Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Контрольна робота - Історична соціологія А. де Токвіля - файл n1.docx


Контрольна робота - Історична соціологія А. де Токвіля
скачать (96.4 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.docx97kb.04.01.2013 17:26скачать


n1.docx

  1   2   3   4
Міністерство освіти та науки України

Запорізька Державна Інженерна Академія

Кафедра Менеджменту організації

Соціологія

Тема:Історична соціологія А. де Токвіля

Контрольна робота

Варіант № 13

Підготував студент:

Серпокрил Іван Володимирович

Групи ЕМ-07-1з

Перевірив доцент :

Козуб Олександр Олександрович

Запоріжжя 2009р.

Тема№13.Історична соціологія А де Токвіля

Зміст:

Вступ……………………………………………….3

1.Свобода, рівність і демократія………………………..11 2. Громадянське суспільство і демократія……………..18
3. Громадський дух і соціальний капітал…………… …24 4.Звичаї……………………………………………….. ….31 Висновки………………………………………………….40


Список літератури……………………………………......44

Вступ

Актуальність контрольної роботи полягає вивчені висновків А.де Токвіля.Нову інтерпретативну модель громадянського суспільства запропонував Алексіс де Токвіль. Його теорія істотно відрізняється від підходів Дж. Лока, А. Ферґюсона, Т. Тейна, С. Берка, А. Росміні. Погляди Токвіля особливо контрастують з теорією громадянського суспільства Геґеля.

Видне місце в аналізі соціологічних проблем держави й права займає творчість Алексиса Де Токвиля). Застосовуваний ним метод - це метод політологічного й соціологічного дослідження. Його значення складається в теоретичному осмисленні демократії як глобального соціального явища на основі дослідження перехідних процесів у суспільствах. Фундаментальний внесок мислителя у вчення про державу й демократію, у теорію соціальних криз і підтримки стабільності, у дослідження сутності політичної влади і її легітимацій . Концепцію Токвиля виявляється можливим інтерпретувати в категоріях сучасної соціології права - нормативізму, структурного функціоналізму, соціології влади й лідерства. З іншими засновниками сучасної соціологічної теорії -Марксом, Контом, Спенсером, Дюркгеймом і Вебером, Токвиля зближає три методологічних параметри . Ім'я Токвиля звичайно не фігурує серед зачинателів соціології. Така недооцінка великого мислителя представляється мені несправедливої. Втім, є в мене й ще одна причина для того, щоб звернутися до аналізу його ідей. Вивчаючи Монтеск'є - так само як і Конта, і Маркса - я зробив серцевиною свого аналізу зв'язок між економікою й політичним ладом, або державою, і регулярно виходив з інтерпретації названими авторами того суспільства, у якому вони жили. Я намагався тлумачити думка соціологів, виходячи з діагнозу, поставленого ними своєму часу. Однак щодо цього Токвиль настільки ж відрізняється від Конта, як И від Маркса. Замість того щоб надавати першорядного значення або всьому, що ставиться до промислового розвитку, як це робить Конт, або явищам, пов'язаним з капіталізмом, як надходить Маркс, Токвиль як первинний факт розглядає феномен демократії. Нарешті останньою причиною, що пояснює мій вибір, служить те, як сам Токвиль визначав свою творчість, або, говорячи сучасною мовою, спосіб його збагнення соціології. Токвиль виходить із детермінації певних структурних рис сучасних йому суспільств, а потім переходить до порівняння різновидів цих суспільств. Що стосується Конта, те він звертав увагу на індустріальний характер суспільства й, не заперечуючи деякої своєрідності, пов'язаного з тими або іншими національними й континентальними особливостями, підкреслював ознаки, властиві всім індустріальним суспільствам. Визначивши індустріальне суспільство, він вважав за можливе на підставі даного їм визначення вичленувати ознаки політичної й інтелектуальної організації, властивому будь-якому індустріальному суспільству. Маркс характеризував капіталістичний лад і встановлював деякі феномени, які повинні були виявлятися у всіх капіталістичних суспільствах. Конт і Маркс сходилися в тім, що обоє наполягали на існуванні родових рис будь-якого суспільства - будь те індустріальн або капіталістичного, - недооцінюючи діапазон варіацій, що допускає індустріальне суспільство або капіталістичний лад. Навпроти, Токвиль, констатуючи деякі ознаки, що випливають із сутності будь-якого сучасного або демократичного суспільства, додає, що при цих загальних підставах спостерігається плюралізм можливих політичних режимів. Демократичні суспільства можуть бути ліберальними й можуть бути деспотичними. Вони можуть і повинні здобувати різний характер у Сполучених Штатах або в Європі, у Німеччині або у Франції. Токвиль виступає по перевазі як соціолог- компаративіст, що прагне шляхом зіставлення різних суспільств, що належать до тому самому виду або типу, виявити в них значне. Якщо в англосаксонських країнах Токвиль уважається одним з найбільш великих політичних мислителів, рівних Монтеск'є в XVІІІ в., то соціологів у Франції він ніколи не цікавив. Справа в тому, що сучасна школа Дюркгейма - спадкоємиця творчості Конта. Тому французькі соціологи ставили акцент на феноменах суспільної структури на шкоду політичним. Можливо, із цієї причини Токвиль не був серед тих, кого зараховували до мэтрам. Токвіль обґрунтовував природу громадянського суспільства, виходячи не з абстрактно-метафізичного універсалізму в ім’я інтересів держави, як робив то Геґель. Він інтерпретував соціальну єдність людей, посилаючись на конкретику суспільного життя та урядового регулювання в Америці. Маючи перед собою досвід Французької революції й спостерігаючи перетворення республіки в імперію, Токвіль не став прихильником посилення ролі держави. На його думку, піднесення держави понад суспільні форми самоврядування неминуче вестиме до небезпечних соціальних конфліктів. По-перше, державна влада, що в силу своїх внутрішніх особливостей схильна до корупції і бюрократизації відносин між інституціями і людьми, тяжітиме до деспотизму навіть за певних демократичних форм суспільних стосунків. По-друге, забюрократизована влада позбавлятиме громадян сенсу їх громадської активності і, начебто дбаючи про добробут, окрадатиме населення в його правах і свободах.

Небезпека з боку державного апарату розпочинається з підміни в свідомості громадян значення поняття свободи. Так стається, коли свобода від деспотизму чи свобода як незалежність індивіда від його соціального походження набуває інверсії в сенсі безпеки людини, яку мають принести державні інститути. Тоді день за днем громадяни дедалі більше потраплятимуть під контроль адміністрації і набуватимуть навичок покірно піддаватися диктату чиновників.

З політичної практики свого часу Токвіль виніс переконання, що головний напрямок соціального розвитку людства спричинений потребами демократизації життя. У передмові до дванадцятого французького видання книжки він наголошує, що коли писав свою працю п’ятнадцять років тому, то перебував під постійним впливом „однісінької думки про настання демократії у всьому світі, що неминуче наближається”.

Насамперед , він одним з перших перейшов від формально-юридичного аналізу суспільства, що домінувало в першій чверті XІ в. до вивчення соціальних параметрів виникнення, функціонування й ефективності юридичних норм. Як і Монтеск'є, Токвиль почав свої дослідження в рамках порівняльного правознавства, зокрема , карного й цивільного права Америки, Англії й Франції. До них додалися дослідження правової традиції Швейцарії, Німеччини й почасти Росії, причому показово його увага до спадкоємного права, норми якого чітко виражають наступність соціальних відносин або розрив цієї наступності. Інша особливість підходу Токвиля - прагнення перебороти европоцентризм і включити в сферу наукових інтересів правові й соціальні інститути не тільки Західної Європи, але також Східної Європи, Америки, колоніальних територій (аналіз культурно-правового життя Алжиру й Індії), що знайшло вираження в зіставленні християнської й мусульманської правової традиції. Третя особливість методу французького вченого - прагнення до побудови моделей досліджуваних явищ. Так, від емпіричного вивчення відносин власності і їхніх виражень у соціальних структурах Токвиль переходить до узагальнень більше високого порядку, покликаним виразити політичну культуру різних суспільств. Він аналізує співвідношення таких параметрів, як соціальні установки (релігійні, соціально-психологічні й взагалі ціннісні), їхнє співвідношення з характером соціального поводження різних груп, загальний вектор їхньої взаємодії, що виражається в зміні правових норм і їхньої реалізації. Підхід Токвиля дуже близький нашому часу в тім, що їм уперше була сформульована проблема адаптації традиционалистских структур у сучасне цивільне суспільство. Положення соціальних і національних груп, релігійних меншостей (негрів, індіанців, квакерів, духівництва, жебраків, аристократії, інтелектуалів та ін.), гармонійність їхнього входження в сучасне суспільство були для нього, безсумнівно, емпіричним і евристичним критерієм раціональності суспільства, що знайшло вираження в осмисленні їм інтегруючого поняття "волі". Сучасна ситуація в літературі про Токвіле, яку можна назвати “історіографічним вибухом”, з'явилася наслідком поступового повернення його спадщини широким кругам західноєвропейських інтелектуалів. Це повернення, звичайно, мало іншу природу, ніж ті, в буквальному розумінні, повернення спадщини, які випробувала російська освічена публіка на рубежі 1980-1990-х років по відношенню до неугодних радянському режиму історикам, філософам, літераторам. На Заході Токвіля ніхто ніколи не забороняв, і під поверненням в даному випадку розуміється переосмислення його творчості в нових контекстах, актуалізація його ідей, що відносяться, здавалося б, до давно минулої епохи Процес цей почався після другої світової війни, коли в умовах становлення біполярного світу в західних країнах активізується пошук адекватної відповіді на ідеологічний і політичний виклик зі сходу. Радянський марксизм затверджується як пануюча ідеологія низки країн, що знаходилися під гегемонією СРСР. Особа Карла Маркса стає своєрідним символом цієї ідеології; тепер кожен послідовник Маркса із західних інтелектуалів вільно або мимоволі вимушений був відмежуватися від “російськомовного” Маркса: Э.Фромм, Ю.Хабермас, Р.Арон створюють образ “неканонічного” Маркса, намагаються вписати його в контекст західної історії ХХ століття. Іншою стороною цього пошуку стає розробка альтернативної політичної теорії і, що, можливо, важливіше, - методології політичної науки. Для цих цілей ідеально підходив А. де Токвіль з його ліберальними поглядами, презирством до голих теоретичних схем, незаплямленою політичною репутацією. Таким чином, процес повернення науковій громадськості до Токвілю на Заході зумовлювався двома зовнішніми явищами: пошуком альтернативного символу, відповідного К. Марксу в області ідеології, а також розчаруванням в месіанській ідеї комунізму, яким відмічені 1950-1960-і роки в середовищі західних інтелектуалів. Дуель має також свої академічні форми, або, скоріше, свою канонічну форму в паралелі між Токвілем і Марксом, до чого зводиться часто тлумачення Токвіля 1 . Але Мелоніо вважає, що це спрощений підхід до творчості Токвіля і вимагає від дослідників більшої серйозності і історичності. Він також виділяє три етапи “токвільовського ренесансу”: 1.1950-і роки: перечтеніє першої частини відомого твору Токвіля “Демократії в Америці” під впливом французького політолога Р.Арона з центральною проблемою рефлексії Токвіля про політичні режими; 2. 1960-і роки: переважне перечтеніє другої частини “Демократії в Америці” в контексті питань про демократичну культуру і традицію; 3. 1970-і роки: під впливом Ф.Фюре підвищена увага до іншого трактату Токвіля - “ Старий порядок і революція” на шляху до нової інтерпретації Французької революції (ревізіоністський напрям в історіографії). Видне місце в аналізі соціологічних проблем держави і права займає творчість Алексиса Де Токвіля. Вживаний їм метод - це метод політологічного і соціологічного дослідження. Його значення полягає в теоретичному осмисленні демократії як глобального соціального явища на оснене дослідження перехідних процесів в суспільствах. Фундаментальний внесок мислителя у вчення про державу і демократію, в теорію соціальних криз і підтримки стабільності, в дослідження суті політичної влади і її легітимації . Концепцію Токвіля виявляється можливим інтерпретувати в категоріях сучасної соціології права - нормативізму, структурного функционалізму, соціології влади і лідерства. З іншими засновниками сучасної соціологічної теорії -Марксом, Контом, Спенсером, Дюркгеймом і Вебером, Токвіля зближує три методологічні параметри . Прежде всього, він одним з перших перейшов від формально-юридичного аналізу суспільства, що домінувало в першій чверті XIX в. до вивчення соціальних параметрів виникнення, функціонування і ефективності юридичних норм. Як і Монтеськье, Токвіль почав свої дослідження в рамках порівняльного правознавства, зокрема, кримінального і цивільного права Америки, Англії і Франції. Основною темою роздумів та досліджень мислителя є історичний поворот в усіх сферах тодішньої людської спільності, осмислення народження демократичного суспільства. Філософія Шарля де Токвіля про демократію є своєрідний синтез ліберальних та демократичних ідей. Політичне вчення Шарля Алексіса де Токвіля - це своєрідна іс-торіографія раннєбуржуазного суспільства. Якщо пізніше соціологи оперували поняттями Індустріального та доіндустріального суспільства, то Шарль Алексіс де Токвіль порівнює, протиставляє суспільство аристократичне і демократичне. Аристократичне суспільство - втілення феодального режиму, зруйнованого французькою революцією. Соціальне явище - демократія - лейтмотив роздумів Шарля Алексіса де Токвіля. Демократичне суспільство - це егалітарне суспільство, де повалено старий феодальний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. Тут же існують лише індивідуальні відмінності між людьми, зумовлені їх неоднаковими здібностями, освітою, достатком. В процесі історичного розвитку суспільства реалізуються два основні закони: по-перше, всі конкретні суспільства незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку неодмінно йдуть до демократії; по-друге, демократичний лад тісно зв'язаний з розвитком звичаїв, культури, науки, цивілізації. Суспільний прогрес несе людям демократію, свободу, рівність. На нерівності не може ґрунтуватися свобода в демократичному суспільстві. Свобода передбачає рівність умов існування й охороняється різноманітними політичними та соціальними інститутами, в тому числі демократичним законодавством, свободою громадян створювали політичні об'єднання, свободою преси, волелюбними звичаями людей. Свобода і рівність - це потужні фактори руйнування старого, аристократичного суспільства. Відсутність сваволі у суспільстві і супутніх їй аристократичних привілеїв, обмежень і перепон і передбачає свободу. Та свобода і рівність часто-густо суперечать одна одній і наростання політичних та економічних свобод може супроводжуватись активним соціальним Розшаруванням, тобто зростанням нерівності. І, навпаки, досягнення рівності може привести до ліквідації певних політичних і економічних свобод та ін. Принципове вирішення проблеми в широкому розгортанні гортанні в суспільстві індивідуальних свобод та укоріненні стабільної політичної демократії. Укорінення демократії в США пояснюється історичними умовами, юридичними законами і духовністю населення. Для розвитку демократії історичні та географічні умови менш значущі, ніж юридичні закони, а юридичні - менш значущі, аніж звичаї, мораль і релігія людей. Особливістю демократії в США є відсутність феодального суспільства і те, що демократія розвивалась на власній основі, широким залученням громадян в політичне життя, політичної відповідальності і політичного плюралізму. Алексіс де Токвіль - теоретик демократичного ладу суспільства, один з родоначальників політичного лібералізму. Переходячи до розгляду соціологічної концепції А. ДЕ Токвиля, Арон відзначає, що цей дослідник, на відміну від Конта й Маркса, як первинний факт, що визначає специфіку сучасного суспільства, висував феномен демократії. Відтоді , як в 1835 р. вийшов у світло перший тім "Демократії в Америці", його автор став одним з найвідоміших політичних мислителів Європи. Токвиль був не тільки політичним філософом, але й істориком. Його ім'я називають поруч із іменами Гизо, Тьерри, Минье, Мишле, Кине. Він одним з перших приступився до ретельного розбору документів, пов'язаних з Великою французькою революцією. Однак основний внесок у науку зроблений всетаки Токвилемсоциологом. Для вираження політичних поглядів Токвиля часто користуються поняттям "аристократичний лібералізм". Це означає, що для французького мислителя категорія волі не безбережна й містить у собі спроби обмеження своїх меж. Токвиль був також переконаний у тім, що в ліберальному суспільстві повинні бути еліти, що виражають інтелектуальний і духовний зміст часу. Токвиль - цю думку підкреслює Арон, - констатуючи деякі ознаки, що випливають із сутності будь-якого сучасного або демократичного суспільства, додає, що при цих загальних підставах спостерігається плюралізм можливих політичних режимів. Демократичні суспільства можуть бути ліберальними або деспотичними. Арон справедливо підкреслює, що Токвиля, по суті, цікавила одна проблема: при яких умовах суспільство, у якому виявилася тенденція до однаковості доль індивідів, може не поринути в деспотизм? Загалом кажучи, як можна сполучити рівність і волю? У сучасних політичних і філософських дискусіях ця тема з'являється в докладному аранжуванні. Ми бачимо між волею й рівністю величезне протиріччя. Послідовно втілена ідея волі руйнує рівність. Якщо, скажемо, ми проголошуємо волю ринкової стихії, то створюємо нерівність. Якщо ми проголошуємо рівність як універсальна ціннісна будова, то тим самим ущемляємо волю. Скажемо, волю підприємництва. У сучасній історичній науці всі частіше проводиться думка про те, що Велика французька революція була для Франції не стільки епохальною подією, скільки національною катастрофою. У минулому столітті тільки два мислителі - Алексис ДЕ Токвиль і Іполит Тэн - негативно ставилися до цього історичного катаклізму. Вони підкреслювали, що воля не була винаходом XVІІ - XVІІІ вв. Разом з тим вони застерігали від численних соціальних наслідків здійсненого повороту.
1.Свобода, рівність і демократія

Токвіль, як і Геґель, виходив з того, що натуралістична (природна) інтерпретація соціальності має поступитися місцем усвідомленню значення власне суспільних джерел її творення. Суспільні процеси, в яких людина набуває можливості самоздійснення, обумовлені її покликанням до свободи або, іншими словами, потребою діяти самостійно. Соціальним виразом міри свободовиявлення індивіда для Токвіля стає рівність. Рівність набуває майже синонімічного значення щодо свободи і є базовим інтерпретативним знаком соціальної єдності людей. Загалом Токвіль зберігає вірність ідеалам Просвітництва – Свободі, Рівності, Братерству, що їх уславили філософи Французької революції. Проте під впливом американської соціальної й історичної дійсності на перше місце він ставить рівність. Не применшуючи значення свободи, зокрема в економічних відносинах, надає перевагу егалітарному розумінню демократичних перетворень. Що стосується братерства, то Токвіль його інтерпретує в значенні спільноти, поза якою рівність і свобода не будуть комутованими.Токвіль вважає, що історія рухається в напрямку долання станових бар’єрів та нерівності. Встановлення рівності є провіденційною неминучістю, що соціально поступово й невпинно зближує шляхтича й простолюдина. Шлях до рівності є шляхом до демократії, переможна хода якої є “торжеством цивілізації та освіти”. Серед безлічі нових явищ у США Токвіль найбільше був вражений “рівністю існування людей”, яку він ідентифікує з поступом демократії: її влада поширюється далеко за межі політичних звичаїв і юридичних норм. Демократичність позначається “як на урядовому рівні, так і однаковою мірою на житті громадянського суспільства: рівність створює громадянську думку, народжує певні почуття, накидає звичаї, модифікує все те, чого вона не викликає безпосередньо”1.

Подана думка також свідчить, що громадянське суспільство і демократія не тотожні і не цілком рівнозначні за обсягом ознак. З цього випливають принаймі три важливі запитання: чи йдеться про певний історичний етап, на якому демократія і громадянське суспільство ще не досягли тотожності; що є такого в громадянського суспільстві, що не має демократичної природи і водночас є елементом громадянського суспільства; чи може існувати громадянське суспільство, зміст якого цілком визначається демократичними процесами і поглинається ними?

Оскільки в Токвіля рівність, демократія і свобода належать до однопорядкових явищ, то виникає додаткове запитання: чи повнота свободи людини вичерпується винятково повнотою змісту громадянського суспільства, чи в останньому є елементи, що обмежують повноту свободи?

Отже, в основу аналізу соціальної дійсності Токвіль кладе феномен демократії. Демократичні відносини і стосунки інтерпретуються як “вирівнювання умов життя” задля здійснення свободи людини вільно думати, висловлюватися і діяти. За таких умов чинником успіху особи покликаний ставати її розум, а інтелект “набуває статусу соціальної сили”, перетворюючись у джерело визнання і багатства. Демократичні норми встановлюються в ході історичного розвитку людства, їх чинниками є те, що сприяло рівності в суспільних відносинах. Так, “через церкву рівність почала проникати в середину правлячих кіл”, а “інститут міських комунальних рад впроваджує практику демократичної свободи в самій цитаделі феодальної монархії”2. Інтелектуальна праця і винаходи, що постають у вигляді вогнепальної зброї, книгодрукування, поштової служби тощо, сприяють демократизації суспільства, тому „бажання стримати розвиток демократії є ніщо інше, як боротьба проти самого Бога ...”

Токвіль розглядає демократію як тип суспільного життя і міжлюдських стосунків. Суспільство „знизу” генерує демократичні чинники і змушує відповідно реагувати владу і державу. Демократія зростала на вулицях, у народі, часом вона перебувала під владою „диких інстинктів”, але неперервно прагнула до покращення соціального становища народу. Звертаючись до досвіду Франції і порівнюючи його з американським суспільством, Токвіль критикує спроби королівської влади чи наполеонівської держави стримати природний розвиток демократії. Французька демократія, що розгорталася своїм ходом, перебувала під жорстким тиском державної влади і була залишена на самоплив. Це й призвело до непередбачуваних вибухових викидів народної пристрасті й обурення владою. Розгортання демократії всупереч нормам врядування викликало безлад і „гуркіт боїв”: вона „розхитувала все, що не зуміла знищити.” Формально демократичні заворушення, що переростали в бунти і революції, відбувалися під гаслом свободи. Домагання свободи, за Токвілем, спонукувалися прагненням людей до рівності. Однак тут існує поважна проблема. Ідеї рівності європейські народи сприйняли через християнський принцип рівності перед Богом, проте наявність деспотичних монархічних режимів перешкоджала і природній ході демократії, і розумінню рівності перед законами. Це викликає подвійне напруження: з боку офіційної недемократичної влади і з боку представників народу, які, досягнувши влади, перетворюють новий статус свободи на право чинити насильство. Токвіль вважає, що такі “поборники” свободи відстоюють її не лише з міркувань шляхетності розуму, але як “засіб здобуття найбільших вигод”. „Цим останнім, – пише Токвіль, – слід було б мерщій звернутися по допомогу до релігії, бо вони мусять знати, що царства свободи не можна домогтися без панування моральних засад, так само, як не можна зробити високо моральним суспільство без віри”. Рівність громадян перед законом створює достатні для свободи умови; в соціальному житті такі умови відповідають демократії. Рівність перед законом усуває загрозу насильства над людиною з боку влади, тому першою умовою свободи є відсутність соціально-політичних підстав для сваволі. Влада також повинна бути демократичною – такою, що здатна забезпечувати народу управління самим собою. Народ повинен контролювати владу, відповідно реформуючи політичну систему і надаючи політичним інститутам демократичного змісту. Токвіль вважав, що на його час у світі була лише одна країна, соціальний стан якої відповідав найповнішому втіленню свободи – це США. Там „велика соціальна революція ... майже досягла природних меж свого розвитку” через те, що іммігранти зуміли „відокремити демократичні принципи розвитку” від того, проти чого вони боролися встарому світі3. Новий світ виникає як система саморегульованих громад, які в сукупності утворюють “сильне громадянське суспільство”.

Чи не вперше Токвіль висловлює спостереження, яке перетворюється в серйозну проблему для теоретичних дискусій упродовж двох століть. Зокрема, її тонко обіграє сучасний філософ Френсис Фукуяма.

За Токвілем, демократичні суспільства можуть бути організовані і ліберально, і деспотично. Проблема полягає у відповідності політичних інститутів вимогам демократії. Американське суспільство є ліберальним, і до цього спричинилися передусім громадські чинники. Іншими словами, природа ліберальної демократії в США зумовлена розвитком громадянського суспільства, в основі якого є „громадянська і моральна свобода”. Така свобода – це „сила, яка втілюється в єдності всіх ...Ця свобода полягає в тому, щоб без страху творити все добре й справедливе. Цю святу свободу ми зобов’язані боронити ... і в разі потреби жертвувати задля неї власним життям”4, – наведені слова належать Вінтропу, губернаторові штату; Токвіль цілком солідаризується з ними.

Проте він переконаний, що демократичні народи мають „палкішу любов до рівності, аніж до свободи”. Саме природним потягом до рівності Токвіль визначає сферу громадянського суспільства. На його думку, “рівність може бути встановлена в громадянському суспільстві, не бувши при цьому поширена на політичне життя”.

Поєднуючи рівність зі свободою в їхньому “граничному виразі”, оскільки люди не можуть стати абсолютно рівними без того, щоб бути цілком вільними, Токвіль вважає, що існують достатні підстави чітко розрізняти два поняття. Люди прагнуть до свободи і мають схильність до рівності в різних формах, діях та ситуаціях. Свобода як вартість була властива для різних суспільств та політичних устроїв і, отже, зустрічається не лише в демократичних державах. Тому, з погляду Токвіля, вона „не може розглядатися як визначальна риса демократичних віків”. Основоположним явищем є рівність умов існування.

Рівність загалом вартість сторично триваліша й соціально зрозуміліша за свободу. Рівність є явищем давнім, вона увійшла в глибину народних звичаїв та уявлень і набула нормативних форм громадського життя. Свобода ж існувала лише в думках і внутрішніх схильностях. Сама ідея свободи разом з напруженим прагненням до неї почала розвиватися відтоді, коли умови життя стали вирівнюватися. Тому не варто дивуватися, що більшість народів надає перевагу саме рівності, а не свободі. Звичайно, йдеться про громадську і громадянську рівність, а не політичну. Дуже цінними є міркування Токвіля про те, що коли існує народ, позбавлений рівності, то до цього він прийшов внаслідок тривалих і руйнівних зусиль. „Для цього йому було необхідно змінити свій суспільний устрій, скасувати свої закони, оновити свої уявлення, переглянути свої звичаї. Для того ж, щоб утратити політичну свободу, досить не триматися за неї міцно: вона легко вислизає з рук”. Така думка трапляється в Т. Пейна. Однак Токвіль указує, що соціальність (суспільний устрій) існує відносно автономно від політичної сфери і розвивається як тривалий історичний процес,тоді як політична влада – явище значно мінливіше. Коли свобода узалежнюється лише від влади, тоді суспільство, народ стають заручниками і політиків, і незбагненної ірраціональної фатальності. Природа ж має бути значно відповідальнішою за долю людини, аби попустити її свободу на самоплив політичних розрахунків.

Соціальність складається як ансамбль звичаїв, вірувань, традицій, уявлень, самоврядних інституцій, добровільних громад та асоціацій у напрямку забезпечення рівних можливостей членів спільноти. Важливо також відрізняти спільноту первісну чи аграрну від спільноти нової, модерної, про яку оповідає Токвіль. Норми рівноправності істотно змінюють соціальну природу спільноти, яка по суті була метафорою ідеї братства. Властиво, егалітарна соціальність є достатньою умовою для поширення свободи на політичному рівні. Якщо ж соціальний рух йтиме від зворотного, від політичного режиму, тоді неминучі криваві революції чи бунти. Тобто домагання надмірної політичної свободи здатне поставити під загрозу громадський мир і життя громадян.

Благо, яке приносить свобода, дає плоди лише через тривалий час. До таких плодів Токвіль відносить поборювання індивідуалізму. Причому він розрізняє індивідуалізм від егоїзму, інтерпретуючи останній як “надмірну і пристрасну любов до самого себе”, породжену сліпим інстинктом. „Егоїзм – це порок, старий як світ”. Індивідуалізм – слово, що виникло недавно для „вираження нової ідеї”, це породження демократичного суспільства. Індивідуалізм – це почуття, що спонукає громадянина „відокремити себе від собі подібних й усамітнитися в своєму родинному та дружньому колі, створивши собі маленьке суспільство, радо зрікаючись турбот про суспільство в цілому”5. Таким чином, демократія індивідуалізму, на думку Токвіля, несе певну загрозу, бо він здатен замкнути людину в глибині її серця, зробивши з неї самітника.

Загалом Токвіль вважає, що „американці за допомогою свободи боролися проти індивідуалізму, породженого рівністю, і перемогли його”. Перемога одержана завдяки поширенню громад та місцевого самоврядування за умов свободи громадян щодо об’єднань задля спільних інтересів і надто їх здатності до безкорисливості, милосердя й щирості замість чистого індивідуалізму.

Соціологічний підхід характерний і для методики дослідницької роботи Токвиля. Вона включала, з одного боку, традиційні загальнонаукові методи - порівняльне вивчення актового матеріалу й правових норм; статистики; історичного й источниковедческого аналізу документів (Токвиль багато працював в архівах, збирав мемуари, вивчав пресу революційної епохи) . З іншого боку, він застосовував властиво соціологічні методи збору й обробки даних - "усної історії" (опитування учасників історичних подій); експертних оцінок (бесіди з вибраними фахівцями й політиками по заздалегідь наміченому колу питань); наукових експедицій, які (як, наприклад, подорожі в Англію, Америку, Східну Європу, Алжир) спеціально готувалися й мали чіткий науковий зміст; соціологічних опитувань, проведених на основі заздалегідь складених анкет. У цьому зв'язку становить інтерес складання Токвилем "Carnet alphabetіque" - особливих шляхових зошитів, де за абеткою підсумувалися результати бесід і особистих спостережень по таким, наприклад, параметрам як "релігія", "однаковість", "централізація", "поліція", "карне судочинство", "аристократія" і т.д. . Даний метод дозволяв так структурировать нові спостереження, що вони накладалися на зроблені раніше спостереження по тимі ж параметрам, отримані в інших країнах або по інших джерелах . Нарешті, Токвиль практикував метод "включеного спостереження" і аналізував як учений ті проблеми, з якими він зштовхнувся як політик (депутат, парламентарій і міністр).

Загальна спрямованість його досліджень складалася у виявленні інститутів, соціальних груп і йндивідів, що реально приймали участь у великих соціальних процесах, їхніх установок і взаємодії в ході змін (революцій, реформ, переворотів). Особлива увага зверталася на розпад старих соціальних шарів ("аристократії") і утворення нових -"революціонери", "інтелектуали", "бюрократія". У результаті у відношенні досліджуваних соціальних явищ став можливим не тільки аналітичний підхід, але й прогностичний аналіз: що таке демократія, які її позитивні й негативні сторони; як співвідносяться два основних способи її формування - революція й реформа; при яких обставинах демократія переходить в авторитаризм; по яких параметрах відрізняються процеси соціальної трансформації в стабільних суспільствах і в суспільствах перехідного типу. Токвиль уперше поставив ці питання й запропонував їхнє рішення, затребуване сучасною наукою. Сучасний науковий аналіз світового історичного процесу робить необхідним створення моделей, що виражають специфіку прояву глобальних тенденцій у різних хронологічних, географічних і соціально-політичних рамках. Головним предметом дискусії продовжує залишатися питання про те, наскільки класичні західні моделі переходу від феодалізму до цивільного суспільства й від абсолютизму до правової держави зберігають значення для розуміння істоти соціальних процесів, що відбуваються нині в Східній Європі, в Азії й в інших регіонах миру. Центральне місце належить концепції становлення сучасної демократії, породженого цим процесом соціального конфлікту - співвідношення старого порядку й революції. Уперше в повному обсязі дана проблема була поставлена Токвилем у працях про американську демократію й про Велику французьку революцію. До останнього часу недостатня увага зверталася на той факт, що модель Токвиля була побудована на більше широкому фактичному матеріалі, включаючи російський, і вплинула на формування стратегії російського лібералізму.

  1   2   3   4



Скачать файл (96.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации