Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Костицький М.В., Чміль Б.Ф. Філософія права - файл n1.doc


Костицький М.В., Чміль Б.Ф. Філософія права
скачать (1578 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc1578kb.23.01.2013 15:08скачать


n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
80

Причини мають глибший і прихованіший характер, тому легше попередити розгортання обставин-умов у злочинне діяння, що відповідає сутності профілактики. У ній важли­во тримати в центрі уваги механізм індивідуальної злочин­ної поведінки.

Визначення цього механізму розкриває: його сутність; його структуру. Сутність механізму індивідуальної злочин­ної поведінки полягає в тому, що це — зв'язок і взаємодія зовнішніх факторів об'єктивної дійсності та внутрішніх, психічних процесів і станів, що обумовлюють (детерміну­ють) рішення скоїти злочин, спрямовують і контролюють його виконання1. Сутність визначає структуру, механізм індивідуальної злочинної поведінки, діалектику двох ком­понентів діяльності: цілі й засоби; їх співвідношення. І тут Р. Мертон вдало систематизував відповідні положення, ще раз довівши ефективність урахування діяльнісно-людино-мірних параметрів у дослідженнях.

Р. Мертон розрізняв п'ять логічно можливих, альтерна­тивних способів пристосування та адаптації людини до умов, що існують у суспільстві або групі: підпорядкування, інновацію (оновлення), ритуалізм, ретритизм (відхід від життя), бунт.

1. Підпорядкування: людина приймає як соціально ви­значені цільові настанови та інституціоналІзовані засоби їх реалізації.

2. Інновація: приймає цілі, але не засоби.

3. Ритуалізм: приймає засоби, але не цілі.

4. Ретритизм: не приймає ні цілей, ні засобів.

5. Бунт: наявних цілей і засобів не приймає, пропонує нові2.

Пристосування типу 1 — найпоширеніше, типу 4 зу­стрічаємо досить рідко. Інші варіанти мають пересічний характер реалізації.

Це — загальна схема функціонування блоку "цілі—за­соби" в системній структурі людської діяльності. Далі все залежить від змістовного наповнення цієї схеми в реально­му житті.

Див.: Механизм преступного поведения. — М., 1981. — С. ЗО. 2

Див.: Мертон Р. К. Социальная структура й аномия. В кн/. Социология пре-ступности. - М., 1966. - С. 199-313.

81

г

Діалектика цілей і засобів правоохоронних органів вті­лена в Конституції України, відповідних законах. Органи правопорядку діють у творчому контакті з іншими структу­рами суспільства, без чого ефективність роботи неможлива.

Важливе значення має робота міліції — державного озброєного органу виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправ­них посягань. Ці положення про соціально-правовий ста­тус міліції України закріплено в Законі України "Про мі­ліцію". Вони адекватні конституційним положенням про статус людини та її захист — так Основний Закон України втілюється в окремих законодавчих актах, що робить нор­мативну базу надійною та систематизованою.

Статусно-сутнісні ідеї відтворено в основних завданнях міліції, які в своїй сукупності складають цілісну цільову настанову цього органу виконавчої влади:

• гарантування особистої безпеки громадян, захист їх­ніх прав і свобод, законних інтересів;

• запобігання і припинення правопорушень;

• охорона й забезпечення громадського порядку;

• виявлення й розкриття злочинів, розшук осіб, які їх учинили;

• забезпечення дорожнього руху;

• захист власності від злочинних посягань;

• виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

• участь у поданні соціальної та правової допомоги гро­мадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, установам та організаціям у виконанні покладе­них на них завдань.

Максимальна ефективність функціонування системи МВС, як і всієї правоохоронної системи, являє собою ак­туальну проблему, цільову настанову і конкретне значення. Це — центральний пункт вчення про попередження зло­чинності, яке, своєю чергою, є логічним компонентом фі­лософсько-правової науки в цілому і кримінологічної — безпосередньо.

Питання ефективності попередження злочинності та правоохоронної діяльності входить до комплексу загаль­носуспільної необхідності всебічного реформування і вдосконалення всіх сфер суспільства. Принципи перетво-

82

рень у системі МВС такі: захист людини, суспільства, дер­жави від протиправних посягань; єдність системи; законо­давче визначення ОВС; максимальна економічність, прос­тота і гнучкість системи; першочерговий розвиток низових ланок як першооснови системи МВС; доступність населен­ню; зосередженість усіх ланок на боротьбі проти злочин­ності; звідси — пріоритетність служб, розширення повно­важень органів місцевого самоврядування у забезпеченості правопорядку на їхніх територіях, упровадження наукової організації праці в систему.

Підвищення ефективності правоохоронної роботи про­низує всі напрямки вдосконалення і розвитку системи МВС України: вдосконалення управління та організаційно-штатних структур; розвиток кримінальної міліції; розвиток міліції громадської безпеки; розвиток апаратів поперед­нього слідства; реформування кримінально-виконавчої системи; розвиток внутрішніх військ; удосконалення робо­ти з кадрами; правове забезпечення реформування ОВС.

Отже, системний аналіз поступово впроваджується і в правоохоронну сферу, сприяючи цим підвищенню ефек­тивності боротьби проти злочинності, її попередження.

Вдосконалення управління та організаційно-штат­них структур означає впровадження принципів науково­го управління в діяльності ОВС. Мова йде про пріоритет­ність стійкого управління на основі максимально повної інформації про оперативну обстановку, всіх аспектів робо­ти на поточний момент і на перспективу, розмежування функцій усіх підрозділів, посилення штабної функції, оп­тимальне співвідношення штабних, лінійно-галузевих і функціональних підрозділів. МВС зосереджує стратегічне керівництво; до ГУМВС—УМВС делегуються деякі загаль-ноуправлінські функції в межах керівництва своїм регіо­ном; міськрайоргани посилюють управління в частині, що їх стосується, в них створюються штабні підрозділи.

Розвиток кримінальної міліції відбуватиметься в на­прямку попередження і розкриття тяжких злочинів через ужиття оперативно-розшукових заходів структурними під­розділами кримінальної міліції (карного розшуку, бороть­би з незаконним обігом наркотиків, Державної служби бо­ротьби з економічною злочинністю, боротьби з криміналь­ним приховуванням прибутків від оподаткування, кримі­нальної міліції у справах неповнолітніх).

83

Розвиток міліції громадської безпеки зв'язаний, на­самперед, із загальною та індивідуальною профілактикою злочинів, тому центральною тут є служба дільничних ін­спекторів. У перспективі можливе створення муніципаль­ної міліції, переведення охоронної роботи міліції на конт­рактну основу.

Розвиток апаратів попереднього слідства означати­ме зниження навантаження на слідчих, зосередження зу­силь на розкритті тяжких злочинів, перерозподіл підслід­ності ОВС—Прокуратури—СБУ, декриміналізацію окре­мих злочинів, розширення повноважень органів дізнання, створення підрозділу з розслідування організованих зло­чинів, захист слідчих, підготовка кадрів.

Реформування кримінально-виконавчої системи пе­редбачає комплектування, навчання, виховання кадрів, їх соціально-побутове забезпечення, покращання медичного й торговельного обслуговування спецконтингенту, переве­дення охорони установ виконання покарань із внутрішніх військ до системи органів виконання покарань після їх укомплектування на контрактній основі, з можливою на­ступною передачею Міністерству юстиції, а функцій при­мусового лікування від алкоголізму і наркоманії — Мініс­терству охорони здоров'я.

Розвиток внутрішніх військ, своєю чергою, доцільно здійснити у напрямку активнішої участі в охороні громад­ського порядку та боротьби проти злочинності, викорис­тання військ спеціального призначення для ліквідації ма­сових безпорядків, актів тероризму, — з відповідними структурними змінами у внутрішніх військах.

Вдосконалення роботи з кадрами — головний напрям­ок реформування і вдосконалення діяльності ОВС, як і всіх правоохоронних органів, а також організацій, установ, за­кладів у державі в цілому. Адже йдеться про людський фактор — вирішальний у будь-якій справі. Діяльнісно-лю-диномірний принцип системного аналізу у філософії права об'єктивно вимагає зосередитися саме на цьому вирішаль­ному факторі.

Системно-філософський правовий підхід передбачає також висвітлення правового забезпечення досліджувано­го об'єкта, зокрема процесу реформування органів внут­рішніх справ. Йдеться про реалізацію філософського прин-

84

ципу сходження від абстрактного до конкретного — сто­совно даного конкретного явища.

Втілення у життя правил поведінки, що становлять зміст права, здійснюється через реалізацію норм права у формах їх додержання, виконання, використання та засто­сування. Застосування норм права — найважливіший етап забезпечення реформування будь-якої сфери суспільної життєдіяльності, в даному випадку — системи органів внутрішніх справ, як і правоохоронних органів в цілому.

Йдеться про застосування положень Конституції Ук­раїни, Законів України про міліцію, прокуратуру, адвока­туру, про статус суддів, про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, про оперативно-розшукову діяльність, про Службу безпеки України.

Ці нормативно-правові акти безпосередньо стосуються правового забезпечення діяльності правоохоронних орга­нів. Водночас системний філософсько-правовий підхід ви­магає враховувати міжсистемні взаємозв'язки — з законо­давством всіх інших сфер суспільства, а також міжнарод­но-правових і зовнішньоекономічних відносин.

Діалектика загального і особливого знаходить свій про­яв і в структурі кожного окремого нормативно-правового акта: так, Закон України про міліцію включає загальні по­ложення, обов'язки і права міліції, застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї, проходження служби, правовий і соціальний статус, відповідальність працівників міліції, контроль і нагляд за діяльністю міліції.

Системний аналіз у філософії права — методологічна основа всіх правових явищ, включаючи їх правове забезпе­чення, застосування норм права як особливої форми його реалізації. Саме наукова методологія лежить в основі сут-нісної характеристики відповідного понятійного апарату, що має принципове значення і для практики.

Категорія застосування норм права визначається як спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спе­ціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноваже­них державою громадських органів щодо прийняття інди­відуально-конкретних правових приписів з метою вирішен­ня конкретної справи.

85

Значить, системний філософсько-правовий аналіз має як фундаментально-методологічний, так і практично-при­кладний характер. Це, зокрема, стосується визначення ста­дій процесу застосування норм права, правового забезпе­чення практичної правоохоронної діяльності.

Перша стадія — встановлення та аналіз фактичних об­ставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення, друга стадія зводиться до вибору та встанов­лення аутентичності тексту норми права (юридична квалі­фікація), третя стадія — прийняття рішення по справі, чет­верта стадія — заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджують­ся у життя.

Вихідним при цьому є системний аналіз у філософії права, що визначає його актуальність, теоретичне і прак­тичне значення.

Таким чином:

1. Системний аналіз у філософії права інтегрує всі ас­пекти цієї актуальної теоретико-прикладної науки. Йдеть­ся про методологічний, історико-генетичний, онтологіч­ний, епістемологічний, антропологічний, правоохоронний аспекти.

2. Системний аналіз взагалі — найпродуктивніший дос­лідницький метод, особливо на основі діяльнісно-людино-мірного принципу, розробленого автором цього матеріалу. Це повною мірою стосується системного аналізу у філосо­фії права, в центрі якого — людина як міра всіх речей, найвища соціальна цінність.

3. Діяльнісно-людиномірний принцип систематизує всі інші принципи системного аналізу — цілісності, структур­ності, поліфункціональності, ієрархічності, взаємозалеж­ності системи й середовища, багатоаспектності існування та описування кожної системи.

4. Структура людської діяльності — суто людського способу існування, основного фактора і критерію люд­ського розвитку криє в собі об'єктивні фактори (середови­ще—потреби) і фактори суб'єктивні (усвідомлення об'єк­тивних потреб у вигляді інтересів, цінностей, мотивів, цілей і вибору відповідних засобів; діяльне задоволення потреб у вигляді вчинків, діянь, поведінки, діяльності в цілому).

5. Філософія права — найвищий методологічний рівень правознавства — об'єднує всі його підсистеми, інтегрує

86

аналіз системи права і правової системи в органічному вза­ємозв'язку з дослідженням правотворчої, правозастосов-ної, правоохоронної діяльності, яка є різновидом людської діяльності взагалі, — з її сутнісними, структурно-функці­ональними характеристиками.

Контрольні запитання

В чому полягають особливості предмета, методології та основних проблем філософії права? Розкрийте науковий та методологічний характер фі­лософії права.

Чому виникає необхідність розмежування юридично-догматичного та філософсько-теоретичного вивчення права?

Сформулюйте основне питання філософії права. Які взаємовідносини в історичному аспекті між філо­софією та юриспруденцією?

Як розглядає ідею, джерело, сутність та витоки права юридичний позитивізм?

Основні ідеї та принципи філософського раціоналізму як універсальної методології правознавства. Яким чином застосовується в пізнанні права метод філософської антропології?

Екзистенціальне природне право і основні ідеї та прин­ципи.

Філософсько-методологічні парадигми в сучасному праворозу мінні.

87

Розділ III Історичні типи філософії права

Тема І. Філософсько-правові вчення у Західній Європі в XV—XVIII ст.

§ 1. Цілісність історичних типів філософії права

Зрозуміти сутність і функції філософії права допомагає її історія. Розвиток філософсько-правових ідей — органічно цілісний і логічно послідовний процес, у якому кожний наступний період не заперечує абсолютним чином попередні. Це скоріше зміна домінант, настанов, аспектів і проблемного кола дослідження право­вих ідеалів. Тому актуальна тематика, характерна для од­ного періоду, розвивається в іншому, співіснує і взаємодіє з іншим, збагачується ним. Розгляд філософії права крізь призму її історії буде ефективним за умови сприйняття філософії права як реального явища людської культури, яке існує не лише в часі й просторі, а й поза часом. Такий підхід наповнить обов'язковий і неминучий схематизм іс-торико-філософського аналізу образом живої філософії права в її культурному здійсненні. Створювані філософією права сенси несуть не тільки відбиток своєї доби, а й жи­вуть сполученням і перегуком філософських ідей, вислов­лених у різний час і в різних кінцях світу. І що зрілішою та внутрішньо багатшою стає філософія права, то ширше залучає вона до реального здійснення в духовному житті людства своє минуле. Окрім цього, такий підхід дозволяє об'єктивно проаналізувати кожну філософсько-правову концепцію, визначити її місце і соціальну цінність у системі знань того чи того етапу розвитку суспільства, визначити її практичне значення для сьогодення.

Філософсько-правовий підхід до історії права орієнтує і вимагає враховувати діалектику явища та сутності, їхню

88

внутрішню логіку, що дозволяє вирізнити початок процесу становлення ідеальних першооснов права, умови його ви­никнення і можливий напрямок розвитку права. А тому необхідно правильно оцінювати минуле та його вплив на сьогодення, не догматизуючи їх, оскільки минуле — це зовсім не "застигле сьогодення", а живий елемент соціаль­но-системного саморуху, який хоч і обмежений часовими рамками, але водночас невід'ємний від сучасності. Побачи­ти це минуле як сучасне в живому розвитку — значить, діалектичне зв'язати його з сьогоденням і майбутнім, зро­бити діючим елементом системи, що зветься історичним розвитком.

З огляду на це необхідно підкреслити, що ситуація, в якій знаходиться філософія права, досить складна, позаяк юридичні науки можуть обмежитися (і до певного часу обмежувалися) дослідженням конкретних правових явищ, не ставлячи перед собою питань про їхню природу. А от філософія права не може їх уникнути, їй належить пояс­нити сам спосіб правового буття, роль і характер залуче-ності його до людського буття. Іншими словами, філософія права — таким є її культурне призначення — мусить прий­няти виклик з боку таємничої глибини світу права. Вона формулює для себе цей виклик у вигляді запитання, на яке прагне знайти відповідь: "Які витоки, ідеальні першооснови ідеї права та особливості прилучення людини до світу права"?

Розглядаючи детальніше історичний і теоретичний ас­пекти історичних типів філософії права, необхідно наголо­сити, що сутність історичного аспекту є висвітленням того, як історично визначені правові ідеали виникали, розвива­лись і гинули на певному етапі становлення суспільства.

Окрім урахування усієї повноти ознак і зв'язків право­вих ідеалів, дослідження закономірностей історичних типів філософії права вимагає дотримання принципу єдності іс­торичного та логічного підходів, тобто відтворення дійсно­го розвитку правових і юридичних явищ та процесів у тео­ретичній, звільненій від усього випадкового, абстрактній формі. Йдеться про необхідність відтворення в теорії дійс­ної історії права як соціального явища, насамперед як мо­менту суспільства, однієї з форм його буття, обов'язкової і унікальної сторони соціального розвитку. Відрив методо­логії філософії права від реальних конкретно-історичних

89

правових явищ та їх зовнішніх ознак призводить до підміни безпосереднього вивчення самого права та його юридич­них форм розглядом структури знань про нього. Тобто такий підхід проливає, звичайно, певне світло, яке дає змо­гу нам побачити в історії права багато прихованого. Однак це світло таке сліпуче, що заважає нам побачити решту, і ми все ще залишаємося без ясної уяви про цілісність істо­ричних типів філософії права.

§ 2. Філософсько-правова думка епохи відродження і реформації

2.1. Перша революція в суспільствознавстві — Нікколо Макіавеллі

Визнання людини як індивідуальності зумовило нові пошуки обгрунтувань сутності суспільства й держави. Однією з перших світських філософсько-пра­вових концепцій ранньобуржуазного періоду була концеп­ція, запропонована італійським політичним діячем, пись­менником, істориком і воєнним теоретиком Нікколо Ма­кіавеллі (1469—1527). Причину негараздів Італії він убачав у її роздробленості, яку можна подолати з допомогою сильної централізованої влади, для чого допускав ужиття всяких можливих засобів. Макіавеллі — автор ідеї об'єк­тивної історичної необхідності й закономірності, яку нази­вав долею (фортуною). Філософсько-правові погляди ви­клав у працях "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія".

Н. Макіавеллі оспівував волю, силу, енергію людини. Ці якості повинні, передусім, належати правителю. Він не ідеалізував природу людини, а оцінював її сурово і при­скіпливо, вирізняючи в ній ниці нахили. Мислитель вихо­див із того, що є, а не з того, що повинно бути. У цьому проявився реалізм Н. Макіавеллі щодо оцінки поведінки людини, яку визначає не християнська мораль, а користь, сила, розрахунок, природний егоїзм.

Новий погляд на людину зумовив пошуки обгрунтувань сутності суспільства і держави. Визнання людини як егоїс­тичної індивідуальності привело до того, що Макіавеллі першим у своїй епосі подивився на державу "людськими

90

очима". Людина, писав флорентійський філософ, скоріше забуде смерть батька, ніж вилучення майна. Ці слова стали поширеними в усьому світі, а в ученні Н. Макіавеллі — вихідними, визначальними. На думку мислителя, матері­альний інтерес (ширше — приватна власність) є рушійною силою суспільного прогресу, характерна особливість якого — постійна "битва" матеріальних інтересів різних людей. Саме тому й потрібна держава як механізм "примирення" й регуляції інтересів і майнових суперечок людей. Отже, Макіавеллі заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права.

Крім того, Макіавеллі першим застосував термін "дер­жава" для визначення політичне організованого суспіль­ства. Він — ширший, абстрактніший і, відповідно, точні­ший, ніж поліс і дозволяє відрізняти його від країни, сус­пільства, інститутів влади, особи чи органу, якому нале­жить верховна влада. Хоча Макіавеллі цих розмежувань не проводив, але заклав для цього основу. Деякі дослідни­ки також уважають, що він першим використав слово "рес­публіка" в його сучасному розумінні — як державну фор­му, протилежну монархії. Трактат Платона "Держава" буквально називається "Республіка", як інколи його й пе­рекладають. Одначе тут республіка має інше розуміння — як спільна справа, спільне благо, тобто саме як держава, а не одна з її форм. Що ж стосується форм держави, то до Макіавеллі всі використовували терміни "монархія", "арис­тократія", "демократія". Макіавеллі першим дав родову назву для демократії та аристократії — республіка.

Погляди Макіавеллі на походження і форми держави дуже цікаві, його методологія звільнення від впливу теоло­гії дуже хоробра, але все це не принесло б мислителеві світової слави, якби не постановка в "Государі" питання про співвідношення політики, права і моралі. Саме вирі­шення цього питання отримало назву макіавеллізму. Ма­кіавеллі став символом аморалізму. Його найбільш лако­нічний вираз виражає формула: "мета виправдовує засо­би". Сам Макіавеллі ніколи її не використовував, але це — справжня сутність його ідей. Макіавеллі дав правителеві індульгенцію на порушення моральних заповідей. Він ува­жав, що правитель повинен, коли обставини не дають йому іншого вибору, вживати аморальних засобів, і при цьому намагався довести, що його поведінка — бездоганна і доб-

91

родійна. Той, хто не діє таким чином, прирікає себе на вірну загибель, оскільки не зможе боротися проти тих, хто вживе проти нього аморальних засобів. Необхідно здава­тися добрим, але не боятися бути поганим. Правитель ото­чений ворогами, внутрішніми і зовнішніми, він не може нікому довіряти і вимушений використовувати насилля і підступність. "Необхідно бути лисицею, щоби роздивитись пастку, і левом, щоби знищити вовків". Оскільки добробут держави пов'язаний з вищим законом політики, для його реалізації придатні всі засоби, в тому числі й аморальні — підкуп, убивство, пограбування, віроломство. Самодер­жець, який удався до формування міцної держави, має уособлювати якості лева й лисиці та проводити політику "батога і пряника". Ці принципи — внесок Макіавеллі в політичну культуру, причина постійного інтересу до нього і водночас — предмет гострої критики.

З-поміж великої кількості критичних суджень досить цікавою і конструктивною була позиція Регеля. Він пропо­нував розглядати "Государя" не як вираз принципів полі­тики, що їх можна застосувати для всіх часів і народів, а як реакцію на ситуацію, котра склалася тоді в Італії. У цьому контексті "Государ", на думку Гегеля, не тільки ви­правданий, а й являє собою "істинно велике творіння ори­гінального політичного розуму високого і шляхетного спрямування".

Заслуги Макіавеллі в розвиткові філософсько-правової теорії:

• він відкинув схоластику, замінив її раціоналізмом і реалізмом;

• заклав основи філософсько-правової науки;

• продемонстрував зв'язок політики і форм держави з соціальною боротьбою, ввів поняття "держава" і "респуб­ліка" в сучасному значенні;

• на основі нового підходу до розуміння природи лю­дини і держави створив передумови для побудови світської моделі держави (й суспільства взагалі), що грунтується на матеріальному інтересі людини.

2.2. Особливості праворозуміння Жана Бодена

Цей ідеолог абсолютизму у Франції відобразив у своїх працях процес завершення централізації національної держави.

92

Уявлення про державу і право Ж. Боден (1530—1596) виклав у "Методі легкого вивчення Історії" та "Шести кни­гах про державу", де відмежувався від релігійно-схолас­тичного мислення, заперечував попереднє тлумачення рим­ського права як загального пр? -«а, пропонував вивчати дер­жаву і право на основі узагальнення фактів, з урахуванням національних систем позитивного права. Держава, згідно з ученням Бодена, виникає незалежно від волі Бога чи людей під впливом природного середовища (клімат, грунти і под.), її розвиток відображає та аналізує наука історія. Саме тому історія різних народів є найкращим вступом до ви­вчення права й політики.

Мислитель розрізняв право і закон. Якщо завдання за­кону — не допустити виродження королівської монархії в тиранію, то право є виразом розуму, який охоплює норми І принципи, що визначають добре і справедливе в державі.

Розумне начало втілюється в Божому і природному праві, міжнародному праві, основних законах тієї чи тієї країни, які відтворюють її історичний розвиток. Позитивне право, що його встановлює суверенна влада, законодавство не повинні суперечити цьому праву.

Ж. Боден не дав чіткої характеристики розумного пра­ва, але деякі його аспекти розкрив у зв'язку з критикою проекта ідеальної держави Платона. Згідно з ученням Бо­дена, держава влаштована Богом, щоб надати державі те, що є суспільним, а кожному те, що є його особистою влас­ністю.

§ 3. Філософсько-правові погляди мислителів Нового часу

Нові часи характеризуються спробою створен­ня нових філософії та науки, протилежних схо­ластичній філософії та науці. Ідейний та інтелектуальний настрій епохи концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природ­но сприймаються такі тогочасні породження, як універ­сальне право та "цивільна філософія" (остання означала загальне вчення про державу, її походження, природу і право). Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію. Тому терміни універсаль-

93

ної та філософської юриспруденції були синонімами. І за змістом, і за методикою вони мали збігатися з правом ра­ціоналізованим — "філософія як передумова і попередниця юриспруденції; досконалим юристом може бути лише гар­ний філософ".

Нові часи дають нам три системи природного права — деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи ос­танню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система — це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створив власну науку — номоте-ку, або законодавчу політику. Що ж до онтологічної сис­теми, то її особливістю були пошуки генетичної основи природного права: для Лейбніца це — "чисте" природне право як стан природної боротьби, для Гоббса і Спінози природний стан зливався з природною закономірністю фактичного буття.

Також за нового часу відбувся новий переворот в усві­домленні свободи (Спіноза), пов'язаний з теорією суспіль­ного договору.

3.1. Теорія природного права Гуго Гроція

Епоха Відродження віднайшла нову постановку питання про сутність права. Людська свідомість звернулася на цей раз до людської індивідуальної волі, до волі розумної, і цим ніби поверталася знову до інтелектуа­лізму древніх. Але при цьому зберігалося висунуте серед­ньовічними мислителями вчення про протилежність особи і природи, і через це новий раціоналізм суттєво відрізнявся від інтелектуалізму стародавності.

Нові теорії прагнули уникнути протиставлення особи і природи. У цих вченнях людина і природа розглядалися як учасники одного процесу розвитку — природної еволюції. До епохи Ренесансу право інтерпретувалося переважно у двох вимірах: з одного боку, як прояв Божого суду, і тому воно мало характер невідворотності (необхідності), абсолютності й вічності (цей підхід був нормою для серед­ньовіччя); з іншого боку, право розумілось як продукт до­мовленості людей, яке може змінюватись і має відносний характер (цей підхід помічаємо в зародковому стані у ба­гатьох представників стародавнього світу). Однак існує ще й третій вимір інтерпретації права, згідно з яким право має

94

людське походження, але, незважаючи на це, воно є необ­хідним, тому що сутність його випливає із загальної люд­ської природи. Поняття природного права було відоме вже стародавнім стоїкам, а за середньовіччя — деяким схолас­там, зокрема Фомі Аквінському, але по справжньому воно розвивалося лише на початку нової ери.

Одним із прихильників такого розуміння права був гол­ландський юрист, історик і політик Гуго де Гроот Гроцій (1583—1645), ідеолог Нідерландської буржуазної револю­ції, автор праці "Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права".

Філософською основою природно-правової теорії Гуго Греція був раціоналістичний світогляд, згідно з яким вирі­шувати соціально-правові конфлікти покликаний розум, який має загальнокритичне, всеохопне значення і сприйма­ється мислителем як верховний суддя (на відміну від Бо­жого одкровення).

Гроцій, як і інші гуманісти й раціоналісти його епохи, звернув увагу на "подвійну істину" права. Він проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею Бога або людей. Хоч опосередковано Бог впливає на розвиток природного права, оскільки він — Творець при­роди, частиною якої є людина, але порядок природи зна­ходиться поза межами впливу Бога. Тому й природне пра­во не підпадає під вплив божественного права. Такий під­хід на той час був рішучим кроком уперед, оскільки він звільняв людину від диктату монопольного права церкви.

На думку мислителя, право — це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокій­ного спілкування з іншими людьми. Гуго Гроцій вважав, що право поділяється на природне і встановлене волею. При­родне право непорушне, це закон природи. Право, вста­новлене волею, має своїм джерелом людську чи Божу во­лю. Відтак завдання юристів зводилося до того, щоб зіста­вити існуючий закон з ідеалом справедливості природного права.

Гуго Гроцій розрізняв категорії "право" і "закон". Ос­танній, на його думку, — це насильницький засіб, із допо­могою якого здійснюється (стає можливим) право. Ця сила уособлена в державі, яка примушує людей дотримуватися норм права.

95

У людському праві Гроцій розрізняв цивільне і природ­не право. Цивільне право виникає історично і залежить від політичної ситуації; природне право випливає з суспільної сутності людини і є предметом не історії, а філософії. От­же, сутність природного права похідна від суспільного ха­рактеру людини (як у Арістотеля), і тому необхідний сус­пільний договір, що його люди укладають для забезпечен­ня своїх інтересів в особистому захисті та протистоянні насильству. На основі добровільного суспільного договору стає можливим утворення державного союзу, держави.

Досить суперечливою і неоднозначною є оцінка твор­чості Гуго Гроція філософами права. Так, П. Г. Редькін уважав Гуго Гроція "творцем філософії права" і стверджу­вав, що він першим відокремив вчення про право від науки, відомої під назвою "політика", а до нього філософія права і політика ототожнювалися. Цим Гроцій надав самостій­ності філософії права як науці. А от П. І. Новгородцев писав, що називати Гуго Гроція основоположником при­родничого права і всієї нової філософії права не можна, бо це є наслідком перебільшеної оцінки заслуг ученого з боку його німецьких учнів і прихильників. "Ті французькі та англійські вчені, з якими нам довелося вже познайоми­тися, значно швидше можуть бути поставлені на чолі нової філософії права, ніж доктрина Гуго Гроція. Своєрідність цього письменника полягає хіба що в тому, що він відкри­ває так званий раціоналістичний напрямок у філософії права, який являє собою, однак, радше новизну методу, ніж ідеї, та й то новизну відносну"1.

3.2. Філософсько-правові позиції Т. Гоббса

У ситуації, коли в Англії щойно відгриміли ре­волюційні баталії, затяжна громадянська війна залила країну кров'ю, було вбито короля, проголошено нову мораль, а невдоволення новим пуританським режи­мом зростало, Томас Гоббс (1588—1679) написав свій зна­менитий твір "Левіафан, або Матерія, форма і влада дер­жави церковної та громадянської", який став не лише нас­тільною книгою кожної освіченої людини, а й підвалиною англійської політичної та правової науки.

1 Новгородові! Й История философии права — М , 1897 — С 161
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17



Скачать файл (1578 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации