Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Українські меценати кінця XIX - початку XX ст - файл n1.doc


Українські меценати кінця XIX - початку XX ст
скачать (117 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc117kb.24.12.2012 04:54скачать

n1.doc



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Національний університет харчових технологій
Робота

з дисципліни «Культурологія»

на тему: «Українські меценати кінця XIX - початку XXст. »


Виконав:

студент групи АКС-1-2

Слєзенко Анатолій
КИЇВ – 2008

Зміст

Вступ…………………………………………………… ст.2

  1. Родина Бродських……………………………………... ст.3

  2. Родина Терещенків……………………………………. ст.3

  3. Родина Тарновських…………………………………... ст.4

  4. Родина Рильських……………………………………....ст.8

  5. Василь Вишиваний (Габсбург)………………………...ст.11

Використана література………………………………...ст.13
Мета: Донести до читача розповідь про життя і основні досягнення українських меценатів початку ХХ століття.

Я вважаю, що кожен свідомий українець повинен знати імена і основні досягнення тих, хто щось корисне зробив для нашої Батьківщини.

Вступ



Доброчинність – явище, знайоме в Україні здавна. Князі Русі Київської, гетьмани Петро Сагайдачний, Іван Виговський, Іван Мазепа, Кирило Розумовський сприяли поширенню освіти, зокрема й становленню Києво-Могилянської академії, будували власним коштом храми, опікувалися най здібнішими краянами, посилаючи їх на навчання до найкращих європейських університетів. У ХІХ – на початку ХХ століття добродійництво, або, як казали римляни, меценатство, набуло особливого поширення серед шанованих, багатих і не дуже, знаних українців. Пригадаймо меценатів-земляків Тарновських, Григорія Ґалаґана, родину Симиренків, Євгена Чикаленка, батька й сина Рильських, братів Бродських, кілька поколінь Терещенків. Вони та інші шляхетні пани і пані чимало зробили для розвою вітчизняної культури та освіти, розвитку промисловості, поліпшення медичної справи тощо.

А хіба не меценатом, хоч і не вельми заможним, був письменник Михайло Старицький, який продав власний маєток на Поділлі, аби допомогти звестися на ноги професійному українському театру, створивши славнозвісну театральну трупу корифеїв Марка-Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Сакса ганського, Марії Заньковецької? При цьому його не дуже цікавили особисті доходи. Він навіть зазнав відчутних збитків, бо платив акторам ставки, яких не мали на той час і актори російських імператорських театрів.

А хіба не меценатами були педагог Сергій Грушевський і його син Михайло, перший всеукраїнський Президент? Сергій Грушевський заповів збудувати на його капітал реальне училище для дітей робітників, яке й було споруджено на київській Куренівці, а Михайло заснував у Львові на кошти з власних гонорарів фонд для студентів і молодих учених-істориків.

Микола Лисенко за гроші, які зібрала громадськість до ювілею композитора задля поправки його здоров’я, відкрив у Києві музично-драматичну школу. Богдан Ханенко, відомий меценат та археолог, почесний член Петербурзької академії мистецтв, разом з дружиною Варварою колекціонували унікальні твори західного і східного мистецтва, які потім заповіли Києву за умови, що нащадки пам’ятатимуть їхні імена. З 1919 року в будинку Ханенків розмістився музей.

Козацький нащадок Василь Горленко – один з жертводавців на Публічну (нині – Парламентерську) бібліотеку в Києві, хоча й сам змушений був усе життя заробляти “свій насущник”.

Згаданими прикладами не вичерпується перелік тих свідомих краян, завдяки яким не одне покоління українців мало і матиме змогу долучитися до високого духу вітчизняної науки, культури, побуту.

Тож, гадаю, спроба простежити історію доброчинства в Україні стане не тільки цікавою екскурсією в історичне минуле Батьківщини, а й, можливо, відкриє для когось невідомі шляхи самореалізації. Сподіваюсь, що історичний досвід стане у пригоді сучасним меценатам і спонсорам освіти, культури, науки, сфери соціального захисту населення.

Отже, дослідимо, чи лише любов до ближнього рухала добродіями, чи були й інші чинники і їхніх шляхетних пориваннях, а також як ставилися влада, суспільство до подібних високих проявів моральності.

Родина Бродських



Бродські – родина капіталістів, цукрозаводчиків і банкірів на Україні, представники монополістичного капіталу. Ця родина була з міста Броди.

Бродські, як і інші єврейські, українські та російські капіталісти, нещадно визискували трудящих різних національностей. Зокрема, Бродські фінансували контрреволюційні “уряди” на Україні в роки Громадянської війни.

Голова династії – Ізраїль Маркович – розпочинав свою діяльність як торгівець. У 60-ті роки ХІХ ст. починає інвестувати накопичений капітал у цукрову промисловість, стає власником та орендарем шести цукрових заводів. Один його син, Лазар, став відомим цукрозаводчиком, а другий, Лев, - великим банківським діячем. У 80-х роках ХІХ ст. родині Бродських належало прямо чи опосередковано (через участь в акціонерних товариствах) дев’ять цукрових заводів, а у 1917 – вже 17. крім того, вони мали чималу кількість пароплавів, що курсували по Дніпру, продовжували займатися торгівлею вкладали кошти у розвиток мукомольного, пивоварного, винокурного виробництва, лісопаперову промисловість. На початку 80-х років їхні капітали обчислювалися в 35-40 млн. крб. У 1885 році Ізраїлю Бродському за його “корисну роботу” було присвоєно звання комерц-радника. Бродські першими здійснили цукрову інтервенцію на обширні азіатські ринки збуту. Жовтнева революція та Громадянська війна припинили діяльність Бродських на Україні.

Родина Терещенків



Терещенки – українські промисловці, землевласники та меценати ХІХ – початку ХХ століття. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської області). Відомі глава родини Артем Якович та його сини Микола і Федір. Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. Їй належало понад 200 тисяч десятин землі (з них 70 тисяч на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн. крб. У 1911 році їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. крб.

У 1872 році Терещенкам було присвоєне дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887 р.), рафінадного (1903 р.), та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897 р.).

Артем Якович під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. розбагатів на поставках провіанту, на торгівлі хлібом, цукром і худобою. Після селянської реформи 1861 р. скуповував поміщицькі маєтки, будував цукроварні та промислові підприємства, став великим землевласником.

Один із нащадків Терещенків, Михайло Іванович, обирався до IV Державної Думи (1912 р.), після Лютневої революції 1917 року був міністром фінансів, а згодом міністром іноземних справ.

Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили близько 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – “Прагнули до громадянських справ”. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

Родина Тарновських



Походили Тарновські, згідно з дослідженням генеалога Вадима Модзалевського, від козака Івана Ляшка, який 1685 року отримав від прилуцького полковника Горленка млин на річці Удаї і сіножать. Мазепа гетьманським універсалом потвердив маєтність синові Ляшка Федору, який прибрав собі прізвище Тарновський. Серед пращурів цього роду – Степан Тарновський, значковий військовий товариш, який від гетьмана Скоропадського отримав села Манджосівку і Білоцерківку, а від Данила Апостола – гетьманський універсал на куплену у Полуботків слобідку Деревини. Син Степанів Яків піднявся вже до генерального бунчужного і був депутатом від шляхетства Прилуцького полку до Катерининської Комісії для створення проекту нового укладання законів. Один з Тарновських, Іван, 1772 – 1777 років числився полковником гадяцьким і брав участь у російсько-турецькій війні. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття серед Тарновських – військові російської армії і великі чиновники.

Маєток у селі Качанів ці дістався камер-юнкерові Григорію Степановичу Тарновському (1788 – 1853) у спадок від матері, а тій – від другого чоловіка Григорія Почеки, який купив Качанів ку в сина всесильного катерининського вельможі і президента Малоросійської колегії Петра Рум’янцева. Назва ж Качанівка пішла від хутора шляхтича Федора Качановського.

Григорій Степанович Тарновський, уже власник маєтку в Качанів ці, любив підтримувати бідних митців,, що не мали власного кутка. До творчих, але обділених родинним теплом особистостей доля зачислила і Т.Г.Шевченка. він не був винятком серед обранців господаря. У Качанів ці творили композитори Михайло Глинка, письменник Микола Гоголь, живописець Василь Штернберг, історик Микола Маркевич, поет Віктор Забіла й інші.

Григорій Степанович зберіг і дбайливо доглядав усі місця, пов’язані зі знаними особистостями, які перебували в його маєтку. До речі, художника Василя Штернберга, приятеля й однокашника Шевченка по Академії мистецтв, Г.С.Тарновський утримував власним коштом під час навчання в Академії. Вдячний художник лишив нам живописні зображення ставка і палацу в Качанів ці, а також Михайла Глинки і господаря.

Спадок бездітного Григорія Степановича Тарновського перейшов до його небожа Василя Васильовича Тарновського (1810 – 1866). Той наділив дядьковими маєтностями численних родичів, але й собі лишив дещо, бо було з чого лишати: Григорій Степанович володів дев’ятьма тисячами кріпацьких душ і землями у Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях.

Тож, Василь Васильович загосподарив у Качанів ці, водночас здійснюючи громадсько-політичну діяльність. Свого часу він закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька (водночас із Гоголем), юридичний факультет Московського університету, вчителював у Житомирі, гострив перо у правничих та етнографічних питаннях, написав статті “Юридичний побут Малоросії”, “Повість українського степовика”, “Закляття литвина”, “Про поезію російського народу і вплив Малоросії на російську поезію”, “Про малоросійський журнал”, “Про знахарів” та інші. Дослідниця історії родини Тарновських Ніна Населевець наводить чесноти В.В.Тарновського, сферу питань, що його цікавили і його цікавили і були досить різноманітними: проблеми народонаселення в Російській імперії, видобутку корисних копалин, лісокористування, шовківництва, скотарства, рибальства, вівчарства, конярства, мануфактурної промисловості, побуту, народної освіти, страхування тощо. Василь Тарновський брав активну участь у підготовці реформи 1861 року. Він був членом Чернігівського губернського комітету, що займався поліпшенням та облаштуванням побуту поміщицьких селян, членом-експертом редакційної комісії при Головному комітеті з питань селянства, членом Полтавської Тимчасової комісії з питань підготовки реформи. Цього періоду Василь Васильович пише праці: “Общие основания освобождения крестьян по желанию их помещиков в Полтавской и Черниговской, Курской и Харьковской губернии», «Записка об устройстве крепостных крестьян в Киевской, Подольской и Волынской губерниях» і найголовнішу з них – “О крепостном праве в России и необходимости устранения его” (1857). Праця містить такі розділи: історична довідка про особисті права селян; право вільного переходу селян, які проживали в приватних володіннях; початок обмеження цього за часів Бориса Годунова; введення кріпацтва в Україні імператорським указом 3 травня 1783 року – через 526 років після проведеного ще татарами перепису населення на Русі (з метою збирання данини).

Великодушне ставлення виявив В.В.Тарновський до творчості Пантелемона Куліша, подарувавши письменникові тисячу карбованців сріблом на видання “Записок о Южной Руси” і надаючи допомогу надалі.

Але найбільшу прихильність Василь Тарновський виявив до Тараса Шевченка, з яким познайомився ще 1843 або 1845 року, будучи управителем дядькового маєтку в селі Потоках. Під час арешту й слідства над поетом родина Тарновських переховувала його вірші.

Вдачу В.В.Тарновського з властивою для письменника прозорливістю описав Микола Гоголь у листах до першого ректора Київського університету Михайла Максимовича ще 1835 року:

“Є такий, мій товариш по навчанню, надзвичайно добрий хлопець і дуже відданий науці. Він, маючи хороші статки, зважився на дивну справу: вирішив бути вчителем у житомирській гімназії через саму лиш пристрасть до історії. Прізвище його Тарновський. Чи не можна якось перетягти його до Київського університету? Їй-право, шкода, що він кисне в Житомирі. А далі був у Московському університеті і здобув там кандидата. Познайомся з ним ближче. Ти ним будеш задоволений”.

Максимович запрошує Тарновського ад’юнктом на кафедру словесності.

Проте попечитель Київського навчального округу не затвердив подання на Тарновського, зроблене Максимовичем, і той продовжив учителювати у Житомирі, поки батькова смерть не примусила його взятися за порядкування у родинному маєтку, адже на піклуванні старшого сина лишилися мати, троє братів і п’ятеро сестер.

На ниві народної освіти Василь Тарновський був не лише теоретиком, а й практиком, заснувавши народні школи для селян у Качанівці, Антонівці, Парафіївці з доброю оплатою вчителям. Часом і сам навчав дітей грамоті, в чому йому допомагали сини.

Один з них, Василь Васильович Тарновський-молодший (1837 – 1899), гідно продовжив батькову традицію доброчинності: власне завдяки йому Україна володіє більшістю збережених Шевченкових творів як поетичних, так і малярських, та особистих речей.

В.В.Тарновський-молодший закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Окрім офіційного курсу, опанував багато сфер людської культури, постійно само освічуючись, працюючи над собою.

Ставши сам собі паном і маючи власні кошти, Василь Тарновський-молодший поринає в царину колекціонування і доброчинної діяльності.

Старожитності він віднаходив не тільки в антикварів, а й докладав неабияких зусиль у пошуках їх по старопанських маєтках, міщанських помешканнях, селянських хатах. Багато їздив Україною, листувався з власниками реліквій, радився з відомими знавцями вітчизняної культури: Дмитром Яворницьким, Олександром Лазаревським, Іллею Рєпіним, Василем Горленком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Біляшівським – щодо придбання тієї чи іншої речі. Їздив навіть на археологічні розкопки козацького таборів, назбиравши таким чином чималу колекцію козацької давнини.

Разом з Дмитром Яворницьким і полковником Євгеном Корбутом, який умів фотографувати, Василь Тарновський мандрував Україною, вивчаючи і скуповуючи старожитності. На його маршруті були: Київ, Кременчук, Катеринослав, Дніпровські пороги, Олександрівське, Нікополь, Капулівка, Чортомлицька Січ, Нова Січ.

Збирати українську старовину 18-річний Тарновський почав ще в Москві, там до Київського університету набував освіти в приватному пансіоні. Речі купував, коли дозволяли кошти, виділені батьком, на Сухаревському ринку, а під вакацій – в українських селах. Згодом московську колекцію було перевезено до Качанівки, палацової бібліотеки.

Наприкінці 80-х років ХІХ століття Василь Васильович звернув увагу на приплив до київського антикварного ринку великої кількості речей києво-княжої доби. Виявилося, що селяни поблизу Канева на незначній глибині в районі так званої Княжої Гори неодноразово знаходили скарби – від крем’яних і бронзових до срібних і золотих предметів. Селяни кинулися до Гори цілими родинами, сподіваючись на легкий заробіток, збуваючи знайдене заїжджим ділкам. Княжа Гора – місцевий Клондайк – роїлася копачами-самоуками, стугоніла під ударами їхніх наступів – там, де колись було літописне місто Родень. Коштовні речі потрапляли до рук людей, які були нездатні їх систематизувати науково, частина взагалі зникла за кордоном, переплавлялася, розрубувалася, використовувалася не за призначенням.

Василь Васильович Тарновський разом з дядьком Яковом Васильовичем, який свого часу виграв по облігаціях 10 тисяч карбованців та офірував їх на будівництво Бактеріологічного інституту в Києві, вирішили купити Гору в її власника поміщика Мандрили. Це сталося 1890 року, і тоді Василь Васильович доручив молодому археологові Миколі Біляшівському, згодом відомому вченому, вести планомірні, систематизовані, науково обґрунтовані розкопки. Це принесло свої плоди. Протягом першого ж літа до колекції Тарновського потрапило півтори тисячі предметів: хрести і хрестики, нашийні гривні, золоті й срібні каблучки, сережки, підвіски, браслети, намиста з коштовного каміння, бронзові люстерка, емалі. Пошукові роботи оплачувалися повністю коштом Тарновського.

Микола Біляшівський у звіті зазначав, що розкопки за дорученням Василя Васильовича протягом літніх місяців були дуже добре оснащені: на Княжій Горі влаштували приміщення для робітників, роботи велися досвідченими землекопами у кількості десять осіб. Аби нічого не пропустити, робітників розміщували таким чином, щоб один працював лопатою, а другий перебирав землю руками, тому навіть дрібні намистини не випадали з поля зору.

Коли основні розкопки закінчилися, Василь Васильович продав землю на Горі селянам, проте уповноважив Біляшівського і надалі скуповувати в селян усе варте уваги. Таким чином колекція києво-княжої доби повнилася і надалі.

Дружні стосунки пов’язували Тарновського-молодшого з Пантелеймоном Кулішем. Він, як і батько, продовжував допомагати письменникові: постачав того книжками іншомовних авторів для перекладу, збирав Кулішеві рукописи-автографи.

Найбільше Василь Васильович прислужився українській культурі, дбайливо збираючи все, що належало Тарасові Шевченку або нагадувало про нього. Він робив вирізки з російських та іноземних газет і журналів з будь-якою згадкою про Великого Кобзаря, які згодом систематизував за роками і вклеював в Шевченківський альбом.

Щороку в Шевченківські дні Василь Васильович влаштовував великі поминальні обіди, на які сходилися однодумці, поетові поцінувачі. За свідченням сучасника Гліба Лазаревського, у зібранні були пашпорт, портфель, каламар, перо, мольберт, палітра, сорочка Шевченкова, китайка, якою вкрили його труну, багато малюнків – тільки Шевченкових акварелей із триста, рукописи, листи, світлини, вісім поетових погрудь, славнозвісне художнє полотно “Катерина”. Крім Шевченкової збірки, яка врешті склала основу теперішнього музею Тараса Шевченка в Києві, за словами Г.Лазаревського, в колекції Василя Тарновського-молодшого було чотириста речей передісторичного періоду, понад тисячу сімсот – князівської доби, вісімсот шістдесят – часів Козаччини, серед них такі раритети, як шаблі Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, гетьманські булави Хмельницького, Мазепи, Самойловича, Многогрішного, полковницькі перначі Павла Полуботка і Семена Палія, прапори і корогви Війська Запорозького, тогочасні ікони й оклади до них тощо.

Від 1889 року Тарновський постійно проживає в Києві, мешкає в будинку на розі вулиці Володимирської і майдану Лисенка, згодом – на розі Володимирської і Золотоворітського майдану. В обох приміщеннях під музей, який Тарновський возив із собою, було відведено великі зали, всі речі розміщено в окремих скляних вітринах, систематизовано. Мав Василь Васильович і величезну бібліотеку: самої україністики понад двадцять тисяч книжок! Музей був відкритий для масового безкоштовного відвідування, а його власник в інвалідній колясці супроводжував відвідувачів і радо давав пояснення.

Заслугою В.В.Тарновського-молодшого є постійна турбота про впорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій Горі. Коли поета поховали, місцеві поміщики здійняли шум, протестуючи і вказуючи на небезпеку для них від такого сусідства. Тоді Тарновський звернувся до Полтавського губернського земства, і воно зобов’язалося опікуватися могилою Шевченка. Матеріальні витрати узяв на себе Тарновський. На упорядкованій могилі він встановив великий хрест з чавунним барельєфом поета, який було відлито за ескізом-малюнком самого Василя Васильовича, що мав, крім усього іншого, і мистецькі здібності.

Збирання і збереження старожитностей вимагали великих витрат, і одного дня Василь Васильович побачив, що заборгував... довелося продати родовий маєток у Качанівці. Перед ним постало питання і подальшої долі унікальної колекції. Хто продовжить його справу, яким чином зберегти від розтягування унікати? Звісно, Тарновський хотів, аби і його добре ім’я лишилося в людській пам’яті – цілком природне бажання доброчинця. Діти Василя Васильовича мало переймалися батьковими захопленнями, і він боявся, що вони просто продадуть історичні коштовності будь-кому... близькі люди радили вдатися до державних чи самоврядних інституцій. Отож В.В.Тарновський звернувся до Київської міської думи з пропозицією заснувати і утримувати музей, який носитиме його ім’я. Керівники міста відмовили меценатові. Тоді він запросив Чернігівську архівну історичну комісію – результат той самий. Василь Васильович зупинився на Чернігівській губернській земській управі, яка радо відгукнулася на дарунок Тарновського. На земському губернському зібранні 24 лютого 1897 року ухвалено рішення прийняти унікальну збірку В.В.Тарновського як власність земства, створити музей, якому присвоїти ім’я дарувальника. Йшлося тільки про пристойне приміщення, і тут трапилася певна затримка.

Василь Васильович Тарновський-молодший помер 13 червня 1899 року, так і не побачивши свого музею обнародуваним. Поховали його в Києві на Аскольдовій могилі, а у 1930-х роках перепоховали на Звіринець кому кладовищі.

Тим часом справа з музеєм у Чернігові поволі, але посувалася. Борис і Марія Грінченки уклали остаточний каталог колекції В.В.Тарновського. у жовтні 1901 року відкрилася експозиція в обладнаному приміщенні.

1923 року з п’яти чернігівських музеїв утворено об’єднаний Чернігівський державний музей, куди влилася й колекція Тарновського. 1935 року засновано Літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського, до якого передано письменницькі автографи, подаровані колись Тарновському. За розпорядженням Наркомосу 1933 року Шевченківську колекцію, зібрану Василем Васильовичем, перевезено до Харківського інституту Т.Г.Шевченка, де вона і нині посідає почесне місце.

Інші старожитності, зібрані Тарновським, лишилися в Чернігові і зазнали пригод і втрат за часів культу особи і Другої світової війни. Проте значну частину вдалося зберегти. Колекція знаходиться в Чернігівському історичному музеї, який від 1991 року заслужено носить ім’я Василя Васильовича Тарновського. Як бачимо, зусилля всього життя цього подвижника не пішли на марне, і плоди його праці стали здобутком нації.

Родина Рильських



Так уже склалася доля української шляхти, що вона по Київській Русі мусила постійно комусь служити. Спершу – татарським ханам, згодом литовським воєводам, далі – польському королеві та російському цареві... Відповідно вироблявся і стереотип поведінки – догідництва і зневаги до сласного народу. Хоча й траплялись окремі щасливі винятки особливо у ХІХ столітті, за часів просвітництва і народництва. Одним з таких родів, що повернулися обличчям до народу, який їх годував, були Рильські з Київської губернії.

Так, один із Рильських – Тадей, який народився 2 січня 1841 року в селі Сиавищах Сквирського повіту в родовому маєтку Рильських. Його батько Розеслав мав авторитет серед польського панства і якийсь час був повітовим маршалком, тобто предводителем дворянства. Мати – княжна Трубецька... Навчався Тадей спочатку у Другій київській чоловічій гімназії, потім – в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.

18 січня 1861 року слідча комісія при генерал-губернаторі в політичних справах допитала братів Тадея і Остапа Рильських. Тадея звинуватили в стосунках з селянами, пропаганді комуністичних ідей про рівність, у читанні написаної Рильським “Історії України”, де були такі фрази: “Статут Литовський укладали великі пани, і тому він тільки для панів годиться...”, “Як настала Хмельниччина, всі горнулись до козацтва, бо щезли пани і поділки на вищі і нижчі стани, всі піднялися на одне діло – визволятися з панського ярма”.

Тадей Рильський відкинув усі звинувачення, окрім того, що справді працював із селянами в полі, співав пісні, але пропаганди не вів, своєї “Історії” не читав. Брат Осип сказав, що нічого не може додати до братових показань. У лютому 1861 року братів переведено до Казанського університету, подалі від України.

1862 року молодший брат Тадея – Осип помер.

В Казанському університеті Рильський найбільше цікавився політичною економією. Він написав статтю у журналі “Основа”, яка була присвячена саме економічним положенням, які доводили недостатність селянських земельних наділів за уставними грамотами 1861 року. Згодом ці наділи було збільшено урядом.

Батько Тадея заповів йому маєток у селі Романівці.

Тадей Розеславович узяв за дружину свою кузину, з якою, здається, не мав дітей. На жаль, вона невдовзі померла, а за якийсь час, точніше, 1878 року, він побрався з романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною.

Тадей Рильський господарював у Романівці сорок років. Досконало вивчивши цивільні закони, давав безкоштовні юридичні консультації романівцям і жителям навколишніх сіл. Не обмежувався порадами, а складав селянам потрібні папери і виступав у судах як їхній адвокат. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну церковнопарафіяльну школу, а потім збудував для неї окреме приміщення, оплачував учителя і сам учителював.

Рильський зажив слави доброго агронома та економіста. Селяни разом з ним постачали хліб аж до Кенігсберга, поминаючи посередників – місцевих факторів. Це свідчить про те, що Романівні вирощували добірне зерно. Тадей Розеславович допоміг сільській громаді дешево купити землю в сільського поміщика, а місцевим чиновникам – закріпити за собою чиншові ґрунти (орендовані землі).

Ще на початку наукової діяльності Рильський почав друкувати свої праці з етнографії та економіки у часопису “Основа”, який виходив у Санки-Петербурзі. Далі розвинув економіко-правову тему в “Киевской старине” і найбільшому за обсягом творі “Студії над основами розкладу багатства”.

Тадей розглядає теорію вартості, співвідношення між капіталом і працею. За його дослідженнями, відносини у промисловості характеризуються свободою економічних чинників, індивідуальною власністю на всі матеріальні блага; праця – єдина основа і джерело власності. Згідно з Тадеєм Рильським, має бути як суспільне капіталістичне, так і приватне капіталістичне господарство. Селянство повинне орендувати землю в держави. Проте класову боротьбу Рильський не вважав рецептом для вирішення суспільних проблем.

З теоретичних посилань випливають практичні висновки. Давши яскраву та об’єктивну оцінку становищу робітників оцінку становищу робітників у поміщицьких економіях, Рильський закликає заробітчан до організованого (але не насильницького) опору кабальницьким намаганням поміщиків. Серед інших вимог має бути скорочення робочого дня до десяти годин, дотримання безпечних умов прав (наприклад, наявність загороджених пасів у молотарок), у степу – облаштування просторих куренів для відпочинку, налагодження харчування та лікарської допомоги тощо.

Тадей Розеславович пише українською мовою популярні книжечки для селян: “Сільські пригоди” – з практичними порадами про право випасу селянської худоби в поміщицьких лісах, вигіднішого ведення сільського господарства; “Херсонські заробітки” – про те, як селяни Київської, Полтавської, Чернігівської та Подільської губерній ходять улітку на заробітки до Херсонської губернії, які там гроші платять, скільки коштує проїзд і як доїхати – своєрідне керівництво для заробітчан.

Помітні праці Тадея Рильського, зміст яких розкривають їх назви: “До вивчення українського народного світогляду” і “Нариси про правові норми економічного життя”. У них автор викладає свої спостереження як за часів молодості, так і зрілого віку.

Неопублікована творча спадщина Тадея Рильського також значна. Це: “Заметки о внутренней жизни Гетманщины”, “2-й семестр, у 3-х зошитах”, 1863 рік, очевидно, це – курс лекцій, який Рильський читав у недільних школах: “Заметки, выписки по всеобщей и русской истории”, “Замітки по історії англійських селян”, “Історичний перегляд репортиційних стосунків у селян”, “Історія Англії до 60 рр. ХІХ століття”, “Статистично-економічні відомості по країнах Західної Європи”.

Незабаром Тадей став членом культурно-освітнього товариства – Київська Громада.

Помер Тадей Розеславович 25 вересня 1902 року в Романівці.

Нащадок князівського роду Рильських Тадей Розеславович з дружиною, простою селянкою Меланією Федорівною, привели у світ трьох синів: старшого Івана 1879 року народження, середульшого Богдана – 1882-го і молодшого Максима – 1895 року.

Іван Рильський закінчив юридичний факультет Київського університету. В інституті рукопису НБУ ім. В.Вернадського у фонді 114 зберігаються рецензії Івана Рильського на книжку Бикова “Англія та англичане. Боротьба їх за волю і парламент” та брошуру Одарки Романової “Індія та індуси” (обидві рецензії датовані початком ХХ століття); також на книжку Кульжинського “Канада” і брошуру В.Корольова “Дотепне харчування подвірної худоби”. Після революції Іван Тадейович учителював у Романівці, в школі, яку організував разом з братами Богданом та Максимом. Перекладав українкою твори Мопассана і Меріме з французької, Джека Лондона – з англійської, книжку “Костка Неперський” – з польської. Помер у голодомор 1933-го року.

Богдан Рильський жив головним чином при молодшому братові. Відомий його переклад з російської твору Олександра Гріна “Скарби африканських гір”. Помер 1939 року.

Найдовший вік і слава судилися Максиму Рильському – відомому поетові, перекладачеві, громадському діячеві, директорові Інституту фольклору й етнографії Академії наук УРСР.

Народився максим Рильський 19 березня 1895 року в Києві на вулиці Тарасівській, 12. Початкову освіту здобув удома в селі Романівці. Підготовка виявилася настільки ґрунтовною, що дала можливість одразу вступити до третього класу київської приватної гімназії Володимира Науменка (приміщення збереглося по вулиці Ярославів Вал).

Максим Рильський видає першу поетичну збірку “На білих островах” у 15-річному віці й одразу привертає до себе увагу літературних критиків. 1915 року вступає на медичний факультет Київського університету, але згодом здобуває філологічну освіту в Київському університеті, щоправда, не встигши закінчити навчання через громадянську війну. Їде вчителювати до Романівки. Віршує і перекладає. Зазнає критики як представник течії неокласиків, що продовжували традиції красного українського і світового письменства. Від 1923 року – на творчій роботі в Києві. 1931-го року Максима Рильського заарештовано та кинуто до Лук’янівської в’язниці, звинувачено у зв’язках із заарештованими раніше “членами СВУ”. За п’ять місяців поета випущено. З метою самозбереження змушений був написати “Пісню про Сталіна”.

1947 року Рильського звинувачено в “українському буржуазному націоналізмі”, але він уже був обраний до Верховної Ради СРСР і чи не це вберегло його від репресій. Помер максим Тадейович 24 липня 1964 року.

Лишив по собі значну поетичну спадщину, до якої увійшли збірки оригінальних поезій, серед яких найяскравіші “Під осінніми зорями”, “Синя далечінь”, “Крізь бурю й сніг”, “Гомін і відгомін”, “Київ”, “Мандрівка в молодість”, “Троянди і виноград”, “Голосіївська осінь”, а ще переклади з Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Вольтера, Ростана, Бауло, “Божественної комедії” Данте.

Кілька слів про менш відому сторону діяльності Максима Тадейовича Рильського – як доброчинця. Загальновідомо, що Максим Тадейович був людиною товариською, а головне – доброю за вдачею. Нібито депутатство у Верховній Раді колишнього Союзу від Житомира протягом 1946 - 1964 років і зобов’язувало Рильського до цього, але ж і депутати були і є різними. Гортаючи у фондах Київського музею Рильського картки з депутатськими справами, дивуєшся величезній кількості запитів і прохань, які надходили на ім’я поета. Жодного не лишив він поза увагою, на всі реагувати в силу своїх можливостей і тогочасної дозволеності. Тут і прохання про поліпшення житлових умов, прописку в Києві чи Житомирі, лікування, пенсії, про пом’якшення вироку для засуджених і заміну покарання, вшанування загиблих під час війни, влаштування на роботу, дітей – до ясел і дитячих садків тощо. Максим Тадейович домагався коштів від уряду на будівництво сільських шкіл, підтримував обдарованих юних музикантів і художників, зрілих письменників зі сталінських концтаборів. Так, відомий факт, що саме завдяки клопотанням Рильського знайшлося місце в Ірпені під забудову нашим видатним перекладачем – колишнім політв’язнем Григорію Кочуру і Дмитру Паламарчуку. Тепер там меморіальний музей-бібліотека Григорія Кочура.

Двоє синів Івана Тадейовича Рильського – професійний військовий Максим (1923 – 1944) та автодорожник Павло (1917 р народження – пропав безвісти) загинули в Другій світовій війні. Дочка Марія (1910 – 1968) жила в селі Романівці, працювала на машинно-тракторній станції. Третій син Петро (1911 – 1988) працював інженером-харчовиком. Друга дочка Любов нині на пенсії, свого часу працювала друкаркою в газеті. Вона має дочку Тамару Остапенко, художницю-дизайнера, а та – двоє дітей: доньку Оксану, що працює закрійницею, і сина Петра, який закінчив шкоду.

У Петра Івановича є син Анатолій – електрик, його дочка Оксана – педагог (має і собі донечку школярку Ірину); дочка Валентина – медична сестра, має сина Андрія.

Максим Тадейович, побравшись з Катериною Миколаївною Паткевич, усиновив її дитину від першого шлюбу Жоржика. Георгій Іванович (за кревним батьком Іваном Очкуренком), але вже Рильський (1919 – 1980), вдало перейшов війну, будучи її учасником, працював кінорежисером і журналістом по війні. Його син Максим Георгійович Рильський – журналіст, має доньку Катерину, філолога, і онуку Дарину – школярку.

Спільний син Катерини Миколаївни і Максима Тадейовича – Богдан Максимович Рильський (1930 – 1991), юрист за фахом, очолював літературно-меморіальний музей батька від дня заснування, тобто з 1966 по 1991 рік. Помре на директорському посту – по дорозі до музею. Опублікував спогади про максима Тадейовича. По Богданові Максимовичу лишилося двоє синів: Андрій, філолог-арабіст, працює і мешкає в Москві, має сина Максима, школяра; другий син Тарас, філолог-славіст і журналіст, лишився працювати в Києві, має також сина – Назара, студента Київського університету, який вивчає китайську мову.

Отже, як бачимо, нащадки Тадея Розеславовича – на всі руки майстри.

Василь Вишиваний (Габсбург)



Нащадок австрійської королівської династії, яка правли понад шість століть. Вільгельм Габсбург став на бік поневоленої на той час української народності, перейнявся її болями і прагненням вивільнитися з-під чужоземних пут – як австро-угорських, так і російських.

Вільгельм Габсбург народився 1895 року (точна дата невідома) в італійському місті Поло. Закінчивши 1915 року Віденську військову академію, потрапив на фронти першої світової, а саме: до полку, де переважна більшість солдатів були українці з Галичини. За словами Вільгельма, “у 13-му полку, де я служив, були лише українці. Я вивчив їхню мову традиції, звичаї, і в той час я став таким українським патріотом, як усі українці”. Настільки, що перейнявся світосприйманням українців, про що красномовно свідчить його поетична збірка “Минають дні...” українською мовою і саме ім’я, яке прибрав Вільгельм Габсбург, - Василь Вишиваний.

Урядування Української Центральної Ради Василь Вишиваний вітав у складі українських січових стрільців у чині полковника. Шлях Вишиваного-вояка короткий, проте яскравий.

До Центральної України полк під началом Василя Вишиваного прийшов разом з австрійським військом по Берестейському мирові. В “Альбомі Українських Січових Стрільців”, що побачив світ у Львові 1935 року, зазначено, що Василь Вишиваний за часів німецько-австрійської окупації України 1918 року фактично перешкоджав німецьким і австрійським військовим частинам у зловживанні реквізицією і покаранні непокірного українського населення. Зокрема, й австрійські вояки, нудьгуючи без діла (більшовицьке військо відступило), потикнулися до українського державного майна та харчових припасів населення, грабуючи, вимагаючи, погрожуючи. Тоді українські січові стрільці стали на оборону як державної, так і приватної власності. Між ними й австрійцями виникли суперечки й сутички. Австрійський генерал Маренці намагався покарати усусів. Тоді втрутився до справи Василь Вишиваний і Маренці разом з мародерами був переведений на діючий італійський фронт.

Взагалі варто згадати тодішню ситуацію в Україні навесні 1918-го. Українська Центральна Рада видала закон про землю, за яким кожний мав право на сорок десятин землі. Відібрати землю у великих латифундистів і рівномірно згідно із законом розподілили її мали державні земельні комітети. Але у зв’язку із більшовицькою агресією вони не встигли це зробити, а наставала пора сівби. Український уряд тим часом апелював до союзників, вимагаючи приструнити їхніх вояків, які одбирають у селян худобу і хліб, не видаючи при тім так званих реквізиційних квитків, котрі мають бути оплачені німецько-австрійською владою. Голова УЦР Михайло Грушевський і прем’єр-міністр УНР Всеволод Голубович поїхали до німецького посла Мумма з’ясувати і прояснити ситуацію. А вона була така: селяни ще не володіли землею, яка їм мала належати за законом, тому частина наділів гуляла під паром. Німецький головнокомандуючий в Україні фельдмаршал Ейнхгорн видав наказ усупереч українському: повертати землю поміщикам, бо німців не цікавили земельні стосунки “аборигенів”, їм подавай урожай восени...

У бесіді з Муммом голова українського парламенту Михайло Грушевський пояснив, що наказ Ейнхгорна ставить у скрутне становище селян, яким обіцяно землю, - це основа аграрної політики УНР. Таким чином німці позбавляють селян головного – надії. Можливий заколот з їхнього боку, і тоді український уряд не зможе виконати умови договору про поставку союзним державам хліба.

Мумм відповів, що уряд УНР замахнувся на найсвятіше – приватну власність латифундистів – великих власників-поміщиків. На його погляд, господарство тримається на великому і середньому землевласникові. На що Грушевський відказав: правильно помічено – на середньому. Український уряд і хоче зробити кожного селянина представником середнього заможного класу, на якому тримається світ. Голубович нагадав послові, що під час укладання Берестейського миру було обумовлено відповідними документами невтручання німецько-австрійського війська до внутрішніх справ України. Так, врешті, ні до чого і не домовилися, кожна сторона лишилася на своїх позиціях.

Тим часом у Херсоні, де стояли австрійські війська, дванадцятьох українських громадян засуджено до смертної кари – за саботаж. Ось тут, очевидно, і втрутився своїм становищем і авторитетом Василь Вишиваний, який у квітні 1918 року зі своїм полком усусів перебував у Херсоні. В “Альбомі Українських Січових Стрільців” сказано про це скупо: сприяв звільненню арештованих окупаційною владою українців. Гукнулося Вишиваним у Херсоні, а відгукнулося в столиці – австрійський посол в Україні пан Флейшман власною персоною з’явився на засідання виконавчої Малої ради УЦР і оголосив Грушевському й присутнім, що присуд до смертної кари дванадцятьох чоловіків у Херсоні скасовано.

Василь Вишиваний був начальником гарнізону міста Запоріжжя.

Незабаром полк Вишиваного перевили до Єлисаветграда, а згодом, коли вишиванці відмовилися придушувати селянські повстання, їх перевили до Буковини.

Командував полком Вишиваний до 3 листопада 1918 року – саме тоді припинила існування Австро-Угорська імперія, і Габсбурги втратили свої королівські титули.

Василь працював у секретаріаті Міністерства військових справ, був дорадником Симона Петлюри.

Повернувшись до Відня, Вишиваний зайнявся журналістикою і літературною працею, видав українською мовою часопис “Соборна Україна”. Саме у Відні 1921 року Василь Вишивний видає свою єдину поетичну збірку “Минають дні...”.

Василь Вишиваний досконало знав німецьку, українську, англійську, французьку, італійську мови. Крім знайомства з літературними джерелами в оригіналі, це давало йому можливість спілкуватися з багатьма відомими діячами по всьому світу, а мав він відкриту щиру вдачу.

Під час Другої світової війни став членом антифашистської організації. Перебував під арештом. Його звинувачували у багатьох речах.

Щодо контактів з “іноземними розвідками”, то Габсбург-Вишиваний пояснив це тим, що хотів добровільно допомогти Великій Британії і Франції у боротьбі проти фашистської Німеччини. Але тоді такі пояснення радянськими органами до уваги не бралися. Хоча Василь Вишиваний і не визнав себе винним у пред’явлених звинуваченнях, проте 25 травня 1948 року, після восьмирічного перебування в київській в’язниці, його було засуджено до двадцяти п’яти років виправно-трудових таборів. Москва вирішила, що цього замало, і призначила Василю Вишиваному двадцятьп’ятку не таборів, а найсуворішого Володимирського централу.

18 серпня 1948 року Василь, виснажений в’язничними допитами, помер у тюремній лікарні.

Про Василя Вишиваного ще довго ходили легенди серед сучасників. І недарма. Він сам себе увінчав крилатими словами, коли ще за часів Першої світової війни на донос колеги, який звинувачував його в про українських настроях, відповів: “Почуваю себе українцем, й інтереси України для мене на першому місці”.

Список використаної літератури


  1. Модзалевский В. “Малороссийский родословник”.

  2. Лазаревський Г. “Київська старовина”

  3. Журавльова Т. “Нащадки мецената”

  4. Єварницький Д. “Історія запорізьких козаків”

  5. Житецький І. “Південно-західний відділ Географічного Товариства у Києві”

  6. Чикаленко Є. “Щоденник”

  7. Слабченко М. “Матеріали до соціально-економічної історії України”

  8. Хорунжий Ю. “Українські меценати”





Скачать файл (117 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации