Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции - Міжнародні Відносини та Світова Політика - файл 1.doc


Загрузка...
Лекции - Міжнародні Відносини та Світова Політика
скачать (737 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc737kb.16.11.2011 21:16скачать

1.doc

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   30
Реклама MarketGid:
Загрузка...
^

61. «Доктрина Трумена».


Зовнішня політика США по­воєнних років базувалася на так званій доктрині «стри­мування» Радянського Союзу.

Доктрину «стримування» вперше було впровадже­но у Східному Середземномор'ї. Великобританія підтри­мувала Грецію, де місцеві комуністи загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччи­ну, від якої СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівав­ся, що конгрес проголосує за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен зак­ликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надан­ня допомоги урядам Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні про­водити політику підтримки вільних народів, які чинять опір спробам захопити владу збройними меншинами або тис­ку ззовні».

Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:

  1. регіо­нальний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.

  2. глобальний. Глобальний ас­пект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захища­ти їх шляхом надання як економічної, так і військово-полі­тичної допомоги.

Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національ­ну незалежність та побудувати справді вільний світ.

Ця програма заклала підвалини закону від ^ 15 трав­ня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови аме­риканської допомоги Греції й Туреччині.

Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.
^

62. «План Маршала»


Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почало розробляти план економічної допомоги Європі.

- 5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал виступив з промовою у Гарвардському універси­теті з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Він сформулював основні положення комплексу еконо­мічних та політичних заходів щодо здійснення реконст­рукції в Європі, що здобули назву «плану Маршала». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститу­ти «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянсько­го впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допо­мога Західній Європі, що повинна здійснюватися крупномасштабно.

З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.

Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярність серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн За­хідної Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали «ворогами» національних інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після цього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.

Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.

Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком «холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне розшарування Західної і Східної Європи.
^

63. Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору


Перед загрозою нового протистояння життєво важливими для Західної Європи стали гарантії безпеки. Логіка конфронтації підказувала, що шукати їх слід не в загальноєвропейській системі, а в межах західного табору. Така система мала забезпечити недоторканність держав Західної Європи насамперед за рахунок зміцнення військового потенціалу. Центром вій­ськової інтеграції Західної Європи стала Великобританія. Роз'єднана Німеччина та слабка Франція не сприймалися в Лондоні як гарантія проти поширення комунізму, тому для досягнення цієї мети необхідна була консолідація зусиль усіх держав Західної Європи та узгодження їхніх дій зі США. Великобританія відводила для себе роль сполуч­ної ланки між США і Європою.

Першим кроком до консолідації стало підписання 4 березня 1947 р. у Дюнкерку англо-французького Договору про союз та взаємну допомогу строком на 50 років. Його основною метою декларувалося «запобігання новій аг­ресії з боку Німеччини».

Великобританія закликала до розширення коаліції. 22 січня 1948 р. англійський міністр закордонних справ Е. Бевін у своєму виступі перед палатою громад запропо­нував створити Західний союз європейських держав. Ця ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі розпочалася конференція представників Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та Люксем­бургу. 17 березня 1948 р. вони підписали Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та ко­лективну самооборону.

  • Цей договір дістав назву «Брюс­сельський пакт».

Строк його дії також становив 50 років, а метою знову декларувалася протидія «відновленню агресивної політики Німеччини». До речі, основним питанням порядку денного конференції була проблема утворення західнонімецької держави та майбутньої її ін­теграції до європейських військових угруповань. Укла­дення «Брюссельського пакту» певною мірою вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецько­го реваншизму.

Згідно з договором формувалися консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет мі­ністрів оборони та військовий штаб. На початку жовтня 1948 р. була створена військова організація Західного союзу. Реалізуючи свої плани розбудови системи безпеки в Європі, Великобританія у квітні 1948 р. провела таємні переговори зі Сполученими Штатами та Канадою щодо створення трьома державами Північноатлантичного сою­зу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити За­хідний у загальній системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені Штати підтримали дії європейських союзників щодо військової інтеграції й були готові приєднатися до цього процесу.

  • 11 червня 1948 р. сенат США ухвалив резолюцію № 239 — «резолюцію Ванденберга».

Ця резолюція означа­ла офіційну відмову Вашингтона від практики неприєд­нання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США змогу безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед у Європі, б липня 1948 р. розпочалися ініційовані США таємні переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом май­бутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Іс­ландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамери­канського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

  • 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні пред­ставники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції.

З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із за­хідноєвропейськими членами НАТО про фінансову допо­могу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та облад­нання членами НАТО.

  • Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу ^ 19 липня 1951р. конвенції «Про статус збройних сил країнучасниць НАТО».

Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Єв­ропи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формуван­ня ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепо­коєння не лише на Сході, але й на Заході континенту.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   30



Скачать файл (737 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации