Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекції з Технології соціальної роботи - файл 1.doc


Лекції з Технології соціальної роботи
скачать (808.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc809kb.20.12.2011 14:06скачать

содержание

1.doc

  1   2   3   4   5   6   7
ЛЕКЦІЇ

з навчальної дисципліни „Технології соціальної роботи”

МОДУЛЬ А
ТЕМА 1-2. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ. ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ПРОЦЕС У СОЦІАЛЬНІЙ РОБОТІ

ПЛАН

  1. Понятійний простір технологічного підходу.

2. Сутність соціальної технології як суспільного явища


  1. Класифікація технологій соціальної роботи.


1. Понятійний простір технологічного підходу.

Інноваційні процеси в соціальній сфері визначили застосування до неї технологічного підходу. У наш час технологічний підхід став невід’ємною рисою усієї сучасної соціальної діяльності. Визначився й відповідний його понятійний простір [30; 39].

Суспільне життя характеризується його процесуальною стороною, що пов’язане з уявленням про його технологічну структуризацію; забезпечення різних форм адаптації й реабілітації людини, її соціалізації, інтеграції до тих чи інших суспільних відносин технологізовані у тому плані, що передбачають відповідне цілепокладання, діагностику, оцінку, вибір і точно виведене застосування спеціальних методів на основі оптимізації результату, його контролю й корекції, відповідного прогнозу тощо.

Відповідно до цього базовими поняттями соціономії виступають технологічні уявлення про соціальні процеси (соціальні технології) й управління цими процесами (соціальний менеджмент).

До системи вищезазначених базових понять можуть бути включені як один із семантичних варіантів такі поняття.

Технологія у вузькому розумінні (буквально від двох давньогрецьких слів: техне – «мистецтво, майстерність» і логос – «наука, знання, закон»):

  1. сукупність знань про способи й методи здійснення будь-яких дій;

  2. сукупність операцій, які здійснюються певним чином і в певній послідовності, з яких складається й певний процес.

Технологія в широкому розумінні – сукупність або навіть система засобів організації й упорядкування доцільної практичної діяльності відповідно до мети, специфіки й навіть логіки процесу перетворення і трансформації того чи іншого об’єкта.

Соціальна технологія – специфічний соціальний інститут інновацій і соціальної творчості, організації й самоорганізації різних видів соціальної діяльності і соціальної взаємодії, прогнозування й діагностики параметрів соціальних процесів, за допомогою якого феноменом соціальної реальності стають не окремі соціальні процеси, а соціальне життя в цілому.

^ Соціальний менеджмент у системі соціальних технологій – цілісна система (теорія і практика) управління складними соціальними процесами на основі якісних критеріїв їх гармонізації.
^

2. Сутність соціальної технології як суспільного явища


До визначення цього феномену існує багато підходів. Спільним для всіх цих підходів є те, що визначальним для обсягу та змісту поняття «соціальні технології» все більш стійко виступає така його сутнісна характеристика, як сукупність (система) методів рішення тієї чи іншої соціальної проблеми на основі технологізації соціальних процесів.

Технологізація соціальних процесів передбачає:

  • розчленування соціального процесу на внутрішні взаємопов’язані етапи, фази, операції;

  • поетапну координацію соціальних дій, спрямованих на досягнення потрібного суспільного результату;

  • однозначність виконання включених у соціальну технологію процедур і операцій.

Таким чином, технологізація як розробка й використання певної сукупності прийомів і способів впливу на об’єкт (процес) базується на технологіях, соціальна технологізація на соціальних технологіях.

Зазначена обставина диктує необхідність диференціації, групування соціальних технологій. Існують такі групи соціальних технологій, виділені за різними критеріями:

за сферами (перш за все, залежно від сфер діяльності): соціальні технології, які використовуються в галузі державного управління, у сфері бізнесу і в діяльності некомерційних неурядових організацій;

за предметом і об’єктом, отриманим результатом: технології отримання нової інформації, культурних цінностей, окремих побутових послуг та ін.;

за характером новизни або традиційності (розрізняють інноваційні і традиційні соціальні технології);

за основними проблемами, завданнями соціального захисту, що розрізняються способами надання допомоги тим, хто її потребує (диференціація за моделями соціальної роботи);

за основними теоріями соціальної роботи (комплексними, психолого- і соціолого-орієнтованими та іншими).

Зазначене групування дозволяє універсалізувати уявлення про соціальну технологію і подати таке її формулювання:

Соціальна технологія – це сукупність способів професійного впливу на соціальний об’єкт з метою його покращення, забезпечення оптимізації функціонування при можливому тиражуванні цієї системи впливу.
3. Класифікація соціальних технологій також може бути здійснена на різних підставах. При цьому важливо мати на увазі такі дві обставини. По-перше, класифікація соціальних технологій базується на диференціації як залучених знань, способів, методів, так і об’єктів (явищ, процесів, груп людей, їх спільнот тощо), оскільки до кожного з них можна застосувати певні способи впливу з метою досягти їх оптимального функціонування, розвитку і вдосконалення. По-друге, соціальні технології розрізняються суттєво і своїм змістом. Визначення змісту найбільш значущих соціальних технологій дозволяє більш детально і ґрунтовно окреслити і специфіку технологій у соціальній роботі. З урахуванням вищезазначених положень класифікація соціальних технологій набуває такого вигляду:

  1. класифікація В.В.Богдана і В.Н.Іванова (в основному, управлінський критерій): технології пошуку стратегії управління, технології соціального моделювання і прогнозування; інформаційні технології; впроваджувальні технології; навчальні інноваційні технології; технології минулого досвіду;

  2. класифікація академіка МАІ В.І.Банерущева (підстава для класифікації – рівень соціального простору, на якому застосовуються технології): глобальні технології, демографічні, економічні, військові, технології продовольчих криз, конфліктів, катастроф;

  3. класифікація за сферою використання: соціально-економічні; соціально-політичні; соціальні; духовні.

Базуючись на соціальних технологіях, соціальна робота і її технології перебувають у тісній взаємодії не тільки з останньою, але й з її суміжними теоретичними системами, практичним досвідом, традиціями, ритуалами, звичаями, соціально-психологічними явищами й фактами. У цьому розумінні соціальна роботаце багатофункціональна професійна діяльність. За своєю організаційно-формальною ознакою її можна представити як систему процедур, прийомів і методів, які здійснюються в процесі розв’язання складних і слабкоструктурованих соціальних проблем. Більше того, технологія соціальної роботи тісно пов’язана з мистецтвом розв’язання проблем, що піднімає її до рівня творчості, тому що шаблон не може мати належного місця в роботі з людьми.

Таким чином, технологія соціальної роботи – це:

в широкому розумінні – технологія забезпечення соціального функціонування суспільства (специфічна діяльність не тільки щодо забезпечення соціальних прав громадян і надання соціальної допомоги тим, хто цього потребує, але й щодо регулювання стосунків людини з соціальною групою, державними структурами, розв’язання соціальних конфліктів);

у вузько-професійному значенні – технологія надання соціальної допомоги тим, хто її потребує з метою поновлення, збереження або поліпшення їх здатності до соціального функціонування.

Усе вищезазначене утворює «технологічне поле» соціальної роботи, яке на сьогоднішній день, і це цілком зрозуміло з точки зору феноменологічного підходу до соціальної роботи, залишається надзвичайно неоднорідним і багатогранним.

Досліджувати зазначену різноманітність можна тільки на основі тих фундаментальних розробок, які проведені останнім часом і подані в зарубіжній і вітчизняній літературі.

Розглянемо основні з них у хронологічному порядку.

У 1997 р. вийшов у світ підручник «Основи соціальної роботи» під ред. П.Д.Павленка, у якому розглядались теоретико-методологічні і практичні проблеми соціальної роботи в Росії й за кордоном [21].

У зазначеному дослідженні прямо не говорилося про технології соціальної роботи, але, незважаючи на це, саме воно й окреслило відповідний підхід.

Цей підхід полягав у тому, що, на наш погляд, автори під технологією соціальної роботи мали на увазі: 1) основні напрямки соціальної роботи в умовах реформ; 2) управління соціальною роботою у зв’язку з певною кадровою політикою.

Тут проекція технології соціальної роботи розгортається «на такі її напрямки, як: «медико-соціальні основи здоров’я», «фізична культура як суспільне явище і її роль у соціальному захисті людей», «сім’я як об’єкт соціальної роботи», «соціальна робота у сфері зайнятості», «соціальний захист дитинства», «соціальний захист інтересів жінок», «соціальна турбота про працезабезпечення й побут інвалідів», «соціальна робота з літніми людьми», «проблема бездомності і шляхи її розв’язання», «соціальна робота з молоддю, розв’язання проблем міжетнічних відносин», «міграція і проблема соціальної роботи», «девіантна поведінка як проблема соціальної роботи», «підвищення життєвого рівня малозабезпечених груп населення» та інші» [21].

У 1999 р. виходить підручник «Соціальна робота», написаний провідними спеціалістами в галузі соціальної роботи півдня Росії згідно з державним стандартом за навчальною дисципліною «Соціальна робота» [30]. У цьому навчальному посібнику зроблена одна з перших спроб окреслити загальні й окремі технології соціальної роботи через феноменологію соціальної технології.

Авторська парадигма тут є такою:

базовими поняттями соціономії виступають технологічні уявлення про соціальні процеси (соціальні технології) і керування цими процесами (соціальний менеджмент);

технології соціальної роботи в прямому розумінні слова є різновидом соціальної технології забезпечення соціального функціонування суспільства;

технологія соціальної роботи як наукова й навчальна дисципліна включає в себе загальні технології (загальні технологічні процедури), найважливіші методи й окремі технологічні процедури (окремі технології);

система загальних технологій включає діагностику, профілактику, адаптацію, реабілітацію, корекцію, соціальну терапію, соціальну експертизу, прогнозування, проектування, посередництво, консультування, соціальне забезпечення, соціальне страхування, піклування й турботу;

до найважливіших методів відносяться: організаційно-розпорядчий, соціально-економічний, психолого-педагогічний, соціологічний, комунікативний, медико-соціальний, етно-демографічний, правовий, культурологічний;

масив окремих технологій охоплює такі технологічні процедури: соціальна робота у сфері зайнятості населення з безробітними громадянами, з особами девіантної поведінки; з сім’ями; з особами, що страждають на психічні захворювання і схильні до суїциду; з інвалідами; громадянами похилого віку; фемінологічні технології соціальної роботи; соціальна робота з дітьми й підлітками, молоддю; з малозабезпеченими верствами населення; у розв’язанні соціально-етнічних проблем; з бездомними й безпритульними; з мігрантами, біженцями та змушеними переселенцями;

окремі технології соціальної роботи в армії і пенітенціальних закладах;

соціальна робота на виробництві, за місцем проживання тощо.

Невдовзі після вищезазначеного підручника у 2000 р. виходить колективний посібник для студентів вищих навчальних закладів під ред. проф. І.П.Зайнишева [40], який значно відрізняється від попереднього і в якому розкриваються теоретико-методологічні основи технології соціальної роботи як інструментарію роботи з різними категоріями громадян щодо забезпечення їх соціальним захистом.

В основу цього посібника покладено такі основні моменти:

одним з основних видів соціальних інновацій, які серйозно впливають на характер соціальних відносин у суспільстві, на їхню гармонізацію, є соціальні технології;

засвоєння соціальної технології стосовно теорії і практики соціальної роботи призвело до появи на світ технології соціальної роботи як однієї з галузей соціальних технологій, орієнтованих на соціальне обслуговування, допомогу й підтримку громадян, що знаходяться у важкій життєвій ситуації;

технологія соціальної роботи – це алгоритм діяльності, у результаті якої досягається певна соціальна мета й перетворюється об’єкт впливу, ця діяльність не зводиться до одноразового акту впливу, а становить собою процес, який характеризується зміною змісту, форм, методів, які циклічно повторюються при розв’язанні кожної нової задачі в соціальній роботі; у сукупності зміст такого циклу – від виникнення задачі до її повного розв’язання – становить технологічний процес;

для кожного виду соціальної діяльності створюється особлива технологія, тому мова може йти не про якусь універсальну технологію, а про багато технологій, кожна з яких співвідноситься з конкретною діяльністю, з цілями, які соціальний працівник поставив перед собою і яких він намагається досягти;

теорія і практика технології соціальної роботи спирається на цілепокладання, діагностику, адаптивні процеси; соціальну терапію; методи соціальної роботи; технологію консультування й посередництва; технологію роботи з літніми людьми; технологію роботи з особами без певного місця проживання; роботу з мігрантами; профілактику заходів з різними групами населення.

На наш погляд, колективний підручник «Технології соціальної роботи» за заг. ред. проф. Е.І.Холостової [39], який вийшов у 2001 р., за своїми змістовими параметрами близький до розглянутого вище колективного підручника за ред. Курбатова [30], але в той же час має і свої специфічні концептуальні особливості, а саме:

соціальні технології, вірогідно, – єдиний тип технологічного процесу, заснованого не на об’єкт-суб’єктних стосунках, а на стосунках суб’єкт-суб’єктних; у зв’язку з цим можна сказати, що кожен індивід є соціальним технологом і бере участь у здійсненні соціальних технологій різного рівня;

соціальна робота у повному обсязі демонструє «блиск і злидні» соціальних технологій: 1) соціальна робота приречена бути технологією, оскільки в умовах обмежених соціальних ресурсів і великої кількості соціальних проблем вплив може бути ефективним тільки за умови послідовності та професійності технологічного підходу; 2) ніякий технологічний підхід не гарантує 100 % ефективності соціальної роботи, більш того, більшість проблем соціальної роботи вважаються нерозв’язними у тому плані, що вони знову відтворюються на кожному етапі розвитку суспільства;

з точки зору моделі наукової і навчальної дисципліни, феноменологія технології соціальної роботи може бути представлена такими її основними модулями: загальні технології соціальної роботи (діагностика, експертиза, передбачення, групова робота, комунікативна робота, зв’язок з громадськістю); міждисциплінарні технології та методика (організаційно-управлінські, соціально-економічні, соціологічні, соціально-педагогічні, психологічні, медико-соціальні); конкретні технології соціальної роботи (з сім’єю, жінками, літніми людьми, дезадаптованими дітьми й підлітками, молоддю, інвалідами, мігрантами й біженцями, національними меншинами і віськовослужбовцями та їхніми сім’ями).

Такої моделі ми й будемо дотримуватися, вивчаючи курс „Технології соціальної роботи.
^ ТЕМА 3-4. ЗАГАЛЬНІ ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ. ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДІАГНОСТИКИ

ПЛАН

1. Загальні технології соціальної роботи. Сутність та характеристика технології соціальної діагностики.

2. Етапи та методи соціальної діагностики як технології соціальної роботи.
1. Загальні технології соціальної роботи. Сутність та характеристика технології соціальної діагностики.

До загальних технологій відносять: діагностику, профілактику, адаптацію, реабілітацію, передбачення і прогнозування, проектування, терапію, корекцію, консультування, посередництво, забезпечення, страхування, опіку й опікування.

Основне правило технології соціальної діагностики – постійне звіряння своїх дій і результату з поставленою метою. Інструментом такого акту є діагностика.

Термін «соціальна діагностика» отримав поширення в кінці 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. Поява цього терміна була обумовлена тим, що діагностика як соціальна практика отримала визнання й поширення в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., поступово змінивши методи узагальнення й аналізу інформації про соціальну дійсність, які існували раніше.

Уже в кінці ХІХ ст. емпірійні дослідження стану малозабезпечених верств населення у багатьох країнах світу виявили тісну обумовленість ряду захворювань (туберкульоз, рахіт, венеричні хвороби та ін.) низьким матеріальним рівнем. Соціально-економічні умови життя були визнані тією чи іншою мірою відповідальними за ці порушення здоров’я. У зв’язку з цим у науці закріпився термін «соціальні хвороби» для визначення захворювань, які в першу чергу викликані соціально-економічними умовами життя людини. Сьогодні цей термін застосовується в основному не в медицині, а у сфері соціальних наук (у тому числі і у феноменології соціальної роботи).

Зважаючи на вищезазначене, можна припустити, що соціальна діагностика – це: 1) діяльність щодо розпізнання й аналізу соціальних патологій і проблем; 2) процес такого аналізу з формулюванням обґрунтованого висновку про предмет розгляду; 3) галузь соціальних наук, присвячена методам отримання знань про суспільство.

Вищезазначене поняття надзвичайно багатозначне. Як ілюстрацію до сказаного наведемо показовий приклад.

Загальновідомо, що алкоголь виявляє руйнівний вплив на організм людини і на його особистість, тому теоретично нормою повинно бути запобігання його використання, а патологією – використання спиртових напоїв. У той же час за оцінками дослідників понад 90 % дорослого населення більшою чи меншою мірою використовують алкогольні напої, так що з кількісної точки зору, саме це є нормою, а відхилення – відмова від алкоголю. Разом з тим більшість людей усвідомлюють, що пияцтво ніяк не може вважатися доброю справою і тому придумують багато ілюзорних способів його виправдати.

Наведений приклад розкриває суть поняття соціальної діагностики, призначеної розпізнавати соціальну патологію, яку бажано викоренити, або соціальну проблему, яку необхідно розв’язати. Таке розуміння соціальної діагностики викликає, у свою чергу, питання про те, що розуміється під патологією, нормою, проблемою. В найширшому розумінні можна сказати, що патологія – це об’єктивне відхилення від норми; проблема – це усвідомлена патологія, відхилення, яке викликає занепокоєння людей, мотивує їхню перетворюючу діяльність; соціальна норма – це: 1) те, що характеризує погляди й поведінку більшості (що в соціальній дійсності математично описується як нормальний розподіл); 2) те, що пропонується всім як зразок поведінки й відчуттів. Діалектика патології, проблеми й норми досить складна й по-різному вирішується на різних етапах історії людського суспільства, підкоряється іншим, набагато більш парадоксальним закономірностям, ніж, скажімо, простим ідеальним уявленням про норму.

Більш чи менш упевнено тут можна стверджувати лише одне: наскільки демократичнішим, розвиненішим і структурно різноманітним є суспільство, тим більше типів норми може існувати у ньому одночасно й рівноправно (за умови, що ці норми не протирічать закону або не заважають існуванню інших людей, які дотримуються інших норм).

Виходячи з такого розуміння соціальної діагностики, стосовно соціальної роботи й її технології вона буде позначати або одиничне дослідження соціальної ситуації клієнта, якому соціальний працівник повинен надати допомогу, або необхідний етап будь-якого впливу в соціальній роботі, технологічний імператив соціального обслуговування, або сукупність наукових методів, які обґрунтовують правильність отриманої інформації. Відповідно, цією діяльністю займаються спеціалісти різних органів і закладів, що використовують широкий спектр технологій і методів соціальних (а іноді й природничих) наук на різних рівнях і в різних цілях.
2. Етапи, принципи та методи соціальної діагностики як технології соціальної роботи.

Загальна схема методики здійснення діагностики включає в себе кілька етапів:

  1. Попереднє ознайомлення з об’єктом, що передбачає отримання достовірного уявлення про предмет вивчення, визначення його сильних і слабких сторін, можливих напрямків зміни і вдосконалення.

  2. Проведення загальної діагностики, тобто постановка задач, виділення складу ситуацій, що діагностуються, визначення нормативних параметрів ситуацій, вибір методів діагностування.

  3. Проведення спеціальної діагностики стосовно кожної з узятих для поглибленого дослідження проблем, вимірювання й аналіз усіх необхідних показників.

  4. Побудова висновків, на основі яких робиться висновок.

Соціальна діагностика базується на кількох принципах, як загальних для всіх соціальних наук, так і специфічних. Розглянемо основні з них.

Принцип обєктивності. Згідно з цим принципом соціальний працівник повинен дотримуватись двох аспектів. По-перше, він не повинен залежати від впливу зовнішніх факторів (наприклад, чиїхось суб’єктивних бажань або директив). По-друге, соціальний працівник повинен протистояти впливові на результати діагностики, яку він проводив, внутрішніх факторів (власних забобонів, установок, незнання, аберрації власного життєвого досвіду тощо).

^ Принцип верифікації соціальної інформації, який передбачає установлення її достовірності, можливості перевірки за допомогою інших процедур або інших джерел даних, за допомогою солідної теорії.

^ Принцип системності, що випливає з того положення, що абсолютно всі соціальні проблеми є поліказуальними (їх зародження й розвиток визначаються не однією причиною, а декількома, часто навіть системою, низкою причин). У зв’язку з цим, для того, щоб визначити джерело і способи розв’язання проблем клієнта, необхідно проаналізувати всю систему його життєдіяльності.

^ Принцип клієнтоцентризму. Соціальний працівник захищає інтереси перш за все клієнта (якщо це не входить у конфлікт із законом) і з урахуванням цих позицій будує всю свою діяльність, тобто розглядає всі сторони соціальної дійсності, усі зв’язки й опосередковування соціальної ситуації з точки зору інтересів і прав індивідуального або групового клієнта.

^ Принцип конфіденційності, що передбачає нерозголошення результатів діагностики без персональної згоди на це клієнта.

Принцип незавдання шкоди. Діагностичні результати не повинні бути використані для шкоди клієнту.

^ Принцип ефективності. Не варто пропонувати клієнтові такі рекомендації, які для нього некорисні або можуть призвести до небажаних або непередбачених наслідків.

Соціальна діагностика розрізняється за своїми рівнями.

^ Рівні соціальної діагностики розподіляють відповідно до задач, що вирішуються на цих рівнях, засобів і методів, які використовуються, а також організаційно-управлінської структури країни.

^ Загальносоціальний рівень соціальної діагностики еквівалентний в Україні національному рівню державної влади.

Регіональний (територіальний) рівень еквівалентний представничими органами на місцях.

Локальний рівень, який найбільш тісно взаємодіє з клієнтами і передбачає проведення діагностики безпосередньо спеціалістами у закладах соціального обслуговування населення.

Особливістю діяльності соціального працівника є те, що він завжди має справу з клієнтом (індивідуальним або груповим). Тут технологія соціальної діагностики має свою специфіку.

По-перше, основною метою соціальної діагностики на рівні безпосередньої соціальної роботи з клієнтом стає визначення соціальної проблеми клієнта і знаходження правильних засобів для її вирішення. Тут дані загальносоціологічних методів, масштабних дослідницьких технологій використовуються соціальними працівниками як фон, на якому виявляється і з яким порівнюється конкретна ситуація клієнта. У зв’язку з цим широко використовуються в першу чергу мікросоціологічні, соціально-психологічні, педагогічні, діагностичні процедури. Соціальна діагностика – необхідна стадія технологічного процесу, початок роботи соціального працівника з клієнтом.

По-друге, соціальна ситуація клієнта завжди унікальна, неповторна, тому в роботі з ним найбільш поширені технології емпіричного спостереження, аналізу одиничних даних. Соціальний працівник перш за все сам виступає інструментом вивчення й перетворення соціальної ситуації, інструментом діагностики.

По-третє, будь-яка технологія в соціальній діагностиці має схожу структуру, окремі елементи якої змінюються залежно від конкретних умов.

Початковою стадією його є поява соціальної проблеми (скарги клієнта або його родичів, сусідів, заява співробітника органу охорони порядку, педагога тощо). Проте співробітники соціальних служб не обмежуються вирішенням проблем виключно тих клієнтів, які звернулись до закладу соціального обслуговування, оскільки існує багаточисленна категорія клієнтів (дитина, розумно відстала людина, алкоголік або наркоман та ін.), які можуть звертатись по допомогу. В будь-якому випадку до функції територіального центру соціальної роботи, служби входить вияв соціальних проблем на підвідомчій території.

Наступний етап діагностичного процесу – збір і аналіз даних про соціальну ситуацію. Практика свідчить, що далеко не всі клієнти мають навички серйозного соціального аналізу, більшість із них привчені до пошуку простих рішень і однозначних відповідей на важкі питання або надають перевагу зручним формам ілюзій, самообману для пояснення своїх труднощів. На цьому етапі соціальний працівник використовує як діагностичний технологічний апарат два типи дослідницьких методів: історико-генетичні і структурно-функціональні.

Історико-генетичні методи мають визначити час, витоки і причини зародження соціальної проблеми, прослідкувати ступінь її вияву на різних стадіях життя клієнта. Цілий ряд соціальних патологій має спадкову природу або, в крайньому разі, соціально успадковується. Так, наприклад, підлітковий бунт і властиве дорослим людям звільнення від сприйнятих установок, раціональні стосунки з ним і самовиховання здатні призвести до суттєвих змін індивіда, зовнішньо настільки значних, що люди починають недооцінювати значення тих психічних установок, які вони ввібрали в ранньому дитинстві в сім’ї і найближчому соціальному оточенні. Проте досвід показує, що в кінечному результаті превалюють консервативні елементи свідомості, і відношення до світу у людини, що переходить в категорію літніх людей, на 80 % визначається тим, що було сприйнято ним у дитинстві.

Зібрання даних про генезу соціальної проблеми передбачає використання методів соціальних біографій, методу генограми, архівних методів, методів опитування, побічних методів та декількох інших. Дані, які збираються соціальним працівником, повинні бути необхідними й достатніми: їх обсяг повинен з максимальною повнотою відповідати змісту проблеми, не залишаючи нерозкритих її сторін, але виключаючи надмірність матеріалу для аналізу.

^ Структурно-функціональні методи діагностики передбачають отримання даних про поточний стан соціальної проблеми, структуру соціального об’єкта і зв’язки, що сполучають різні його елементи, про його функціональність ібо дисфункціональність, тобто про те, чи відповідає його діяльність своєму призначенню, чи ні. Тут з арсеналу засобів соціальний працівник використовує перш за все спостереження – професійний атрибут його спілкування з клієнтом, що використовується постійно, незалежно від того, на якому етапі технологічного процесу виникає взаємодія. Крім спостереження, спеціаліст може застосувати використання інструментарних методів, групових і особистісних діагностичних методик. Психологія, прикладна соціологія мають цілий арсенал відповідних методик.

Зібрані таким чином дані підлягають аналізу: співставляється ряд даних, робиться їх сортування на важливі й малозначущі, а також диференціація ознак. Як правило, зібрані дані рідко бувають несуперечливі і однозначно вказують на одну соціальну патологію; у кожному конкретному випадку є набір декількох типів соціальних проблем.

Найбільш важливим етапом технології соціальної діагностики є постановка соціального діагнозу, коли спеціаліст не просто робить висновок про сутність і причини життєвого ускладнення клієнта, а ранжує проблеми, які мають місце, виділяючи при цьому головну, від якої залежить вирішення усіх інших або яка може бути вирішена на даному рівні можливостей або цьому рівні знань. Соціальний діагноз не може вважатися кінцевим, поки спеціаліст працює з клієнтом. Тому соціальна діагностика як контроль за станом ситуації клієнта і спостереження змін у ньому здійснюється протягом усієї діяльності щодо надання допомоги цьому клієнтові.

Таким чином, вибір того чи іншого рішення соціальної проблеми завжди має більшою чи меншою мірою суб’єктивний, особистісний характер. Об’єктивність варіанта рішення проблеми багато в чому визначається дотриманням апробованої технології соціальної діагностики і залежить від неї. Сутність соціального діагнозу полягає в точному визначенні причиново-наслідкових зв’язків, спричинених умовами життя клієнтів соціальної роботи. Соціальний діагноз передбачає зібрання інформації про клієнтів та умови їхньої життєдіяльності, а також її аналіз для розробки програми соціальної допомоги. Соціальна діагностика відноситься до найбільш загальних комплексних соціальних технологій, що використовуються на всіх етапах соціальної роботи й соціального обслуговування. Набуття наукових знань і оволодіння навичками, що дозволяють займатися діагностичною діяльністю, відноситься до числа необхідних умінь спеціалістів з соціальної роботи в будь-якій галузі діяльності.
^ ТЕМА 5-6. ТЕХНОЛОГІЯ ЦІЛЕПОКЛАДАННЯ

В СОЦІАЛЬНІЙ РОБОТІ

ПЛАН

1. Сутність та етапи технології цілепокладання.

2. Рівні цілепокладання.

3. Принципи цілепокладання.
1. Сутність та етапи технології цілепокладання.

Процесуальна теорія технології соціальної роботи як акту креативної діяльності [40] включає технологію розробки мети соціальної роботи (технологія цілепокладання).

Технологія соціальної роботи як процес включає: підготовчий етап, цілепокладання, збір і аналіз інформації, формування програми дій. Основоположною серед зазначених процедур є процедура цілепокладання:

процес вибору й реального визначення мети, яка становить собою ідеальний образ майбутнього результату діяльності;

реальний інтегратор різних дій у системі «мета – засоби – результат»;

активний «функціонер» усіх факторів детермінації діяльності (потреб, інтересів, стимулів, мотивів).

^ Ядром процедури цілепокладання є процедура формування мети й оптимального засобу (методу) її досягнення:

каталізатор умовно-рефлекторного зв’язку інтелекту з іншими факторами (пам’яттю, емоційно-вольовими компонентами тощо);

алгоритм, який визначає порядок і основні вимоги до результатів діяльності.

У зв’язку з вищезазначеним цілепокладання в соціальній роботі розглядається з точки зору її методології і організації:

методологічний аспект передбачає забезпечення спадкоємності і зв’язку загальних і конкретних задач при визначенні шляхів розв’язання соціальних проблем різного рівня;

організаційний аспект полягає в реалізації кокретних шляхів і засобів вирішення конкретної проблеми.
2. Рівні цілепокладання.

Роль і місце мети в процесі здійснення соціального впливу залежать від рівня соціальної роботи, на якому вона здійснюється. Можна говорити про два таких рівні: організаційно-управлінського і контактного.

^ Організаційно-управлінський рівень визначає програму діяльності щодо вирішення соціальних проблем. Тут, виходячи з основних напрямків соціальної політики держави, визначаються стратегічні цілі, ставляться завдання, розраховані на перспективу, довгий період реалізації.

^ Контактний рівень визначення цілей є конкретним посібником до практичних дій у зв’язку з поставленою проблемою. Цілі цього рівня передбачають більш короткий термін реалізації й досягнення результатів.

Мета технології соціальної роботи виконує такий ряд функцій:

визначає раціональний варіант збору інформації і способу дій при розв’язанні проблеми;

обмежує об’єм інформації, пошук якої здійснює соціальний працівник;

забезпечує конкретизацію проблеми;

допомагає визначити способи дій.

Між ціллю і прийняттям рішення в галузі тієї чи іншої проблеми існує певна логічна залежність: до змісту правильно сформованої мети входять варіанти і логічні принципи вирішення проблеми.
3. Принципи цілепокладання.

До основних принципів вирішення проблеми (принципи цілепокладання) відносять:

  1. Точне й чітке формулювання власних цілей стосовно даної конкретної ситуації.

  2. Визначення цілей інших осіб і організацій, на які передбачається спрямовувати вплив.

  3. Визначення характеру взаємозв’язку цілей інших осіб і організацій, на які здійснюється вплив, а також взаємозв’язок задач, що виникають.

  4. Визначення можливих наслідків досягнення сформульованих цілей.

  5. Визначення обставин, як тих, що сприяють, так і тих, що перешкоджають досягненню поставлених цілей, причин їх існування або появи.

  6. Вияв змінних проблемної ситуації – керованих і некерованих.

^ Системоутворюючим принципом технологізації соціальної дії з керування соціальною роботою є побудова древа цілей (висування системи гіпотез і цілей, їх структурування).

Побудова древа цілей – це спосіб формування структури цілей соціальних програм, що забезпечують взаємозв’язок багатьох цілей різного змісту (економічних, політичних, духовних, соціальних), їх узгоджуваність для досягнення єдиної (основної) цілі. Основна ціль визначає напрямок дій соціальної роботи. Вона розчленовується на окремі складові (проміжні цілі – засоби), від реалізації яких залежить її досягнення. Проміжні, у свою чергу, розчленовуються на більш часткові.

Таким чином, цілепокладання – найважливіший етап технологічного процесу в соціальній роботі, який визначає зміст, інструментарій і спрямованість дій спеціалістів соціальної роботи.
^ ТЕМА 7-8. ТЕХНОЛЛОГІЇ ПРОГНОЗУВАННЯ Й МОДЕЛЮВАННЯ

В СОЦІАЛЬНІЙ РОБОТІ

ПЛАН

1. Соціальне передбачення і прогнозування в технологіях соціальної роботи.

2. Моделювання як технологія соціальної роботи.

1. Соціальне передбачення і прогнозування в технологіях соціальної роботи.

Будь-яке соціальне явище є змінним і маєздатність стихійного саморозвитку, що відображається певним чином у соціальному передбаченні.

Соціальне передбачення є випереджаючим відображенням дійсності. У мозку людини перед здійсненням будь-якої дії створюється модель «потребного майбутнього» (термін П.К.Анохіна), і з цією моделлю звіряються результати, доки вони не будуть задовільнені.

Незамінний інструментарій соціального передбачення, дослідження й розв’язання соціальних проблем досконалого пиру – це технологія соціального прогнозування. Мета прогнозування – не просто передбачити ті чи інші явища майбутнього, а сприяти більш ефективному впливу на них у потрібному напрямку. Структура соціального прогнозування може бути представлена як сполучення його філософських аспектів і технологічних підходів: 1) гносеологія і логіка наукового передбачення; 2) методологія соціального прогнозування; 3) методика соціальних прогнозів (анкетування, екстраполювання, моделювання, прогнози на базі аналізу патентів тощо).

Робота над технологіями соціального прогнозування – це комплексний процес, який складається з кількох самостійних технологічних етапів. У сучасних умовах будь-який співробітник соціальної служби прогнозує свою роботу. Це може бути як вузька перспектива (обслуговування одного клієнта), так і прогноз розвитку діяльності соціальної служби і всієї соціальної сфери.

Поетапно процес соціального прогнозування може бути представлений так: 1) вибір об’єкта соціального прогнозування; це може бути будь-який соціальний об’єкт – від індивіда до людства як складової частини ноосфери; 2) вибір напрямку дослідження: економічне, соціологічне, юридичне тощо; у дослідженнях соціальної сфери досить важко дотримуватися певного напрямку, тому значна частина досліджень має комплексний характер; 3) підготовка й обробка інформації з прогнозної проблеми; інформація, що відповідає вимогам, – одна з гарантій достовірності прогнозу, а значить, ключовий момент технології соціального прогнозування; 4) вибір способу прогнозу одного з методів або сукупності методів у певній послідовності, що відповідає вимогам науковості дослідження; 5) власне прогнозне дослідження; 6) обробка результатів, аналіз отриманої інформації стосовно проблеми дослідження; 7) визначення достовірності прогнозу.
2. Моделювання як технологія соціальної роботи.

Усі кількісні технології, що використовуються в прогнозуванні, по суті є методами моделювання.

Моделювання як технологія соціального прогнозування – це дослідження об’єктів різної природи на їхніх аналогах (моделях) на рівні структур, функцій і результатів. Мета моделювання – відтворити дані, що оцінюють натуральні навантаження, хід роботи об’єкта, а також дослідити його внутрішні процеси. Потреба в моделюванні виникає у тому випадку, коли дослідження безпосередньо самого об’єкта неможливе, ускладнене, досить дороге або потребує надто тривалого часу, що якраз і відноситься до соціальних об’єктів, що представлені окремими людьми, соціальними групами, суспільством у цілому.

Найбільш поширеними методами самого моделювання в соціальній сфері є розробка, аналіз і дослідження моделі проблемної ситуації, моделей нововведень (інноваційних моделей), евристичних моделей і спеціальних математичних і ЕОМ-моделей.

У практиці сучасної соціальної роботи особливо суттєвими є проблемні моделі, такі, наприклад, як: рівень життя пенсіонерів (у найближчі 5 – 10 років); оцінка стану освіти і його тенденції; жінка й сім’я в умовах соціальних реформ; духовно-моральна поведінка особистості в умовах ринкових відносин; здоров’я населення в умовах соціально-економічної небезпеки; професіоналізм соціального працівника та ін.

Найбільш придатна технологія проведення соціального прогнозування має таку поетапну структуру:

  1. ^ Передпрогнозна орієнтація – визначення об’єкта, мети, задач, часу проведення, методів і робочих гіпотез прогнозного дослідження.

  2. Визначення прогнозного фону, що утворюється на основі даних (нові документи та ін.), що впливають на розвиток об’єкта.

  3. Побудова базової моделі прогнозу, що позначає узагальнене бачення об’єкта в системі його основних показників, параметрів і тенденцій.

  4. Пошуковий прогноз – проекція базової моделі на майбутнє за тенденцією, що спостерігається, з урахуванням прогнозного фону й пошук можливих проблем, що мають вирішуватись.

  5. Нормативний прогноз – проекція базової моделі на майбутнє відповідно до пропонованих норм і визначення засобів, необхідних для досягнення нормативного стану.

  6. Оцінка ступеня достовірності і її уточнення шляхом системи експертного опитування, включаючи його багаторазову методику.

  7. Вироблення пропозицій, рекомендацій, що дозволяють оптимізувати процес розвитку об’єкта прогнозного дослідження.

Таким чином, технологія соціального прогнозування є важливим засобом підвищення ефективності впливу як на соціальні явища і процеси, так і на клієнтів різних соціальних служб.
^ ТЕМА 9-10. ТЕХНОЛОГІЯ ПРОЕКТУВАННЯ

В СОЦІАЛЬНІЙ РОБОТІ

ПЛАН

  1. Соціальне проектування в технологіях соціальної роботи.

2. Методи соціального проектування.
1. Соціальне проектування в технологіях соціальної роботи.

Про соціальне проектування заговорили зовсім нещодавно. Ще в 70-і рр. визнавали за краще писати про соціальне планування, програмування, нововведення. Але поява класу нових складних задач у сфері економіки, культури, містобудівництві, дизайні серед інших типів соціально-інженерної діяльності дозволила виділити ще й соціальне проектування.

У сучасному розумінні соціальне проектування є систематичним описом соціального експерименту, однією з форм випереджувального відображення соціальної дійсності, що містили пропозиції стосовно цієї розробки на практиці.

Результатом соціального проектування є науково обґрунтовані визначення варіантів планового розвитку нових соціальних процесів і явищ.

Процес соціального проектування ще називають «соціальним конструюванням».

У полі соціального проектування перебувають об’єкти різної природи:

елементи, що піддаються організованому впливу, підсистеми й системи матеріального й духовного виробництва (засоби й предмети праці, соціальна технологія, духовна культура, соціальна діяльність тощо);

людина як суспільний індивід і суб’єкт історичного процесу й соціальних відносин з його потребами, інтересами, цінностями, установками, соціальним статусом, престижем, ролями в системі відносин;

елементи й підсистеми соціальної структури суспільства (соціальні групи, регіони тощо);

різні суспільні відносини (політичні, ідеологічні, управлінські, естетичні, моральні, сімейно-побутові, міжособистісні);

елементи способу життя (життєві позиції, способи життєдіяльності, якість і стиль життя тощо).
2. Методи соціального проектування.

Серед методів технології соціального проектування виділяють такі:

1) мозкова атака. Цей метод пов’язаний з генерацією ідей, їх рівноправною конкуренцією, можливістю опору;

2) ділові ігри – комплексний метод, що охоплює всі стадії процесу підготовки й прийняття рішення, яке застосовується у випадках складної проблемної ситуації, що потребує для свого розв’язання взаємодії багатьох зацікавлених відомств, організацій, суспільних сил.

Основні цілі ділової гри – організувати спільну діяльність учасників розв’язання проблеми так, щоб розкрити реальне протиріччя їхніх інтересів щодо проблемної ситуації, виявити позиції, що примушують відстоювати спільні або групові інтереси, знайти шлях до розуміння;

3) вживання в роль – допомагає отримати більш точне уявлення про те, що потрібно зробити в процесі проектування; це не просто заглядання в проектоване майбутнє, а прагнення глибше зрозуміти, як буде реалізуватися проект;

4) аналогії – проекти, що ефективно функціонують і в яких раціонально вирішено ті чи інші проблеми, що може у певних межах служити зразком, еталоном для конструювання соціальних задач і цілей;

5) асоціації – передбачають поєднання прийомів пристосування, модифікації або повної реорганізації соціальної практики, що існує, з метою її оптимізації;

6) синектика, згідно якої декілька запропонованих ідей розглядаються окремо одна від одної, а потім між ними встановлюється певний взаємозв’язок і взаємозалежність.

Таким чином, соціальне проектування в галузі соціальної роботи застосовується для розробки соціальних програм, пропозицій і проектів, вироблення методики, техніки й технології конкретних форм соціономічної діяльності.
МОДУЛЬ В

^ ТЕМА 11-12. ТЕХНОЛЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ

ПЛАН

  1. Соціальна профілактика: сутність та зміст.

  2. Бесіда як метод соціальної профілактики.


1. Соціальна профілактика: сутність та зміст.

Соціальна профілактика є однією з процедур технології соціальної роботи, прийнятої на основі соціальної діагностики.

Під профілактикою мається на увазі науково обґрунтовані і своєчасно застосовані дії, спрямовані на:

запобігання можливих фізичних, психологічних або соціокультурних колізій у окремих індивідів або груп ризику;

збереження, підтримку й захист нормального рівня життя і здоров’я людей;

сприяння їм у досягненні поставлених цілей і розкриття їхніх внутрішніх потенціалів.

Профілактика є одним з основних і перспективних напрямків діяльності в соціальній роботі. Логіка й реалії життя щоденно доводять, що легше (і зі значно меншими витратами для суспільства й особистості) не допустити можливих відхилень у діях або поведінці соціального об’єкта, ніж потім боротися з негативними наслідками, що почалися.

Технологія профілактики в соціальній роботі особливо важлива тоді, коли мова йде про соціальну роботу на рівні клієнта, що знаходиться в «зоні розпаду».

У зв’язку з цим наведемо відповідні приклади.

Досить актуальна тепер профілактика таких соціальних патологій, як злочинність, наркоманія, токсикоманія, алкоголізм. Метою їх профілактики є створення передумов для формування законослухняної високоморальної поведінки громадян. Виходячи з технології профілактичного впливу в цій галузі, форми й види адекватних заходів можуть бути визначені як: ті, що нейтралізують, компенсують, попереджають виникнення обставин, які сприяють соціальним відхиленням, усувають ці обставини; заходи щодо здійснення наступного контролю за проведеною профілактичною роботою та її результатами.

Крайньою формою поведінки з відхиленнями є суїцид. Виключно відповідальним етапом профілактики самовбивств виступає надання допомоги суїциденту з боку соціального працівника. Відомі три основні способи допомоги людині, яка думає про суїцид: 1) вчасне діагностування й відповідне лікування; 2) активна емоційна підтримка людини, яка перебуває в стані депресії; 3) заохочення її позитивної спрямованості з метою полегшення негативної ситуації.

Центральною частиною соціальної роботи з суїцидентом є індивідуальна профілактична бесіда з ним. Специфіка такої бесіди виявляється таким чином:

запрошення людини для бесіди необхідно зробити обов’язково особисто (краще опосередковано), а не через третіх осіб;

при виборі місця бесіди головне – відсутність сторонніх осіб (ніхто не повинен переривати розмову, скільки б вона не тривала);

бажано спланувати бесіду не в робочий час, коли кожен зайнятий своїми справами;

необхідно всім своїм виглядом демонструвати, що важливіше за цю бесіду для вас зараз нічого й нікого немає.
2. Бесіда як метод соціальної профілактики.

Профілактична бесіда, як правило, повинна включати чотири етапи:

  1. Початковий етап – встановлення емоційного контакту зі співрозмовником, взаємостосунків «партнера, що співпереживає».

  2. Другий етап – головне: встановити послідовність подій, які призвели до кризи; зняти враження безвихідності ситуації, застосовуючи такі прийоми, як «переборення виключності ситуації», «підтримка успіхами» та ін.

  3. Третій етап – спільне планування діяльності щодо переборення кризової ситуації, використовуючи такі прийоми, як «планування», «дотримання паузи».

  4. Завершальний етап. Його головна задача – кінцеве формування плану діяльності, активна психологічна підтримка суїцидента. Тут використовуються такі психологічні прийоми, як «логічна аргументація». «раціональне переконання у впевненості».

Якщо в процесі бесіди людина активно продовжує висловлювати суїцидні думки, то її необхідно негайно направити до найближчого лікувального закладу.

Таким чином, соціальна профілактика в технології соціальної роботи є невід’ємною процедурою і основним обов’язком інститутів соціальної роботи з охорони й забезпечення соціального здоров’я суспільства.
^ ТЕМА 13-14. ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ

ПЛАН

  1. Поняття соціальної адаптації.

  2. Механізми адаптації особистості і середовища.


1. Поняття соціальної адаптації.

Поняття «адаптація» походить від латинського adaptatio – «пристосування». Найважливіша задача адаптаційного процесу – це проблема виживання людини шляхом пристосування потенцій організму індивіда до процесів природного й соціального середовища.

Можна виділити чотири види адаптації людини: біологічна, фізіологічна, психологічна, соціальна. Ці види тісно взаємопов’язані, але іноді можуть мати відносну незалежність або набувати тимчасового пріоритету.

^ Специфікою адаптації людини є те, що цей процес пов’язаний із соціалізацією людини, по суті соціальна адаптація є найважливішим механізмом соціалізації. Тут різниця полягає ще й у тому, що якщо «соціалізація» становить собою поступовий процес формування особистості в певних соціальних умовах, то в «соціальній адаптації» головним є той факт, що за відносно короткий проміжок часу особистість або група активно оволодіває новим соціальним середовищем, яке виникає або в результаті соціального чи територіального переміщення, або при зміні соціальних умов. Таким чином, соціальна адаптація становить собою не тільки стан людини, але й процес, протягом якого соціальний організм набуває рівноваги і стійкості до впливу соціального середовища.

^ Процес соціальної адаптації необхідно розглядати на трьох рівнях:

суспільство (макросфера) – адаптація особистості й соціальних верств до особливостей соціально-економічного, політичного, духовного й культурного розвитку суспільства;

соціальна група (мікросфера) – адаптація людини або, навпаки, невідповідність інтересів людини інтересам соціальної групи;

сам індивід (внутрішньоособистісна адаптація) – прагнення досягти гармонії, збалансованості внутрішньої позиції і її самооцінки з позиції інших індивідуумів.

^ Повна соціальна адаптація людини включає фізіологічну, управлінську, економічну, педагогічну, психологічну і професійну адаптацію.

Управлінська (організаційна) адаптація. Соціальна адаптація – керований процес. Управління ним здійснюється і в плані впливу соціальних інститутів на особистість у ході її системної життєдіяльності, і в плані самоврядування, яке передбачає вимогливе, самокритичне ставлення людини до самої себе.

З іншого боку, без управління неможливо надати людині сприятливих умов, створити передумови для розвитку її соціальної ролі, впливати на неї, забезпечувати діяльність, що відповідає інтересам суспільства й особистості.

^ Економічна адаптація – процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин суб’єктів. Для технології соціальної роботи тут важливий «соціальний блок», що включає адаптування до реальної соціальної дійсності розмірів допомоги з безробіття, рівня зарплати, пенсій і допомог; вони повинні відповідати не тільки фізіологічним, але й соціокультурним потребам людини. Не можна говорити про повноцінну соціальну адаптацію людини, якщо вона бідна, або поневіряється, або є безробітною.

^ Педагогічна адаптація, яка відображає пристосування до системи освіти (навчання або освіти), що формує систему ціннісних орієнтирів особистості. Зазначений вид адаптації надзвичайно важливий у рамках пострадянського простору. Так, наприклад, в РФ близько 45 млн. дітей і підлітків опинились поза системою шкільної освіти; десятки тисяч перетворились у бомжів; 20 % мають досвід використання наркотичних засобів; 16 % відчувають у школах фізичне і 24 % – психологічне насильство; до 76 % дітей шкільного віку мають різні форми психічних порушень (серед дезадаптованих школярів ця цифра збільшується до 95 %); суїцид серед підлітків збільшився за останні п’ять років на 60 %, дитячо-підліткова злочинність, особливо з тяжких і групових злочинів, росте швидше, ніж злочинність дорослого населення.

^ Психологічна адаптація розглядається як процес пристосування органів відчуттів до особливостей діючих на них стимулів з метою їх кращого сприйняття і попередження рецепторів від зайвого вантажу. Цей процес відбувається безперервно, оскільки постійно змінюються соціально-економічні умови життя, політичні й морально-етнічні орієнтації, екологічна обстановка тощо. Нормальна життєдіяльність людини неможлива без певного ступеня фізичної і нервово-психічної напруги. Людині притаманно певний оптимальний тонус напруги. У 1936 р. канадський фізіолог Г.Сельве ввів поняття «стрес» і «адаптаційний синдром». Стрес – це стан психологічної напруги у складних умовах як повсякденного життя, так і за особливих обставин. Стресом, у широкому розумінні, є загальнолюдські вищі специфічні почуття (любов, творчість, патріотизм тощо), які приносять задоволення й захищеність від раптових «ударів» життя, у той же час стрес може й знизити стійкість організму й особистості в соціальній реальності. Тут ми маємо справу з адаптаційним синдромом як сукупності реакцій організму людини у відповідь на несприятливі впливи (стреси). Кожна людина повинна вивчити себе й знайти той рівень напруги, при якому він відчуває себе найбільш «комфортно». В іншому випадку у людини можуть розвинутись дистресові стани. Так, наприклад, у людини, яка не має роботи більше року, розвивається дистрес неробства, у результаті якого вона, як правило, втрачає здатність знайти роботу. Тут головні зусилля соціальних працівників спрямовані на сприяння соціальної адаптації у нових соціально-економічних умовах: допомога клієнту в пошуку роботи, в утвердженні соціального статусу, у поновленні віри в соціальну справедливість, в духовні цінності та ін. У системі психологічної адаптації велику роль відіграють терапевтичні (психотерапевтичні) методи впливу: дискусійна терапія, інтеракційно-комунікативні моделі (психодрама, гештальт-терапія, трансактний аналіз), методи, засновані на невербальній активності (арттерапія, музикотерапія, пантоміма тощо), групова (індивідуальна), поведінкова терапія, сугестивні методи.

^ Професійна адаптація – пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці й особливостей конкретної спеціальності.
2. Механізми адаптації особистості і середовища.

Соціальна адаптація виникає у двох напрямках: особистісно-суб’єктивному і зовнішньо-об’єктивному. Можна виділити різновиди соціального середовища: (С+) – мікросередовище з позитивною спрямованістю, (С–) – мікросередовище з негативною спрямованістю. Характеристики особистості можна представити: (Л+) – особистість, що характеризується позитивною спрямованістю, усталеними поглядами, ціннісними орієнтаціями і (Л–) – особистість, що характеризується стійкою антисуспільною індивідуалістичною спрямованістю, негативними поглядами, установками.

Успішна соціальна адаптація (А+) можлива, якщо взаємодіють позитивне середовище й позитивна особистість [(С+) х (Л+)] – це перший тип взаємодії особистості й середовища.

Другий тип механізму взаємодії особистості й середовища характеризується неспівпадінням очікувань і вимог мікрогрупи й рівня вимог особистості, що адаптується. У цій ситуації можливі два варіанти: перший – входження до нового соціального оточення з позитивною моральною і правовою орієнтацією осіб з антисуспільною індивідуалістичною спрямованістю (варіант соціальної адаптації з нестійкою позитивною спрямованістю): (А+) = (С+) х (Л–). У цьому випадку особистість з антисуспільною спрямованістю має можливість засвоїти правові установки, перетворити їх у власну особистісну спрямованість. Другий виникає у випадку входження до нового соціального оточення з негативною моральною і правовою орієнтацією осіб з позитивними особистісними рисами (варіант адаптації з нестійкою негативною спрямованістю): (А+) = С(–) х (Л+). У даному випадку мікросфера може формувати риси особистості, що не відповідають інтересам суспільства, і шляхом тривалого спілкування, взаємодії й навіть примусу може виникнути передача негативних образів, шаблонів поведінки. При цьому можлива поява й розвиток антисуспільної спрямованості особистості, яка згодом реалізується в противозаконній поведінці.

Третій тип механізму взаємодії здійснується тоді, коли відсутність або недолік позитивних соціальних зв’язків компенсується негативними, які закріплюють негативну антисуспільну спрямованість особистості (людина стійко залишається в асоціальніому або злочинному середовищі).

Виходячи з аналізу можливих типів механізму взаємодії особистості і соціального середовища, доцільно розуміти під соціальною адаптацією лише такий соціальний процес, який полягає у взаємодії шляхом спілкування особистості й позитивного соціального середовища. Пристосування особистості до негативних або кримінальних умов соціального середовища доцільно назвати псевдоадаптацією.

Оскільки соціальна адаптація становить собою не одномоментну зміну системи, а тривалий у часі процес, то тут можна говорити про чотири якісні стадії адаптації:

перша (початкова) стадія, коли індивід, що адаптується, сприймає лише правила поведінки, але система цінностей соціуму ним внутрішньо не визнається;

друга (терпимість) – коли соціальне середовище й індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки стосовно один одного;

третя (пристосування, «акомодація») – пов’язана із взаємними поступками: індивід визнає і приймає систему цінностей середовища, але й представники цього середовища визнають деякі його цінності;

четверта (повна адаптація, «асиміляція») – коли індивід відмовляється від попередніх зразків і цінностей і повністю сприймає нові.

Варто особливо виділити специфічні моменти технології соціальної адаптації:

тільки людині притаманно створювати спеціальні «пристрої», певні соціальні інститути, норми, традиції, що полегшують процес її адаптації у цьому соціальному середовищі;

тільки людина має здатність усвідомлено готувати до процесу адаптації зростаюче покоління, використовуючи для цього усі засоби соціалізації, освіти й виховання;

процес «прийняття» або «неприйняття» індивідами існуючих соціальних відносин залежить як від соціальної приналежності, світогляду, так і від спрямованості соціального впливу;

людина усвідомлено виступає як суб’єкт соціальної адаптації, змінюючи під впливом обставин свій погляд, установки, ціннісні орієнтації.

Таким чином, людина здатна за допомогою особливої технології цілеспрямовано контролювати й регулювати процес соціальної адаптації, тобто варіювати свою поведінку при зміні умов і обставин. З іншого боку, конкретні різноманітні соціальні проблеми на всіх рівнях потребують від соціальних служб надання необхідної допомоги для досягнення соціальної адаптації окремих осіб, груп, соціальних верств населення.
^ ТЕМА 15-16. ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОЇ КОРЕКЦІЇ

ПЛАН

  1. Поняття соціальної корекції. Основні напрямки корекційної роботи.

2. Поняття соціальної терапії. Форми й методи терапевтичного впливу.
1. Поняття соціальної корекції. Основні напрямки корекційної роботи.

Соціальна корекція – це діяльність соціального суб’єкта з виправлення тих особливостей психологічного, педагогічного, соціального плану, які не відповідають прийнятим у суспільстві моделям і стандартам.

До основних напрямків корекційного впливу можна віднести:

1) поновлення. Цей напрямок передбачає поновлення тих якостей соціального об’єкту, які превалювали до появи відхилення;

2) компенсування полягає в посиленні тих якостей або тієї діяльності соціального об’єкта, які можуть замінити втрачене в результаті якихось порушень;

3) стимулювання спрямоване на активізацію позитивних якостей, діяльності соціального об’єкта, формування певних ціннісних орієнтацій, установок окремих клієнтів, створення позитивного емоційного фону, відносин у мікросоціумі;

4) виправлення передбачає заміну негативних якостей, рис соціального об’єкта на позитивні.

Застосування зазначених напрямків – технологій соціальної корекції – в соціальній роботі буде залежати від «стану» клієнта. Так, наприклад, корекційна робота з клієнтами, що мають фізичні недоліки, перш за все буде спрямована на розвиток фізичних функцій, які можуть компенсувати каліцтво; робота з важкими підлітками насамперед передбачає виправлення негативних рис; поновлення соціальних зв’язків і соціального статусу буде пріоритетним напрямком у корекційній роботі з особами, що відбули термін покарання та ін.

Соціальна корекція тісно пов’язана із соціальною терапією. Це технологічні процедури, які мають у своєму арсеналі загальні методи. Обидві ці процедури обумовлені й загальними факторами, які забезпечують правильний вибір технологічного вирішення соціально-терапевтичних і соціально-корекційних проблем:

знання типових відхилень від загальноприйнятих норм соціального життя;

вивчення подробиць життя конкретної людини, яка опинилась у скрутному становищі;

застосування відповідних методів вивчення ситуацій людей, які потребують соціальної підтримки, з метою надання їм адресної допомоги;

використання засобів і ресурсів місцевих органів (суспільних організацій);

застосування знань і накопиченого досвіду в поєднанні з вимогами індивідуального підходу;

знання теоретичних основ, що визначають цілі, етику й особливості адресної допомоги в соціальній роботі.

Таким чином, гарним соціальним працівником є не той, хто просто вивчає різні терапевтичні й корекційні методи й методики як складові частини технології, а той, хто завдяки глибокому контакту з кожним клієнтом буде все краще розуміти іншу людину й збагачувати свій власний світ переживань, бо розуміння іншої людини залежить не стільки від методу, скільки від людських рис соціального працівника.

2.Поняття соціальної терапії. Форми й методи терапевтичного впливу.

Термін «терапія», будучи первісно терміном медицини (від грец. «піклування, догляд, лікування»), все більше набуває широкого соціального значення: там, де у людини є, були або будуть нерозв’язані проблеми, активну роль мають відіграти технології соціальної терапії, специалісти соціальної роботи. Саме життя містить іноді цілий ряд «терапевтичних» ситуацій, що сприяють нормальному здоров’ю людей: щасливе дитинство, любовні, дружні й товариські взаємостосунки, задоволення, отримане від роботи, віра або переконання, які допомагають краще зрозуміти смисл життя й багато іншого. Якщо ж обставини індивідуального життя не приносять людині такого «подарунка», то на допомогу людині приходить соціальний працівник – соціальний терапевт – з його технологією соціальної терапії.

На сьогодні існує декілька напрямків соціальної роботи, які базуються на технологічних підходах соціальної терапії.

По-перше, підхід, що базується на лікувальній функції соціальної роботи. Тут роль соціального працівника як спеціаліста полягає в наданні допомоги клієнту у вирішенні його загальних проблем разом з медиками. Так, наприклад, в США і в багатьох інших країнах Заходу соціальні працівники часто працюють у клініках і центрах психічного здоров’я, де дотримуються орієнтації на індивідуальне лікування.

По-друге, підхід соціального розвитку, який передбачає включення клієнта до активної групової діяльності для вирішення різних соціальних проблем за місцем проживання, на роботі тощо; діяльність таких груп розглядається як процес «спільного розвитку», позитивно впливає на соціальний розвиток і здоров’я клієнтів.

По-третє, підхід, що базується на функції відстоювання інтересів клієнта. Тут основна задача зводиться до того, щоб роз’яснити потреби пригноблених або соціально уразливих людей суспільству в особі організацій, в яких вони працюють; людям, з якими вони живуть, тощо.

^ У змістовому аспекті соціальний працівник, що використовує технологію соціальної терапії, спирається на досягнення психології, психіатрії, психотерапії. Будь-який з методів терапевтичного впливу включає два компоненти: інтелектуальний, пов’язаний з інформаційним впливом слова, та емоційний – вираз обличчя, тембр та інтонації голосу, характер і особливості тестів соціального працівника. Він повинен бути для клієнта авторитетом, зразком поведінки, експертом і емоційно близькою людиною шляхом зв’язка, що виникає в рамках терапевтичного процесу.

У цілому, методи соціальної терапії базуються на двох формах роботи – індивідуальній і груповій, кожна з яких передбачає певну технологію побудови взаємодії між соціальним працівником і клієнтом.

Таким чином, соціальна терапія як певна технологія й форма втручання (інтервенції) у світ клієнта може бути розглянута як метод «лікування», що впливає на психічні й соматичні функції організму; як метод впливу, пов’язаний з навчанням і професійною орієнтацією; як інструмент соціального контролю; як засіб комунікації. Об’єктом соціальної терапії можуть бути не тільки сам клієнт з його проблемами і його найближчі люди, але й робота, житло, сусіди, друзі, знайомі та ін.
^ ТЕМА 17-18. ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

ПЛАН

  1. Поняття соціальної реабілітації.

2. Принципи технології соціальної реабілітації.
1. Поняття соціальної реабілітації.

Під соціальною реабілітацією розуміється комплекс заходів, спрямованих на поновлення зруйнованих або втрачених індивідом суспільних зв’язків і стосунків внаслідок порушень здоров’я зі стійким розладом функцій організму (інвалідність), зміна соціального статусу (літні громадяни, біженці, змушені переселенці, безробітні та ін.), девіантної поведінки особистості (неповнолітні, особи, що страждають на алкоголізм, токсикоманію і наркоманію, звільнились із місць позбавлення свободи тощо).

^ Метою соціальної реабілітації є поновлення соціального статусу особистості, забезпечення соціальної адаптації в суспільстві, досягнення матеріальної незалежності.

Обєкт соціальної реабілітації – групи людей, окремі категорії населення, що потребують соціальної допомоги (сім’ї, що опинились у кризовій ситуації; неповнолітні громадяни; діти-інваліди та їхні батьки; діти-сироти; дорослі інваліди; люди похилого віку; підлітки з девіантною поведінкою; особи, що страждають на хронічний алкоголізм, використовують наркотики і токсичні речовини; неповнолітні матері, жінки й діти, що підлягають насильству; безробітні; бездомні; біженці, мігранти тощо).

Субєкти соціальної реабілітації – держава, громадські й суспільно-політичні об’єднання, фонди, конфесії, органи місцевого самоврядування, професіонали соціальної роботи.

Соціальна реабілітація включає в себе соціально-середовищну орієнтацію, соціально-побутову адаптацію і соціально-побутовий устрій. Важливою частиною соціального блоку, реабілітаційної програми є заходи матеріальної допомоги (соціальні пенсії, компенсаційні виплати, адресна натуральна підтримка тощо).

^ Заходи соціальної реабілітації мають на меті зменшити прояв соціальної недостатньості, що здійснюється шляхом соціального обслуговування на дому і в умовах закладів соціального обслуговування під патронажем органів соціального захисту населення. Координація різних напрямків соціальної реабілітації здійснюється спеціалістами із соціальної роботи, які підтримують зв’язок з різними органами (охорона здоров’я, освіти, зайнятості, правовими службами тощо).

^ Ефективність соціальної реабілітації досягається усім комплексом заходів реабілітаційного характеру (медичних, психологічних, професійних, соціальних), а ступінь їхньої ефективності визначається рівнем соціалізації клієнта, його здатністю адаптуватися в суспільстві.
2. Принципи технології соціальної реабілітації.

До основних принципів соціальної реабілітації можна зарахувати:

якомога більш ранній початок здійснення реабілітаційних заходів;

безперервність і поетапність їх проведення;

системний і комплексний характер здійснюваних програм;

індивідуальний підхід до визначення обсягу, характеру і спрямованості заходів.

Таким чином, соціальна реабілітація, будучи однією із загальних технологій соціальної роботи, спрямована на поновлення не тільки здоров’я, працездатності, але й соціального статусу особистості, її правового стану, морально-психічної рівноваги, впевненості у собі. Залежно від специфіки об’єкта реабілітації визначаються й методики реабілітаційного впливу, що доповнюються відповідними частковими технологіями соціальної роботи.
^ ТЕМА 19-20. ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОГО КОНСУЛЬТУВАННЯ

ПЛАН

1. Поняття соціального консультування як технології соціальної роботи.

2. Принципи й типологія соціального консультування.
1. Поняття соціального консультування як технології соціальної роботи.

Соціальне консультування – це кваліфікована порада, допомога людям, що мають різні проблеми, з метою їхньої соціалізації, поновлення й оптимізації їх соціальних функцій, вироблення соціальних норм спілкування. У рамках соціального консультування, поруч з іншими його видами (медико-соціальне, психолого-педагогічне, соціально-правове, соціально-управлінське та ін.), сьогодні виділяють і соціологічний напрямок.

Соціальний працівник у зв’язку зі специфікою своєї професійної діяльності часто виконує функції представників найрізноманітніших професій. Отже, соціологічне консультування включає в себе елементи інших напрямків соціальної консультативної діяльності.

^ Основною метою соціологічного консультування є надання допомоги клієнту в розв’язанні його соціальних проблем і в налагодженні міжособистісних стосунків з оточуючими. Така консультативна діяльність дозволяє клієнту розширити уявлення про себе і власну ситуацію, а потім пережити в собі свої нові можливості. Клієнт у результаті консультації повинен прийняти відповідальність на себе за те, що з ним відбувається. Особливість технології консультування полягає саме в активізації резервів і внутрішніх сил клієнтів для розв’язання проблемних, кризових або конфліктних ситуацій.
2. Принципи й типологія соціального консультування.

Можна виділити ряд основних принципів соціологічного консультування: доброзичливе й безоцінне ставлення до клієнта; орієнтація на норми й цінності клієнта; заборона давати поради клієнту; анонімність консультування; включеність клієнта в процес консультування; розмежування особистих і професійних стосунків.

^ Процес консультування передбачає дотримання його основних принципів:

доцільності й цілеспрямованості (консультація повинна ставити конкретну мету, вирішувати суворо конкретне завдання, проблему);

добровільності й ненавязливості (консультований має право в будь-який час відмовитись від допомоги консультанта; ефективність консультації визначається цінністю ідей, а не статусом консультанта);

методичної грамотності й компетентності (ядром технології консультування є встановлення довірливих взаємостосунків консультанта й консультованого; розумний консультант повинен мати широку ерудицію й бути компетентним в галузі проблеми, що обговорюється, уміти методично правильно, впевнено проводити консультації).

У практиці соціальної роботи зустрічаються й широко використовуються декілька типів консультування:

загальне консультування клієнтів спеціалістами соціальної роботи;

спеціальне консультування клієнтів за направленням соціальних працівників, спеціалістами соціальних служб або закладів;

навчальне консультування спеціалістами соціальних служб і організацій працівниками вищих організацій і закладів (робота з персоналом, роз’яснення змісту законів, соціальної політики, програм, процедур, спрямованих на покращення соціального обслуговування населення);

договірне консультування спеціалістами соціальних організацій з різних організаційних, економічних, професійних та інших питань.

Таким чином, за своєю технологією і формою консультація становить собою взаємодію між двома або кількома людьми, у ході якої консультант передає спеціальні знання й відповідну інформацію консультованій особі з метою допомогти їй у розв’язанні складних проблем, а також при підготовці соціальних прогнозів, перспективних програм тощо.

МОДУЛЬ С

^ ТЕМА 21-22. МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ ТЕХНОЛОГІЇ, МЕТОДИ Й МЕТОДИКИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ; ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ. ОРГАНІЗАЦІЙНО-УПРАВЛІНСЬКІ ТЕХНОЛОГІЇ Й МЕТОДИ

ПЛАН

1. Міждисциплінарні технології, методи й методики соціальної роботи.

2. Організаційно-управлінські технології й методи соціальної роботи.

1. Міждисциплінарні технології, методи й методики соціальної роботи.

До міждисциплінарних технологій, методів і методик соціальної роботи відносять: організаційно-управлінські (розпорядчі) технології й методи, технології зв’язків з громадськістю, соціально-економічні технології й методи, соціологічні технології й методи, технології й методи медико-соціальної роботи, психологічні технології, соціально-педагогічні технології й методи.

2. Організаційно-управлінські технології й методи соціальної роботи.

Кожен спеціаліст у галузі соціальної роботи обов’язково є соціальним менеджером (управлінцем). В управлінні наочно виявляється ефективність технологізації. Управлінські відносини становлять собою складну систему взаємозумовлених і взаємозалежних стосунків економічного, технічного, організаційного, політичного, ідеологічного, правового, морально-етичного, соціального (у вузькому розумінні), психологічного характеру. У практиці соціального управління, в соціальній роботі їх розділ майже неможливий, оскільки воно пов’язане безпосередньо з людиною, через яку пізнаються, формуються й індукуються ці відносини. Соціальна робота саме й покликана вирішувати задачі соціальної життєдіяльності індивіда в цілому.

Можна виділити два поняття управління в соціальній роботі: методологічне (місце управління в соціальній роботі) і технологічне (набір функцій і процедур).

По суті, соціальні технології – результат розвитку технології управління. Сьогодні вони є найважливішим напрямком розвитку системи соціального захисту населення.

До найбільш ефективних засобів вирішення організаційно-управлінських задач відносять:

технологію групового вирішення проблем, яка складається з восьми етапів (процедур): 1) діагностика задачі, яка передбачає виявлення джерел і причин її виникнення, ступеня її вирішення; 2) аналіз ситуації, виявлення суб’єктивних уявлень про неї, опис її компонентів, тимчасових і організаційних меж, порівняння реальних ситуацій з бажаною, виділення кола осіб, які залучені до неї, визначення свого місця в ситуації; 3) формулювання проблем, у першу чергу, перспективних, тобто пов’язаних не стільки з переборенням недоліків, скільки з реалізацією сприятливих можливостей, закладених у ситуації; 4) на основі цього пріоритету – визначення цілей як образу бажаних результатів, яких необхідно досягти для вирішення поставленої задачі; 5) знаходження рішень задачі як способів досягнення поставлених цілей і розв’язання проблем; 6) розробка проекту, що включає в себе систему взаємопов’язаних рішень; 7) формування програм реалізації проекту, визначення послідовності скоординованих практичних дій усіх осіб та інших агентів, які беруть участь у вирішенні ситуації й механізму програм; затвердження плану діяльності; 8) практичне здійснення програми, що передбачає поетапний контроль і постійне ситуативне уточнення;

технологію програмно-цільового проектування, яка складається з таких етапів-процедур: 1) постановка цілей, які повинні бути реалізовані в ході вирішення цієї задачі соціальної роботи (соціальні, економічні, організаційні, технічні, політичні, комплексні; головні, стратегічні, тактичні, оперативні, поточні; офіційно пред’явлені або ті, що маються на увазі; бажані, небажані або нереальні, нездійсненні; фактично виконувані, декларовані, оголошені; загальні, часткові, локальні; кінцеві, проміжні); 2) оцінка поточного стану об’єкта соціального трансформування (аналіз за допомогою вибраних оцінних критеріїв сильних і слабких сторін діяльності, характеристика системи управління соціального об’єкта, його матеріальної бази, визначення ступеня укомплектованості закладу або органу професійними кадрами тощо – діагностичні задачі; ранжування недоліків діяльності, соціального закладу; визначення місця соціального об’єкта в соціальній структурі); 3) визначення потенціалу розвитку соціального об’єкта (як розширити сферу діяльності й функції соціального об’єкта; як підвищити якість роботи, що виконується об’єктом; що потрібно робити, щоб виконувані об’єктом функції відповідали очікуванням клієнтів; які потреби клієнтів можуть бути задоволені у ході діяльності соціального об’єкта; як скоординувати діяльність соціального об’єкта з діяльністю інших елементів соціальної системи, неурядовими й добродійними організаціями і об’єднаннями тощо); 4) безпосередня розробка програми вирішення соціальних проблем («мозковий штурм», загальне обговорення; соціальне картогрупування; вибіркове опитування місцевих жителів; експертні опитування посадових осіб і спеціалістів-практиків, дослідників; організація моніторинга; розробка плану діяльності); 5) контроль за реалізацією програми та її корекція (безперервний контроль і корекція; плановий контроль і корекція).

Організаційно-управлінські технології в соціальній роботі, в основному, базуються на методах групової роботи, на її комунікативній новизні й на технологіях зв’язку з громадськістю.

^ Метод групової роботи – метод, який використовується з метою надання допомоги людині засобом передачі групового досвіду для розвитку її духовних і фізичних сил, формування соціальної поведінки. Групові методи в соціальній роботі почали застосовуватися в кінці XIX ст., коли в західних країнах і в Російській імперії поширились робітні будинки, «гуртожитки», створювані релігійними і благодійними організаціями. Співробітники подібних закладів першими стали виконувати соціальну роботу з групою. Остаточне визнання теорія груп як метод соціальної роботи отримала в 30-х рр. ХХ ст., коли була створена Національна асоціація США по вивченню групової роботи (1936 р.).

Під методом групової роботи розуміється спільна діяльність людей, які, працюючи в групах по 2 – 10 чоловік над конкретними задачами й проблемами, самостійно спрямовують свою діяльність, обирають засоби своєї роботи і встановлюють норми взаємодії. Найважливішим результатом такої роботи є переосмислення життєвих цінностей на основі аксикреації. Перевага групової роботи перед індивідуальною – отримання «додаткового продукту» за рахунок досягнення й використання так званого синергетичного ефекту, який досягається на етапі достатньої зрілості групи.

Як показовий приклад метода групової роботи можна навести технологію згідно документів Комітета з питань практичної роботи Національної асоціації соціальних працівників США, де групова робота застосовується: 1) у виправних цілях, якщо справа стосується поведінки одного або декількох членів; 2) для попередження соціальних дисфункцій (у випадку такої небезпеки); 3) для забезпечення нормального розвитку окремих членів групи, особливо в критичні періоди зростання; 4) для затвердження особистості; 5) з метою навчання й виховання відчуття громадянськості; 6) для здійснення однієї мети або всіх цих цілей одночасно.

Таким чином, групова робота – один з методів соціальної роботи, що забезпечує вирішення проблем втрати індивідуальності й відчуття реальності, відчуженості, характерних для багатьох людей, що проживають у сучасному суспільстві.
^

Комунікативні навички в соціальній роботі


Специфіка соціальної роботи (далі СР) полягає в тому, що для розв’язання своїх задач вона охоплює всі види й форми життєдіяльності суспільства. Виявлення й розв’язання цих задач і проблем здійснюється, перш за все, шляхом установлення й підтримки контактів з представниками державних служб, суспільних організацій і об’єднань, клієнтами, що потребують допомоги, захисту, підтримки, що вимагає, у свою чергу, високого розвитку у соціальних працівників комунікативних здібностей.

Отже, професію соціального працівника можна назвати комунікативною, оскільки його практична діяльність передбачає спілкування, і успіх цієї діяльності значною мірою залежить від його комунікативної компетентності – в міжособистісній комунікації, міжособистісному впливі, міжособистісному сприйнятті. Крім того, інтенсифікація соціальних зв’язків, розширення поля спілкування збільшують психологічні навантаження і створюють напруженість у процесі спілкування. Високий рівень комунікативної компетентності захищає соціального працівника від цих навантажень і сприяє інтенсивному міжособистісному спілкуванню.

Виділяють перцептивну, комунікативну й інтерактивну функції спілкування. Мається на увазі, що спілкування – це одночасно сприйняття партнерами один одного, їх обмін інформацією, діями, встановлення певних взаємостосунків.

^ Компетентне спілкування становить собою складне інтегральне утворення й розв’язання його проблем можливе з різних позицій. Необхідним елементом компетентності є знання про узагальнення, але лише в тому випадку, коли воно стає соціальною установкою – готовністю діяти певним чином по відношенню до себе, інших, ситуації. Основним критерієм тут є реальне рішення задач, що виникають при спілкуванні, і одночасний особистісний розвиток, самореалізація. Мова в даному випадку йде про те, що розвиток компетентності – це розвиток умінь людини досліджувати власний психологічний потенціал, а також умінь реконструювати компоненти психологічного портрету своїх партнерів, ситуацій, задач.
^ ТЕМА 23-24. ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ В СОЦІАЛЬНОЙ РОБОТІ

ПЛАН

1. Моделі світових економічних систем.

2. Організаційно-господарчий механізм ринкової системи
1. Моделі світових економічних систем.

Економіка була й залишається визначальною матеріальною основою розв’язання всіх соціальних задач. Саме в соціальній сфері реалізуються результати економічної діяльності суспільства, створюються реальні економічні гарантії для нормальної життєдіяльності громадян. Рівень розвинутості соціальної сфери, у свою чергу, різнобічно впливає на можливості функціонування економіки.

Сучасний світовий соціально-економічний розвиток іде в основному за двома моделями.

^ Першая модель, характерна для американської економіки, пов’язана з різким обмеженням прямого адміністративного регулювання, коли активну роль відіграють ринкові механізми саморегулювання. Головний принцип – це задоволення економічних та інших потреб з опорою на власні здатності, на результати своєї праці. Допомога з боку держави вкрай обмежена, вона використовується тільки як тимчасова нагальна міра.

Інша модель (отримала найбільш повне втілення у ФРН, Японії, Швеції) – це надання допомоги населенню як природна функція держави, як частина нормальних громадських відносин, яка не принижує гідності людини, а призначена надати допомогу у вирішенні соціальних проблем. Ця модель характеризується активним впливом держави на функціонування національного ринкового господарства, міцною системою соціального забезпечення й соціальної підтримки незаможніх групп населення, порівняно високою долею витрат державного бюджета у валовому внутрішньому продукті, суттєвою вагою державної власності.

Досвід цивілізованих країн свідчить, що ефективна ринкова система разом з міцним економічним базисом має також соціально-моральний аспект, дотримання якого досягається за допомогою різних методів державного регулювання (див. схему № 1).

2. Організаційно-господарчий механізм ринкової системи

Схема № 1


Організаційно-

господарчий механізм ринкової системи




Економічні методи регулювання і стимулювання

Державні й господарчі структури управління

Закони і правові норми регулювання



Об’єкти управління й регулювання

Макрорівень

Мікрорівень

Економічне зростання; міжрегіональні й міждержавні зв’язки; інвестиції; розвиток науки й освіти; соціальний захист населення; обороноспроможність й безпека; грошовий обіг; прибутки й витрати держави

Організація господарчих систем і міжгосподарчих зв’язків; перспективне й поточне планування; стимулювання росту й підвищення ефективності виробництва; організація й оплата праці; фінансова діяльність; маркетингова діяльність та ін.


^ Система соціального захисту населення в умовах дії організаційно-господарчих механізмів ринкової системи може бути представлена таким чином (див. схему № 2) [40; 185, 197].
Схема № 2

^ Основні елементи системи соціального захисту в області прибутків і споживання


В області прибутків

Проміжний

мінімум
Пенсії



Міні-

мальний

рівень

заробітної

плати









Стипендії





Виплати допомог сім’ям з дітьми



Індексація прибутків



Грошові допомоги з безробіття


Спеціальні

соціальні програми для окремих соціально-демографічних груп населення



В області

споживання
  1   2   3   4   5   6   7



Скачать файл (808.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации