Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции - Гроші та кредит - файл 1.doc


Лекции - Гроші та кредит
скачать (6640.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc6641kb.20.12.2011 13:04скачать

содержание

1.doc

1   2   3   4   5   6   7
^

експортний лізинг – коли постачальник і лізингова фірма – в одній країні, лізингоодержувач – за кордоном;


транзитний лізинг – коли всі три сторони належать до різних країн;

імпортний лізинг – коли лізингоодержувач і лізингова компанія – в одній країні, а постачальник – в іншій.

^ 2) Фінансовий лізинг – це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. Лізингодавець зобовязується придбати у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначених строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

^ 3) Поворотний лізинг характеризується тим, що власник обладнання (постачальник) продає його лізинговій компанії й одночасно бере це обладнання в неї в оренду. Найчастіше використовується тоді, коли власник обладнання таким шляхом поліпшує своє фінансове становище.

^ 4) Чистий лізинг – це відносини, при яких лізингоодержувач бере на технічне обслуговання орендне майно і в платежі за лізинговом не додаються витрати лізингодавця з експлуатації майна, тобто це – чисті платежі.

^ 5) Револьверний лізинг характеризується тим, що в лізинговій угоді передбачається періодична заміна обладнання, за вимогами лізингоодержувача, на найсучасніші зразки.

Існують основні напрямки кредитування, а також процентна полі­тика банку. Вони здійснюються правлінням банку в межах повноважень, серед яких слід назвати наступні:

установлюються планові обсяги і структура кредитних ресурсів і кредитних вкладень;

виділяються набуті напрямки кредитних вкладень із урахуванням існуючих ризиків;

встановлюється максимальний розмір видачі кредитів філіями бан­ку одному позичальникові;

встановлюється процентна ставка внутрішньосистемних купівлі і про­­дажу кредитних ресурсів;

затверджується методика оцінки фінансового стану позичальника.

Відсоток (процент) за кредит – це плата, що одержує кредитор від позичаль­ника за користування позиковими коштами.

Норма відсотка розраховується за формулою:
. (8.1)
Розмір процентної ставки на макроекономічному рівні залежить від попиту і пропозиції, які склалися на кредитному ринку, стабільності монетарного ринку в країні, рівня облікової ставки Національного банку. Як правило, комерційні банки за основу позичкового процента беруть облікову ставку Національного банку з додачею маржі. Маржа – різниця між процентною ставкою за наданий банком кредит і ставкою, яку сплачує банк за куплені ресурси. Розмір маржі для банків, як правило, не регламентується, хоч у певних випадках Центральний банк може це зробити. Комерційні банки зобовязані коригувати розмір процентних ставок за надані кредити за кожної зміни облікової ставки НБУ кратно такій зміні. Головним фактором, який впливає на розмір облікової ставки, є рівень інфляції.

На розмір процентної ставки на мікроекономічному рівні впливають: мета використання кредитних ресурсів, розмір кредиту, термін його використання та ступінь ризику. Як правило, кредитна ставка за надання кредиту на поточне фінансування виробничих потреб – найнижча і визначається короткостроковим її використанням, а найдорожчою стає процентна ставка, що надається торгово-посередницьким фірмам, операції яких носять спекулятивний характер з підвищеним ризиком. Розмір ставки користування дрібними кредитами вища, ніж за використання великими кредитами, бо останні потребують відносно менших витрат банків і надаються надійним позичальникам. Залежіть величини позичкового процента від терміну використання позичкових ресурсів позичальником залежить не тільки від величини ризику неповернення, а й від вірогідності знецінення позичених коштів унаслідок інфляції.

Норма відсотка буває ринковою, яка формується безпосередньо на ринку позикових капіталів, і середньою, яка формується за певний пері­­од часу.

Застосовують процентні ставки фіксовані (постійні), які протягом певного періоду не змінюються, і плаваючі (змінні), які набувають все більшого використання, особливо за середньострокові і довгострокові кредити. За цими кредитами розмір ставки на весь строк не фіксується, а переглядається через узгодження строків з урахування зміни конюктури грошового ринку, інфляції тощо. Час, упродовж якого процентна ставка залишається незмінною, називають процентним періодом.

Рівень процентної ставки залежить від таких факторів:

облікової ставки Центрального банку;

рівня інфляції;

строку позички;

ціни сформованих ресурсів;

ризику;

розміру позички;

попиту на банківські позички;

якості заходів, що кредитуються;

витрати на оформлення позички і контроль;

ставки банку-конкурента;

характеру відносин між банком і клієнтом, норми прибутку від інших активних операцій.

Базовою процентною ставкою за кредитами комерційних банків є облікова ставка Центрального банку, за якою останній здійснює рефінансування комерційних банків. Базова процентна ставка може бути або вищою, або нижчою облікова ставки.

Проблема захисту позичкового капіталу особливо актуальна в періоди економічної нестабільності й інфляції, коли реальна сума, що надавалася в кредит, може виявитися значно меншою від тієї, що була на момент кредитування. Ось чому потрібно відслідковувати номінальну і реальну процентні ставки.

^ Номінальна процентна ставка – це ціна грошової позики, що визначається як відношення річного доходу, отриманого на позичковий капітал, до суми позики без урахування зміни рівня цін під тиском інфляційного процесу.

^ Реальна ставка процента визначається шляхом порівняння між собою товарних еквівалентів з урахуванням інфляційного впливу.

Розраховується вона за формулою:
R = [(N – P)  (100 + P)]  100, (8.2)
де R – реальна процентна ставка;

N – номінальна процентна ставка;

P – річне зростання цін.
Якщо процентна ставка за кредит нараховується частіше, ніж за рік, то річна процентна ставка обчислюється за формулою:
, (8.3)
де – кількість разів нарахування процентів протягом року.
Отже, розмір номінальної процентної ставки відображає фактичну величину процентної ставки, що визначається на базі номінальної ставки за мінусом індексу інфляції.

Депозит – це економічні відносини щодо передачі коштів в готівковій або безготівковій валюті клієнту в тимчасове користування банку, або банківські метали, які банк прийняв від вкладника або які надійшли для вкладника на договірних засадах на визначений строк зберігання чи без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику.

Вкладник – це юридична чи фізична особа, яка здійснює розміщення готівкових (безготівкових) грошових коштів або банківський металів на банківські вкладні (депозитні) рахунки на договірних умовах.

Особливість депозиту полягає в його роздвоєності в практичному застосуванні. По-перше, депозит є для вкладника потенційними грошима, вкладник може виписати чек і спрямувати відповідно в обіг. Але в той же час "банківські гроші" приносять вкладникові дохід, виступають уже в ролі капіталу. Перевага депозиту перед готівковою в тому, що депозит приносить дохід у формі процента, а недолік у тому, що процент депозиту нижчий порівняно з тим, який виплатять на капітал, якщо його позичити. Тому саме при депозитних операціях дуже виразно виступає сутність комерційної діяльності банків – платити за депозит дешевше, розміщувати його за вищу плату.

Депозитна ставка на основі простих процентів розраховується так:
, (8.4)
де – розмір плати за користування коштами;

– сума депозиту чи кредиту;

– термін користування грошима (у днях);

– процентна ставка.
Дана формула ефективно використовується для розрахунків короткострокового депозиту. Для нарахування заощаджувальних вкладів довготермінового зберігання використовується формула:
FV = P  (1 + R)n, (8.5)
де FV – розмір плати за користування коштів;

Р – сума наданих коштів;

R – процентна ставка;

n  кількість періодів.
Простий процент – це процент, що нараховується банком вкладнику на суму початкового вкладу.
, (8.6)
де початкова сума вкладу;

– кількість нарахувань у роках;

R – ставка процента.
^ Складні проценти – це процент, який нараховується на суму, що складається з суми вкладу (депозиту) та незатребуваних процентів, після закінчення кожного кварталу чи іншого строку, визначеного в договорі банківського вкладу (депозиту).
, (8.7)
Існують наступні функції кредиту:

1)  перерозподілу грошово-фінансових ресурсів;

2)  перерозподілу кредиту;

3)  капіталізації грошових доходів;

4) грошового обслуговування обігу капіталу в процесі його відновлення;

5) звязку з макроекономічним регулюванням господар­ських процесів;

6) звязку із забезпеченням на основі зростання ефектив­ності грошового обігу;

7) прискорення концентрації і централізації капіталу шля­хом використання акцій і облігацій.


^ ТЕМА 9. ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ ГРОШОВОГО РИНКУ


    1. Сутність, призначення та види фінансового посередництва


Фінансове посередництво це специфічний вид діяльності на гро­шовому ринку, що полягає в акумуляції його субєктами в обмін на свої зобовязання вільних грошових капіталів і розміщення їх від свого імені в до­хідні активи. Унаслідок цієї діяльності:

на ринку з’являються нові фінансові інструменти і загальний асор­тимент їх значно розширюється, що посилює стимули для формування вільних грошових капіталів;

урізноманітнюється трансформація грошового капіталу, що сприяє кращій адаптації його руху до потреб розширеного відтворення;

скорочуються витрати економічних субєктів на забезпечення руху свого грошового капіталу.

Субєкти грошового ринку, які займаються фінансовим посеред­ництвом, називаються фінансовими посередниками, які поділяються на дві групи:

банки;

небанківські фінансові посередники.

Економічна відмінність між ними полягає в тому, що субєкти другої групи є чистими посередниками, вони не можуть розмістити в активи біль­ше коштів, ніж самі акумулювали. Банки ж є не тільки звичайними посередниками, а й творцями кредиту, оскільки виконують емісійну функ­цію. Тому правомірно розглядати банки не тільки як простих посеред­ників, а ще й як підприємства кредитної сфери.

Усі фінансові посередники функціонують на єдиному грошовому ринку з одним і тим же обєктом – вірними грошовими коштами, однаково відчутно впливають на конюнктуру цього ринку, можуть не тільки кон­курувати між собою, а й взаємодіяти у вирішенні багатьох економічних та фінансових завдань. Тому дослідження фінансового посередництва як самостійного економічного явища має важливе теоретичне і практич­не значення, особливо в сучасних умовах України, коли тільки форму­ється грошовий ринок, його інфраструктура і механізм регулювання.

Фінансове посередництво істотно відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності, оскільки брокери і дилери не створюють власних вимог і зобовязань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) чи різниці в курсах купівлі і продажу (дилери). Фінансові посередники діють на ринку зовсім інакше – від свого імені і за власний рахунок, створюючи власні зобовязання і власні вимоги. Тому їх прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, повязаними з їх залученням.

Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового ринку, а через нього – у розвитку ринкової економіки. Їх еко­номічне призначення полягає в забезпеченні базовим субєктам грошо­вого ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціо­нування (рис. 9.1).

Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у:

можливості для кожного окремого кредитора оперативно роз­містити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника – оперативно мобі­лізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи спо­живчих затрат і так само оперативно повернути їх на початкові позиції;

скорочені витрат базових субєктів грошового ринку на формування вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та запозиченні додаткових коштів;

послабленні фінансових ризиків для базових субєктів грошового ринку, оскільки значна частина їх перекладається на посередників;

збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до ве­ли­кого, високодохідного бізнесу;

можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і пози­чаль­никами наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники.


Рис. 9.1. Загальна схема фінансового посередництва



9.2. Банки як суб’єкти фінансового посередництва
Серед фінансових посередників ключове місце посідають банки, тому що:

на банки припадає більша частка в перерозподілі позичкових капі­та­лів на грошовому ринку, ніж на будь-який інший вид фінансових посе­редників;

банки за своїм функціональним призначенням беруть участь у фор­муванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати на ринкову конюнктуру й економічне зростання, а інші посередники такої можливості не мають;

банки мають можливість надавати економічним субєктам широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окре­мих, часто обмежених фінансових операціях.

^ Банк в економічному розумінні – це фінансовий посередник, що вико­нує комплекс базових операцій, які в сукупності є закінченим процесом посередництва:

акумуляцію грошових коштів економічних субєктів із правом віль­ного розпорядження ними;

вільне розміщення їх у дохідні активи від свого імені і під свою відповідальність;

безумовне виконання розпоряджень власників акумульованих кош­тів щодо їх використання – повернути власникові готівкою, перерахувати на рахунки третіх осіб чи на власні рахунки інших видів у цьому чи інших банках.

Небанківські фінансові посередники – обєктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним субєктам таких фінан­сових послуг, виконання яких невигідне чи законодавчо заборонене банком.

Зокрема, до небанківських фінансово-кредитних установ належать наступні:

Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інститу­тів, які випускають і продають власні цінні папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам. На отримані кошти купують цінні папери під­приємств і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді диві­дендів за акціями інвестиційних компаній.

^ Лізингові компанії – організації, які купують предмети довго­стро­ко­во­го кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби тощо) і на­да­ють їх у довгострокову оренду (на 5 – 8 років і більше) фірмі-орен­дарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в орен­ду майна.

^ Факторингові компанії – це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, повязану з постачанням товарів або наданням послуг.

Страхові компанії – це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов. Ці організації утворюють спеціальний фонд (стра­хо­вий фонд) за рахунок страхових внесків громадян та юридичних осіб – страхувальників (ці внески мають вигляд купівлі страхових полю­сів). Кош­ти страхового фонду, як правило, не набагато перевищують щоріч­ні виплати страхових відшкодувань, тому страхові компанії воло­діють до­сить значними та стійкими грошовими ресурсами. Ці ресурси вони вкла­дають у довгострокові цінні папери з фіксованими строками (головним чином – в облігації промислових компаній).

^ Пенсійні фонди – це державні чи приватні організації, що утво­рюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій).

Вони утворюються за рахунок внесків працюючих та підприємців, володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств.

^ Фінансові компанії – спеціалізуються на кредитуванні продажу спо­живчих товарів на виплат, а також надають комерційні кредити (близь­ко 80% усіх активів).

Джерелом грошових ресурсів компанії є власні короткострокові зо­бовязання, які розміщуються на ринку, а також кредити комерційних банків.

Ломбарди – це кредитні установи, що надають кредити під заставу рухомого майна, тобто короткострокові (до трьох місяців) кредити, що надаються населенню на споживчі цілі.

Залежно від виду застави, позика становить 50 – 80% її вартості. Од­но­­часно з позиками під заставу ломбардами практикується зберігання цін­но­стей клієнтів, а також продаж закладеного майна на комісійних засадах.

^ Кредитні товариства – це установи, що утворюються для задово­лення потреб їх членів у кредиті (кооперативів, орендних підприємств, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб).

Їх капітал формується шляхом купівлі паїв та сплати спеціального внеску, який у разі виходу з товариства не повертається. Основними вида­ми діяльності кредитних товариств є надання коротко- і середньо­строкових кредитів, посередницька діяльність.

^ Кредитні спілки – це громадські організації, створені на добро­віль­них засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Вида­ють позики під мінімальні відсотки і не мають на меті одержання при­бут­ку. Фінансову діяльність проводять так, щоб залучені кошти не зменшувались і забезпечували покриття витрат на утримання самої спілки.
^ ТЕМА 10. ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК


    1. Центральні банки, їх походження, призначення, функції та операції


Банк – це фінансова організація, установа, функціями якої є креди­тування субєктів господарської діяльності і громадян за рахунок залу­чен­ня коштів підприємств, організацій, установ, населення й інших кре­дит­­­них ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного госпо­дарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передба­чених цим законом.

Банки є юридичними особами. Вони є економічно самостійними і цілком незалежними від виконавчих і законодавчих органів державної влади в рішеннях, повязаних з їх оперативною діяльністю, а також вимог і вказівок, які не відповідають чинному законодавству. Співробітникам орга­нів державної влади і управління забороняється брати участь в орга­­нах управління банків, у тому числі суміщення посад.

^ Банківська система – це сукупність різних видів взаємозалежних банків і інших кредитних установ, що діють у межах єдиного фінансово-кредитного механізму.

Діюча грошово-кредитна політика в організаційному відношенні сфор­мувалася в ході кредитної реформи, що почалася у 1987 р. за Радян­ського Союзу. У серпні 1991 р. Україна стала незалежною державою й одержа­ла можливість самостійно формувати власну банківську і грошову систе­му. У березні 1991 року правовою основою функціонування банківської системи став Закон "Про банки і бан­ківську діяльність". У цьому Законі передбачене функціонування дворівневої банківської системи. Вона ство­рювалася з метою розши­рення інфраструктури ринкової економіки, поліпшення обслугову­вання підприємств і населення, наближення бан­ків­ських установ до своїх клієнтів. Банківська система України починала свою роботу в надзвичайно жорсткому економічному середовищі – в умо­вах стрімкого падіння виробництва, руйнівної гіперінфляції і повного дисбалансу економічних процесів. Це заважало формуванню банками власної ресурсної бази і капіталу, стримувало розвиток довгострокового кредитування.

^ Банківські ресурси – різновид, складова частина фінансових ресурсів, що включає власні і залучені кошти банків.

Власні кошти – це акціонерний і резервний капітал, а також нероз­поділений прибуток.

^ Залучені кошти – це внески, кошти від продажу облігацій та інших цін­них паперів.

До першого рівня належать Національний банк, що є "банком бан­ків", він же Центральний банк держави, а до другого рівня банківської системи належать комерційні банки різних видів і форм власності, а та­кож приватні.

"^ Банк банків" – це Центральний банк, що контролює діяльність інших банків і фінансово-кредитних інститутів, що виконують стосовно них роль банку.

За станом на 1 серпня 2000 року Національним банком України зареєстровано 196 банків (203 – на початок року), серед них  2 державних (Ощадний і Укрексімбанк), 167 акціонерних товариств (118 відкритих і 49 закритих) і 27 товариств з обмеженою відповідаль­ністю. У їхньому числі зареєстровано 30 комерційних банків, створених за участю іноземного капіталу (15,3% від загальної кількості), серед яких  8 банків з 100% іноземним капіталом. Частка участі іноземного капіталу в бан­ківській системі становить 14,5%. На ринку банківських послуг функ­ціонує 158 комерційних банків, з яких 151 має ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями.

За станом на 1 листопада 2001 року в Державному реєстрі банків України зареєстровано 190 банків, тобто на 5 банків менше, ніж на поча­ток року. З них зареєстровано 29 банків (15%), створених за участю іно­зем­ного капіталу (на початок року їх було 31), у тому числі 6 банків (3,2%), цілковито створених на основі іноземного капіталу (на початок року – 7). Частка іноземного капіталу в статутному капіталі банківської системи України зменшилася з 14,5% на початок року до 13,3% на 1 лис­топада 2001 року. За станом на 1 листопада 2001 року на стадії ліквідації знаходилося 37 банків (19,5%), з них 17 банків ліквідувалися за рішенням НБУ, 16 банків – за рішенням господарських судів, 4 – за рішенням збо­рів акціонерів.

Банківська система держави бере участь в економічних процесах держави в умовах загальноекономічної кризи, низьких темпів ринкових перетворень. Національний банк України прикладає всіх зусиль для реа­лі­зації основної стратегічної мети, визначеної для нього законодавством, – забезпечення стабільності національної валюти шляхом проведення ціле­спрямованої політики на макроекономічну стабілізацію і зниження темпів інфляції. Виконання монетарної політики Національного банку Украї­ни відбувається за участю комерційних банків. Національний банк України постійно здійснює контроль над грішми в економіці і зниженням темпів падіння валового внутрішнього продукту (рис. 10.1).



Рис. 10.1. Динаміка інфляції і валового внутрішнього продукту
Перший рік нового тисячоліття став кроком на шляху до еконо­міч­ного зростання економіки нашої держави. Це стало можливим завдяки розширенню виробництва й істотному зростанню продуктивності праці як в окремих галузях, так і в економіці України в цілому. Із січня до грудня 2000 року валовий внутрішній продукт складав 5,4%, а із січня до грудня 2001 року – збільшився на 9% (рис.10. 2).

Протягом першого кварталу 2003 року кількість банків, які мають ліцензію на здійснення банківських операцій, залишалася незмінною, з 2002 р. – 157, із них 20 – це банки з іноземним капіталом, у тому числі 7 – зі 100-відсотковим іноземним капіталом. Кількість банків, включених до Державного реєстру, збільшилася із182 до 183, банків, що перебу­вають у стадії ліквідації, – зменшилася з 24 до 23. Створено 2 нових банки. В ста­дії реорганізації перебуває 1 банк.

Про динамічний розвиток банків протягом І кварталу 2003 року свід­чать високі темпи приросту активів, обсягу залучених коштів, капіталу, що майже вдвічі перевищували темпи приросту цих же показників за від­повідний період минулого року. Так, загальні активи банків України збільшилися на 10,4% (за І квартал 2002 р. – на 5,6%) і становили 74 833,7 млн. грн., кредитний портфель – на 8,4% (за І квартал 2002 р. – на 7,4%) і  дорівнював 50673,1 млн. грн. зобовязання – на 11,9%
(за І квартал 2002 р. – на 6,2%) і становили 60 314,9 млн. грн., Статутний капі­тал – на 7,7% (за І квартал 2002 р. – на 3,1%) і досяг 6457,4 млн. грн.


Рис. 10.2. Реальний валовий внутрішній продукт в Україні з початку 2000 року до листопада 2001 року (дані в % до переднього періоду)
Національний банк є Центральним банком держави, його емісійним центром. Національний банк проводить єдину грошову політику у сфері грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбан­ків­ські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці щодо валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням Верховної Ради України.

Національний банк виконує майже всі функції, властиві Централь­ному банкові ринкової держави.

Національний банк України складає платіжний баланс і баланс між­народних інвестицій України, здійснює їх аналіз і прогнозування, а також представляє інтереси України в центральних банках інших держав, між­на­родних банках і інших кредитних установах, де співробітництво здій­снюється на рівні центральних банків.

Національний банк формує національну скарбницю країни й орга­нізовує її діяльність, зберігає резервні фонди грошових знаків, коштовних металів і золотовалютних запасів. Національний банк накопичує золото­ва­лютні резерви і здійснює операції щодо їх розміщення (у тому числі в іно­зем­них банках) самостійно або через банки, також здійснює державну полі­тику з питань захисту державних таємниць у банківській системі, бере участь у підготовці кадрів для банківської системи.

Національний банк України може направляти своїх представників для участі в роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради правління і ревізійної комісії іншого банку або кредитної установи з пра­вом дорадчого голосу. Банк також може вимагати здійснення обов’яз­кових аудиторських перевірок банків та інших кредитних установ, одержувати висновки незалежних аудиторських організацій про результати цих пере­вірок тощо.

Національний банк має право контролювати і вживати жорстких заходів у разі порушенні законодавства. Якщо існують порушення зако­нодавства, то Національний банк України має право вживати таких захо­дів, як:

1) підвищення норми обовязкових резервів;

2) стягнення з банків або інших кредитних установ штрафу у роз­мірі неправомірно отриманого доходу;

3) усунення керівництва від управління банком або іншою кредит­ною установою і призначення тимчасової адміністрації;

4) відзивання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій;

5) застосування рішення про реорганізацію або ліквідацію банку тощо.

Національний банк України визначає для комерційних банків і кре­дит­них установ форми звітності і порядок їхнього складання, що необ­хідні для ведення грошово-кредитної і банківської статистики і здійснення валютного контролю.

^ Банківські операції – це операції із залучення і розміщення коштів, цінних паперів, здійснення розрахунків.

Розрізняють активні, пасивні та комісійні (посередницькі) опе­рації.

^ Активні операції – це розміщення й використання банком власних та залучених коштів для отримання прибутку при раціональному розподілі ризиків з окремих видів операцій і підтриманні ліквідності.

^ Пасивні операції – це операції, за допомогою яких банки фор­мують фінансові ресурси, тобто залучення внесків, продаж цінних папе­рів для наступного використання їх як активних засобів.

^ Комісійні (посередницькі) операції – це надання послуг, вико­нання доручень, посередницькі операції.

Контроль за банківською діяльністю – це комплекс заходів, спрямо­ваних на забезпечення регулярного спостереження і періодичних пере­вірок фінансово-господарської діяльності, організації роботи банку і його підрозділів.


    1. ^ Контроль та аудит у Центральному банку


Контроль є головним інструментом підвищення ефективності управ­ління Центральним банком. Класифікувати контроль можна за кіль­кома принципами: за субєктами, часом проведення, формою організації, джерелами даних, методом здійснення.

За субєктами контроль поділяють на зовнішній і внутрішній.

^ Зовнішній контроль – це державний нагляд за діяльністю цент­раль­них банків, який проводиться незалежними аудиторами та держав­ними аудиторськими або контрольними органами. В Україні – це Рахун­кова палата, Державна податкова адміністрація, Головне контрольно-ревізійне управління тощо.

^ Внутрішній контроль – внутрішній банківський аудит (ревізійні від­ді­ли банку, ревізійні комісії), який має особливе значення для безпеч­ності й ефективності операцій банку. У Центральному банку в процесі управління він повинен здійснюватися безперервно, причому не лише спеціальними контрольними службами, а й усіма іншими підрозділами, керівниками та співробітниками.

^ За часом проведення контроль поділяється на попередній, який здійснюється до фактичного виконання робіт, поточний, що прова­диться в процесі діяльності щодо здійснення банківських операцій, на­дан­ня послуг, наступний – це контроль кінцевих результатів за про­веденими банківськими операціями, наданими послугами.

^ За формою організації розрізняють контроль адміністративний, який базується на планах виконання робіт і відповідальності за їх реа­лі­зацію, перевірках установлених правил, процедур повноважень і доку­мен­тів щодо прийняття управлінських рішень, надання персоналу повно­важень на укладення угод та іншого доступу до активів, і фінансо­вий, або бухгалтерський, який стосується облікової політики банку, про­цедур та правил ведення документації, повязаних із функціями забез­печення захисту активів і достовірності фінансової звітності.

^ За джерелами даних контроль поділяють на документальний, при якому дані отримуються з первинної документації та фінансової і ста­­­тистичної звітності, та фактичний, при якому інформацію отримують під час обстеження фізичних обєктів – інвентаризації, експертної оцінки тощо.

^ За методом здійснення розрізняють такі форми контролю:

обстеження – збір інформації про окремі види банківської діяльно­сті та операції, виявлення питань, які потребують додаткового вивчення й аналізу;

аналіз – дослідження, оцінка розгляд складових предмету аналізу з метою підвищення ефективності управлінських чи інвестиційних рішень;

моніторинг – нагляд за окремими видами банківської діяльності, операціями та їх оцінка;

перевірка – обстеження і вивчення окремих ланок діяльності структурних підрозділів банку, документів інформаційної системи, обліко­вих записів, фінансової і статистичної звітності, а також контроль за до­сто­вірністю виконання необхідних процедур;

ревізія – документальний контроль за фінансово-господарсь­кою діяльністю структурних підрозділів банку, дотриманням ними зако­нодав­ства з фінансових питань, достовірністю обліку та звітності з метою вияв­лен­ня нестач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цін­но­стей, попередження можливих фінансових зло­вжи­вань та інших порушень;

аудит – процес збору й оцінки незалежною компетентною особою інформації про фінансово-господарську діяльність банку з метою визна­чення ступеня її відповідності встановленим критеріям і надання резуль­татів перевірки керівництву банку та іншим зацікавленим користувачам.
^ ТЕМА 11. КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ
11.1. Комерційні банки: походження, види, правові основи орга­нізації

Початок банківської діяльності відноситься до часів Древнього Вавилону, коли храми приймали внески на заощадження і видавали позики під відсотки, беручи в клієнтів письмові зобовязання, або під заставу. Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися в Древній Греції жерцями, храмами і міняйлами-транзитами, а в Древньому Римі – менсаріями.

З падінням Римської імперії занепав і початок банківського ремесла.

Розвиток виробництва і торгівлі в середині століття сприяв відро­дженню банківської справи. У 1171 році був заснований банк Венеції,
а в XIV – XV століттях банкіри були могутньою соціальною силою. У бага­тьох країнах Європи банки виникли завдяки розвиткові торгівлі. Вони створювалися купцями для збереження грошей і здійснення роз­ра­хун­ків. Надалі банківська справа набуває інтенсивного розвитку і удо­ско­на­лення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісня­ються борго­вими розписками, записами на рахунках. З розписок, іменних векселів виростає банкнота, розширюється застосування чеків, практика безготів­кових розрахунків, що приводить до розвитку "жиробанків". Кре­ди­тування значною мірою залишається в руках приватних банкірів – лихварів.

У сучасних умовах банки відіграють важливу роль у фінансовій систе­мі держави. З виділенням України як незалежної держави зявля­ється велика кількість комерційних банків, що відіграють не останню роль у становленні держави.

^ Комерційні банки – економічно самостійні комерційні підприєм­ства, що здійснюють широкий спектр послуг кредитного, страхового і платіжного характеру, а також виконує різноманітні фінансові функції відносно будь-якого підприємства в економіці з метою одержання прибутку.

^ За формою вони можуть бути:

1) унітарними, тобто заснованими на принципах єдиновладдя;

2) з колективною формою власності.

Унітарні банки мають одного власника в особі держави або приватної особи. В Україні функціонує два унітарних комерційних банки з державною формою влас­ності: Український ощадний банк і Український експортно-імпортний банк. Статутні капітали цих банків створюються за рахунок бюджетних коштів.

Інші комерційні банки мають колективну форму власності. При­ват­ними банками вони не можуть бути, оскільки частка кожного із заснов­ників законодавчо обмежена – 35% статутного капіталу банку.

У залежності від організаційно-правової форми діяльності комер­ційні банки поділяються на акціонерні банки відкритого і закритого типу, на пайові та кооперативні банки.

^ Акціонерні банки – це обєднання декількох громадян або під­приємств, компаній і акціонерів, що формує свій капітал шляхом випуску і розміщення акцій банку.

^ Акціонерний банк закритого типу поширює свої акції у формі закри­тої підписки за рішенням засновників.

Акціонерний банк відкритого типу розподіляє свої акції за допо­могою відкритого продажу.

Акціонери не мають права чекати від банку повернення своїх внес­ків. Саме тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними.

^ Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків коштів (паїв) у статутний фонд. При цьому кожен з учасників зберігає право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Ці банки засновані на принципах товариств з обмеженою відповідальні­стю, при цьому відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску в статутний капітал банку.

^ Кооперативні банки створюються за територіальним принципом: місцеві та центральний кооперативні банки, причому законодавче обме­ження мінімальної кількості учасників банку становить 50 осіб, кожен учасник банку незалежно від розміру своєї участі в капіталі має право лише одного голосу, клієнтами можуть бути тільки його учасники.

Залежно від величини активів банки поділяються на:

малі банки з активами до 50 млн. грн.;

середні – з активами від 50 млн. грн. до 100 млн. грн.;

великі – з активами від 100 млн. грн. до 1 млрд. грн.;

найбільші банки з активами понад 1 млрд. грн.

За розміром статутного капіталу банки діляться на:

малі – зі статутним капіталом до 5 млн. євро;

середні – зі статутним капіталом до 10 млн. євро;

великі – зі статутним капіталом до 30 млн. євро;

найбільші – зі статутним капіталом понад 30 млн. євро.

^ За секторами ринку банки бувають:

міжнародні, які здійснюють свою діяльність в Україні та за її межами;

міжрегіональні, які здійснюють свою діяльність на території України;

регіональні, що обслуговують, як правило, клієнтів одного регіону.

^ Залежно від діапазону операцій банки розрізняють:

універсальні банки, які виконують широкий спектр операцій та на­дають різноманітні послуги своїм клієнтам;

спеціалізовані банки, які у своїй діяльності: обслуговують певну кате­горію клієнтів (банки з клієнтською спеціалізацією); обслуговують пере­важно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі (банки з галузевою спеціалізацією);

банки з надання невеликого кола послуг для більшості своїх клієн­тів (банки із функціональною спеціалізацією).

Існують філії комерційних банків, вони бувають багатофіліальні, малофіліальні і безфіліальні.

Ліцензування – це порядок видачі комерційним банкам, які набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення банківських операцій.

Для реєстрації НБУ необхідно подати наступні документи:

заяву про реєстрацію банку;

установчий договір (крім державного та кооперативного банків);

статут банку;

рішення про створення банку;

бізнес-план;

інформацію про фінансовий стан учасників;

документи, які підтверджують ділову репутацію учасників, що бра­ти­муть істотну участь у банку;

бухгалтерську та фінансову звітність учасників;

відомості про кількісний стан органів управління та контролю в банку;

копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію;

копії звіту про проведення відкритої підписки на акції;

відомості про професійну придатність та ділову репутацію керівних осіб банку;

нотаріально завірені копії установчих документів акціонерів (учас­ників банку);

документ, що засвідчує наявність приміщення для розміщення банку;

копії платіжних документів про здійснення учасниками банку сплати внесків до статутного капіталу.
^ 11.2. Операції комерційних банків, їх класифікація та загальна характеристика

Усі комерційні банки, незалежно від форми власності, величини капіталу і спеціалізації, виконують такі операції, як:

депозитні операції;

розрахунковікасові операції;

кредитні операції.

Усі вони є обовязковими, тому їх називають базовими операціями банків. Усі банківські операції відбиваються в активах і пасивах балансу.

^ Пасивні операції комерційних банків – це операції з мобілізації ресурсів комерційного банку. За видами банківських ресурсів розріз­няють: власні, залучені, позичені операції.

^ Активні операції комерційних банків – це операції, повязані з роз­міщенням банківських ресурсів у грошових активах, матеріальних акти­вах, кредитних портфелях, інвестиційних портфелях.

Банки відіграють важливу роль у суспільстві. Вони забезпе­чують передачу грошового капіталу зі сфери накопичення у сферу використан­ня.

Завдяки банкам діє механізм розподілу і перероз­по­ділу капіталу за сфе­рами і галузями виробництва. Банки забезпе­чують економію суспільних витрат обігу і раціоналізацію всіх процесів обігу товарів і капіталів, сприя­ють подальшому зростанню концент­ра­ції виробництва і капіталу. Через банки мобілізуються великі капі­тали, необхідні для інвестицій, розши­рення виробництва. Роль банків істотно змінюється в умовах подаль­шого розвитку ринкової еко­номіки. Вони стають найважливішими суспіль­ними інститутами, від діяльності яких значною мірою залежать еконо­мічний благоустрій держави, країни в цілому і кожної людини зокрема. Функ­ції банків усе більше виходять за межі простого фінансово-кре­дитного посередництва. Вони стають важливим механізмом проведення державної грошово-кредитної політики, а через неї – впливу на всі економічні процеси в суспільстві.

Поряд із традиційними банківськими операціями (кредитування, роз­рахунки) розвиваються нетрадиційні. Це, в першу чергу, банківські послуги, серед яких головне місце посідають трастові, гарантійні, кон­суль­тативні тощо.

До небанківських фінансово-кредитних організацій відно­сять: інвес­ти­ційні компанії, фонди; лізингові компанії; факторингові компанії; лом­бар­ди; страхові компанії; брокерські та дилерські фірми тощо.

Необхідність контролю за діяльністю комерційних банків обумов­ле­на тим, що в умовах ринку відбувається жорстока конкурентна бороть­ба між банками, а це змушує їх далі підвищувати ризикованість своїх опе­рацій, щоб задовольнити потреби і вимоги клієнта і отримати прибуток.
^ ТЕМА 12. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ ТА ФОРМА ЇХ СПІВРОБІТНИЦТВА З УКРАЇНОЮ


    1. Міжнародні валютно-кредитні установи та їх призначення


^ Міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації – це уста­нови, які створені на базі багатосторонніх угод між державами. Їх мета – сприяти розвитку зовнішньої торгівлі і міжнародного та регіо­нального валютно-фінансового співробітництва, підтримання рівноваги платіж­них балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їх валют, надання кредитів цим країнам та гарантування приватних позик за кор­доном.

Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Між­на­родний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та роз­витку (МБРР), який сьогодні є головною установою Світового банку.

^ Міжнародний валютний фонд – це міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, яка була створена з метою регулювання валютних відносин між країнами-членами ООН. МВФ повинен стежити за виконанням встановлених правил поведінки в галузі валютно-фінан­со­вих відносин, а також надавати ресурси для фінансування дефіцитів пла­­тіж­них балансів тим країнам, які цього потребують.

^ Міжнародний банк реконструкції і розвитку – це міжнародна фінансово-кредитна установа, яка надає довгострокові кредити під дер­жавні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів. Чле­на­ми МБРР можуть бути тільки члени МВФ.

^ Міжнародна асоціація розвитку (МАР) створена як філія МБРР з ме­­тою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що роз­виваються.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) створена з ініціативи США. Її мета – заохочення розвитку приватних підприємств у країнах, що розвиваються.

^ Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАГІ) здій­снює страхування капіталовкладень від політичного ризику на випадок експропріації, війни, зриву контрактів.

^ Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) призначений для сприяння зростанню потоків міжнародних інвес­тицій через надання послуг з арбітражного розгляду і врегулюванню супе­речок між урядами та іноземними інвесторами, надання консуль­тативних послуг, проведення наукових досліджень, надання інформації про інвестиційне законодавство.

^ Банк міжнародних розрахунків (БМР) створений як акціонерне товариство центральними банками Бельгії, Великої Британії, Німеччини, Італії, Франції, Японії і групою банків США.


    1. ^ Регіональні валютно-кредитні установи


Регіональні валютно-фінансові організації в рамках Західної Євро­пи, Латинської Америки, Африки, Південно-Східної Азії та в регіоні ко­лишнього СРСР (нині СНД) створюються поступово, відповідно до пев­них етапів роз­витку світогосподарських зв’язків та інтенсивності інтегра­ційних процесів.

^ Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) є регіо­наль­ним міжнародним банком. Головною особливістю ЄБРР, що відріз­няє його від інших банків розвитку, є підтримка ним саме приватної під­приємницької ініціативи.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) створений спеціально для сприяння економічним реформам у країнах Східної Євро­пи та державах – колишніх республіках СРСР. Нині він активно допо­ма­гає постсоціалістичним країнам у реформуванні їхньої економіки та ство­ренні конкурентноспроможної промисловості, розвитку взаємовигідних звязків із західно - та східноєвропейськими країнами, фірмами.

^ Міжамериканський банк розвитку (МаБР) створений для фінан­су­вання програм розвитку в країнах Латинської Америки.

Багатосторонній інвестиційний фонд (БІФ). Його мета – сприяти інвестиційній програмі в регіоні шляхом надання позик і субсидій у неве­ликих розмірах. Програма роботи фонду розрахована на пять років.

^ Африканський банк розвитку (АфБР). Метою створення його було сприяння: економічному розвитку і соціальному прогресу регіо­наль­них держав-членів АфБР; фінансуванню інвестиційних програм і проек­тів; мобілізації ресурсів через організацію спільного фінансування, що здій­снюється банком разом з дво- і багатосторонніми інститутами роз­витку; залученню державних і приватних інвестицій; наданню необхідної техніч­ної допомоги в підготовці проектів розвитку.

^ Азіатський банк розвитку (АзБР) надає позики державним орга­ні­заціям і приватним підприємствам. Операції банку поширюються на весь спектр економічного розвитку, головна увага приділяється сіль­ському гос­подарству, енергетиці, розвитку ринків капіталів, транспорту і комунікації.

^ Банк розвитку держав Центральної Африки (БРДЦА) приділяє увагу фінансуванню проектів розвитку промисловості, енергетики, інфра­структури, транспорту, телекомунікацій і сільського господарства, а також фінансуванню досліджень.

^ Міжнародний інвестиційний банк (МІБ) створений країнами-чле­на­ми Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) для взаємного кредитування.

1   2   3   4   5   6   7



Скачать файл (6640.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации