїм економічним змістом державний кредит невіддільний від державного боргу. Наслідком державного кредиту є зростання державного боргу.

^ Державних борг – це сума коштів, отриманих від випущених, але ще не погашених державних позик.

Державний борг буває внутрішній та зовнішній.

Державний внутрішній борг це строкові боргові зобовязання Уряду України у грошовій формі, що виникли в результаті запозичень на внутрішньому ринку.

Державний внутрішній борг класифікується:

  1. за типом кредитора:

юридичними та фізичними особами;

банківськими установами та іншими органами управління;

  1. за типом боргового забовязання внутрішній борг держави поділяється на заборгованість за:

середньостроковими облігаціями;

довгостроковими облігаціями;

кредитами, одержаними на фінансування дефіциту бюджету;

відсотками, нарахованими за кредитами, одержаними на фінансування дефіциту бюджету.

Державний внутрішній борг складається із заборгованості минулих років та заборгованості, що виникає щорічно за новими борговими зобовязаннями Уряду України. Внутрішній державний борг формується в результаті випуску державних цінних паперів, отримання кредитів та виникнення інших боргових зобовязань. Обслуговання державного внутрішнього боргу здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплати доходу за ними у вигляді процентів та в іншій формі.

^ Державний зовнішній борг – це строкові боргові зобовязання Уряду України, що виникли в результаті запозичення держави на зовнішньому ринку.

Державний зовнішній борг класифікується:

  1. за типом кредитора, який поділяється на заборгованість за:

позиками, одержаними від міжнародних фінансових організацій;

позиками, наданими іноземними державами;

позиками, наданими іноземними комерційними банками;

позиками, наданими під гарантії Уряду України;

позиками, наданими постачальниками;

іншими категоріями кредитів;

  1. за типом боргових зобовязань:

короткостроковими облігаціями і векселями;

середньостроковими облігаціями;

довгостроковими облігаціями;

позиками, не віднесиними до інших категорій.

Державний зовнішній борг складається з:

позик на фінансування Державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу;

позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів;

позик на підтримку національної валюти;

гарантій іноземним контрагентам щодо виконання контрактних зобовязань у звязку з не комерційними ризиками;

державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено Державним бюджетом України.

^ Лізинговий кредит – це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди.

Лізинг – дострокова оренда машин, обладнання, промислових товарів інвестиційного призначення, куплених орендодавцем для орендаря, для їх виробничого використання при збереженні права власності на них за орендодавцем на весь термін договору оренди.

^ Обєктом (предметом) лізингу є будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів: машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, будинки тощо. Не можуть бути обєктом лізингу земельні ділянки та інші природні обєкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в лізинг.

^ Субєктами лізингу можуть бути:

лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

лізингоодежувач (користувач) – фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

постачальник (продавець предмета лізингу) – фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу.

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі (предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу; розмір лізингових платежів та інші умови).

Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі, якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку. Лізингоодержувач має право вимагати відшкодування збитків, у тому числі повернення платежів, що були сплачені лізингодавцю до такої відмови. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

^ Лізингові платежі можуть включати:

суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

компенсацію відсотків за кредитом тощо.

Лізингоодержувач протягом усього часу перебування предмета лізингу в його користуванні повинен підтримувати його у справному стані. Лізингоодержувач протягом строку лізингу несе витрати на утримання предмета лізингу, повязані з його експлуатацією, темничним обслуговуванням, ремонтом, якщо інші не встановлені договором або законом.

^ Лізинг може бути двох видів:

1) Оперативний лізинг – це договір лізингу, яких передбачає використання машин, обладнання тощо з неповною його окупністю.

У свою чергу оперативний лізинг охоплює наступні різновиди:

рейтинг – короткострокові угоди оренди строком від одного дня до одного року без права наступного придбання орендованого майна;

хайринг – середньострокова оренда, що передбачає здачу в найом машин від одного року до трьох.

Оперативний лізинг більшого мірою відображає зміст орендних відносин.

Виділяють також:

зворотний лізинг – це договір лізингу, який передбачає придбання лізингодавцем майна у виробника (постачальника) і передачу цього майна у лізинг; такий, здавалося б, незвичний вид лізингу використовується виробниками обладнання (постачальниками) з метою поліпшення свого фінансового становища;

пайовий лізинг – це здіснення лізингу на основі укладання багатостороннього договору та залучення до угоди кількох кредиторів, які беруть участь у лізинговій операції, інвестуючи свої кошти;

міжнародний лізинг – це лізинг, що здійснюється субєктами господарювання, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.

Міжнародний лізинг може буди двох видів:

прямий лізинг – це лізингова угода, за якою дві сторони перебувають у різних державах і підпорядковуються різним юридичним і податковим положенням;

непрямий лізинг – це лізингова угода, за якою дві сторони є юридичними особами однієї країни, але капітал однієї з них, хоча б частково, належить іноземним банкам чи іноземним лізинговим компаніям.

Міжнародний лізинг поділяють на:
1   2   3   4   5   6   7



Скачать файл (6640.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации