Костицький М.В., Чміль Б.Ф. Філософія права

Костицький М.В., Чміль Б.Ф. Філософія права
скачать (1578 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc

1578kb.

23.01.2013 15:08

скачать

n1.doc

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 17

80

Причини мають глибший і прихованіший характер, тому легше попередити розгортання обставин-умов у злочинне діяння, що відповідає сутності профілактики. У ній важливо тримати в центрі уваги механізм індивідуальної злочинної поведінки.

Визначення цього механізму розкриває: його сутність; його структуру. Сутність механізму індивідуальної злочинної поведінки полягає в тому, що це — зв'язок і взаємодія зовнішніх факторів об'єктивної дійсності та внутрішніх, психічних процесів і станів, що обумовлюють (детермінують) рішення скоїти злочин, спрямовують і контролюють його виконання¹. Сутність визначає структуру, механізм індивідуальної злочинної поведінки, діалектику двох компонентів діяльності: цілі й засоби; їх співвідношення. І тут Р. Мертон вдало систематизував відповідні положення, ще раз довівши ефективність урахування діяльнісно-людино-мірних параметрів у дослідженнях.

Р. Мертон розрізняв п'ять логічно можливих, альтернативних способів пристосування та адаптації людини до умов, що існують у суспільстві або групі: підпорядкування, інновацію (оновлення), ритуалізм, ретритизм (відхід від життя), бунт.

1. Підпорядкування: людина приймає як соціально визначені цільові настанови та інституціоналІзовані засоби їх реалізації.

2. Інновація: приймає цілі, але не засоби.

3. Ритуалізм: приймає засоби, але не цілі.

4. Ретритизм: не приймає ні цілей, ні засобів.

5. Бунт: наявних цілей і засобів не приймає, пропонує нові².

Пристосування типу 1 — найпоширеніше, типу 4 зустрічаємо досить рідко. Інші варіанти мають пересічний характер реалізації.

Це — загальна схема функціонування блоку "цілі—засоби" в системній структурі людської діяльності. Далі все залежить від змістовного наповнення цієї схеми в реальному житті.

Див.: Механизм преступного поведения. — М., 1981. — С. ЗО. 2

Див.: Мертон Р. К. Социальная структура й аномия. В кн/. Социология пре-ступности. - М., 1966. - С. 199-313.

81

г

Діалектика цілей і засобів правоохоронних органів втілена в Конституції України, відповідних законах. Органи правопорядку діють у творчому контакті з іншими структурами суспільства, без чого ефективність роботи неможлива.

Важливе значення має робота міліції — державного озброєного органу виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Ці положення про соціально-правовий статус міліції України закріплено в Законі України "Про міліцію". Вони адекватні конституційним положенням про статус людини та її захист — так Основний Закон України втілюється в окремих законодавчих актах, що робить нормативну базу надійною та систематизованою.

Статусно-сутнісні ідеї відтворено в основних завданнях міліції, які в своїй сукупності складають цілісну цільову настанову цього органу виконавчої влади:

• гарантування особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів;

• запобігання і припинення правопорушень;

• охорона й забезпечення громадського порядку;

• виявлення й розкриття злочинів, розшук осіб, які їх учинили;

• забезпечення дорожнього руху;

• захист власності від злочинних посягань;

• виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

• участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, установам та організаціям у виконанні покладених на них завдань.

Максимальна ефективність функціонування системи МВС, як і всієї правоохоронної системи, являє собою актуальну проблему, цільову настанову і конкретне значення. Це — центральний пункт вчення про попередження злочинності, яке, своєю чергою, є логічним компонентом філософсько-правової науки в цілому і кримінологічної — безпосередньо.

Питання ефективності попередження злочинності та правоохоронної діяльності входить до комплексу загальносуспільної необхідності всебічного реформування і вдосконалення всіх сфер суспільства. Принципи перетво-

82

рень у системі МВС такі: захист людини, суспільства, держави від протиправних посягань; єдність системи; законодавче визначення ОВС; максимальна економічність, простота і гнучкість системи; першочерговий розвиток низових ланок як першооснови системи МВС; доступність населенню; зосередженість усіх ланок на боротьбі проти злочинності; звідси — пріоритетність служб, розширення повноважень органів місцевого самоврядування у забезпеченості правопорядку на їхніх територіях, упровадження наукової організації праці в систему.

Підвищення ефективності правоохоронної роботи пронизує всі напрямки вдосконалення і розвитку системи МВС України: вдосконалення управління та організаційно-штатних структур; розвиток кримінальної міліції; розвиток міліції громадської безпеки; розвиток апаратів попереднього слідства; реформування кримінально-виконавчої системи; розвиток внутрішніх військ; удосконалення роботи з кадрами; правове забезпечення реформування ОВС.

Отже, системний аналіз поступово впроваджується і в правоохоронну сферу, сприяючи цим підвищенню ефективності боротьби проти злочинності, її попередження.

Вдосконалення управління та організаційно-штатних структур означає впровадження принципів наукового управління в діяльності ОВС. Мова йде про пріоритетність стійкого управління на основі максимально повної інформації про оперативну обстановку, всіх аспектів роботи на поточний момент і на перспективу, розмежування функцій усіх підрозділів, посилення штабної функції, оптимальне співвідношення штабних, лінійно-галузевих і функціональних підрозділів. МВС зосереджує стратегічне керівництво; до ГУМВС—УМВС делегуються деякі загаль-ноуправлінські функції в межах керівництва своїм регіоном; міськрайоргани посилюють управління в частині, що їх стосується, в них створюються штабні підрозділи.

Розвиток кримінальної міліції відбуватиметься в напрямку попередження і розкриття тяжких злочинів через ужиття оперативно-розшукових заходів структурними підрозділами кримінальної міліції (карного розшуку, боротьби з незаконним обігом наркотиків, Державної служби боротьби з економічною злочинністю, боротьби з кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування, кримінальної міліції у справах неповнолітніх).

83

Розвиток міліції громадської безпеки зв'язаний, насамперед, із загальною та індивідуальною профілактикою злочинів, тому центральною тут є служба дільничних інспекторів. У перспективі можливе створення муніципальної міліції, переведення охоронної роботи міліції на контрактну основу.

Розвиток апаратів попереднього слідства означатиме зниження навантаження на слідчих, зосередження зусиль на розкритті тяжких злочинів, перерозподіл підслідності ОВС—Прокуратури—СБУ, декриміналізацію окремих злочинів, розширення повноважень органів дізнання, створення підрозділу з розслідування організованих злочинів, захист слідчих, підготовка кадрів.

Реформування кримінально-виконавчої системи передбачає комплектування, навчання, виховання кадрів, їх соціально-побутове забезпечення, покращання медичного й торговельного обслуговування спецконтингенту, переведення охорони установ виконання покарань із внутрішніх військ до системи органів виконання покарань після їх укомплектування на контрактній основі, з можливою наступною передачею Міністерству юстиції, а функцій примусового лікування від алкоголізму і наркоманії — Міністерству охорони здоров'я.

Розвиток внутрішніх військ, своєю чергою, доцільно здійснити у напрямку активнішої участі в охороні громадського порядку та боротьби проти злочинності, використання військ спеціального призначення для ліквідації масових безпорядків, актів тероризму, — з відповідними структурними змінами у внутрішніх військах.

Вдосконалення роботи з кадрами — головний напрямок реформування і вдосконалення діяльності ОВС, як і всіх правоохоронних органів, а також організацій, установ, закладів у державі в цілому. Адже йдеться про людський фактор — вирішальний у будь-якій справі. Діяльнісно-лю-диномірний принцип системного аналізу у філософії права об'єктивно вимагає зосередитися саме на цьому вирішальному факторі.

Системно-філософський правовий підхід передбачає також висвітлення правового забезпечення досліджуваного об'єкта, зокрема процесу реформування органів внутрішніх справ. Йдеться про реалізацію філософського прин-

84

ципу сходження від абстрактного до конкретного — стосовно даного конкретного явища.

Втілення у життя правил поведінки, що становлять зміст права, здійснюється через реалізацію норм права у формах їх додержання, виконання, використання та застосування. Застосування норм права — найважливіший етап забезпечення реформування будь-якої сфери суспільної життєдіяльності, в даному випадку — системи органів внутрішніх справ, як і правоохоронних органів в цілому.

Йдеться про застосування положень Конституції України, Законів України про міліцію, прокуратуру, адвокатуру, про статус суддів, про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, про оперативно-розшукову діяльність, про Службу безпеки України.

Ці нормативно-правові акти безпосередньо стосуються правового забезпечення діяльності правоохоронних органів. Водночас системний філософсько-правовий підхід вимагає враховувати міжсистемні взаємозв'язки — з законодавством всіх інших сфер суспільства, а також міжнародно-правових і зовнішньоекономічних відносин.

Діалектика загального і особливого знаходить свій прояв і в структурі кожного окремого нормативно-правового акта: так, Закон України про міліцію включає загальні положення, обов'язки і права міліції, застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї, проходження служби, правовий і соціальний статус, відповідальність працівників міліції, контроль і нагляд за діяльністю міліції.

Системний аналіз у філософії права — методологічна основа всіх правових явищ, включаючи їх правове забезпечення, застосування норм права як особливої форми його реалізації. Саме наукова методологія лежить в основі сут-нісної характеристики відповідного понятійного апарату, що має принципове значення і для практики.

Категорія застосування норм права визначається як спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.

85

Значить, системний філософсько-правовий аналіз має як фундаментально-методологічний, так і практично-прикладний характер. Це, зокрема, стосується визначення стадій процесу застосування норм права, правового забезпечення практичної правоохоронної діяльності.

Перша стадія — встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення, друга стадія зводиться до вибору та встановлення аутентичності тексту норми права (юридична кваліфікація), третя стадія — прийняття рішення по справі, четверта стадія — заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються у життя.

Вихідним при цьому є системний аналіз у філософії права, що визначає його актуальність, теоретичне і практичне значення.

Таким чином:

1. Системний аналіз у філософії права інтегрує всі аспекти цієї актуальної теоретико-прикладної науки. Йдеться про методологічний, історико-генетичний, онтологічний, епістемологічний, антропологічний, правоохоронний аспекти.

2. Системний аналіз взагалі — найпродуктивніший дослідницький метод, особливо на основі діяльнісно-людино-мірного принципу, розробленого автором цього матеріалу. Це повною мірою стосується системного аналізу у філософії права, в центрі якого — людина як міра всіх речей, найвища соціальна цінність.

3. Діяльнісно-людиномірний принцип систематизує всі інші принципи системного аналізу — цілісності, структурності, поліфункціональності, ієрархічності, взаємозалежності системи й середовища, багатоаспектності існування та описування кожної системи.

4. Структура людської діяльності — суто людського способу існування, основного фактора і критерію людського розвитку криє в собі об'єктивні фактори (середовище—потреби) і фактори суб'єктивні (усвідомлення об'єктивних потреб у вигляді інтересів, цінностей, мотивів, цілей і вибору відповідних засобів; діяльне задоволення потреб у вигляді вчинків, діянь, поведінки, діяльності в цілому).

5. Філософія права — найвищий методологічний рівень правознавства — об'єднує всі його підсистеми, інтегрує

86

аналіз системи права і правової системи в органічному взаємозв'язку з дослідженням правотворчої, правозастосов-ної, правоохоронної діяльності, яка є різновидом людської діяльності взагалі, — з її сутнісними, структурно-функціональними характеристиками.

Контрольні запитання

В чому полягають особливості предмета, методології та основних проблем філософії права? Розкрийте науковий та методологічний характер філософії права.

Чому виникає необхідність розмежування юридично-догматичного та філософсько-теоретичного вивчення права?

Сформулюйте основне питання філософії права. Які взаємовідносини в історичному аспекті між філософією та юриспруденцією?

Як розглядає ідею, джерело, сутність та витоки права юридичний позитивізм?

Основні ідеї та принципи філософського раціоналізму як універсальної методології правознавства. Яким чином застосовується в пізнанні права метод філософської антропології?

Екзистенціальне природне право і основні ідеї та принципи.

Філософсько-методологічні парадигми в сучасному праворозу мінні.

87

Розділ III Історичні типи філософії права

Тема І. Філософсько-правові вчення у Західній Європі в XV—XVIII ст.

§ 1. Цілісність історичних типів філософії права

Зрозуміти сутність і функції філософії права допомагає її історія. Розвиток філософсько-правових ідей — органічно цілісний і логічно послідовний процес, у якому кожний наступний період не заперечує абсолютним чином попередні. Це скоріше зміна домінант, настанов, аспектів і проблемного кола дослідження правових ідеалів. Тому актуальна тематика, характерна для одного періоду, розвивається в іншому, співіснує і взаємодіє з іншим, збагачується ним. Розгляд філософії права крізь призму її історії буде ефективним за умови сприйняття філософії права як реального явища людської культури, яке існує не лише в часі й просторі, а й поза часом. Такий підхід наповнить обов'язковий і неминучий схематизм іс-торико-філософського аналізу образом живої філософії права в її культурному здійсненні. Створювані філософією права сенси несуть не тільки відбиток своєї доби, а й живуть сполученням і перегуком філософських ідей, висловлених у різний час і в різних кінцях світу. І що зрілішою та внутрішньо багатшою стає філософія права, то ширше залучає вона до реального здійснення в духовному житті людства своє минуле. Окрім цього, такий підхід дозволяє об'єктивно проаналізувати кожну філософсько-правову концепцію, визначити її місце і соціальну цінність у системі знань того чи того етапу розвитку суспільства, визначити її практичне значення для сьогодення.

Філософсько-правовий підхід до історії права орієнтує і вимагає враховувати діалектику явища та сутності, їхню

88

внутрішню логіку, що дозволяє вирізнити початок процесу становлення ідеальних першооснов права, умови його виникнення і можливий напрямок розвитку права. А тому необхідно правильно оцінювати минуле та його вплив на сьогодення, не догматизуючи їх, оскільки минуле — це зовсім не "застигле сьогодення", а живий елемент соціально-системного саморуху, який хоч і обмежений часовими рамками, але водночас невід'ємний від сучасності. Побачити це минуле як сучасне в живому розвитку — значить, діалектичне зв'язати його з сьогоденням і майбутнім, зробити діючим елементом системи, що зветься історичним розвитком.

З огляду на це необхідно підкреслити, що ситуація, в якій знаходиться філософія права, досить складна, позаяк юридичні науки можуть обмежитися (і до певного часу обмежувалися) дослідженням конкретних правових явищ, не ставлячи перед собою питань про їхню природу. А от філософія права не може їх уникнути, їй належить пояснити сам спосіб правового буття, роль і характер залуче-ності його до людського буття. Іншими словами, філософія права — таким є її культурне призначення — мусить прийняти виклик з боку таємничої глибини світу права. Вона формулює для себе цей виклик у вигляді запитання, на яке прагне знайти відповідь: "Які витоки, ідеальні першооснови ідеї права та особливості прилучення людини до світу права"?

Розглядаючи детальніше історичний і теоретичний аспекти історичних типів філософії права, необхідно наголосити, що сутність історичного аспекту є висвітленням того, як історично визначені правові ідеали виникали, розвивались і гинули на певному етапі становлення суспільства.

Окрім урахування усієї повноти ознак і зв'язків правових ідеалів, дослідження закономірностей історичних типів філософії права вимагає дотримання принципу єдності історичного та логічного підходів, тобто відтворення дійсного розвитку правових і юридичних явищ та процесів у теоретичній, звільненій від усього випадкового, абстрактній формі. Йдеться про необхідність відтворення в теорії дійсної історії права як соціального явища, насамперед як моменту суспільства, однієї з форм його буття, обов'язкової і унікальної сторони соціального розвитку. Відрив методології філософії права від реальних конкретно-історичних

89

правових явищ та їх зовнішніх ознак призводить до підміни безпосереднього вивчення самого права та його юридичних форм розглядом структури знань про нього. Тобто такий підхід проливає, звичайно, певне світло, яке дає змогу нам побачити в історії права багато прихованого. Однак це світло таке сліпуче, що заважає нам побачити решту, і ми все ще залишаємося без ясної уяви про цілісність історичних типів філософії права.

§ 2. Філософсько-правова думка епохи відродження і реформації

2.1. Перша революція в суспільствознавстві — Нікколо Макіавеллі

Визнання людини як індивідуальності зумовило нові пошуки обгрунтувань сутності суспільства й держави. Однією з перших світських філософсько-правових концепцій ранньобуржуазного періоду була концепція, запропонована італійським політичним діячем, письменником, істориком і воєнним теоретиком Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Причину негараздів Італії він убачав у її роздробленості, яку можна подолати з допомогою сильної централізованої влади, для чого допускав ужиття всяких можливих засобів. Макіавеллі — автор ідеї об'єктивної історичної необхідності й закономірності, яку називав долею (фортуною). Філософсько-правові погляди виклав у працях "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія".

Н. Макіавеллі оспівував волю, силу, енергію людини. Ці якості повинні, передусім, належати правителю. Він не ідеалізував природу людини, а оцінював її сурово і прискіпливо, вирізняючи в ній ниці нахили. Мислитель виходив із того, що є, а не з того, що повинно бути. У цьому проявився реалізм Н. Макіавеллі щодо оцінки поведінки людини, яку визначає не християнська мораль, а користь, сила, розрахунок, природний егоїзм.

Новий погляд на людину зумовив пошуки обгрунтувань сутності суспільства і держави. Визнання людини як егоїстичної індивідуальності привело до того, що Макіавеллі першим у своїй епосі подивився на державу "людськими

90

очима". Людина, писав флорентійський філософ, скоріше забуде смерть батька, ніж вилучення майна. Ці слова стали поширеними в усьому світі, а в ученні Н. Макіавеллі — вихідними, визначальними. На думку мислителя, матеріальний інтерес (ширше — приватна власність) є рушійною силою суспільного прогресу, характерна особливість якого — постійна "битва" матеріальних інтересів різних людей. Саме тому й потрібна держава як механізм "примирення" й регуляції інтересів і майнових суперечок людей. Отже, Макіавеллі заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права.

Крім того, Макіавеллі першим застосував термін "держава" для визначення політичне організованого суспільства. Він — ширший, абстрактніший і, відповідно, точніший, ніж поліс і дозволяє відрізняти його від країни, суспільства, інститутів влади, особи чи органу, якому належить верховна влада. Хоча Макіавеллі цих розмежувань не проводив, але заклав для цього основу. Деякі дослідники також уважають, що він першим використав слово "республіка" в його сучасному розумінні — як державну форму, протилежну монархії. Трактат Платона "Держава" буквально називається "Республіка", як інколи його й перекладають. Одначе тут республіка має інше розуміння — як спільна справа, спільне благо, тобто саме як держава, а не одна з її форм. Що ж стосується форм держави, то до Макіавеллі всі використовували терміни "монархія", "аристократія", "демократія". Макіавеллі першим дав родову назву для демократії та аристократії — республіка.

Погляди Макіавеллі на походження і форми держави дуже цікаві, його методологія звільнення від впливу теології дуже хоробра, але все це не принесло б мислителеві світової слави, якби не постановка в "Государі" питання про співвідношення політики, права і моралі. Саме вирішення цього питання отримало назву макіавеллізму. Макіавеллі став символом аморалізму. Його найбільш лаконічний вираз виражає формула: "мета виправдовує засоби". Сам Макіавеллі ніколи її не використовував, але це — справжня сутність його ідей. Макіавеллі дав правителеві індульгенцію на порушення моральних заповідей. Він уважав, що правитель повинен, коли обставини не дають йому іншого вибору, вживати аморальних засобів, і при цьому намагався довести, що його поведінка — бездоганна і доб-

91

родійна. Той, хто не діє таким чином, прирікає себе на вірну загибель, оскільки не зможе боротися проти тих, хто вживе проти нього аморальних засобів. Необхідно здаватися добрим, але не боятися бути поганим. Правитель оточений ворогами, внутрішніми і зовнішніми, він не може нікому довіряти і вимушений використовувати насилля і підступність. "Необхідно бути лисицею, щоби роздивитись пастку, і левом, щоби знищити вовків". Оскільки добробут держави пов'язаний з вищим законом політики, для його реалізації придатні всі засоби, в тому числі й аморальні — підкуп, убивство, пограбування, віроломство. Самодержець, який удався до формування міцної держави, має уособлювати якості лева й лисиці та проводити політику "батога і пряника". Ці принципи — внесок Макіавеллі в політичну культуру, причина постійного інтересу до нього і водночас — предмет гострої критики.

З-поміж великої кількості критичних суджень досить цікавою і конструктивною була позиція Регеля. Він пропонував розглядати "Государя" не як вираз принципів політики, що їх можна застосувати для всіх часів і народів, а як реакцію на ситуацію, котра склалася тоді в Італії. У цьому контексті "Государ", на думку Гегеля, не тільки виправданий, а й являє собою "істинно велике творіння оригінального політичного розуму високого і шляхетного спрямування".

Заслуги Макіавеллі в розвиткові філософсько-правової теорії:

• він відкинув схоластику, замінив її раціоналізмом і реалізмом;

• заклав основи філософсько-правової науки;

• продемонстрував зв'язок політики і форм держави з соціальною боротьбою, ввів поняття "держава" і "республіка" в сучасному значенні;

• на основі нового підходу до розуміння природи людини і держави створив передумови для побудови світської моделі держави (й суспільства взагалі), що грунтується на матеріальному інтересі людини.

2.2. Особливості праворозуміння Жана Бодена

Цей ідеолог абсолютизму у Франції відобразив у своїх працях процес завершення централізації національної держави.

92

Уявлення про державу і право Ж. Боден (1530—1596) виклав у "Методі легкого вивчення Історії" та "Шести книгах про державу", де відмежувався від релігійно-схоластичного мислення, заперечував попереднє тлумачення римського права як загального пр? -«а, пропонував вивчати державу і право на основі узагальнення фактів, з урахуванням національних систем позитивного права. Держава, згідно з ученням Бодена, виникає незалежно від волі Бога чи людей під впливом природного середовища (клімат, грунти і под.), її розвиток відображає та аналізує наука історія. Саме тому історія різних народів є найкращим вступом до вивчення права й політики.

Мислитель розрізняв право і закон. Якщо завдання закону — не допустити виродження королівської монархії в тиранію, то право є виразом розуму, який охоплює норми І принципи, що визначають добре і справедливе в державі.

Розумне начало втілюється в Божому і природному праві, міжнародному праві, основних законах тієї чи тієї країни, які відтворюють її історичний розвиток. Позитивне право, що його встановлює суверенна влада, законодавство не повинні суперечити цьому праву.

Ж. Боден не дав чіткої характеристики розумного права, але деякі його аспекти розкрив у зв'язку з критикою проекта ідеальної держави Платона. Згідно з ученням Бодена, держава влаштована Богом, щоб надати державі те, що є суспільним, а кожному те, що є його особистою власністю.

§ 3. Філософсько-правові погляди мислителів Нового часу

Нові часи характеризуються спробою створення нових філософії та науки, протилежних схоластичній філософії та науці. Ідейний та інтелектуальний настрій епохи концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі тогочасні породження, як універсальне право та "цивільна філософія" (остання означала загальне вчення про державу, її походження, природу і право). Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію. Тому терміни універсаль-

93

ної та філософської юриспруденції були синонімами. І за змістом, і за методикою вони мали збігатися з правом раціоналізованим — "філософія як передумова і попередниця юриспруденції; досконалим юристом може бути лише гарний філософ".

Нові часи дають нам три системи природного права — деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи останню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система — це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створив власну науку — номоте-ку, або законодавчу політику. Що ж до онтологічної системи, то її особливістю були пошуки генетичної основи природного права: для Лейбніца це — "чисте" природне право як стан природної боротьби, для Гоббса і Спінози природний стан зливався з природною закономірністю фактичного буття.

Також за нового часу відбувся новий переворот в усвідомленні свободи (Спіноза), пов'язаний з теорією суспільного договору.

3.1. Теорія природного права Гуго Гроція

Епоха Відродження віднайшла нову постановку питання про сутність права. Людська свідомість звернулася на цей раз до людської індивідуальної волі, до волі розумної, і цим ніби поверталася знову до інтелектуалізму древніх. Але при цьому зберігалося висунуте середньовічними мислителями вчення про протилежність особи і природи, і через це новий раціоналізм суттєво відрізнявся від інтелектуалізму стародавності.

Нові теорії прагнули уникнути протиставлення особи і природи. У цих вченнях людина і природа розглядалися як учасники одного процесу розвитку — природної еволюції. До епохи Ренесансу право інтерпретувалося переважно у двох вимірах: з одного боку, як прояв Божого суду, і тому воно мало характер невідворотності (необхідності), абсолютності й вічності (цей підхід був нормою для середньовіччя); з іншого боку, право розумілось як продукт домовленості людей, яке може змінюватись і має відносний характер (цей підхід помічаємо в зародковому стані у багатьох представників стародавнього світу). Однак існує ще й третій вимір інтерпретації права, згідно з яким право має

94

людське походження, але, незважаючи на це, воно є необхідним, тому що сутність його випливає із загальної людської природи. Поняття природного права було відоме вже стародавнім стоїкам, а за середньовіччя — деяким схоластам, зокрема Фомі Аквінському, але по справжньому воно розвивалося лише на початку нової ери.

Одним із прихильників такого розуміння права був голландський юрист, історик і політик Гуго де Гроот Гроцій (1583—1645), ідеолог Нідерландської буржуазної революції, автор праці "Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права".

Філософською основою природно-правової теорії Гуго Греція був раціоналістичний світогляд, згідно з яким вирішувати соціально-правові конфлікти покликаний розум, який має загальнокритичне, всеохопне значення і сприймається мислителем як верховний суддя (на відміну від Божого одкровення).

Гроцій, як і інші гуманісти й раціоналісти його епохи, звернув увагу на "подвійну істину" права. Він проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею Бога або людей. Хоч опосередковано Бог впливає на розвиток природного права, оскільки він — Творець природи, частиною якої є людина, але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому й природне право не підпадає під вплив божественного права. Такий підхід на той час був рішучим кроком уперед, оскільки він звільняв людину від диктату монопольного права церкви.

На думку мислителя, право — це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими людьми. Гуго Гроцій вважав, що право поділяється на природне і встановлене волею. Природне право непорушне, це закон природи. Право, встановлене волею, має своїм джерелом людську чи Божу волю. Відтак завдання юристів зводилося до того, щоб зіставити існуючий закон з ідеалом справедливості природного права.

Гуго Гроцій розрізняв категорії "право" і "закон". Останній, на його думку, — це насильницький засіб, із допомогою якого здійснюється (стає можливим) право. Ця сила уособлена в державі, яка примушує людей дотримуватися норм права.

95

У людському праві Гроцій розрізняв цивільне і природне право. Цивільне право виникає історично і залежить від політичної ситуації; природне право випливає з суспільної сутності людини і є предметом не історії, а філософії. Отже, сутність природного права похідна від суспільного характеру людини (як у Арістотеля), і тому необхідний суспільний договір, що його люди укладають для забезпечення своїх інтересів в особистому захисті та протистоянні насильству. На основі добровільного суспільного договору стає можливим утворення державного союзу, держави.

Досить суперечливою і неоднозначною є оцінка творчості Гуго Гроція філософами права. Так, П. Г. Редькін уважав Гуго Гроція "творцем філософії права" і стверджував, що він першим відокремив вчення про право від науки, відомої під назвою "політика", а до нього філософія права і політика ототожнювалися. Цим Гроцій надав самостійності філософії права як науці. А от П. І. Новгородцев писав, що називати Гуго Гроція основоположником природничого права і всієї нової філософії права не можна, бо це є наслідком перебільшеної оцінки заслуг ученого з боку його німецьких учнів і прихильників. "Ті французькі та англійські вчені, з якими нам довелося вже познайомитися, значно швидше можуть бути поставлені на чолі нової філософії права, ніж доктрина Гуго Гроція. Своєрідність цього письменника полягає хіба що в тому, що він відкриває так званий раціоналістичний напрямок у філософії права, який являє собою, однак, радше новизну методу, ніж ідеї, та й то новизну відносну"¹.

3.2. Філософсько-правові позиції Т. Гоббса

У ситуації, коли в Англії щойно відгриміли революційні баталії, затяжна громадянська війна залила країну кров'ю, було вбито короля, проголошено нову мораль, а невдоволення новим пуританським режимом зростало, Томас Гоббс (1588—1679) написав свій знаменитий твір "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської", який став не лише настільною книгою кожної освіченої людини, а й підвалиною англійської політичної та правової науки.

¹ Новгородові! Й История философии права — М , 1897 — С 161

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 17

Скачать файл (1578 kb.)

Костицький М.В., Чміль Б.Ф. Філософія права - файл n1.doc

Доступные файлы (1):

n1.doc