Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекция - Надніпряньська Україна у другій половині ХІХ ст - файл 1.doc


Лекция - Надніпряньська Україна у другій половині ХІХ ст
скачать (221 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc221kb.05.02.2012 10:04скачать

содержание

1.doc





ТЕМА: НАДДНІПРЯНСЬКА Україна У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.
1853 – 1856 рр. - Кримська війна.

1861 р. – «Положення про селян».

1860 – 1870-і рр. – реформи адміністративно-політичного управління.

1863 р. – Валуєвський циркуляр.

1863 – 1864 рр. – Польське повстання.

1876 р. – Емський указ.

Кримська війна і Україна

На Близькому Сході i Балканах у середині ХIХ ст. перехрещувалися інтереси різних держав. Англія i Франція, де швидко розвивався капiталiзм, ставили метою закабалити послаблену Туреччину, пiдпорядкувати своєму впливові чорноморські протоки, стати міцною ногою на близькосхідних ринках i витіснити звідти Росію. Царський уряд намагався послабити Туреччину, оволодіти Босфором i Дарданеллами, якi необхiднi були для вільного виходу з Чорного моря, забезпечити свiй переважаючий вплив на Балканах i Близькому Сході, а також успіхами в зовнiшнiй полiтицi притупити суперечності у внутрiшньо-полiтичному житті. Австрія, сподіваючись захопити балканські володіння Туреччини, ставилася вороже до Росії. Туреччина мріяла про загарбання Криму й Кавказу.

Приводом до початку війни став конфлікт між православним i католицьким духівництвом про право володіння святими місцями в Палестині, яка була підпорядкована султанській Туреччині. Турецький султан пiд тиском французького уряду розпорядився передати ключi вiд Вiфлiємського храму в Ієрусалимi католицькому духівництву. У вiдповiдь російський цар Микола І у лютому 1853 р. послав до Константинополя дипломатичну мiсiю на чолі з князем О. Меншиковим з ультимативною вимогою негайно відновити права православної церкви в Палестині i укласти конвенцію, за якою російський цар став би покровителем усіх православних підданих Османської iмперiї. У травні 1853 р. турецький уряд, за підтримки урядів Англії i Франції, відмовився виконати цi вимоги. Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною i росiйськi війська під командуванням князя М. Горчакова 21 червня 1853 р. ввійшли в залежні від турецького султана дунайські князівства — Молдову та Валахію i протягом місяця окупували їх.

4 жовтня 1853 р. турецький султан оголосив війну Росії. Воєнні дії відбувалися на Чорному морі, Дунаї i на Кавказі. 18 листопада 1853 р. російський флот в складі 8 суден під командуванням вiце-адмiрала П.  Нахiмова прорвався в Сiнопську бухту, на побережжя Анатолії, i згубним вогнем знищив турецьку ескадру, яка налічувала 13 кораблів. У полон до російських моряків потрапив штаб турецького флоту на чолі з його командуючим Осман-пашою. Успішно для російських військ розвивалися воєнні дії на Кавказі.

Оскільки Туреччині загрожував розгром, у березні 1854 р. Англія і Франція оголосили війну Росії. Вороже до Росії поставилися також Австрія та Пруссія.

Ставши перед фактом міжнародної iзоляцiї, царська Росія опинилася в тяжкому становищі. Через панування старих феодально-кріпосницьких відносин країна була дуже відсталою в технiко-економiчному вiдношеннi. Військових заводів було мало i, до того ж, розташовані вони здебільшого на пiвночi i сході, далеко від театрів воєнних дій. Армія відчувала гостру нестачу зброї, боєприпасів, спорядження. Зброя була застарілою. Якщо в англо-французькій армії були далекобiйнi гвинтівки з нарізними стволами, які могли поражати цiлi на відстані 700 – 800 м, то росiйськi солдати були озброєні гладкоствольними рушницями, кулi яких завдавали ворогові реальної шкоди лише на вiдстанi не далi 120 – 150 м. Застарілою була й російська артилерія, у російському флоті переважали парусні кораблі, в англо-французькому – парові.

Військово-польова виучка солдатів була слабою, оскільки головна увага в царській армії приділялася парадам i муштрі. Командні пости здебільшого були зайняті бездарними генералами й офіцерами, казнокрадами й хабарниками. Вкрай незадовільним був стан транспорту. Оскільки з центру на пiвдень не було жодної не тiльки залізниці, а й шосейної дороги, то солдати змушені були робити тисячеверстнi переходи, а зброя, боєприпаси й спорядження доставлялися водами.

Почавши війну проти Росії, англо-французьке командування підвело свої кораблі й спробувало атакувати Російське узбережжя в різних місцях — у районах Кронштадта, Одеси, Соловецького монастиря, Петропавловська-Камчатського. Але головні воєнні дії воно розгорнуло на пiвднi.

10 квiтня 1854 р. англо-французька ескадра в складі 19 кораблів i 10 фрегатів з 350 гарматами пiдiйшла до Одеси i почала артилерійський обстріл передмість, берегових укріплень та торгових суден i всього міста. Одеса була найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі i не мала берегових оборонних споруд та достатніх військових сил. Гарнізон міста налічував 16 резервних батальйонів з 50 легкими гарматами. На березі біля моря стояли лише шість батарей з 40 фортечними гарматами. У вiдповiдь на обстріл міста англо-французькою ескадрою батарея прапорщика О. Щоголєва відкрила вогонь i вела його протягом шести годин. Разом з іншими батареями артилеристи Щоголєва пошкодили багато ворожих кораблів i не допустили висадки у мiстi десанту. 30 квітня i 1 липня 1854 р. англо-французькі кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але артилеристи міста змусили їх відступити. При цьому в останній раз захисники Одеси захопили англійський фрегат «Тайгер», який при проведенні розвідки сів на мілину.

Основним театром воєнних дiй став Крим. 2 вересня 1854 р. через безтурботність головнокомандуючого російських військ в Криму О. Меншикова, більш, ніж 60-тисячна англо-французька армія висадилась біля Євпаторії i стала просуватись на південь, в напрямку Севастополя. 8 вересня біля р. Альми росiйськi війська зазнали поразки i вiдiйшли до Бахчисарая. Англо-французька армія, не змігши з ходу взяти Севастополь, приступила до його облоги. Спроба нового головнокомандуючого М. Горчакова, призначеного замість Меншикова, дати у серпні 1854 р. бій на Чорній рiчцi i цим змусити ворога припинити облогу Севастополя закінчилася невдало.

Проте гарнізон i населення Севастополя не склали зброї. Щоб зміцнити захист міста з суші, вони побудували добре продуману систему сухопутних укріплень i протягом 349 днів (з 13 вересня 1854 р. до 27 серпня 1855 р.) героїчно обороняли місто. Керували обороною Севастополя адмірал В. Корнiлов, вiце-адмiрал П. Нахiмов, адмірал В. Iстомiн, військовий інженер Е. Тотлебен.

У Севастополі вів бої 18-тисячний гарнізон, до якого входили i сформовані в Україні полки: Чернiгiвський, Полтавський, Житомирський, Подiльський, Кременчуцький, Одеський i Волинський. На оборону міста стали i 20 тис. моряків. Щоб перегородити ворожим військам доступ Севастополя з моря, у гавані були затоплені парусні судна.

Незважаючи на переважаючі сили англо-французької армiї, а вона налічувала понад 60 тис. солдатів i офiцерiв, i досконалішу у неї зброю, бiйцi i все населення Севастополя мужньо захищали своє місто. Найтяжчі бої розгорталися навколо ключової позиції Малахового кургану. Безсмертною славою покрили себе захисники Севастополя. Високі зразки мужності й безстрашності в боях, поряд з багатьма росіянами, виявили солдати українці Федiр Заїка, Іван Демченко, Дмитро Горленко, Макар Шульга, Андрiй Гiденко, Іван Даниленко, Гнат Шевченко та багато iнших. Небаченою хоробрiстю i умiнням вiдзначився уродженець Подільської губернії Петро Маркович Кішка, який вiсiмнадцять разів ходив у розташування ворожих військ i був нагороджений Георгіївським хрестом. Разом з бійцями самовіддано діяли й вiйськовi медики, яких очолював засновник військово-польової хірургії М. Пирогов. Великою любов’ю у військах користувались сестри милосердя, серед яких найбільшої шани набула Даша Олександрова, названа Севастопольською.

Але незважаючи на небачений героїзм захисників Севастополя, сили були нерiвнi, i 27 серпня 1855 р. ворожі війська захопили Малахів курган i захисники міста змушені були залишити південну частину міста й перейти на пiвнiчну сторону бухти.

Одночасно з тим, що багато солдатів i матросів брали безпосередню участь у боях проти ворожих військ у Криму й обороні Севастополя, Україна була найближчим тилом i базою постачання російської армії. В Україні на вiйну було мобiлiзовано багато рекрутів i ополченців, послано погоничів, для перевезення військових вантажів взято велику кiлькiсть коней і волів. Для армії брали провіант, в містах і містечках розміщали в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів та матросів.

У постачанні армії боєприпасами велику роль вiдiгравши Шосткінський пороховий i Луганський ливарний заводи. Обсяг виробництва пороху на Шосткінському заводі за три роки війни збільшився у шість разів i в 1855 р. становив 43 % продукції всіх порохових заводів Росії. Якщо до вiйни Луганський завод за місяць відливав 22 тис. пудів снарядів, то у роки війни – 90 тис. пудів.

Народ намагався подати допомогу солдатам i офіцерам, якi воювали на фронтах, та їхнім сім’ям. Проводився збір коштів на вiйськовi потреби, жінки доглядали поранених бiйцiв у шпиталях, їхали на фронт i працювали сестрами милосердя i т. п.

Падіння 27 серпня 1855 р. Севастополя, загострення внутрішнього становища в країні змусили нового царя Олександра ІІ (Микола І помер у лютому 1855 р.) шукати шляхів до укладення миру. Великі втрати англо-французьких військ й успiшнi дії російської армії на Кавказі привели до того, що й урядам Англії та Франції довелося йти на припинення війни.

18 березня 1856 р. у Парижі між Росією, з одного боку, і Англією, Францією, Туреччиною і Сардінським королівством (брало участь у вiйнi на боці союзників з січня 1855 р.), з другого боку, був укладений мирний договір (Паризький мирний договір). У переговорах брали участь також представники Австрії та Пруссії.

За договором місто Карс та iншi султанські володіння, зайняті російськими військами пiд час війни, поверталися Туреччині, а Севастополь, Балаклава, Євпаторія та iншi захоплені союзниками мiста — Росії. Чорне море було оголошено нейтральним. Росія не мала права тримати на Чорному морі військовий флот i мати прибережні вiйськово-морськi арсенали. Гирло Дунаю й Південна Бессарабія відходили до Молдовського князівства, що мало перебувати під верховною владою турецького султана, як i князівство Валаське. Покровительство над християнським населенням Туреччини від Росії передавалось усім європейським державам.

Кримська війна, наочно показавши гнилість та безсилля кріпосної Росії й завдавши великого удару по зовнiшньополiтичному престижу царизму, разом з тим ще більше загострила кризу всієї феодально-кріпосницької системи, прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й увесь клас дворян-крiпосникiв приступити до скасування кріпосного права та проведення інших реформ.
^ Передумови й підготовка до скасування кріпосного права

У першій половині ХIХ ст. у Росiйськiй державі, в тому числі в Україні, відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи i формувався новий, більш прогресивний капiталiстичний уклад. Поміщицьке, кріпосне господарство, що ґрунтувалося на особистій залежності селян і примусовій крiпацькiй праці, на середину ХIХ ст. переживало стан глибокої кризи. Розвиток капiталiзму гальмувався наявністю кріпацтва, за якого через прикріплення селян до землі й поза економічний примус вільного притоку робочих рук на промислові підприємства не було, кріпацька праця залишалася низькопродуктивною, невигідною, внутрiшнiй ринок вузьким, а техніка відсталою, бо через темноту, забитість i незацiкавленiсть робiтника-крiпака застосовувати новi машини було неможливо. Весь хiд економiчного розвитку, інтереси суспільного прогресу настійно вимагали лiквiдації кріпосного права.
Скасування кріпосного права.

Реформи 60 —70-х років

Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював головний комітет, який був перейменований у Таємний комітет. Після того як проекти, вироблені губернськими комітетами, надійшли до редакційних комісій, ці комісії працювали над проектами до жовтня 1860 р. Підготовлені комісіями документи після схвалення їх Головним комітетом у селянській справі розглядалися до 17 лютого 1861 р. Державною радою. Царський маніфест 19 лютого 1861 р. підписав цар Олександр ІІ Загальне Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, i Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь визначали основні принципи реформи по всій країні. Крім того, були опублiкованi рiзнi додаткові правила і чотири Положення для окремих місцевостей:

1) для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній (так зване Великоросійське положення);

2) для губерній малоросійських — Чернiгiвської, Полтавської і частини Харківської;

3) для пiвденно-захiдних губерній — Київської, Подільської і Волинської;

4) для пiвнiчно-захiдних губерній — Віленської, Ковенської, Гродненської, Мінської і частини Вітебської. Отже, України стосувалися перші три мiсцевi Положення, у яких забезпечувалися специфiчнi інтереси помiщикiв різних районів.

Маніфест i «Положення…» вирішували основні питання, пов’язані із скасуванням кріпосного права: 1) лiквiдацiя особистої залежності селян від помiщикiв, їх особисте звільнення i створення органів селянського управління; 2) наділення селян землею i визначення за неї повинностей; 3) викуп селянських надiлiв.

У ст. 1 Загального «Положення…» говорилося, що «кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди...» Селяни могли провадити вільну торгівлю, відкривати промислові i ремiсничi підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади.

Однак селяни, стаючи юридично особисто вільними, виходячи з під залежності від свого поміщика, залишалися під владою феодально-кріпосницької держави.

За реформою запроваджувалися нові органи управління селянами. Сільське громадське управління складалося з сільського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, i старости, який обирався сходом. До волосного управління належали волосний сход із представників від сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною i писарем, волосний селянський суд. Сiльськi й волосні органи селянського управління розподіляли податки i повинності між селянами, контролювали їх виконання, стежили за утриманням шляхів, мостів, перевозів, лікарень, шкіл, відали рекрутським набором, мали забезпечувати порядок i затримувати злочинців, тобто здійснювати полiцейськi функції i т. п.

Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали мiсцевi дворяни i затверджував Правительствуючий Сенат. Мировий посередник сприяв укладанню уставних грамот, розв’язував суперечки між поміщиками й селянами, затверджував або скасовував вибори волосних старшин i всіх службових осіб сільського й волосного управлінь, міг штрафувати їх, арештовувати i т. д. Мирові посередники повіту разом становили повітовий мировий з’їзд, у якому головував повітів предводитель дворянства.

Поміщик вважався попечителем сільської громади, розпоряджався вотчинною, полiцiєю, міг вимагати заміни неугодних йому службових осіб, а також зберіг право на працю тимчасово зобов’язаних селян.

Усі землі, якi належали поміщикам, були визнані їх власністю. Проте поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» i певний наділ польової землі та інших угідь. Розміри надiлiв i повинності визначалися в уставних грамотах, якi складалися поміщиками i підписувалися селянами. При цьому уставні грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сільською громадою, яка за принципом кругової поруки вiдповiдала й за виконання повинностей. На підготовку і введення уставних грамот в дiю відводилося два роки, протягом яких, говорилося в манiфестi царя, «селянам і дворовим людям, як і раніше, коритися поміщикам i беззаперечно виконувати свої попередні обов’язки.

Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий наділ, селяни ставали тимчасово зобов’язаними й мусили платити оброк або відробляти панщину (40 – 30 днів на рік).

Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи царський уряд, їдучи назустріч домаганням помiщикiв, прагнув зберегти в їх руках максимальну бiльшiсть землі, а селянам надати якомога менші й найгіршої якості наділи.

Поміщики залишили собі найкращі землі, селянам виділили найгiршi, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лiсiв та інших конче потрібних угідь, крім того, розмежували землі так, що селянські наділи були розташовані далеко від сіл, складалися з багатьох смужок, з незручними під’їздами i т. ін.

Викупна операція, яку проводив Царський уряд, також вiдповiдала інтересам поміщиків. В основному для визначення викупної суми селянського наділу бралася не ринкова вартість землі, а грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика за уставною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний i польовий наділи. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цінами, не лише землю, а й особисту волю.

Для визначення викупної суми річний оброк капiталiзувався з 6 %, тобто множився на 16 2/3 або множився на 100 i ділився на 6, що й давало викупну суму. Оскільки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм позику i видавав поміщикам у розмiрi 80 % викупної суми, якщо селяни купували повний наділ, і 75 %, якщо вони брали неповний надiл, 5-процентнi банкiвськi білети або викупні свідоцтва. Решту 20 – 25 % викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо помiщиковi. Якщо викуп проводився з волі поміщика, то селяни могли не доплачувати вказаної суми. За надану урядом позику селяни мали протягом 49 років вносити в казну викупні платежі – щорічно 6 % загальної суми. Загальний принцип було встановлено такий, щоб поміщик щорiчно одержував у банку з викупної суми такі проценти, якi дорівнювали прибутку в тому розмiрi, що він його одержував від селянина до реформи.

В цілому селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами одержана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн. крб., викупна її сума була встановлена в 166,8 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб. До 1 січня 1907 р., коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн. крб.
Реформи 60—70-х років

Скасування кріпосного права поклало початок буржуазним перетворенням і, в свою чергу, викликало необхiднiсть змін в усій полiтичнiй (державній i правовій) системі. Не маючи можливості «управляти по-старому», царський уряд, щоб пристосувати старий самодержавно-полiцейський лад Росії до вимог капiталiстичного розвитку, протягом 60 – 70-х років провів ряд реформ, якi охопили всі головні сторони життя країни: земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну, цензурну.

Вiдповiдно до Положення про губернські і повітові земські установи від ^ 1 січня 1864 р. проводилася земська реформа.

Як органи місцевого самоврядування створювалися земські установи: губернські й повiтовi земські збори та губернські й повітові земські управи. Повiтовi земські збори складалися з членів, якi називалися гласними, що обиралися на 3 роки по трьох куріях від усіх станів:

  1. землевласників повіту,

  2. міських громад,

  3. сільських громад.

Гласних губернських зборів обирали на повітових земських зборах. Виборча система, за якою проводилися вибори, забезпечувала перевагу дворянам. Головою земських зборів був предводитель дворянства: у повiтi – повітовий, у губернії – губернський. Земські збори обирали земські управи, якi й були постійно діючими виконавчими органами земств.

Земства не мали справжньої влади. Їх функції обмежувалися завідуванням справами, що стосувалися «місцевих господарських вигод i потреб». Вони піклувалися про місцеву торгівлю й промисловість, про школи, лiкарнi, тюрми, арештні будинки, страхування, статистику, ремонт шляхів місцевого значення, притулки i т. п. У цьому вiдношеннi вони провели певну корисну роботу.

Уся дiяльнiсть земств була поставлена під контроль царської адмнiстрацiї. Голову губернської земської управи затверджував мiнiстр внутрiшнiх справ, повітової – губернатор. Вони ж мали право на свій розсуд припиняти виконання або скасовувати будь-яке рішення земських зборів.

У перші роки після видання «Положення…» Земські установи були введені в 33 губерніях Росії, в тому числі й в Україні, крім Правобережжя. У правобережних губерніях, так само як i в Польщі, Бiлорусi, Литві, де було багато польських помiщикiв, що брали участь у польському національному русі, земська реформа не проводилася. На Правобережжі земства були введені лише в 1911 р.

За Міським положенням від ^ 16 червня 1870 р. проводилася реформа міського самоврядування. У містах строком на 4 роки обиралися безстанові органи міського управління — мiськi думи. У виборах членів міських дум — гласних — формально мали право брати участь всі платники податків, які досягли 25-рiчного віку. Вони вiдповiдно до сплачуваної суми податків поділялися на три курії: кожна з них сплачувала третину податків i на своїх зборах обирала третину гласних. Це забезпечувало у міській думі перевагу представникам великої буржуазії. Міська дума обирала на своїх зборах міського голову i міську управу, якi й були постійно діючими органами міського управління.

Як і земства, мiськi думи відали господарськими питаннями, турбувалися про благоустрій міста, про міську торгівлю й промисловість, про комунальне господарство, школи, лiкарнi, транспорт i т. п. У своїй дiяльностi вони повністю підлягали губернатору й мiнiстру внутрiшнiх справ.

Найбільш послідовною була судова реформа, проведена в 1864 р. Замість станового вводився безстановий суд, в якому судові справи всіх громадян розглядали тi ж самі судові установи, замість закритого – відкритий, «гласний» суд, де судовий процес відбувався публічно, відкрито, в судовому процесі брали участь обидві сторони – обвинувачений i обвинувачувач. Винність або невинність підсудного визначали присяжні засiдателi — представники від населення, що призначалися за жеребом з числа заможних громадян, бо вимагався майновий ценз. Суд був оголошений незалежним від адмiнiстрацiї.

Але й судова реформа зберегла деякі крiпосницькi пережитки: для селян існував становий волосний суд, залишалися окремі суди для духівництва (консисторії), для вiйськовослужбовцiв, для розгляду «державних злочинів», якi передавалися із суду присяжних до військових судів.

У 1862 1874 рр. була проведена військова реформа. Насамперед реорганізовано військове мiнiстерство – йому було підпорядковано всі галузі військового управління, створено мiсцевi територiальнi органи – 15 військових округів, проведено переозброєння і переобмундирування армії, поліпшено підготовку офіцерів i бойову виучку військ.

Статут про військову повинність від 1 січня 1874 р. лiквiдував рекрутські набори i вводив загальну військову повинність для всіх чоловiкiв, якi досягли 20 років. Строк служби встановлювався: у сухопутних військах – 6 років дійсної служби i 9 років у запасі, на флоті – 7 років дійсної служби i 3 роки в запасі. Особи, що мали освіту, служили від 6 мiсяцiв до 4 років.

Провадилася також фінансова реформа. Законом 1862 р. все управління грошовим господарством було зосереджено в мiнiстерствi фiнансiв, через нього здійснювалися всі витрати коштів. Крім того, була встановлена гласність бюджету, державний розпис прибутків i видатків (бюджет) став публікуватися в пресі.

Реформи 60 – 70-х років, незважаючи на те, що вони не були до кінця послідовними, мали буржуазний характер. Вони свідчили, що Росія стала на капіталістичний шлях розвитку.

Соціально-економічний розвиток

Реформа 1861 р. відкрила в Росії, в тому числі й в Україні епоху iндустрiального розвитку, епоху капiталiзму.

Українські землі в епоху капiталiзму в своїй бiльшiй частині – Лiвобережжя, Правобережжя i Південь – перебували в складі Російської держави i поділялися на 9 губерній: Київську, Волинську, Подільську, Харківську, Полтавську, Чернiгiвську, Катеринославську, Херсонську i Таврійську. Захiдноукраїнськi землі – Східна Галичина, Пiвнiчна Буковина i Закарпаття – були окраїнами Австро-Угорської монархiї.

Для успішного розвитку капiталiзму потрiбнi були нова кредитна система i тверда валюта. Дореформений дворянський банк, який мав право давати дворянам кредити під заставу маєтків з кріпаками, було лiквiдовано. У 1860 р. замість нього створено Державний банк, що вів «кредитні операції» i разом з Міністерством фiнансiв регулював дiяльнiсть усіх банків i фінансової системи. Контори Державного банку відкрилися і в Україні (у Києві, Одесі, Харковi та iнших мiстах). Пiсля органiзацiї в 1882 р. Селянського поземельного і в 1885 р. Дворянського банкiв їх вiддiлення були створенi i в рядi мiст України. Як і по всiй країнi, у 60-х i початку 70-х рокiв в Українi виникли мiськi (громадськi) банки – Харківський, Миколаївський, Сумський та iн., Харкiвське, Київське і Одеське товариства взаємного кредиту. З’явилися також росiйськi акцiонернi комерцiйнi банки, зокрема в Харковi і Києвi почали дiяти фiлiали Волзько-Камського та Петербургського комерцiйних банкiв. У банках i в ощадних касах зосереджувалися значнi капiтали, що використовувалися для фінансування промисловості й торгiвлi. У 1897 р. була проведена грошова реформа, за якою введена тверда валюта. Кредитні білети стали вільно обмінюватися на золоту монету.

Царський уряд проводив протекцiонiстську політику, яка спочатку мала прогресивне значення, бо сприяла розвиткові вітчизняної промисловості, а з часом стала реакційною, оскільки вона затримувала розвиток країни, служила інтересам не всього класу буржуазії, а лише купців-олiгархiв.

Крім протекцiонiзму, царський уряд забезпечував великим капiталiтам високi прибутки і шляхом казенних замовлень за підвищеними цінами на виробництво металу, озброєння, вагонiв, рейок та iншої продукцiї. Вiн надавав їм пiльги, вигiднi кредити, субсидiї, платив премiї, головним чином за рахунок коштiв, якi вiн стягував з трудящих шляхом прямих і непрямих податків.

Це спричинило в Росiї, в тому числi й в Українi, залiзничне будiвництво, яке особливо iнтенсивно велося наприкінці 60-х – на початку 70-х i в другій половині 90-х років.

Спочатку, в серединi 60-х рокiв, залiзнична колiя на Українi будувалася казною або на державні кошти підрядчиками. В другiй половині 60-х і в 70-х роках царський уряд передав спорудження залiзниць акцiонерним товариствам на умовах концесiй при гарантiї високого рiвня прибуткiв. З 80-х рокiв знову розгорнулося казенне будiвництво залiзниць, причому казна поступово викупала залiзницi з приватних рук, i вони ставали державними.

Спочатку залізничне будівництво велося в iнтересах поміщиків i мало забезпечити передусім експорт товарного хліба та інших сільськогосподарських продуктів. Через це залiзничнi лiнiї спрямовувалися до чорноморсько-азовських і балтiйських портiв.

В Україні першою стала до ладу в 1865 р. залізниця, яка зв’язала м.Балту з Одесою (219 верст). У 1868 р. Балта була з’єднана з Єлисаветградом, у 1869 р. – Єлисаветград з Крюковом, а в 1871 р. – Кременчук з Харковом. Міст через Дніпро, що з’єднав Крюкiв з Кременчуком, введено в дiю у 1872 р. У 1870 р. введено в експлуатацiю Києво Балтську (Одеську) залізницю, що пройшла через Козятин – Жмеринку – Бiрзулу і сполучила Київ з Одесою. У 1870 р. було завершено будiвництво Курсько-Київської залiзнидi, внаслiдок чого Київ і вся Північна Україна дістали пряме сполучення з центральними промисловими районами i Москвою.

У 1869 р. була збудована ^ Курсько-Харково-Азовська залiзниця, яка вiд Курська пройшла через Харкiв — Лозову — Горлiвку — Таганрог до Ростова i з’єднала таким чином центр країни з Пiвднем, з Азовським морем. Перший поїзд з дев’яти вагонiв прибув до Харкова із Курська 6 липня 1869 р.

У 1872 р. стала до ладу ^ Костянтинiвська залiзниця в Донбасi (Костянтинiвка — Ясинувата — Оленiвка). У першiй же половинi 70-х рокiв почалася експлуатацiя двох важливих вiйськовостратегiчних залiзниць: у 1873 р.— Києво-Брестської, а в 1873—1875 рр. — Лозово-Севастопольської. Велике значення мала вiдкрита в 1874 р. Роменська залiзниця, що з’єднала хлiбну Полтавщину з Балтiйським морем.

У другiй половинi 70-х — першiй половинi 80-х рокiв iнтенсивно будувалися залiзничнi лiнiї, якi забезпечували сприятливi умови для розвитку кам’яновугiльної, залiзорудної та металургiйної промисловостi i виходу їх продукцiї на всеросiйський ринок. У 1877 – 1878 рр. було введено в дiю Донецьку кам’яновугiльну залiзницю, яка з’єднала рiзнi вугiльнi райони Донбасу один з одним i з вузловими пунктами iнших залiзниць. У 1884 р. Катерининська заалізниця, пройшовши вiд станцiї Ясинуватої Донецької залiзницi через Синельникове — Катеринослав до станцiї Долинська Харково-Миколаївської залiзницi, з’єднала Донбас з Криворiжжям.

Отже, до середини 80-х рокiв в Українi було завершено будiвництво головних залiзничних магiстралей, якi пройшли через усi основнi економiчнi райони i з’єднали їх з Центральною Росiєю, з портами Чорного, Азовського i Балтiйського морiв, з залiзницями Захiдної Європи.

За час з 1865 по 1900 р. довжина залiзничної колії на Українi збiльшилася з 219 до 8 417 км (в цiлому по Росiї – з 3 854 до 53 774 км).

Одночасно з залiзничним будiвництвом розвивався й водяний рiчковий та морський транспорт. Розширювалося пароплавство на Днiпрi, Днiстрi, Пiвденному Бузi, Сожi, Сiверському Дiнцi та iнших рiчках. До 1890 р. на рiчках України плавало 220 пароплавiв вантажопiдйомнiстю понад 1,2 млн. пудiв. До портiв Чорного i Азовського морiв у 90-х роках було приписано 280 пароплавiв. На пароплавства цих морiв припадало 51 % усього тоннажу парового флоту Росії. Зростав вантажооборот.

Прокладання залізниць i розвиток річкового та морського флоту мали величезне прогресивне значення.
^ Розвиток сільського господарства

Пiсля скасування крiпосного права сiльське господарство України, як i всiєї країни, йшло капiталiстичним шляхом. Але розвиток капiталiзму взагалi, в сiльському господарствi зокрема, гальмувався численними залишками крiпосництва, головними з яких були царське самодержаветво i дворянське землеволодiння.

Реформа 1861 р. зберегла в руках помiщикiв величезнi площi земель i прирекла селян на малоземелля i безземелля, а отже, i на напiвкрiпосницьку кабалу.

Кріпосницькi пережитки зберiгалися i в податковiй. І пiсля реформи 1861 р. селяни залишалися нижчим податним станом та змушенi були платити багато податків:

  • подушну подать,

  • державнi земельнi збори,

  • земськi збори,

  • i, крiм усього, викупнi платежi.

Селяни були обмеженими i в своїх громадянських майнових правах: у багатьох місцях вони до 1883 р. залишалися тимчасово зобов’язаними, до 1904 р. за рішенням волосного суду селянин мiг бути покараний різками. Без

общини або сільської громади селянин не мiг вибути з села. Над селянами знущалися урядники, стражники і т. д.

В Українi пiсля реформи 1861 р. площа орних земель зросла з 20 млн. дес. у 1860 р. до 29 млн. дес. у 1887 р. Посилювався суспiльний подiл працi мiж окремими районами, розвивалася їх господарська спецiалiзацiя. Це, у свою чергу, спричинювало бiльш інтенсивний мiж окремими спецiалiзованими районами обмiн, змiцнення мiж ними економiчних зв’язкiв i вело до розширення внутрішнього ринку.

Для України був характерним широкий розвиток зернового господарства. Тут 90 % посiвної площi було зайнято пiд зерновими і лише 4 % – пiд технічними культурами. У 1864 – 1866 рр. посiви хлiбiв становили близько 12 млн. дес. щорiчно, а в 1892 – 1900 рр. – понад 17 млн. дес., що становило вiдповiдно понад 16 % i близько 30 % загальної площi хлiба в Європейськiй Росiї. Збiльшувався валовий збiр зернових. Особливо великою була частка України у вирощуванні головних експортних культур – пшеницi і ячменю.

Розвиток капiталiзму привiв до значних змiн у тваринництвi. Внаслiдок розорювання земель i розширення посiвiв на Українi менше стало випасiв, толок, вигонiв, вищими стали оренднi цiни за них. У зв’язку з цим та через розорення частини селян у селянських господарствах з 1870 по 1900 р. поголiв’я худоби зменшилося. Кiлькiсть коней в Українi за цей час зросла на 85 %, загальне поголiв’я великої рогатої худоби – майже на 1200 тис. голiв. Через збiльшення продажу на свiтовому ринку дешевої австралiйської вовни i загальне зниження цiн на вовну рiзко зменшилося поголiв’я тонкорунних овець, особливо на пiвднi України.

Та й у таких умовах тваринництво України займало значне мiсце у постачаннi як внутрiшнього, так i зовнiшнього ринку худобою, вовною, яловичиною, шкiрою, кiнським волосом, щетиною тощо. В останнi пiвтора десятирiччя ХIХ ст. значно зріс експорт коней i свиней, вивiз птицi, яєць, вершкового масла.

Розвиток промисловості

Вiд дрiбного товарного виробництва i мануфактури – промисловість перейшла в стадiю великої машинної iндустрiї (фабрики), найхарактернiшими ознаками якої є застосування у виробництвi парових двигунiв і системи машин. Протягом 60 – 80-х років в основному завершився промисловий, технiчний переворот. У найважливiших галузях — цукроварній, вугiльнiй, металургiйнiй, залiзоруднiй, машинобудiвнiй та iн. – були створені великi Капіталістичні підприємства, якi засновувалися на машинній технiцi, паровій силі, на новому, бiльш економічному паливi – вугіллi, на застосуваннi новітньої технології й досягнень науки.

Як i по всiй країнi, в Українi зростала кiлькiсть фабрик і заводів. Число зайнятих на них робiтникiв і обсяг виробництва. Напередоднi реформи, у 1860 р., в Українi було 2147 промислових підприємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робiтників. У 1865 р. (за даними губернаторiв) налічувалося 5 224 підприємства.

Як і до реформи, у 60 – 90 роках на Українi розвивалися галузi промисловостi, пов’язанi з сiльським господарством: цукрова, винокурна (гуральництво), борошномельна, маслоробна та олiйна, тютюнова, шкiряна, суконна. Серед цих галузей на першому мiсцi була цукрова промисловiсть, яка набула загальноросiйського значення. Зосереджена вона була на Правобережжi, у першу чергу на Київщинi й Подiллi, i на Лівобережжі — в Харкiвськiй та Чернiгiвськiй губернiях.

Поряд з помiщиками і купцями в цукроварiння вкладали капiтали й будували заводи‚ акцiонернi, пайовi товариства.

Протягом 60 – 80-х рокiв у цукровiй промисловостi завершився технiчний переворот. Замiсть дореформених дрiбних, заснованих на ручнiй технiцi й пiдневiльнiй працi крiпакiв, виникли великi цукровi заводи, де весь виробничий процес був механiзований, зокрема цукровий сiк добувався не за допомогою преса, а дифузiйним способом.

Завдяки застосуванню парових двигунiв i системи машин виробiток цукру на робiтника за сезон зрiс з 33 пудiв у 1862 – 1863 рр. до 400 пудiв на початку 90-х рокiв.

Внаслiдок технiчного перевороту й концентрацiї виробництва кiлькiсть цукрових заводiв у пореформений час рiзко зменшилася, а в той же час обсяг їх виробництва набагато вирiс. При пiдтримцi царського уряду власники цукрових заводiв — українськi, росiйськi, польськi, єврейськi та iноземнi капiталiсти Терещенки, Харитоненки, Браницькi, Потоцькi, Бобринськi, Бродськi, Хрякови, Фiшмани та iн. — одержували високi прибутки. У 1887 р. у Києвi вони створили цукровий синдикат — одну з перших монополiй у Росiї. Головним його завданням було не допускати зниження цiн на внутрiшньому ринку, а залишки цукру вивозити за кордон по демпінгових цiнах.

Винокурiння (гуральництво) було поширене по всiй Українi, але найбiльшого розвитку воно досягло на Київщинi, Подiллi i Харкiвщинi. У 1899 — 1900 рр. в Українi працював 421 спиртовий завод.

Широко розвивалася в Україні, особливо на Херсонщині, Катеринославщині, Харкiвщинi i Подiллi борошномельна промисловість.

Продукції тютюнової промисловості в Україні найбільше виробляли фабрики, розташовані на Полтавщині, Харкiвщинi, Катеринославщині й Київщині. У цілому фабрики України давали вiд 20 до 40 % загальноросiйського виробництва тютюну.

Залізничне будівництво, заснування великих капiталiстичних фабрик та заводів, розвиток видобування солі створили великий попит на вугiлля й метал. У цих умовах, при пiдтримдi царського уряду, після реформи 1861 р., особливо з середини 80-х рокiв, коли в 1884 р. Катерининська залізниця сполучила донецьке вугілля з криворізькою рудою, на пiвднi — в Донбасі й Криворiжжi — почала швидко розвиватися вугільна й металургійна промисловість.

Уже в 70-х роках стали виникати, за участю iноземних капiталiв, акцiонернi товариства, що будували нові великi кам’яновугiльні копальнi. Якщо в 1873 р. цих копалень у Донбасi було 88, то в 1888 р. – 278.

Видобуток вугiлля в Донбасi i його питома вага в кам’яновугiльнiй промисловостi всієї Росiї збiльшувалися так: у 1860 р. у Донбасi було видобуто 6 млн. пудів вугілля із 18 млн. пудів по Росії (близько 33 %), а в 1900 р. Донбас дав 691,5 млн. пудів (бiльш як у 115 раз) iз 995 млн. пудів по всiй Росiї, що становило 69,5 % загальноросійського видобутку. Ще в 70-х роках, випередивши свого головного суперника — Домбровський вугiльний басейн (у Польщі), Донбас на кінець ХIХ ст. зайняв перше місце в усій Росiйськiй державі по розвитку кам’яновугільної промисловості.

Зростало в Україні видобування солі: в Катеринославській губернії — кам’яної, на Харківщині — виварної, в Херсонській i Таврiйськiй губерніях – самосадної. Особливо швидко наприкiнцi ХIХ ст. зростав видобуток кам’яної солі в Донбасі. Всього в 1897 р. в Українi i в Бессарабiї було видобуто 46,6 млн. пудів солі, що становило близько 50 % загальноросійського виробництва.

Всього на кiнець ХIХ ст. в Україні працювало 17 великих металургiйних заводiв, заснованих на вiльнонайманiй працi, паровiй енергетицi i використаннi кам‘яного вугілля, тобто ґрунтувалися на новому технiчному рiвнi.

Видобуток залiзної руди, виплавка чавуну i виробництво сталi та залiза в Донбасi, Поднiпров’ї (i Криворіжжі) швидко зростали. За видобутком залiзної руди та виробництвом металу Пiвдень на кiнець ХIХ ст. обiгнав Урал i вийшов на перше мiсце. Україна перетворилася на головну вугiльно-металургiйну базу всієї Російської держави.

Машинобудування в Україні, як i взагалі в Росії, було розвинуто слабо. Верстати та iнше устаткування для самих машинобудівних заводів, паровози, вагони, рiзнi прилади й апарати ввозилися здебільшого з-за кордону.

В Українi найбiльшого розмаху набуло сільськогосподарське машинобудування, яке мало всеросiйське значення. З кiнця ХIХ ст. розвивається транспортне машинобудування. У 1897 р. почав випускати паровози Харкiвський паровозобудівний завод, а в 1900 р. – Луганський паровозобудівний завод Гартмана. В Одесі, Миколаєві й Херсоні будувалися морські й рiчковi судна.

Промисловість Півдня ґрунтувалася на чисто капiталiстичних відносинах — вiльнонайманiй праці, новiй технiцi, будiвництвi великих капiталiстичних пiдприємств. Так, у металургії Уралу широко застосовувалися дрова й деревне вугілля, водяні колеса i турбiни, на Пiвднi  — парова енергія, кам’яне вугілля й кокс. Нарешті, величезні прибутки, якi можна було одержувати, i високі мита на iноземнi товари привели до того, що iноземнi капiталісти ввозили в Росiю, в тому числi й в Україну, капітали i вкладали їх у промисловість, особливо в кам’яновугільну, металургійну. Переважали капітали французькі, бельгiйськi, англiйськi i нiмецькi. Так, у 1900 р. в кам’яновугiльнiй промисловості Донбасу iноземнi капітали становили 95 млн. крб., збільшившись за 10 років майже в 6 раз.
Народники.
Ідейними учителями й головними теоретиками народницького руху були П. Лавров, М. Бакунін i П. Ткачов.

П. Л. Лавров (1823 – 1900) i його прихильники («лавристи», «пропагандисти»), надаючи вирішального значення в історичному процесі критично мислячим особам, вважали, що народ через свою темноту не підготовлений до революції. Завдання революційної iнтелiгенції, яка перебуває в неоплатному боргу перед народом,— йти в народ, вести пропаганду ідей соцiалiзму i готувати народні маси до соціальної революції.

М. О. Бакунiн (1814 — 1876) — теоретик анархізму — поклав початок i обґрунтував погляди анархістського, бунтарського напряму в народницькому русi. Вважаючи державу абсолютним злом, Бакунiн закликав до її знищення i влаштування суспільства у формі загального союзу вільних асоцiацiй як сільськогосподарських, так i промислових. Виходячи з того, що росiйський селянин — революцiонер за природою, готовий до негайного повстання, Бакунiн закликав освічену молодь іти в народ i підбурювати його до бунту, до революції, а не вести пропаганду.

Характеризуючи погляди прихильників Лаврова й Бакунiна, В. Дебогорiй-Мокрiєвич — один з активних учасників народницького руку в Україні, писав: «Лавристи» на першому плані ставили пропаганду соцiалiстичних ідей у народі, яка повинна була підготувати, як їм здавалось, народну масу до соціальної революції.

Бакунiсти визнавали бунтiвський шлях, оскільки, на їх думку, завдяки загальному невдоволенню існуючим ладом, бунт завжди мав шанси перейти у всенародне повстання або, iншими словами, в революцію. Але навіть у гіршому випадку, будучи придушеним, бунт все-таки був школою, яка виховувала народ у бажаному напрямку революцiонiзувала його, тобто робила здатним до створення революції.

П. М. Ткачов (1844 — 1885), який очолював течію російських якобiнцiв-бакiстiв вважав, що, оскільки самодержавство в Росії не має ніякого коріння в економічному житті народу, не втілює в собі iнтересiв жодного стану, висить у повiтрi, здійснення соціальної революції не становить ніяких труднощiв. Провести її в життя, тобто повалити царизм, повинна революційна меншість з iнтелiгенцiї. Для цього слід створити змовницьку революційну органiзацiю, яка захопить владу, створить революційну державу i поведе народ до соцiалiзму.

Протягом усього часу існування народництва в ньому були i революцiйнi, i ліберальні елементи. В 70-х — 80-х роках народники у своїй абсолютній бiльшосгi стояли на революційних позиціях, наприкiнцi 80—90-х рокiв переважало народництво ліберальне.

Народницький рух у Росії, в тому числі й в Україні, пройшов ряд етапів:

1) органiзацiя і дiяльнiсть народницьких гуртків (початок 70-х рр.);

2) «ходiння в народ» (1874);

3) тактика осілої пропаганди — поселення революцiонерiв у народі (1875 — 1877) i «Земля й воля»;

4) зародження політичного напряму, застосування тактики iндивiдуального терору. Виникнення й дiяльнiсть «Народної волi» та «Чорного передiлу» (1878 — 1881);

5) дiяльнiсть народницьких органiзацiй пiсля 1 березня 1881 р.

Народництво в Українi було складовою частиною єдиного загальноросiйського руху рiзночинної iнтелiгенцiї. Народники в Українi мали спiльнi з народниками всiєї країни основнi програмнi положення, тактику, органiзацiйнi засади. Народники дiяли як в Українi, так i в Росії. Працювали вони разом в одних гуртках i органiзацiях.

В Українi народницький рух з самого початку набув таких самих форм, як i в цiлому в Росії: створювалися й дiяли революцiйнi гуртки, вiдбувалося «ходiння в народ».

В 1872 – 1873 рр. в Українi в мiстах Києвi, Одесi, Херсонi, Харковi та деяких iн. гуртки самоосвiти, якi iснували серед молодi ще з кiнця 60-х рокiв, перейшли на революційно-народницькi позицiї.

В Києвi революцiйно-народниький гурток, який очолив студент П. Аксельрод, оформився в 1872 р. До нього входили переважно студенти Київського унiверситету Г. Гуревич, С. Лур’є, І. Рашевський, М. Колодкевич,

Я. Стефанович та iн., всього 12 чол.

У 1873 р., внаслiдок злиття одеського й херсонського гурткiв створився великий революцiйний гурток в Одесi, який налiчував 115 чол. Керiвником його був Ф. Волховський, членами — А. Желябов (виходець з крiпакiв, студент Новоросiйського унiверситету), В. Костюрiн, А. Франжолi та iн.

Восени 1873 р. був встановлений органiзацiйний зв’язок мiж революцiйними гуртками Петербурга, Москви, Києва та Одеси, i вони створили федеративне об’єднання, яке часто називається «Великим товариством пропаганди».

Члени цих гурткiв розповсюджували нелегальну лiтературу, вели пропаганду серед iнтелiгенцiї i робiтникiв, маючи метою пiдготувати їх до походу на село, в народ, складали плани роботи серед народу. Стояли вони переважно на лавристських, пропагандистських позицiях. Читали й обговорювали працi Лаврова, Лассаля, Шелгунова, Флеровського. Читали народники i твори Маркса, зокрема «Капiтал», хоч сутi марксизму не сприйняли.

Одним з народницьких гурткiв пропагандистського напряму був гурток, створений братами Володимиром, Миколою i Сергiєм Жебуньовими в 1872 р. у Цюрiху (Швейцарiя), де навчалося багато студентiв з Росiї. Проникшись iдеями утопiчного соцiалiзму, члени цього гуртка з початку вважали можливим шляхом поширення наукових знань, пропагандою мирно досягти соцiальних перетворень. Але, повернувшись у 1873 р. в Україну, «жебунiсти» стали дотримуватися думки, що в Росії потрiбна «соцiальна революцiя».

З осенi 1873 р. в народницьких гуртках дедалi бiльше посилювався бунтарський напрям. В Українi найзначнiшим серед бунтарських, бакунiстських гурткiв була так звана «Київська коммуна», яка виникла у вереснi 1873 р. у Києвi. Вона мала квартиру, в яку мiг прийти i знайти притулок кожний, хто вважав себе революцiонером. В комунi, — писав у своїх спогадах В. Дебогорiй-Мокрiєвич, один з активних учасникiв народницього руху на Українi, — всі дiлились один з одним коштами, їли за одним столом, а на купiвлю продуктiв, так само як i на витрати по квартирi, грошi давали тi, хто їх мав.

«Ходіння в народ» (1874)

Різночинна, по-революцiйному настроєна молодь, що об’єдналася в багатьох народницьких гуртках, вiрячи в революцiйну природу селянства, в можливiсть пiдняти його на соціалiстичну революцiю, влiтку 1874 р. в значнiй кiлькостi пiшла в народ.

Переодягшись у простий одяг, народники пiд виглядом шевцiв, слюсарiв, малярiв, теслярiв, учителiв, фельдшерiв тощо йшли в села, вели бесiди з селянами, розповiдали їм про майбутнiй соцiалiзм, читали й поширювали рiзнi популярнi книжечки, в яких розповiдалося про тяжке життя народу й мiстилися заклики до революцiї.

Однак незабаром народники стали переконуватися, що селянство не розумiє iдей соцiалiзму, не пiдтриму їх, ставиться з недовiрою до пропагандистiв. Царськi властi на кiнець 1874 р. близько тисячi учасникiв «ходiння в народ» заарештували. Слiдство тривало три роки й закiнчилося «процесом 193-х» (жовтень 1877 – сiчень 1878 рр.), пiд час якого багатьох народникiв було засуджено до каторги або на поселення в Сибiр. Хоча «ходiння в народ» не досягло поставленої мети, воно було важливим етапом визвольного руху в Росiї, бо в його ходi рiзночинна iнтелiгенцiя далi зближалася з народом, а також виковувалися стiйкi революцiонери.

Досвiд «ходiння в народ» показав, пропаганда соцiалiзму серед селянства не досягла поставленої мети. Народники вирiшили перейти до нової тактики — не ходити з одного села в iнше, а надовго осiдати на одному мiсцi, створювати поселення революцiонерiв i, оскiльки селянська маса залишалася глухою до iдей соцiалiзму, вести пропаганду не пiд гаслами соцiалiзму, а в iм’я народних вимог, якими воин є тепер, — в iм’я переходу всiх земель до рук селян, общинного землеволодiння, мирського (громадського) самоврядування, тобто пiд лозунгом «землi й волі».

Але й ця спроба не дала бажаних наслiдкiв. Селянство не розумiло народницької пропаганди й продовжувало з недовiр’ям ставитися до революціонерiв. Царськi властi переслiдували їх, i їм доводилося залишати свої поселення. У таких умовах у груднi 1876 р. гурток пiвденних бунтарiв перестав iснувати.

«Чигиринська змова». У Чигиринському повiтi виступи державних селян у зв’язку з проведенням реформи почалися в 1870 р., потiм продовжувалися в 1873 i 1875 рр. Бiднi й середнi селяни стояли за душовий принцип i общинне землекористування, вважаючи, що в общинi будуть частi передiли земель «по душах», а це дасть можливiсть урiвнювати земельнi надiли. Заможнi ж селяни пiдтримували подвiрно-дiлянкову форму землеволодiння. Чиновники, якi проводили розмежування земель, стали на бiк заможних. «Душовики», вiрячи, що вони знайдуть захист у царя, послали в 1873 р. своїх ходакiв на чолi з селянином Хомою Прядком у Петербург. Ходаки були заарештованi, залишився на волi лише Прядко, який ходив по селах i переконував селян продовжувати боротьбу за душовий передiл землi. У 1875 р. в 40 селах селяни перестали платити податки, розiгнали сiльськi й волоснi органи влади i почали дiлити землi багатiїв. У Чигиринський повiт властi ввели вiйська, почалися арешти й покарання селян рiзками. Частина арештованих чигиринцiв була перевезена до Києва i посаджена в тюрму та полiцейськi дiльницi. Ось цей селянський виступ i вiру селян у доброго царя, їх наївний монархiзмх i вирiшили використати київськi народники Я. Стефанович, Л. Дейч та І. Вохановський.

Стефанович в 1875 р. познайомився з чигиринськими селянами, якi вiдбували покарання в Києвi, i видав себе за ходака вiд якогось свого села до царя пiд iменем Дмитра Найди. На прохання чигиринцiв вiн узявся поклопотатися перед царем i в їх справi. Як говорив потiм сам Стефанович, вiн задумав на значно пiдготовленому вже грунтi спробувати створити революцiйну органiзацiю, на прапорi якої були б написанi бажання народу – «Земля i воля». Кiнцевою метою таємного селянського товариства мало стати повстання.

Використовуючи царистськi iлюзiї селян, народники написали вiд iменi царя Височайшу таємну грамоту, статут селянського таємного товариства «Таємна дружина» та «Обряд святої присяги». Щоб скинути з себе дворянське iго, цар у грамотi нiбито закликав селян об’єднатися в таємнi товариства, що називаються «Таємнi дружини», i пiдготуватися до повстання проти дворян, чиновникiв i всiх вищих станiв.

У лютому 1877 р. «Таємнi дружини» почали створюватися в багатьох селах Чигиринського повiту. На лiто 1877 р. до них вступила понад 1 тис. чол. Селяни таємно збиралися на сходки, приходили до згоди не платити податки, не пiдкорятися властям, озброювалися хто чим мiг, готуючись до повстання, яке мало початися 1 жовтня 1877 р. Але «Таємна дружина» була викрита, вiд червня по вересень 1877 р. арештовано багато її учасникiв. До слiдства притягнуто понад 1 тис. селян. У 1879 р. вiдбувся суд, ватажки селян Ю. Олiйник, Л. Тененик, І. Пiсковий, М. Гудзь, К. Прудккй були засудженi до каторги й поселення в Сибiру. Стефанович, Дейч й Вохановський теж були арештованi, але їм удалося втекти з київської тюрми.

До терору народники стали переходити як до методу самооборони вiд репресiй царських властей в 1878 р. Уже цього року було здiйснено ряд терористичних актiв, у тому числi й в Українi. 24 сiчня 1878 р. Вiра Засулич стрiляла в петербурзького градоначальника Трепова, який вiддав наказ бити рiзками заарештованого землевольця Боголюбова. 23 лютого 1878 р. В.  Осинський, О. Медведєв та І. Iвичевич у Києвi здiйснили невдалий замах на товариша прокурора Котляревського. 25 травня 1878 р. у Києвi Г. Попко кинджалом убив жандармського офiцера барона Гейкiнга. 4 серпня 1878 р. у Петербурзi на вулицi С. Кранчинський кинджалом убив шефа жандармiв Мезенцева. У лютому 1879 р. убив шефа жандармiв Мезенцева.-ети.Г. Гольденберг за участю Л. Кобилянського вбив харкiвського губернатора Кропоткiна. 2 квiтня 1879 р. землеволець О. Соловйов стрiляв у царя, але невдало.

Розбiжностi в поглядах серед народникiв збiльшувалися, і пiсля Воронезького (червень 1879 р.) та Петербурзького (серпень 1879 р.) з’їздiв «3емля i воля» розкололася на двi організації:

«Народну волю» й

«Чорний передiл».

До «Народної волi» належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фiгнер, С. Перовська, М. Кибальчич та iн. До «Чорного передiлу» входили Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Є. Ковальська, М. Щедрiн, М. Попов та iн. Народники України вiдiграли велику роль в органiзацiї й дiяльностi як «Народної волi» (Желябов, Фроленко, Кибальчич та iн.), так i «Чорного передiлу» (Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич та iн.).

Народовольцi перейшли до полiтичної боротьби проти царизму шляхом iндивiдуального терору, чорнопередiльцi залишалися на старих бакунiстсько-бунтарських позицiях.
Народництво у 1880-х роках.

Революцiйна дiяльнiсть народникiв, особливо терор народовольців, була одним з найважливiших елементiв другої революцiйної ситуацiї, яка склалася в Росiї в 1879 — 1881 рр. i змусила царизм маневрувати, переходити вiд репресiй до поступок. Протягом двох з половиною рокiв Виконавчий комiтет «Народної волі» органiзував вiсiм замахiв на царя Олександра ІІ, в тому числi два рази — пiд Одесою i Олександрiвськом — в Українi. Нарештi, 1 березня 1881 р. у Петербурзі І. І. Гриневицький бомбою убив царя. Але на його мiсце став Олександр III і життя народу не покращало.

Учасники замаху на царя були засудженi, а ^ А. Желябов, С. Перовська, О. Михайлов, М. Кибальчич i М. Рисаков 3 квiтня 1881 р. в Петербурзi, на Семенiвському плацу, повiшенi. «Народна воля» була розгромлена.

Деякi з народників у 90-х роках емiгрували, вiдiйшли вiд революцiйної дiяльностi або перейшли на марксистськi позицiї. У цих умовах панiвною в народництвi стала лiберальна течія.

Iдеологами лiберального народництва були В. Воронцов, С. Кривенко, С. Южаков, М. Михайловський та iн. Їх працi публiкувалися в журналi «Русское богатство», газетi «Неделя» та iн. В Укранi з лiберально-народницькими поглядами виступали кооператор М. Левитський, який, вважав, що врятувати селян вiд розорення може тільки об’єднання їх в землеробськi артiлi, робив спроби органiзовувати такi артiлi в Єлисаветградському та Олекеандрiйському повiтах Херсоншини, письменник Б. Грiнченко, Т. Осадчий та iн.


Першi марксистськi гуртки

З розповсюдженням творів Маркса та Енгельса й поширенням iдей марксизму, пiд впливом дiяльностi групи «Визволення працi» й наростання робiтничого руху в серединi i в другiй половинi 80-х рокiв у Росiї стали виникати першi марксистськi гуртки і групи які діяли й на Українi — в Києві, Харковi, Катеринославi, Одесi. Вони складалися переважно з iнтелiгентiв, студентiв вищих та учнiв середнiх навчальних закладiв, робiтникiв. Члени їх вивчали твори Маркса, Енгельса, Плеханова, iсторiю робiтничого руху в Росiї й у Захiднiй Європi, писали й обговорювали реферати на полiтичнi теми, розповсюджували нелегальну лiтературу, намагалися вести пропаганду марксизму на заводах i фабриках тощо.

Марксистськi гуртки в Українi мали тiснi зв’язки з марксистськими гуртками Петербурга, Москви, Ростова та iнших міст Росiї.

У Києвi одним з перших у 1889 р. виник соцiал-демократичний гурток, до якого входили близько 30 робiтникiв залiзничних майстерень i друкарень.

Але через кiлька мiсяцiв гурток зазнав провалу. Однак уже в 1890 – 1891 рр. у Києвi працювало кiлька марксистських гурткiв.

Важливу роль у поширеннi пропаганди марксизму в Києвi вiдiграв гурток, який утворився у 1891 р. спочатку переважно з студентiв унiверситету, а незабаром до його дiяльностi були залученi й робiтники. Цей гурток дiстав назву «Росiйської трупи соцiал-демократiв. Керували ним Я.  Ляховський i В. Ейдельман. Члени гуртка, ведучи пропаганду марксистських iдей серед студентiв, зробили спроби встановити зв’язок з робітничим середовищем, намагалися створювати серед робiтникiв гуртки на заводах i фабриках.

Для розгортання дальшої дiяльностi київських соцiал-демократiв велике значення мав приїзд до Києва наприкiнцi 1891 р. Ю. Мельникова (1868 — 1900), який був переконаним марксистом, до того вже працював у революцiйних гуртках Харкова, Ростова, Таганрога i мав значний досвiд роботи серед робiтннкiв. Разом з членами Росiйської групи соцiал-демократiв вiн на Лук’янiвц, по вулицi Дорогожицькiй (тепер вулиця Мельникова), 15, заснував школу-майстерню, яка стала центром соцiал-демократичної роботи в мiстi i була названа Лук’янiвським клубом. У нiй робiтники, ремiсники, iнтелiгенти навчалися слюсарної або токарної справи i готувалися до пропагандистської роботи. Пiсля закiнчення цiєї школи її учнi йшли на пiдприємства, де вели революцiйну роботу, органiзовували робiтничi гуртки. пропагували в них Марксистськi iдеї.

Стихiйна боротьба пролетарiату за визволення все з бiльшою настiйнiстю висувала необхiднiсть створення полiтичної партiї робiтничого

класу. Початком такої партiї став створений у 1895 р., внаслiдок об’єднання розрiзнених марксистських гурткiв (близько 20), Петербурзький «Союз боротьби за визволения робiтничого класу». Одним з органiзаторiв i керiвникiв якого був Ленiн.

Петербурзький «Союз боротьби» встановив зв’язки з соцiал-демократами багатьох мiст, в тому числi й України, i своєю дiяльнiстю справляв великий вплив на їх органiзацiю i розгортання роботи.

У Києвi, як i в iнших мiстах, у 1895 – 1896 рр. серед соцiал-демократiв точилися гарячi дискусiї про характер дальшої їх роботи. Деякi з них стояли за те, щоб, як i ранiше, вести лише пропаганду марксизму в гуртках. Більшiсть же спрямовувала увагу на розгортання широкої політичної агiтацiї в масах. Тi, що виступали за полiтичну агiтацiю, у 1896 р. створили соцiал-демократичну групу «Рабочее дело», назвавши її так на знак солiдарностi з напрямом петербурзького «Союзу боротьби», друкований орган якого мав таку саму назву.

17 – 18 березня 1897 р. на нарадi в Києвi в присутностi представника петербурзького «Союзу боротьби» соцiал-демократичнi гуртки i групи Києва об’єдналися в київський «Союз боротьби за визволення робiтничого класу». Спочатку до нього входило близько 30 чол., потiм число членiв його виросло. Активну участь у роботi цього «Союзу» брали Б. Ейдельман, П. Тучапський, П. Бiлоусов, М. Вигдорчик, В. Крижанiвська та iн.

У груднi 1897 р. пiд керiвництвом І. Бабушкiна і І. Лалаянца 10 марксистських гурткiв Катеринослава об’єдналися в єдиний катеринославський «Союз боротьби за визволення робiтничого класу».

Перед соцiал-демократами стояли завдання пiдготувати з’їзд та участь представникiв марксистських гурткiв та груп і створити єдину партiю. Оскiльки активнi дiячi петербурзького «Союзу боротьби були заарештованi й засланi до Сибiру, пiдготовку до з’їзду продовжили київськi соцiал-демократи, зокрема члени добре законспiрованої групи «Рабочее дело» (Б. Ейдельман, М. Вигдорчик, П. Тучапський, С. Померанець та iн.). Разом з представником соцiал-демократiв Петербурга у березнi 1897 р. в Києвi вони провели передз’їздiвську нараду, яка вирiшила вести пiдготовку до з’їзду i органiзувати в Києвi видання нелегальної загальноросiйської «Рабочей газеты», перший номер якої, як вiдомо, вийшов у серпнi, а другий — у груднi 1897 р. Київськi соцiал-демократи провели пiдготовчу роботу, виробили й розiслали соцiал-демократичним органiзацiям порядок денний i проекти деяких рiшень майбутнього з’їзду.

Перший з’їзд РСДРП працював 1 3 березня 1898 р. у Мiнську. На з’їздi були представленi «Союзи боротьби» — петербурзький, московський, катеринославський, київський, група «Рабочей газеты», всього 9 делегатiв. З’їзд проголосив створення Росiйської соцiал-демократичної робiтничої партiї (РСДРП), обрав ЦК з трьох чоловiк, визнав «Рабочую газету» офiцiйним органом партiї i доручив ЦК пiдготувати й опублiкувати Манiфест партiї.

Але вже в березнi 5 iз 9 делегатiв з’їзду були заарештованi. Проте два члени ЦК, що залишилися на волi, органiзували написання, видання й розповсюдження «Манiфесту Росiйської соцiал-демократичної робiтничої партії», схвально сприйнятого соцiал-демократичними органiзацiями.

Робiтничий рух в Українi ставав дедалi масовiшим i органiзованiшим, у ньому почали проявлятися елементи полiтичної свiдомостi робiтникiв. У цiлому в Українi в 1895 – 1899 рр. вiдбулося 226 страйкiв i 14 заворушень – всього 240 виступiв. Отже, п’ять останнiх рокiв ХIХ ст. дали страйкiв майже в два рази бiльше, нiж попереднi 15 рокiв. Всього в робiтничих виступах у 1895 – 1899 рр. взяли участь понад 120 тис. чол., iз них у страйках – бiльше 103 тис. чол. Характерною рисою робiтничого руху цього часу стало те, що головну роль у виступах почали вiдiгравати робiтники важкої промисловостi, тобто великих капiталiствчних пiдприємств. Цi категорiї робiтникiв складали 85 % усiх учасникiв страйкiв. Поряд з економiчними стали виникати й полiтичнi страйки, i насамперд страйки, присвяченi вiдзначенню 1 Травня – Дня мiжнародної солiдарностi трудящих.


Скачать файл (221 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации