Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции - Міжнародний менеджмент - файл n1.doc


Лекции - Міжнародний менеджмент
скачать (622 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc622kb.24.12.2012 05:54скачать


n1.doc

  1   2   3   4   5   6



Тема 1.Глобалізація економіки: можливості міжнародного бізнесу і завдання міжнародного менеджменту.

 

Сутність економічної глобалізації

 Глобалізація економічного розвитку випливає з гли­бокої взаємозалежності складових частин світового господарства, з його єдності та цілісності, що посилюється в умовах широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва й обігу, інтенсифі­кації інтеграційних процесів. Відбувається суперечливий процес глобального синтезу світового масштабу, який втягує у свій вир практично всі країни світу.

Цей розвиток не є односпрямованим, лінійним, який передба­чає створення єдиної й монолітної міжнародної економічної сис­теми. Поряд із глобальною інтеграцією проявляються дезінтеграційні тенденції, і не лише у світовому масштабі, а й у межах окремих країн. 

У сучасній літературі існує багато визначень терміну глобалізаціяГлобалізація - процес перетворення світової економіки в єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили і знань, поступальний розвиток  інтернаціоналізації.

Глобалізація - це посилення взаємозалежності національних економік, переплетення соціально-економічних процесів, що відбуваються у різних регіонах світу і спонукають фірми до пошуку кращих умов діяльності.

Рушійні сили глобалізації:

  • подолання нерівномірного розміщення сировинних і енергетичних ресурсів по території планети;

  • природно-кліматичні і економіко-географічні відмінності, що зумовлюють територіальний поділ праці, спеціалізацію країн і викликають розвиток і поглиблення взаємозв’язків між ними;

  • досягнення транспорту і комунікацій;

  • наростання відкритості ринків і міжнародних відносин;

  • прискорення темпів технологічних нововведень і виведення винаходів на ринок;

  • кооперація зусиль багатьох держав в екологічній сфері.

  • Гальмуючі фактори глобалізації:

  • відмінності соціально-економічних систем;

  • втручання держав в економіку і політика протекціонізму;

  • коливання обмінних курсів;

  • традиційні конфлікти;

  • ідеологічні розбіжності;

  • релігійні обмеження.

  • Ключові фактори глобалізації:

  • інтернаціоналізація;

  • етика;

  • підприємництво;

  • ділові комунікації.

 

Напрямки формування елементів глобальної економіки.

Пов'язаний із збутом товарів і послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, знач­ного зростання масштабів ви­робництва, з іншого - віднос­ного насичення потреб усере­дині країни на товари і послуги національного виробництва. На цій основі виникає постійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній та нату­рально-речовій формах.

Широкий вихід на світовий ринок у зв'язку з відсутністю в національному господарстві всієї гами засобів і предметів праці які б забезпечували безперервність і розширення процесу виробництва. У цьому неможливо й економічно недоцільно виробництво в межах окремих країн усієї номенклатурі товарів і послуг. Економічне вигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією.

Елементи глобальної економіки:

  • Міжнародна науково-технічна сфера

  • Сфера (система) міжнародного виробництва

  • Світовий ринок і міжнародна торгівля

  • Міжнародна валютно-фінансова система

Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано реалізуються у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау», патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг на­укової діяльності подвоюється приблизно кожні 10—15 років, а кількість науковців, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в 4 рази швидше, ніж загальна чисельність насе­лення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7—10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5—3 роки. Згідно з прогнозами, у XXI столітті науково-дослідною роботою буде займатися близько 20 % працездатного населення. На цій основі посилю­ватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зрос­татиме ефективність використання всіх ресурсів. Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажу ліцензій — майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Люк­сембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері виявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни.

Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію й нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігаючі технології. Відносно новим напря­мом диверсифікації міжнародної ліцензійної торгівлі є галузі об­числювальної техніки та засоби автоматизації, включаючи комплек­сно автоматизовані виробництва з використанням єдиних транс­портних систем та систем управління на базі ЕОМ.

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної еко­номіки викристалізовується нині на основі взаємодії трьох най­головніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного під­приємництва. Найвиразніше тут проявляється роль ТНК, спіль­них підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо. 

Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є між­народна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій — портфельні і прямі.

Портфельні інвестиції —це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку така форма міжнародного під­приємництва набула ще до Першої світової війни. Головним ін­вестором виступала Англія, яка була заінтересована в отриманні в такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор претенду­вав тільки на чистий доход фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед із допомогою банків чи ін­вестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні ін­вестиції занепали й відновилися лише в 60-ті роки.

Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю чи рема­нент або ж здійснюються з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні нових фірм (спіль­них підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакета акцій. У між­народній практиці прямі інвестиції широко застосовуються транс­національними корпораціями для виробництва готової промисло­вої продукції, видобутку сировини, розширення сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.

Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам та вільним економічним зонам. Спільні підприємства (СП) створю­ються в таких формах: акціонерні товариства, товариства з обме­женою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома головними ознаками: спільним майном, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку. Сфера діяльності спільних підприємств охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, ін­формаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і після продажне обслуговування, співробітництво в галузі фінансів, стра­хової справи, транспорту, туризму та ін. 

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух різноманітних ресурсів, що перемішуються між країнами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжнародної торгівлі в сучасному світовому економічному розвитк свідчать такі дані. 

Найважливіші тенденції в розвитку міжнародної торгівлі спри­чинені вирішальним впливом на її динаміку й структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбу­ваються в системі «наука—техніка—виробництво». Різко загост­рюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг, поси­люються регіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сег­ментація єдиного світового ринку; зростає інтерналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін з ме­тою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше проявля­ються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці від­носини на рівень простої форми обміну. 

Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так,  на розвинуті країни  припало 63,4% світового товарного експорту, в тому числі на Європейський Союз – 32,1; США – 15,6; Японію – 5,6; на Латинську Америку – 5,7; Центральну, Східну Європу й колишній СРСР – 2,5; Африку – 2,2; Середній Схід – 3,5; на Південно-Східну Азію – 15,5%. 

Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту. Головна і зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів.

Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансова система. В умовах карколомного розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб'єктів валютно-фінансових відносин, з'являються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10—15 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизні 150 трлн дол.

Найхарактернішими ознаками міжнародної валютно-фінансової системи є: наявність «плаваючих» валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських угод (1976 р.); диверсифікація ліквідних засобів унаслідок впровадження в обіг міжнародних спеціальних прав запозичення (СПЗ) та регіональних (євро) валют, підвищення ролі в міжнародних розрахунках валют провідних індустріальних держав (СІЛА, Японії, Німеччини, Англії, Франції); функціонування розгалуженої системи міжнародних фі­нансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ре­сурсів у світовому масштабі; створення світової телекомуніка­ційної мережі (СВІФТ), яка об'єднує міжнародну валютно-фі­нансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутних рис глобального характеру.   

Світові гроші — головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою фор­мою їх функціонального застосування. Міжнародну валютну систему складають два головні грошові блоки: резервні національні валюти та наднаціональні валюти. Головна функція міжнародної валютної системи —ефективне опосередкування платежів за екс­порт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.

У реальному житті процеси у сфері міжнародних валютно-кредитних відносин здійснюються стрибкоподібне, суперечливо, супроводжуються глибокими кризовими явищами національного, регіонального та світового масштабів, біфуркаціями системи між­народних валютно-кредигних відносин у процесі її формування як цілісності.

На основі всебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті економічні системи (як це було ще донедавна в ко­лишньому СРСР) трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення, інтегрування в глобальній економіці.

Сутність та головні етапи економічної глобалізації

Розглянемо принципові ознаки та характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття і форми прояву глобалізації в різних сферах економіки і суспільства слід наголосити насампе­ред на тому, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, пере­ходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферно-космічної цивілізації. Звідси випливають якісні та кількісні ознаки і показники, що харак­теризують розгортання даного процесу.

Серед найголовніших слід назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких — посилення відкритості націона­льних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації пра­ці. Водночас підвищується загроза глобальної ядерної катастрофи, настання парникового ефекту, втручання в природу людини шля­хом генної інженерії, клонування тощо. Окремі нації та держави поступово передають свої функції суб'єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому контролю наднаціональних органів. Формування так званого «світового села» («giobаl vі11аgе»), здавалось би, мало б сприяти більшій прозорості господарських трансакцій, але поки що відбуваються зворотні процеси за ефек­том «чорної скриньки».

Зростання світових комунікативних мереж за рахунок впрова­дження новітніх інформаційних технологій, систем електронного зв'язку спонукає до здійснення багатьох з них поза державним контролем.

Науково-технічні досягнення ведуть до скорочення витрат на здійснення міждержавних та міжфірмових господарських кон­тактів. Так, якщо вартість трихвилинної телефонної розмови між Нью-Йорком та Лондоном коштувала в 1930 р. 300 дол. (за курсом 1996 р.), то нині — лише один долар.

На авансцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які поряд із традиційними стають нині головними суб'єктами світогосподарських процесів.

Таких нових суб'єктів вісім:·    міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, МОП, СОТ);

  • країни «великої сімки»;

  • регіональні організації, яких налічується близько 60;

  • багатонаціональні корпорації (майже 50 тис.);

  • інституціональні інвестори (пенсійні фонди, страхові компанії);

  • неурядові організації;

  • великі міста;

  • окремі видатні особистості (науковці — Нобелівські лауреати, університетські рофесори, відомі фінансисти, підприємці та ін.).

Щодо значення великих міст, то досить згадати, що, напри­клад, в одному лише Токіо виробляється вдвоє більше товарів і послуг, ніж у всій Бразилії.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли зростаюча кількість суб'єктів світогосподар-ських зв'язків не має певної державної належності.
Таким чином, глобалізація стає постійно діючим фактором і внутрішнього, і міжнародного економічного життя.

Існує два головні підходи стосовно етапів розвитку економічної глобалізації. Згідно з першим, вона розпочалась ще до періоду великих географічних відкриттів у формі млявоплинної глоба­лізації, коли економічні відносини між державами мали спо­радичний, дискретний характер, обмежуючись окремими локаль­ними аренами і територіями. До середини XIX ст.глобалізація переходить у стадію повільного прогресування, коли формується світовий ринок, розвивається міжнародний поділ праці, вима­льовується профіль спеціалізації окремих країн і регіонів. На­ступний етап (середина XIX ст. — 80-ті роки XX ст.) дістав назву структурної глобалізації, що пов'язана з економічним переділом світу, розпадом світового господарства на протилежні системи та їх єдиноборством. Нарешті, послідовна форма глобалізації розви­вається в умовах єдиного ринкового світового господарства як об'єктивний процес і важлива ознака постіндустріальної циві­лізації.

Другий підхід пов'язує генезис глобалізації з останньою чвертю XX ст., коли вона стає визначальним фактором як національного, так і міжнародного розвитку, перетворюється на домінуючу тен­денцію світогосподарських процесів.

Розгортання процесу глобалізації вирізняється суперечливим впливом на національні економіки та на весь перебіг сучасного світового господарського розвитку.

З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різ­номанітних ресурсів, їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого —глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпу­лювання величезними фінансовими й інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн із низькими і середніми доходами.

Таким чином, за незаперечних переваг слід ураховувати не­однозначність, різноспрямованість впливу глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного виробництва. В процесі глобальних структурних трансформацій, що поступово поширю­ються на світовий економічний простір, перевагу отримують галузі обробної промисловості та сфери послуг. Сюди ж здійснюється перелив капіталу і кваліфікованої робочої сили. Водночас інші галузі відчувають гострий дефіцит факторів виробництва, поси­люється їх депресивний стан (наприклад, вугільна промисловість).

Іншим наслідком глобальних структурних змін стає процес деіндустріалізації, який розпочався ще в 70-ті роки XX ст. під впливом світової енергетичної кризи («голландська хвороба» де­індустріалізації). Нині позитивним проявом деіндустріалізації мож­на вважати розвиток сервісної економіки, ноосферизацію вироб­ництва, виникнення космічних технологій, поступовий перехід до неоекономіки, до постекономічних форм суспільства. Негативний аспект деіндустріалізації полягає в загрозі повернення до заста­рілих, традиційних, архаїчних структур господарства в ряді країн, що розвиваються, та в перехідних економіках внаслідок їхньої неконкурентоспроможності та слабкості власної ресурсної бази економічного розвитку.

Промислово розвинуті країни отримують найвідчутніші ди­віденди від глобалізації. Шляхом торгівлі, інвестицій, доступу до зовнішніх джерел ресурсів глобалізація полегшує заміну низько-кваліфікованої робочої сили за рахунок тих чи інших країн. Пи­тома вага такої робочої сили в загальних витратах зростає за рахунок скорочення торговельних витрат, страхування рівня зар­плати і доходів. Тим самим у цих країнах скорочується податкова база і водночас зростає попит на соціальні гарантії при падінні можливостей щодо їх забезпечення.

Отже, основними наслідками глобалізації в індустріальне роз­винутих країнах світу є такі. По-перше, змінюються підходи до розробки і здійснення торговельної, промислової та конкурентної політики. По-друге, зростання внутрішньофірмових трансакцій ускладнює реалізацію економічної й податкової політики. По-третє, уряди натрапляють на труднощі електронного управління трансакціями, оскільки зв'язок зростаючого глобального ринку з географічною територією дедалі послаблюється. По-четверте, уря­дам стає важче реалізувати цілі соціального добробуту, адже мо­більність капіталу зменшує ефективність трудового законодавства і стандарти праці[1].

 

Періодизація розвитку міжнародного бізнесу.

1.Комерційна ера (1500 - 1850 рр.)[2].

 Починається з часів великих географічних відкриттів  і закінчується серединою 19ст.

Передумови розвитку міжнародного бізнесу.

Пошук величезних особистих вигод, пов’язаних з торгівлею колоніальними товарами в Європі, був потужною рушійною силою, яка визначала розвиток базової форми міжнародного торгівлі. Ризики цього бізнесу були також надзвичайно великими (пов’язані з далекими морськими подорожами), але сама можливість отримання  прибутків, що набагато перевищували затрати, залучала  в цей самий перший міжнародного бізнес все нові і нові покоління підприємців.  Паралельно з ним розвивалась досить велика сфера, яку сучасною мовою можна було б назвати бізнес-сервісом власне міжнародного бізнесу - від інвестиційного і страхового (фінансування торгових експедицій і страхування їх) до інфраструктур  (розвиток складського і транспортного господарства). Вагомий імпульс отримала промисловість європейських країн: від суднобудування і металообробки до переробки заморської сировини (передовими країнами щодо розвитку міжнародного бізнесу були Англія, Голландія, Іспанія, Німеччина, Франція).

   Принципова відмінність міжнародного бізнесу полягає в 2 головних обставинах:

1)жорсткий вплив взаємовідносин країн на можливість і ефективність ведення бізнесу між фірмами;

2)підтримка, яку уряд країни надає власним підприємцям в їх зарубіжній діяльності.

   Значення ери комерції для міжнародного менеджменту.

   Ера комерції вперше поставила перед підприємцями розвинутих європейських держав наступні ключові питання міжнародного мен-ту (як системи управління міжнародного бізнесом):

   -чи є економічний сенс переносити підприємницьку активність і ризики із національного середовища за рубежі держави і чи можуть бути оцінені раніше відповідні прибутки і (або) збитки?

   -від яких основних факторів реально залежить прийняття таких рішень?

   -наскільки є вільним бізнес у своїх рішеннях і діях від політики своєї держави, чи може він розраховувати на її підтримку (враховувати протидію)?

   -що потрібно враховувати, передбачати і здійснювати під час ділових операцій на “чужій території” в інтересах забезпечення довгочасної прибутковості цих операції і безпеки їх ведення?  

2.Ера експансії (1850-1914 рр.)

Передумови ери експансії.

 Здійснюється остаточне оформлення і структуризація колоніальних імперій на фоні бурхливого розвитку європейських країн, а пізніше США, викликаного промисловою революцією початку 19 ст. і наступними досягненнями технологічного розвитку. Перехід від вивозу екзотичних заморських товарів до видобутку сировини і систематичного плантаційного господарства в колоніальних регіонах як більш вигідних і економічно перспективних сфер зарубіжного бізнесу.

Конкурентні переваги розвинутих європейських держав грунтувались на дешевій сировині, що вироблялась в колоніях.  Це спонукало необхідність надходження інвестицій  у розвиток колоніальної сировинної індустрії. Одночасно зростала роль державного колоніального управління: захисту колоній від зовнішньої загрози і збереження самого колоніального режиму вимагали  від метрополій  узгоджених дій влади і національного бізнесу на території колонії. Оскільки в нього почали залучатись маси робітників-туземців, а вивіз в колонії кваліфікованої робочої сили із метрополій був економічно невигідним, то гостро встали питання урахування місцевих культурних особливостей, освіти і соціальних проблем місцевого населення.

Також відбувається інтенсивний розвиток внутрішньоєвропейського міжнародного бізнесу. Різні темпи розвитку європейських держав у цей період, різниця в забезпеченості природними ресурсами, різний рівень освіти населення і інші подібні фактори дозволили виділити, з одного боку, країни-виробники промислової продукції і з, іншого боку, країни-ринки для цієї продукції (останні у багатьох випадках виробляли дешеву с/г продукцію).

Також - це епоха безперервних торговельних війн між країнами. Цікавим наслідком цього став розвиток виробничих підприємств і філій за кордоном.

Розвивався і міжнародний фінансовий сервіс, міжнародний транспорт.

Значення ери експансії для міжнародного бізнесу.

У цей період досить точно визначились головні мотиви міжнародного бізнесу, що збереглись і до наших днів:

  • використання більш ефективних ресурсів (сировинних, природних, енергетичних);

  • розширення ринків збуту;

  • нові поля застосування (використання) вільних фінансових ресурсів;

  • використання сприятливих умов місцевого законодавства (податкового, митного і т.д.).

 

3.Ера концесій (1914-1945 рр.)

Характеристика.

Якісно змінилась роль найбільших компаній, які оперували на колоніальних ринках. Не залежно від того, чи йде мова про відому United Fruit, бельгійцях в Конго чи перших нафтових концесіях на Середньому Сході, кругом відповідні компанії-концесіонери перетворюються в автономні економічні держави, що здійснюють виробничі, торгові, освітні, медичні, транспортні, поліцейські функції не лише для своїх робітників, але часто і для всіх жителів районів, що належать до концесій.

Відбувається формування на концесійних підприємствах значного прошарку туземних менеджерів середньої ланки, яких спеціально навчали, зачасту - на підприємствах і в навчальних закладах самої метрополії. Одночасно зростала і національна свідомість колоніальних народів.

Щодо міжнародного бізнесу в неоколоніальній сфері варто відмітити декілька найбільш характерних моментів. Перший - поразка Німеччини у  Першій світовій війні і відповідно перерозподіл світових ринків. Другий - Велика депресія 1929-1932 рр.: вона з усією гостротою поставила питання про ефективність міжнародного бізнесу у порівнянні з внутрішньодержавним, і інтернаціоналізація використання людських ресурсів (що характерна для ери глобалізації) вперше заявила про себе саме в ці роки. Відмічені перші масові міграції робочих із Азії, Африки і Латинської Америки на підприємствах країн Заходу. Виникнення двох сильних тоталітарних режимів (в СРСР і Німеччині) показало досить ясно значні можливості державного управління зовнішньоекономічною діяльністю, але одночасно і всі слабкі риси держави як “міжнародного підприємця”.

Значення ери концесій для міжнародного бізнесу.

Концесійна ера підготовила грунт для самовизначення колоніальних і напівколоніальних країн в економічному аспекті, а Друга світова війна надала значний політичний імпульс цим процесам. З іншого боку, такі явища, як інтернаціоналізація світового ринку робочої сили і загострення суперництва на світових ринках сировини, напівфабрикатів і готових виробів, головні учасники якого прагнуть придбати конкурентні переваги, використовуючи можливості все більш складної структури міжнародного бізнесу, означали просунення не лише до наступної ери національних держав, але й до глобалізації бізнесу в цілому.

 

4.Ера національних держав (1945-1970 рр.)

Особливості розвитку міжнародного бізнесу.

Два головних напрямки розвитку міжнародного бізнесу: по-перше, становлення і бурхливий розвиток десятків нових національних держав, що отримали в наслідок концесійної ери у певному розумінні розвинутий економічний базис і деяку кадрово-технологічну структуру. З другого боку  - і всі недоліки колоніального господарського розвитку: від монопродуктових економік до тяжких фінансових проблем. Це стало початковим поштовхом значному розвитку  міжнародного  бізнесу: незалежні держави проводили активний пошук ринків збуту традиційних продуктів свого експорту і були активними реципієнтами для будь-яких інвестицій. Це стало поштовхом розвитку міжнародного ринків капіталу, появі і розвитку ряду нових фінансових інструментів, зростанню сфери міжнародного аудиту та консалтингу.

З іншого боку, наймогутніші американські корпорації, використовуючи переваги домінуючого положення США у післявоєнний період, вперше практично здійснили прорив до мультинаціонального бізнесу, тобто до якісно нового ступеня розвитку міжнародного бізнесу фірми, коли весь світ стає, по суті, ареною її конкурентної боротьби і сферою фірмових інтересів. У 60-70 роки їх догнали і перегнали європейські та японські суперники. Завоювання ринків товарів та послуг завжди опосередковується, і в свою чергу опосередковує ще більш жорстку боротьбу тих же суперників на міжнародного, регіональних та національних ринках капіталів, технологій, робочої сили, інформації і т.д.

Реальне просування національної економіки до ефективного виробництва і сфери послуг потребує певного комплексу, що називається “пакет розвитку”, що включає: технології, капітал, інформації, кваліфікацію і компетентність персоналу, консалтингову підтрмку та ін. Але отримати це “відразу і разом”, у 70-ті роки було складно, тому країни, що розвивались і їх фірми брали різні елементи пакету в різних країнах і у різних фірм, роблячи його “оптимальним для себе”. Оскільки для реального мультинаціонального бізнесу весь світ - поле його ділової гри, то формування такого пакету для власних цілей або в інтересах партнерів тут можна здійснювати найбільш ефективно.

Початок глобалізації міжнародного бізнесу.

Подальший розвиток мультинаціональності в міжнародного бізнесі, з зовнішньої точки зору, йшов шляхом зростання кількості МНК, хоча в 70 і 80-ті роки спостерігається якісний прорив: в число найбільших МНК входять фірми країн, що розвиваються і знаходяться на різних ступенях розвитку: Південна Корея, Філіппіни, Індії, Тайваню і т.д. Але внутрішній зміст цього процесу як раз і підготував перехід міжнародного бізнесу до найвищої точки його розвитку - глобалізації.

Якщо в минулому МНК вирішували відносно прості задачі виробництва і дистриб’юції товарів, то за останні десятиліття вони почали вирішувати набагато складніші і глобальніші задачі: С.Ронен визначає їх як створення і використання сітки мультинаціонального обслуговування, що включає банки, рекламні агентства, консалтингові фірми, університети, заклади охорони здоров’я і т.д., які опираються на глобальну комп’ютеризацію. У даному випадку не має значення, до якої країни належить той чи інший елемент сервісу - мультинаціональність не тому космополітична, що у неї “немає вітчизни” (в кінці кінців Intel все ж таки американська фірма, як Sony - японська, а Siemens - німецька), а тому, що вона не може дозволити (за інших рівних!) замінити ефективність патріотизмом.

Формуючи власну сітку мультинаціонального обслуговування, кожна МНК розглядає її як власну гарантію ефективності бізнесу, а той факт, що в кінцевому підсумку ці сітки зливаються  в глобальну сітку, просто збільшує ефективність системи в цілому.

Фактори розвитку міжнародного бізнесу.

Фірмовий бізнес потребує різних рівнів міжнародності в залежності від двох головних факторів. Якщо розглядати бізнес фірми із країни А в країні Б, то факторна структура буде наступною.

По-перше, рівень міжнародності бізнесу фірми залежить від глибини її залучення в бізнес у країні Б. Якщо мова йде про разові продажі товару через експортно-імпортну фірму самої країни А, то це найнижчий рівень залучення практично не відображає ніякої потреби і міжнародній складовій бізнесу - адже такі операції не відрізняються від продаж і розрахунків з іншими фірмами, а вся міжнародного складова має місце в офісі експортно-імпортної фірми і прихована від виробника.

Інша справа, якщо фірма розпочала виробництво у країні Б, найняла місцевий персонал, розвернула дистриб’ютерську сітку (або вступила у співпрацю) і т.д. Тут максимально проявляється міжнародність: від мовних питань до місцевого податкового законодавства і від репатріації валютного прибутку до участі у місцевих соціальних акціях. Зрозуміло, що між цими двома полюсами лежить цілий ряд послідовних ступенів розвитку міжнародності.

По-друге, міжнародність залежить від рівня культурної подібності країн А і Б. Якщо А - це Франція, а Б - Італія, то належність обох країн не просто до Європи, а до одного кластеру європейських романських (латинських) країн, дозволяє визнати високий рівень взаєморозуміння і міжнародна адаптація відповідного менеджменту у культурному (самому складному ) аспекті буде досить простою. Але якщо А - це Франція, а Б - Україна, то справа виглядає суттєво складнішою.  І зовсім високий рівень міжнародності потребується у парі “Франція - Японія”, якщо брати до уваги культурні відмінності.

Роль ери національних держав.

Ера нац. держав дала вагомий поштовх розвитку міжнародного бізнесу і зробила його сферою весь світ, в якому перестали існувати закриті системи типу “метрополія-колонія”. Одночасно міжнародного бізнес вийшов на якісно новий рівень розвитку і тому потребував якісно нову систему управління.

Широта оперування бізнесу у всьому світі робить неадекватною вимогам глобальної ефективності фірмового бізнесу попередню формулу “управління зарубіжними операціями”, або “управління ЗЕД”. Потрібна заміна формулою “міжнародний менеджмент”. А той факт, що найпершими це зрозуміли МНК, обумовлений природою МНК - вони першими вийшли на самий високий рівень міжнародності і за глибиною залучення, і за культурним фактором, оскільки глобальна ефективність фірми ( а вона і є головна ціль ) вимагає абсолютної свободи вибору форми діяльності у будь-якій країні і абсолютну свободу вибору самої країни.

 

5.Ера глобалізації (починаючи з 70 рр. 20 ст.)

 

Цей період розвитку цивілізації взагалі і міжнародного бізнесу зокрема проходить під знаком  революційних технологічних змін, за якими йдуть економічні, соціальні і політичні зміни. Комп’ютерна революція і значний розвиток телекомунікацій практично змінили обличчя всіх традиційних технологій шляхом виведення їх на якісно новий рівень.

Сьогодні на Землі практично не залишилось закритих для міжнародного бізнесу зон і тем.

Реальна глобалізація характеризується тим, що міжнародного економічні зв’язки охопили практично всі країни планети і кожна з них залежить від міжнародного бізнесу. Наслідки цього двоякі: з одного боку, країна може користуватись всіма благами, не відчуваючи негативних наслідків відсутності в неї тих чи інших ресурсів, можливостей і т.д. Але, з іншого боку, природною платою за це є і суттєва залежність країни від стану світових ринків в цілому: не можна користуватись лише благами інтеграції в світову економіку, доводиться одночасно нести і ризики цього процесу (світова фінансова криза 1998 р.).

Контраверсійність глобалізаційного та цивілізаційного розвитку[3].

Починаючи з 60-х років XX ст., ще однією проблемою навколо якої точаться серйозні суперечки в суспільній науці, стала проблема цілісності світу. Як наслідок, виникла нова дискусія між прихильниками глобалізаційного та цивілізаційного підходів. У межах цієї дискусії відбувалось остаточне становлення цивілізаційної теорії, якій її опоненти — глобалісти — традиційно закидали локалізм і партикуляризм. Прихильники цивілізаційної теорії, навпаки, стверджували, що неврахування істотних відмінностей між людськими цивілізаціями призводить до примітивного та спотвореного розуміння світу. Водночас треба зауважити, що цивілізаційна теорія не є єдиною, а зміст її теоретичних концепцій залежить від розуміння їх авторами поняття цивілізація[4].

Це поняття увів у науковий обіг Мірабо, який ужив його в трактаті "Друг людини". Тоді це поняття означало щабель розвитку культури, стадію розвитку людського суспільства, протилежну дикунству та варварству. В європоцентричному світі XVIII—XIX ст. цивілізованими вважались власне європейці, як суспільство, що динамічно розвивалось, а взаємини між людьми базувались на раціональному мисленні особи (яка визнавалась найвищою цінністю) та доброчинності. Характеризуючи загальноприйняте у той час розуміння, А. Назаретян підкреслив, що "сто років тому майже всі, кому було знайоме поняття "людство", розуміли під ним виключно носіїв європейської культури"1. Суспільний прогрес відсталих народів узалежню-вався від запозичення цінностей передової європейської культури, яка виконувала цивілізаторську функцію планетарного масштабу. Загалом превалююче у науці розуміння поняття "цивілізація" зводить його до низки соціокультурних особливостей, якими характеризуються людські спільноти.

А. Тойнбі у праці "Дослідження історії", категорично заперечив ідею про єдність цивілізації. На його думку, найважливішим аргументом, що "сприяє цій хибній теорії, є та очевидна істина, що наша західна цивілізація накинула сіть своєї економічної системи мало не на цілий світ, і економічна уніфікація на західний взірець спричинила, на цій основі, і політичну уніфікацію, яка зайшла досить-таки далеко"[5].

Реально світ складається з відносно великої кількості самодостатніх цивілізацій, між якими досить мало спільного. Спочатку А. Тойнбі виділяв 21 цивілізацію, але пізніше зменшив їх кількість до 13. Поруч із ними існує величезна кількість примітивних суспільств, які "живуть порівняно недовго, вони розселяються на обмеженому географічному просторі й об'єднують не так багато людських створінь"[6].

Кожна цивілізація розвивається самостійно та проходить при цьому стадії: виникнення, зростання, надламу та розкладу. Процеси розвитку цивілізацій не відбуваються паралельно, що є основною причиною нерівномірності світового розвитку та уза-лежнення і підкорення одних народів іншими.

Великі держави, які підпорядкували власному політичному пануванню весь географічний ареал цивілізації (наприклад, Римська імперія), є ознакою занепаду та початку її розкладу. Вони, на його думку, "є останніми витворами панівних меншин у занепалих суспільствах умирущих цивілізацій. Свідома мета цих меншин — зберегти себе шляхом підтримання піду-палої життєздатності суспільства"[7]. Ця мета ніколи не досягається, але великі держави, точніше їх інституції (політичні, економічні, духовні та інші), стають надбанням нових цивілізацій, які запозичують їх для власного розвитку.

У 1993 p., на сторінках журналу "Foreign Affairs" С. Хантинґ-тон опублікував статтю "Зіткнення цивілізацій", у якій виклав основні положення своєї теоретичної концепції, яка мала стати "більш застосовним і зручним знаряддям для інтерпретації подій на міжнародній арені, ніж інші парадигми"3. У 1994 р. він видав однойменну книжку, основною метою якої була досить докладна аргументація його наукової концепції. Стаття і книжка викликали численні дискусії та контроверсійні точки зору щодо його теорії.

На думку С. Хантинґтона, класична теорія міжнародних відносин (він має на увазі — державоцентризм) досить правильно та логічно пояснювала міжнародні відносини до кінця XX ст. Однак після руйнування біполярної міжнародної системи вона "не надається для розуміння відмінностей між глобальною політикою після холодної війни і перед нею. Ці відмінності, однак, існують, а в кожній історичній епосі держави інакше реалізують власні інтереси. У сучасному світі вони щораз частіше де-фініюють їх у цивілізаційних категоріях. Вони співпрацюють і створюють союзи з державами з подібною культурою і частіше бувають у конфлікті з країнами з інших культурних кіл"1. Основна гіпотеза Хантинґтона полягає в тому, що в сучасних міжнародних відносинах стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства. Широкі маси населення, розчаровані в ідеології, повертаються до своїх фундаментальних основ, таких як релігія, мова, історія, суспільні цінності й традиції, інституції. Тобто вони намагаються відновити культурну окремішність, що вимагає виділення і навіть протиставлення іншим народам.

С. Хантинґтон рішуче стверджує: "Модернізація не тотожна до вестернізації і не призводить ні до виникнення універсальної цивілізації, ні до вестернізації незахідних суспільств". Єдиним наслідком намагання нав'язати універсалістські цінності іншим народам є зростання антизахідних настроїв та фундамен-талізму, що виражається у міжнародних конфліктах і розгортанні "хвилі" тероризму в країнах Заходу. Як і постмодерністи, С. Хантинґтон вважає, що не існує єдиного шляху розвитку, а західна суспільна модель прогресу — не є еталоном. В основі будь-якої цивілізації завжди лежать її духовні начала. Вони випливають із системи суспільних морально-етичних норм поведінки, що у релігії сформульовані у вигляді певних правил і табу. Такі норми відзначалися найбільш сталим впливом на розвиток культури (у тому числі і матеріальної) та поведінки людини, що відноситься до певної етнорелігійної спільноти.

Власне, використовуючи як критерії особливості розвитку духовної культури та релігії окремих людських спільнот, він виділив дев'ять великих цивілізацій, що складають собою людство: західну (атлантичну), православну (східнослов'янську), ісламську, китайську, індуїстську, латиноамериканську, африканську, японську, буддистську.

Найважливішими серед визначених цивілізацій у сучасному світі С. Хантинґтон вважає такі:

 1. Західну (або атлантичну), що спирається на цінності європейської культури, представлені також у масовій американській культурі, а її морально-етичні принципи ґрунтуються на християнстві.

 2.Ісламську, притаманну, передусім, арабським, але також й іншим мусульманським країнам, які спираються на культуру Сходу та ісламський фундаменталізм.

 3.Китайську, що базується на традиційних цінностях конфуціанства, яке розуміють не лише як релігію, але й як філософське вчення.

 4.Східнослов'янську, побудовану на православ'ї та російській культурі.

 С. Хантинґтон бачить зміст сучасних міжнародних відносин у боротьбі та суперництві між цими цивілізаціями, а майбутнє — у зіткненні між атлантичною цивілізацією, з одного боку, та ісламською й китайською — з іншого. Він досить песимістично оцінює перспективи західноєвропейської цивілізації, оскільки, незважаючи на те, що США та країни Західної Європи сьогодні продовжують домінувати, тим не менше "їх участь у світовій політичній, економічній та воєнній могутності знижується порівняно з іншими цивілізаціями"[8].

У XXI ст., на його думку, міжнародна система складатиметься з найрозвиненіших держав, навколо яких групуватимуться інші держави, що належать до одного типу цивілізації. Він стверджує, що нові лінії розподілу географічного простору між світовими цивілізаціями у XXI ст. стануть зонами надзвичайно гострих і кривавих конфліктів, які відбуватимуться на периферії відносно замкнених і ворожих одна одній цивілізаційних підсистем.

Ідея, що пов'язує міжнародні відносини з культурними просторами, досить цікава, хоча її можна критикувати за надмірне узагальнення таких цивілізацій, ігнорування значної різниці у рівнях розвитку та інтересах країн і народів навіть у межах однієї морально-етичної системи цінностей тощо. Теоретичні концепції А. Тойнбі та С. Хантинґтона, зрештою, не є вичерпними стосовно цивілізаційного підходу в теорії міжнародних відносин. Ціла низка теорій ґрунтується на відмінному від традиційного розумінні поняття "цивілізація".Зокрема, Д. Уілкінсон вважає його тотожним соціальній основі суспільства. У його працях цивілізація трактується як соціальна система держави, а її центрами є великі міста. Вплив міського середовища певними концентричними колами розходиться по території країни і є сильнішим поруч із великими містами. Взаємодія між цивілізаціями, на його думку, забезпечується системою соціально-політичних зв'язків великих міст, які є найважливішими чинниками у міжнародних відносинах.

Інший американський політолог В. Каволіс вважав, що поняття цивілізації взагалі варто виносити за межі її соціокультур-ної основи. Цивілізація, у його розумінні, є певною спільнотою людей, яка може ідентифікуватись чи самореалізуватись лише в системі комунікаційних зв'язків. Необхідною умовою існування і розвитку людської цивілізації В. Каволіс назвав засвоєння нею "загальних" універсалій, тобто системи суспільних цінностей (наприклад, прав людини), завдяки яким спільнота може брати участь у світових взаємодіях.

Е. Тоффлер бачить основу цивілізацій не у сфері культури, а в економічному типі суспільства. У працях, найважливішими серед яких є "Шок майбутнього", "Доповідь про екоспазм", "Метаморфози влади" і "Третя хвиля", він обґрунтовує концепцію переходу людства до нового економічного типу — "надіндустрі-альної", чи "інформаційної", цивілізації.

Е. Тоффлер вважає, що в історії людства послідовно відбулося три економічні революції: аграрна, промислова та інформаційна, кожна з яких передувала виникненню нового суспільства.

Промислова революція здійснила небачений переворот у суспільному житті та призвела до створення індустріальної цивілізації, її економічною базою стала ринкова економіка, яка визначила політичну та культурну структуру суспільства. На його думку, "систематично поєднуючи між собою мільярди людей, ринок створив світ, у якому ніхто не міг незалежно контролювати свою долю — ні індивід, ні держава, ні культура. Він приніс із собою віру, що інтеграція в ринок — це "прогрес", тоді як самодостатність — це "відсталість". Він розповсюдив вульгарний матеріалізм та віру, що економіка та економічна мотивація є головними силами в людському житті. Він стимулював погляд на життя як на послідовність договірних операцій і на суспільство як на щось, пов'язане "шлюбним контрактом", або "суспільним контрактом"[9].

Держави промислової цивілізації характеризувались постійною експансивністю, оскільки їх економіка не могла існувати без зовнішніх ринків сировини і збуту. її логічним виразом стало створення системи імперіалізму, що базувалась на експлуатації колоній. Економічний зміст імперіалізму полягав у тому, що він "висмоктував сировину... переробляв її й дуже часто ввозив виготовлені з неї товари назад у колонії з величезним прибутком"2. Крах колоніальних імперій у 50—60-х роках XX ст. зробив інформаційну революцію неминучою, оскільки економічна основа індустріального суспільства була безповоротно зруйнована.

Інформаційна революція, що розпочалась у 70-х роках XX ст. (її свого часу ще називали науково-технічною революцією (НТР)), триває і досі. Е. Тоффлер вважає, що їй притаманні демасифі-кація суспільного виробництва, різке зростання значення невиробничого сектору (насамперед, науки та сфери обслуговування). Але найважливішим наслідком цих процесів стане створення нового економічного базису суспільства, яким буде поява виробника-споживача. Йдеться про те, що все менше часу та суспільної енергії затрачається на виробництво товарів масового вжитку і щораз більше їх виробляється для власного споживання. Результатом цього є суперечливі світові економічні процеси, які, з одного боку, визначаються подальшою глобалізацією, але з іншого — формуванням економічно самодостатніх суспільств.

Унаслідок створення нового економічного базису з'являється принципово інше суспільство — нова інформаційна цивілізація. На відміну від попередньої, що створювалась потужними торговими та фінансовими потоками, нова цивілізація формується завдяки глобальним інформаційним мережам, у яких кожен споживач може користуватись інформацією, потрібною лише йому. Сила нової цивілізації полягатиме у володінні знанням та вмінні його адекватно застосовувати. Ці зміни неминуче відобразяться в усіх сферах життя людини, за відносно короткий час трансформуючи усталені стереотипи і звичні суспільні інституції. Інформаційна цивілізація, "кидаючи виклик старій, знизить роль національних держав і дасть поштовх розвиткові напівавтономних економік у постімперіалістичному світі".

Е. Тоффлер стверджує, що через факт нерівномірного розвитку країн світу різні типи цивілізацій змушені співіснувати між собою. Більш прогресивні цивілізації потребують простору і витісняють відсталіші. Зокрема, сільськогосподарські цивілізації витіснили кочові, індустріальні — сільськогосподарські. Виникнення нової цивілізації, за твердженням Е. Тоффлера, супроводжуватиметься внутрішньою "суперборотьбою", де прихильники нової цивілізації виступатимуть під гаслами: демасифікації, транснаціоналізму, екологізації та фундаментальних перетворень політичної влади. На його думку, в найближчі десятиріччя людство стане свідком і учасником "титанічної боротьби за владу між прихильниками глобальної та національної концепцій економіки, битви за інститути регулювання на світовому ринку капіталу. Ця боротьба відобразить протиріччя між помираючим індустріальним порядком і новою глобальною системою створення матеріальних цінностей"[10].

Цивілізаційні теорії досить різноманітні, але спільною рисою для них є те, що, на відміну від концепцій класичної школи, вони намагаються пояснювати міжнародні відносини через розуміння фундаментальних основ існування і розвитку людського суспільства. Ця ідея досить продуктивна, хоч її прихильникам можна закинути надмірне узагальнення людських спільнот та ігнорування значних відмінностей між країнами і народами, які спостерігаються навіть у межах однотипних суспільств.

Глобалізація та сучасна криза

 Світова економіка вже одного разу бачила крах глобалізації. Епоха золотого стандарту з її мобільністю капіталу та вільною торгівлею раптово наблизилась до завершення в 1914 році, й її не змогли повернути до життя після Першої світової війни. Чи станемо ми свідками аналогічного глобального економічного розпаду?

Це не надумане питання. Хоч економічна глобалізація принесла безпрецедентний рівень добробуту розвиненим країнам та мала сприятливі наслідки для сотень мільйонів бідних робітників у Китаї та інших країнах Азії, вона побудована на неміцному підмурку. На відміну від внутрішніх ринків, які, зазвичай, спираються на внутрішні регулюючі та політичні інститути, глобальні ринки поки що погано оснащені. Так, не існує ані глобального антимонопольного органу, ані глобального кредитора останньої інстанції, ані глобального регулятора, ані глобальних гарантій, ані звичайно ж, глобальної демократії. Іншими словами, світові ринки страждають від слабкого управління, а отже й від низької легітимності в очах людей.

Останні події загострили актуальність цих питань. Виборча кампанія в Сполучених Штатах підкреслила слабкість підтримки вільної торгівлі в наймогутнішій державі світу. Іпотечна криза показала, як відсутність міжнародної координації та регулювання може посилити природну крихкість фінансових ринків. Зростання цін на продукти харчування виявило зворотну сторону економічної взаємозалежності без глобальних трансфертів та компенсаційних схем.

Тим часом, зростання цін на нафту привело до підвищення транспортних витрат, що примусило аналітиків задуматися про те, чи підходить до кінця епоха переміщення виробництва за кордон. Звичайно ж, існує загроза зміни клімату, що насувається, яка цілком може бути найсерйознішою загрозою, з якою коли- небудь стикався світ.

Тож якщо глобалізація знаходиться в небезпеці, хто є її реальними ворогами? Був період, коли глобальні еліти могли втішати себе думкою, що опозиція світового торгового режиму складається з агресивних анархістів, корисливих протекціоністів, профспілкових працівників та неосвіченої, хоча й ідеалістично налаштованої молоді. Тим часом, вони вважали себе прогресивно мислячими, тому що розуміли, що підтримка процесу глобалізації була найкращим засобом проти убогості й нестабільності.

Але на зміну цьому самовпевненому відношенню прийшли сумніви, питання та скептицизм. Залишилися в минулому демонстрації протесту й масові рухи проти глобалізації. Натомість зростаюча кількість традиційних економістів ставлять під сумнів нібито безперечні переваги глобалізації.

Пол Семюелсон — автор одного з кращих підручників з економіки післявоєнної епохи — нагадує своїм колегам-економістам, що Китай, цілком можливо, має вигоду з глобалізації за рахунок США; Пол Кругман — один з найвидатніших теоретиків з питань міжнародної торгівлі — заявляє, що об’єми торгівлі з країнами з низьким рівнем прибутків вже не настільки незначні, щоб не впливати на нерівність; Алан Блайндер, колишній віце-президент Федерального резерву США, занепокоєний тим, що переміщення виробництва за кордон призведе до безпрецедентних змін для робочої сили США; Мартін Вулф — оглядач Financial Times та один з найбільш відвертих прихильників глобалізації — пише про своє розчарування в результатах фінансової глобалізації, а Ларрі Саммерс — голова Казначейства США та «містер Глобалізація» адміністрації Клінтона — розмірковує про небезпеку ослаблення національних правил та норм і необхідність міжнародних трудових стандартів.

Хоча ці побоювання не можна порівняти з фронтальним наступом з боку Джозефа Стігліца — лауреата Нобелівської премії з економіки, проте вони, являють собою дивну зміну інтелектуального клімату. Більш того, навіть ті, хто ще не зовсім занепав духом, часто істотно розходяться у думках відносно напряму, в якому на їхню думку, має рухатисяглобалізація.

Наприклад, заслужений прихильник вільної торгівлі Джагдіш Бхагваті та Фред Бергстен — директор Інституту міжнародної економіки Петерсона, які виступають на підтримку глобалізації, відкрито заявляють, що критики сильно перебільшують проблеми глобалізації та недооцінюють її переваги. Але їхні дебати відносно достоїнств регіональних торгових угод (Бергстен — за, Бхагваті — проти) є такими ж палкими, як їхня незгода з вищезазначеними авторами.

Жоден із цих інтелектуалів, звичайно ж, не проти глобалізації. Вони хочуть не повернути процес глобалізації назад, а створити нові інститути та механізми компенсації на національному або міжнародному рівнях, які зроблять глобалізацію більш ефективною, справедливою й стійкою. Їх пропозиціям в області економічної політики часто бракує ясності (якщо вона взагалі існує), між ними не спостерігається практично ніякого консенсусу. Але конфронтація з приводу глобалізації явно перемістилася з вулиць на сторінки фінансової преси та кафедри дослідницьких центрів.

Дуже важливо, щоб прихильники глобалізації зрозуміли це, оскільки вони часто поводяться так, наче «інша сторона» все ще представлена протекціоністами й анархістами. Сьогодні питання вже не в тому: «ви за чи проти глобалізації?», а у тім, «якими повинні бути правила глобалізації?» Реальними противниками для прихильників глобалізації сьогодні є не молоді люди з камінням у руках, а такі ж інтелектуали, як вони самі.

Протягом перших трьох десятиліть після 1945 року система управління засновувалася на бреттонвудському консенсусі — неглибокому мультилатералізмі, який дозволив політикам зосередити увагу на внутрішніх соціальних потребах та рівні зайнятості, одночасно надавши можливість відродження й процвітання глобальній торгівлі. На зміну цьому режиму в 80 х та 90 хроках прийшла програма більш глибокої лібералізації та економічної інтеграції.

Ця модель, як нам сьогодні відомо, є нестійкою. Щоб вижити, глобалізації необхідний новий інтелектуальний консенсус. Світова економіка відчайдушно потребує нових Кейнсів[11].

 

 

Тема 2. Причини, переваги та моделі інтернаціоналізації бізнесу. Стратегічні підходи в міжнародному менеджменті.

 Інтернаціоналізація бізнесу і менеджменту.

            Інтернаціоналізація бізнесу і менеджменту - поєднання зусиль національних і міжнародних компаній різних країн у здійсненні різноманітних ділових операцій.

            Багатонаціональні компанії, корпорації (МНК) - це такі організації, що роблять бізнес у двох або більше країнах, тобто здійснюють значні ділові операції і мають інтереси на ринках іноземних країн.

            Два основних типи виробництва у багатонаціональних корпораціях:

            -Багатонаціональне виробництва - компанія має окрему стратегію щодо кожної країни і конкурує з місцевими підприємствами;

            -Глобальне виробництво - міжнародних компанії конкурують між собою по всьому світі.

Основні типи міжнародних корпорацій:

            1)Американські (Дженерал Моторз, Ай-Бі-Ем);

            2)Корпорації іноземного володіння (Соні, Хонда, Нестле);

            3)Неприбуткові корпорації (Червоний Хрест, Армія США);

            4)Іноземні корпорації з американським володінням (Ліптон).

Методи виходу корпорацій на міжнародних ринки:

            1)Обслуговування зарубіжних ринків продуктами, що виготовляються вдома:

            -метод сліпого пошуку - компанія пропонує навмання один або декілька найкращих продуктів, які виробляються вдома;

            -метод поступового переходу від однієї фази інтернаціоналізації до наступної - компанія пропонує продукти в іншій країні після ретельного дослідження ринку.

            2)Вихід на міжнародних ринки з новими продуктами, що відповідають потребам клієнтів у країні-господаря.

            3)Використання різних форм інтернаціоналізації бізнесу.

 Шляхи і обмеження інтернаціоналізації бізнесу і менеджменту.

            -розвиток міжнародних економічних відносин і розширення сфери міжнародних менеджменту;

            -використання досвіду управління провідними міжнародних корпораціями;

            -розширення міжнародних підготовки кадрів менеджерів;

            -спільні дослідження проблем міжнародних бізнесу і менеджменту.

Роль знань в ефективності міжнародних бізнесу

Знання як умова розвитку міжнародних бізнесу.

            Аналіз міжнародних бізнесу був би не повним без визначення ролі  знань і компетентності в його ефективності. Без реальної наявності у персоналу і уміння практично використовувати необхідної суми знань, умінь і навиків входження у будь-яку сферу міжнародних бізнесу не просто не ефективне, але просто не можливе.

            Щодо технологічної глобалізації і тим більше фінансіарізації, то вони передбачають найвищий рівень знань персоналу. Ці знання і навички вводять фірму в еліту міжнародних бізнесу, у те відносно невелике коло корпорацій, які, опираючись на поєднання комп’ютеризації, телекомунікацій і можливостей фінансових ринків і управляючи цією тріадою шляхом компетентності персоналу, досягають головних висот ефективності і максимуму віддачі від вкладених в міжнародних бізнес ресурсів.

            Важливими є знання культурно-національних особливостей зарубіжного бізнесу і уміння використовувати ці знання не лише для зростання ефективності зарубіжних операцій фірми, але і для отримання довготривалих суспільних, політичних, психологічних і інших позитивних ефектів діяльності у країнах перебуття, без яких не може бути сучасного бізнесу, що усвідомлює свою соціальну відповідальність перед своєю і перед іншими країнами.

 Взаємозв’язок накопичення знань і глобалізації бізнесу.

            Сучасний процес міжнародних економічної інтеграції, об’єктивно сам є продуктом інтеграції знань - і не просто знань, а суперсучасних і дуже динамічно обновлюваних знань. Ця система знань породжується міжнародних бізнес-практикою і глобальна по своїй природі. Це зауваження виключно важливе, оскільки ефект глобалізації, тобто той факт, що ця система знань максимально ефективна саме на світовому полі бізнесу, як раз і визначає головну відмінну рису сучасності. Можна констатувати: неучасть фірми (тим більше країни) у міжнародному бізнесі сьогодні відразу і різко обмежує ефективність бізнесу (потенційну і реальну) за тієї причини, що не може використовувати не просто можливості міжнародних бізнесу, але і глобального міжнародних бізнесу. При цьому входження на кожну наступну сходинку має жорстко взаємозв’язані передумови і наслідки, а саме:

            -лише накопичення відповідної критичної маси знань і компетентності дозволяє фірмі перейти на наступний рівень глобальності в міжнародних бізнесі і відповідно потенційно отримати всі ефекти від цього рівня;

            -з іншого боку, один з найважливіших ефектів цього (нового) рівня глобалізму - нове накопичення знань і компетентності для подальшого просування.

 Суть і основі елементи міжнародних стратегій.

             Дедалі більшого значення в міжнародних менеджменті набуває стратегічне планування, пов’язане з виробленням і реалізацією особливих планів - стратегій.

            Стратегія - це взаємозв’язаний комплекс дій, які здійснює фірма для досягнення своїх цілей з урахуванням власного ресурсного потенціалу, а також факторів і обмежень зовнішньо середовища. Стратегія  - це об’єднаний план, що зв’язує всі складові елементи фірми і різні аспекти її діяльності. Всі складові стратегії повинні бути інтегровані і сумісні між собою.

Місце стратегій у менеджменті полягає у таких її особливостях:

стратегія дає визначення основних напрямків і шляхів зміцнення, зростання і змін через концентрацію зусиль на певних пріоритетах;

стратегія - це  основа для вироблення стратегічних планів, проектів і програм, а також основних критеріїв, що використовуються для вибору найбільш обгрунтованих ефективних та необхідних планів, проектів і програм з наявного переліку для подальшого виконання, відкинувши все те, що несумісне із загальною стратегією;

стратегія змінюється, коли досягнуто певних параметрів;

стратегія формується на основі дуже узагальненої, неповної та недостатньо точної інформації;

стратегія постійно уточнюється у процесі діяльності, чому сприяє добре налагоджений зворотній зв’язок у системі управління;

підприємство у своїй діяльності керується системою стратегій (стратегічним набором), оскільки воно є багатоцільовою системою і може використовувати різні шляхи (стратегії) досягнення різних цілей;

стратегія - це основа для формування і змін організаційної структури;

стратегія - це фактор стабілізації відносин, тому що дає змогу відчути контроль за ситуацією і знизити невизначеність процесів, що відбуваються у зовнішньому і внутрішньому середовищі.

Стратегія - це не абстрактна річ. Вона являє собою сильну ділову концепцію (бізнес-концепцію) і набір конкретних дій, спроможних створити реальні конкурентні переваги, які здатні зберігатися тривалий час.

Не існує ніякого стандарту щодо змісту стратегії та її структури. Кожна компанія розробляє свої варіанти. Один із дослідників стратегічного менеджменту Б. Карлоф визначив 9 ключових елементів стратегії:

1)корпоративна місія; 2)конкурентні переваги; 3)організація бізнесу; 4)продукція; 5)ринки; 6)ресурси; 7)структурні зміни; 8)програми розвитку; 9)культура і компетентність управління.

Стратегічне планування - це процес визначення основної лінії організації, довгострокових цілей і виконання планів діяльності щодо досягнення зазначених цілей.

 

Теорія інтернаціоналізації.

Теорія монополістичних переваг і теорія інтернаціоналізації пояснюють багато аспектів прямих іноземних інвестицій, але, на жаль, не всі. Наприклад, ці теорії не розглядають такі питання: чому процеси інвестування відрізняються в різних країнах і в чому полягає взаємозалежність (чи різниця) проблем експорту, ліцензування і прямих іноземних інвестицій.

Ці проблеми розв’язуються за допомогою еклектичної теорії, яка виходить із того, що розміщення міжнародного виробництва залежить не тільки від монополістичних переваг фірми і можливості їх інтернаціоналізувати, а й від того, чи буде присутність даної фірми за кордоном вигідною для її діяльності. Оскільки ступінь недосконалості ринку завжди залежить від специфічних особливостей національної економіки, то привабливість прямих іноземних інвестицій значною мірою залежить від країни, куди вони надходять.

Принципово новим в еклектичній моделі є розкриття механізму розподілу міжнародного виробництва за різними країнами. Він базується на спеціалізації фірми-інвестора та специфіці країни, що приймає інвестиції (наявність природних ресурсів, робочої сили, розвиненої інфраструктури, географічне розміщення, інвестиційний клімат). Отже, стає зрозумілішим той факт, що інвестиції здійснюються тоді, коли це більш вигідно, ніж ліцензування або експорт.

Еклектична теорія побудована дуже виважено. Однак і вона не враховує деяких чинників, що не менш важливі, ніж розглянуті вище.

По-перше, теорія припускає, що прибуток від використання різноманітних моделей діяльності на зовнішньому ринку є однаковим. Але таке припущення є нереальним. Як правило (це підтверджується практикою еволюції світового ринку), прямі іноземні інвестиції забезпечують найвищі прибутки, дещо менші – ліцензування, ще менші – експорт. Саме цей чинник ураховує будь-яка фірма, вибираючи свою поведінку на зовнішньому ринку.

По-друге, еклектична теорія ігнорує різницю в ризику, який несе фірма-інвестор. За інших однакових умов найбільше ризикованими є експорт і ліцензування. Це стосується насамперед фірм, що не мають достатніх засобів для контролю ризику. Тому малі фірми легше погоджуються на інвестування, ніж на експорт або ліцензування.

Сучасні концепції міжнародної інвестиційної поведінки нині, як ніколи раніше, фірми беруть до уваги, формуючи політику залучення іноземних інвестицій. Зокрема, виникає необхідність у моделюванні інвестиційних процесів, що неможливо без урахування (нарівні з макроекономічними) інституціональних чинників, мотивів інвестиційної діяльності іноземних фірм.

Наприклад, увозу капіталу в будь-яку країну можуть заважати високий ступінь ризику, брак раціонального правового середовища. Але ті самі чинники можуть мати і протилежну дію: митні бар’єри перешкоджають увозу товарів і, тим самим, підштовхують зарубіжних інвесторів до ввозу капіталів з метою проникнення на ринок, ініціюють географічну диверсифікацію капіталовкладень; через інтернаціоналізацію капіталів знімаються й політичні розбіжності тощо.

Сучасні стратегічні орієнтації ТНК.

            ТНК у процесі свого розвитку проходить через три основні етапи інтернаціоналізації: 1)початковий; 2)локальної ринкової експансії; 3)транснаціональний; кожний з яких характеризується не лише специфікою задач зарубіжної діяльності, але й відмінностями в орієнтації вищого менеджменту, детально пояснена Перлмуттером за допомогою моделі EPRG.

            Відповідно до цієї моделі домінуючим відношенням управлінського персоналу фірми, що не має міжнародних досвіду, є етноцентризм (E). Таке відношення передбачає розглядання зарубіжних операцій як підпорядкованих діяльності на внутрішньому ринку. При цьому повністю зберігаються критерії оцінки результативності, що використовуються при аналізі роботи фірми всередині країни. Поліцентрична орієнтація (P) підкреслює важливість врахування специфіки соціально-культурного середовища бізнесу у різних країнах і використання розроблених на місцях і адаптованих до локальних умов процедур оцінки і контролю. Регіоцентрична (R) орієнтація фокусується на регіональній організації повноважень і комунікаційних потоків, у той час як геоцентрична, або глобальна (G), орієнтація передбачає співробітництво між штаб-квартирою і філіями для розробки стандартів і процедур, які відповідають як загальним, так і локальним задачам фірми.

            Більшість сучасних ТНК прагнуть використовувати концепцію геоцентризму в управлінні своєю зарубіжною діяльністю. Регіоцентрична орієнтація характерна у тих випадках, коли специфіка бізнесу (наприклад, у харчовій промисловості, сфері телекомунікацій, металургії і т.д.) не дозволяє досягти повної стандартизації управлінських процедур.

            Етноцентризм - цінності і інтереси материнської компанії є головними в стратегічних рішеннях.

            Поліцентризм - стратегічні рішення змінюються від країни до країни, в яких діє компанія.

            Регіоцентризм - поєднання власних інтересів фірми з інтересами своїх регіональних відділень.

            Геоцентризм - інтегрування рішень в єдину глобальну систему.

             Планування міжнародних діяльності пов’язано з оцінкою багатонаціонального зовнішнього середовища, визначенням майбутніх світових можливостей і небезпек, формулюванням глобальних цілей і стратегій підприємства у світлі оцінки зовнішніх умов і внутрішнього обстеження сильних і слабких сторін підприємства. Планування міжнародних діяльності включає формулювання короткострокових і довгострокових цілей і задач, розподіл ресурсів - людей, капіталів, технологій, інформації - в міжнародних плані для досягнення глобальних цілей підприємства. Оскільки здійснення підприємницької діяльності на міжнародних ринках впливає на всі функції компанії, необхідний широкий підхід до формулювання міжнародних цілей.
Варіанти формулювання цілей ТНК

1)Прибутковість

            -Рівень прибутків.

            -Оборотність активів, інвестицій, капіталу, продаж.

            -Щорічний приріст прибутку.

            -Щорічний приріст виплат на акцію.

2)Маркетинг

            -Загальний обсяг продаж.

            -Ринкова частка - на світовому, регіональному, національному рівнях.

            -Приріст обсягу продаж.

            -Зростання частки ринку.

            -Інтеграція національних ринків для підвищення ефективності маркетингу.

3)Виробництво

            -Співвідношення між обсягами зарубіжного і внутрішнього виробництва.

            -Ефект масштабу завдяки міжнародних виробничій інтеграції.

            -Контроль якості та рівня затрат.

            -Запровадження ефективних методів виробництва.

4)Фінанси

            -Фінансування зарубіжних філій - за рахунок утримуваного філіями прибутку або місцевих позик.

            -Оподаткування - мінімізація глобальних податкових платежів.

            -Оптимізація структури капіталу.

            -Менеджмент валютних операцій - мінімізація збитків при коливаннях валютних курсів.

 

5)Технологія

            -Тип технології, запропонованої для передачі за кордон нового чи старого покоління.

            -Адаптація технології до місцевих потреб і обставин.

 

6)Відносини з місцевим урядом

            -Адаптація планів філій з планами розвитку місцевого уряду.

            -Дотримання місцевих законів, звичаїв, етичних стандартів.

 

7)Персонал

            -Розвиток менеджерів із глобальною орієнтацією.

            -Розвиток менеджменту в країнах-господарях.

 8)НДДКР

            -Впровадження патентоспроможних виробів.

            -Впровадження патентоспроможної технології виробництва.

            -Географічне розташування НДДК лабораторій.

 9)Оточуюче середовище

            -Гармонія з оточуючим середовищем.

            -Дотримання місцевого законодавства з охорони оточуючого середовища.

                                                                  

Основні етапи розробки міжнародних стратегій.

Основні стадії процесу розробки стратегії:

1)визначення місії;

2)формування цілей;

3)оцінка умов і факторів зовнішнього середовища;

4)внутрішньоорганізаційний аналіз;

5)розробка альтернативних стратегій;

6)вибір стратегії;

7)реалізація стратегії;

8)контроль.

 

            1)Місія.

            Місія може бути визначена як концепція існування і розвитку організації. Задача місії - забезпечити фокус і напрямок діяльності.

            Місія фірми - це головне її призначення, її особлива роль, чітко виражена причина її існування, які формують основні напрями її діяльності.

            Місія фірми, як правило, є постійною на весь період існування компанії, і про неї подаються матеріали до засобів масової інформації. Про стратегію організації йдеться у щорічних звітах акціонерам. Процедури і правила доводяться до відома партнерам: постачальникам, покупцям та ін.

            Зміст місії організації визначається виходячи з 3 ключових пунктів:

            1)вона повинна виражатись у порівняно простих визначеннях і в зручній для сприйняття формі;

            2)в основі місії повинні лежати задачі задоволення інтересів і запитів споживачів;

            3)питання про те, чому споживачі будуть купувати товари і послуги даної, а не іншої організації, повинно мати чітку відповідь.

            Місія, відповідно, може визначатись:

            -колом потреб, що задовольняються;

            -сукупністю споживачів;

            -вироблюваною  продукцію;

            -конкурентними перевагами.

            Елементи місії:

            -призначення фірми з точки зору її конкретної діяльності (товари, послуги) на конкретному ринку;

            -визначені в певній формі основні напрями, орієнтири, образ, до якого прагне фірма;

            -переваги фірми, що вирізняють її серед конкурентів і допомагають краще задовольнити попит споживачів.

            Без визначення місії менеджери вимушені приймати перспективні рішення виключно на основі своїх власних цінностей. Під час формулювання місії важливо дотримуватися таких вимог:

            1)місія має бути зрозумілою не тільки організації, а й партнерам;

            2)місію організації слід робити оригінальною за формулюванням, оскільки вона становить своєрідну візитну картку і дає змогу відрізняти одну організацію від іншої;

            3)наголос у місії робиться насамперед на продуктах, послугах, ринках, технологіях тощо, тобто на особливостях підприємницької діяльності, а не на прибутках;

            4)до складу місії можна включати робочі принципи функціонування фірми, які випливають із зовнішнього середовища;

            5)корисно зазначити у місії культуру організації, робочий клімат, який залучає до неї певний тип людей.

            Приклади місій фірм провідних міжнародних компаній:

            “Моторола” - гідно служити задоволенню потреб суспільства, забезпечувати споживачів продукцією і послугами найвищої якості за помірну ціну.

            “Сіменс” - ми потрібні кожній сім’ї.

            “Дженерал Електрік” - ми забезпечуємо краще життя.

            “Ексон” - знаходити нафту, виробляти, очищувати і постачати на ринок нафтопродукти в широкому асортименті - від дизельного палива до хімікатів.

            “Дю-Понт” - кращі речі з хімії.

             

            2)Формування цілей.

            Цілі повинні бути конкретними і вимірюваними, орієнтованими у часі, довгостроковими або короткостроковими, досягаємими і перехресно підтримуваними.

            Важливе значення має зв’язок між цінностями, яких дотримується вище керівництво, і загальнофірмовими цілями. Цінності керівництва проявляються в цілях організації.

 

            3)Оцінка умов і факторів зовнішнього середовища.

            Після встановлення місії та цілей керівництво починає діагностичний етап процесу стратегічного планування. Першим кроком є вивчення зовнішнього середовища. Керівники оцінюють зовнішнє середовище за 3 параметрами:

            1.Оцінити зміни, які впливають на різні аспекти поточної стратегії.

            2.Визначити, які фактори представляють загрозу для поточної стратегії фірми.

            3.Визначити, які фактори представляють більше можливостей для досягнення загальнофірмових цілей шляхом коригування плану.

            Аналіз зовнішнього середовища представляє собою процес, завдяки якому розробники стратегічного плану контролюють зовнішні по відношенню до організації фактори, щоб визначити можливості і загрози для фірми. По суті аналіз зводиться до відповіді на 3 конкретні запитання:

            1.Де зараз  знаходиться організація?

            2.Де, на думку вищих менеджерів, повинна знаходитись організація в майбутньому?

            3.Що повинно зробити керівництво, щоб організація перемістилась з того положення, в якому знаходиться сьогодні, в те положення, де її хоче бачити керівництво?

            Загрози і можливості, з якими стикається організація, як правило можна виділити в 7 областей: економіка, політика, ринок, технологія, конкуренція, міжнародних положення, соціальна поведінка.

4)Внутрішньоорганізаційний аналіз.

            Керівництво повинно визначити внутрішні сильні і слабкі сторони організації, щоб ефективно здійснювати планування. Управлінське обстеження представляє собою методичну оцінку функціональних зон організації. Виділяють 5 функцій - маркетинг, фінанси (бухгалтерський облік), операції (виробництво), людські ресурси, а також культура і образ корпорації.

            Після проведення внутрішнього обстеження, виявлення сильних і слабких сторін і оцінки факторів за ступенем важливості, керівництво може визначити ті зони, які потребують негайної уваги, ті, які можуть зачекати, і ті, на які можна опиратись, щоб скористатися можливостями у зовнішньому середовищі.

            5)Розробка альтернативних стратегій.

            При формуванні стратегії щодо досягнення цілей у рамках вибраної організацією місії важливим є максимізація конкурентних переваг і мінімізація окремих слабких сторін. Саме цей підхід передбачає розглядання і вибір альтернатив, головні з яких включають стратегії низьких витрат, диференціації і концентрації. 

            Залежно від того, яких конкурентних переваг прагне досягти організація, використовуються різні стратегії. Найчастіше їх пов’язують з унікальністю товарів, послуг, витратами на їх виготовлення чи з ринком. Широко відомими є три типові стратегії, розроблені Портером:

1)найменші сукупні витрати;

2)диференціація;

3)зосередження (фокусування).

Стратегія полягає у прагненні досягти мінімуму сукупних витрат у галузі через набір функціональних політик, спрямованих на цю базову мету.

Стратегія найменших витрат видається наріжним каменем успіху компанії “Briggs and Stratton” на ринку невеликих бензинових двигунів, де вона володіє 50% акцій світового ринку, та компанії “Lincoln Electric” на ринку електрозварювального обладнання та запчастин. До інших фірм, відомих успішним застосуванням стратегій найменших витрат у кількох сферах бізнесу, належить “Emerson Electric”, “Du Pont”. Серед українських виробників цієї стратегії дотримуються металургійні підприємства під час виготовлення товарів на експорт, а також хімічні заводи з виготовлення мінеральних добрив (у зв’язку з низькою ціною робочої сили).

Стратегія диференціації продукту чи послуги фірми виявляється у пропозиції такого продукту, що сприймається в межах галузі як щось унікальне. Підходи до диференціації можуть бути різними: створення іміджу дизайну чи марки (“Mercedes” - на ринку автомобілів), технології, сервісу для покупців, дилерської мережі тощо. В ідеальному випадку фірма проводить диференціацію в кількох вимірах. Зазначеної стратегії в Україні дотримуються, наприклад, лікеро-горілчаної та пиво-безалкогольної промисловості.  Зокрема, значних успіхів у цьому напрямку не лише на внутрішньому ринку, а й на зовнішньому досягло закрите акціонерне товариство “Оболонь” (м. Київ). Ринкова частка цього підприємства в Україні становить 15%. Окрім 6 сортів пива, на підприємстві виробляються понад 20 сортів безалкогольних напоїв. П’ята частина продукції експортується в Росію, а невеликими партіями - в інші країни СНД, Польщу, Чехію, Великобританію, США, Канаду.

            Стратегія зосередження передбачає фокусування організації на конкретній групі покупців, сегменті чи товарній номенклатурі або ж на географічному ринку; як і диференціація, зосередження може набувати багатьох форм. Хоча стратегія низьких витрат і диференціації спрямована на досягнення цілей у масштабах ринку, мета комплексної стратегії зосередження - найкраще обслужити конкретну цільову групу, і під час розроблення кожної функціональної політики слід завжди пам’ятати це. Прикладом стратегії зосередження, що дає змогу мінімізувати витрати з обслуговування цільового ринку, є стратегія відділення клеїв  (Adhesive Division) компанії “National Starch and Chemicals”, яка скоротила число клієнтів з 14 тис. до 700 чоловік. Стратегія фірми спрямована на задоволення спеціалізованих потреб споживачів, що купують вузький асортимент продуктів, на виконання графіка замовлень, пристосованого до потреб клієнтів. Вона передбачає розташування складів поблизу покупців, постійний контроль і комп’ютеризацію розрахунків.

6)Вибір стратегії.

            Після того як керівництво розгляне наявні стратегічні альтернативи, воно звертається до конкретної стратегії. Ціллю є вибір стратегічної альтернативи, яка максимально підвищить довгострокову ефективність організації.

            На стратегічний вибір впливають фактори:

            1.Ризик.

            2.Знання минулих стратегій.

            3.Реакція на власників.

            4.Фактор часу.

7)Реалізація стратегії.

            Ця стадія стратегічного управління представляє собою процес трансформації стратегій в конкретні дії шляхом розробки програм, бюджетів і процедур. Цей процес може передбачати зміни в культурі, структурі і навіть системі управління всієї організації.

            Основні варіанти росту фірми визначають виходячи із запропонованої Ансоффом матриці “продукт - ринок”. Ці варіанти супроводжуються різним рівнем ризику (цифри  матриці визначають відносні розміри цього ризику).                    

 

8)Контроль.

            Контроль передбачає вибір вимірювачів результативності, порівняння фактичної результативності з цільової і при наявності розриву розробку коригувальних дій. Являючись завершальною стадією, контроль може виявити слабості на попередніх етапах і тим самим ініціювати повторення всього процесу з самого початку. 

 

4.Основні типи міжнародних стратегій

 

Назва стратегії,

приклад

Характерні

ознаки

Позитивні

риси

Негативні

риси

Міжнародних стратегія










Мультидержавна стратегія










Глобальна стратегія










Транснаціональна стратегія










 

  1   2   3   4   5   6



Скачать файл (622 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации