Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Грищук О.В. Людська гідність у праві: філософсько-правові аспекти - файл n1.doc


Грищук О.В. Людська гідність у праві: філософсько-правові аспекти
скачать (1907.5 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc1908kb.23.01.2013 16:21скачать


n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

О.В. ГРИЩУК

Людська гідність у праві:

філософські проблеми

Монографія

ЛЬВІВ

2007



УДК 340.12

ББК

Рекомендовано до друку

Вченою радою Львівського

державного університету внутрішніх справ

(протокол №5 від 25 грудня 2006 р.)

Рецензенти

М.М. Гуренко, доктор юридичних наук, професор,

В.П. Лисий, доктор філософських наук, професор,

О.Д. Тихомиров, доктор юридичних наук, професор.

.

Грищук О.В.

Людська гідність у праві: філософські проблеми – Л.: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2007. – 428с.

ISBN
Монографія є комплексним філософсько-правовим дослідженням людської гідності як антропологічної основи права.

Розкрито поняття людської гідності як виразу самоцінності людини та детермінанти права. Охарактеризовано особливості формування і розвитку ідеї людської гідності у філософсько-правовій думці починаючи від античності й до сучасності. Розкрито сутність людської гідності через цінність людини як біосоціодуховної істоти. Розглянуто особливості впливу людської гідності на формування природного та позитивного права (міжнародного та внутрідержавного).

Розрахована на науковців, юристів-практиків, викладачів вищих навчальних закладів, аспірантів, студентів, представників органів державної влади та місцевого самоврядування, політичних партій та громадських організацій, усіх, хто цікавиться проблемами філософії права.
ББК
ISBN

Грищук О.В., 2007

Львівський державний університет

внутрішніх справ, 2007

Переднє слово

ХХІ століття у зв’язку з поверненням розвитку людства до засад духовності ставить нові вимоги перед наукою. Це повною мірою притаманне і праву як особливому регулятору відносин у суспільстві. Попереднє століття значною мірою характеризувалося занепадом моральних цінностей, духовності, гуманістичного спрямування розвитку соціуму, що й спричинило до великої кількості воєн, конфліктів та різноманітних соціальних суперечностей та катаклізмів. Не дивно, що саме тоді домінуючої ролі набуло позитивне право з притаманним йому задоволенням приватних інтересів владної верхівки та зневагою загальнолюдських цінностей, а отже й запереченням самої сутності людини – людської гідності.

Проте вже в кінці ХХ століття відбувається повернення до філософії права, як науки про сутність та зміст права, про призначення права в суспільстві, про мету права і його роль у регулюванні суспільних відносин. Саме в цей час відбувається повернення до антропологічної (навіть до антропософської) спрямованості права. Людина починає тлумачитися як така, що має трансцендентну природу (як мікрокосм), займає особливе місце в природному світі і розкриває свою сутність лише у своєму бутті через комплекс біологічних, соціальних та духовних характеристик і лише в їх гармонійному поєднанні. Людина розглядається як мета права, а не його засіб. Тому формується антропологія права як наука про людину, котра створює правовий порядок та має можливість розвитку завдяки його функціонуванню.

В цілому ж природне право, його зміст, антропологія, онтологія, гносеологія, аксіологія та логіка дії у правовому просторі є об’єктом дослідження філософії права. Вчення про природне право пов’язане з тим, що людина має усвідомлювати сенс життя, сприймати ідеї про душу, дух, а, відповідно, й діяти правомірно. Потрібно наголосити, що людина – космопланетарний феномен: у ній зароджується Всесвіт. Структура людини повторює його структуру, тому вивчення природи людини є ключем до пізнання Всесвіту, чинником розуміння природного права. При цьому людина сама повинна розпізнати власну природу та знаходити закони її розвитку.

Тут потрібно зауважити, що діяльність людини не може проходити відірвано як від суспільства, так і від природи, тому людина повинна координувати свою діяльність з певними нормами, правилами. Людина займає найвище місце в Природі (Всесвіті), однак є залежною від нього і повинна дотримуватися правил як природного, так і надприродного права. Людина живе в суспільстві, однак це можливо лише на засадах природного права, яке ґрунтується на вимогах надприродного права, формується відповідно до законів світобудови. Людина створює державу, яка на сьогодні є найкращою формою поєднання людських інтересів, однак це можливо лише тоді, коли існує позитивне право, що ґрунтується на нормах природного права.

Природне право містить у собі моральну основу співжиття людей, є засобом гармонійного поєднання їх інтересів, з метою досягнення значимої соціальної і особистої мети, відображає найважливіші принципи життєдіяльності людини і суспільства, ґрунтується на духовності соціуму, його культурі. На сприйняття природного права мають вплив світоглядні установки людини, розвинуті антропологічні ідеї. Тому дослідження природного права дає можливість розкрити приховані онтологічні зв’язки й основи буття людини та суспільства. Головним призначанням природного права при цьому вбачається регулювання суспільних відносин, для можливості повного прояву природи людини і розвитку її сутності – людської гідності

Саме на розгляд таких питань спрямована запропонована монографія О.Грищук, яка розпочинає творчу дискусію щодо цілої низки філософсько-правових проблем. Автор небезпідставно розглядає людську гідність як вираз сутності людини, а отже основу природного права. В межах природно-правового простору людська гідність розглядається як базова цінність, через призму якої повинні розглядатись інші загальнолюдські і правові цінності, такі як свобода, справедливість та формальна рівність. Тому людська гідність є тим фактором, що формує гармонію в межах норм природного права. Що ж стосується позитивного права, то воно може бути ефективним регулятором суспільних відносин лише у тому випадку, коли базується на засадах природного права. Таким чином, людська гідність розглядається автором як антропологічна основа (підґрунтя) природного права та вихідна ідея формування позитивного права у правовій державі.


С.С.Сливка

доктор юридичних наук, професор

Вступ
Ідея людської гідності має тривалу історію, що сягає стародавньої філософії. Тлумачення змісту людської гідності і прав людини зазнало впливу різних факторів: позитивних (філософія, релігія, розвиток культури і цивілізації) та негативних (приниження людини, масові вбивства людей, тоталітарні, расистські та нацистські ідеології, а також збудовані на них політичні системи). Після Другої світової війни, яка була найбільшою за людськими жертвами, питання людської гідності та прав людини особливо загострилось, що викликало так звану “революцію людської гідності”. Права людини почали тлумачитись як такі, що покликані утверджувати незалежно від стану суспільства людську гідність, високі духовні і моральні якості, а головне - захищати людину від сваволі державної влади.

У той час було зроблено успішну спробу надати універсального характеру ідеї гідності людини, закріпивши це спеціальними політичними і юридичними міждержавними і неурядовими механізмами. Світове співтовариство почало формулювати певні міжнародні стандарти і вимоги до держав, що пов’язані із забезпеченням мінімальних гарантій гідного існування і розвитку людини в будь-якому суспільстві. У цьому напрямі було прийнято низку міжнародних нормативно-правових актів (зокрема, в рамках ООН), котрі визначають людину найвищою цінністю суспільства, а належне забезпечення її прав і свобод – головним обов’язком демократичної держави. Так, преамбула до Загальної Декларації прав людини (1948) закріплює положення про те, що визнання гідності, властивої всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав, є основою свободи, справедливості та загального миру. Преамбули до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966) і Пакту про громадянські та політичні права (1966) проголошують, що всі права людини “випливають із властивої людській особі гідності”.

Міжнародна система захисту прав людини знайшла свій подальший розвиток у створенні регіональних правозахисних механізмів, які відображають особливості культури, політико-правової свідомості та регіональної ідентифікації держав. Ефективна дія таких регіональних механізмів зумовлена тим, що в них беруть участь держави з близькими історичними, культурними традиціями, з приблизно однаковим рів­нем економічного і політичного розвитку. І цілком очевидно, що за допомогою цих регіональних процедур захист прав людини здійснюється ефективніше, ніж у загальному всесвітньому просторі.

Такий механізм вироблений в рамках Ради Європи, головним пріоритетом у роботі якої є захист гідності, прав і основних свобод людини у державах-учасницях. З 1995 року Україна є членом Ради Європи. Співпраця з цією організацією сьогодні стала офіційним зовнішньополітичним курсом нашої держави. Це знайшло відображення й у Конституції України, згідно з котрою людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека є найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головним обов’язком держави (ст. 3).

Поряд з цим, на сьогодні поняття людської гідності залишається мало вивченим з точки зору філософії права, хоча й зроблено значний внесок у цьому напрямі. Проблеми людини, її сутності, природи та призначення, її сучасного та майбутнього буття, впливу природного права на буття людини, а також особливості буття природного права, розуміння його змісту та структури є одними з актуальних у філософії права. Природне право розглядається як невід’ємне від форм буття людини, воно органічно вплетене у суспільні відносини і є ефективним засобом регулювання відносин між людьми, координації їх діяльності, задоволення потреб та інтересів.

Особливістю природного права є те, що воно, з одного боку, випливає з сутності людини, виникає і формується в результаті діяльності спрямованої на впорядкування відносин між людьми, гармонізації між біологічними актами, соціальними вчинками та духовними діяннями людини. Тут потрібно враховувати, що головний акцент робиться саме на духовному діянні, при цьому не абстрагуючись від вітальних та соціальних компонентів, але вони беруться до уваги лише тією мірою, якою визначають зміст, структуру і спрямованість духовного діяння.

З іншого боку, природне право формує ті умови і способи життєдіяльності, які об’єктивно необхідні для нормального існування людини, функціонування суспільства і держави. Тобто людина формує у своїй свідомості природне право як ідеальну модель, прагнучи в той же час відповідати цій моделі. Тому такий взаємозв’язок та взаємовплив на сьогодні можна вважати вирішальною та визначальною умовою прогресивного розвитку суспільства в цілому, конкретної людини і природного права як ефективного регулятора суспільних відносин.

У сучасному міжнародному праві також не знаходимо розтлумачення змісту поняття людської гідності, його зв’язків з актуальними гуманітарними проблемами, а також з конкретно-історичними політико-правовими характеристиками прав людини. Невирішеними залишаються питання взаємозв’язку та взаємообумовленості людської гідності і прав людини, співвідношення понять свобода, справедливість, рівність та людська гідність.

Стан розробки проблеми та джерела для роботи. Дослідження проблем людської гідності і природних прав людини сягає своїм корінням античних часів. Вже у Греції в першій половині V ст. до н.е. софісти розглядали природне право як таке, що випливає з природи людини. Пізніше розуміння античних філософів про зв’язок справедливості і права, про суспільне життя особи як однієї з умов здійснення нею своєї свободи набувають нового глибинного змісту в контексті християнської духовності. Вимагалося поважати кожну людину як творіння Бога за його образом і подобою. Таке походження людей зумовлювало, згідно із християнським вченням, принципову рівність і свободу кожного у духовному вимірі – перед Богом (однак ще не поміж собою). Видатними історичним документом у цьому розумінні є англійська Велика Хартія Вольностей (1215), в якій було визначено право на справедливий та неупереджений судовий розгляд.

Однак саме епоха Відродження, духовною основою якої став гуманізм та повага до людини, створила реальні передумови для подальшого розвитку та юридичного закріплення людської гідності. Становленню вільної людини сприяла також епоха Реформації, головним змістом якої стала теза про “призначення людини бути вільною”. Вперше ж ідеї людської гідності та прав людини здобули регламентацію у Декларації прав людини та громадянина, яку було прийнято у Франції в 1789 році.

Характерною особливістю розуміння людської гідності в епоху Нового часу стала моральна «реабілітація людини», обґрунтування її суверенності як морального суб’єкта і утвердження її права на задоволення своїх потреб. Зокрема, Еммануїл Кант спробував розкрити людську гідність через внутрішню свободу людини як таку, що випливає з гуманітарно-родової рівності людей.

Переломним періодом у розвитку та дослідженні людської гідності стало ХХ сторіччя, оскільки саме в цей час людська гідність набула юридичного визнання. Цей процес розпочався із створення Статуту ООН і «Білля про права» в рамках ООН та знайшов свого розвитку через створення регіональних організацій та актів. Зокрема, у Європі його пов’язують із створенням Ради Європи та прийняттям Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), а також із створенням та діяльністю (прецедентним правом) Європейського суду з прав людини.

Наступним важливим кроком стало закріплення людської гідності та прав людини в національних Конституція держав, що утворились в процесі розпаду СРСР та перетворень, що мали місце в Європі в кінці ХХ сторіччя. Це знайшло своє відображення і у Конституції України.

Дослідженню проблем людської гідності на сучасному етапі присвячені праці багатьох учених, які є представниками різних наук. Значний внесок у дослідження проблематики людської гідності зробили А.Л. Анісімов, Л.М. Архангельський, Г.Д. Бандзеладзе, Б.Т. Безлепкін, А.А. Власов, М.М. Гуренко, В.М. Капіцин, А.А. Козловський, М.І. Козюбра, А.І. Ковлер, Є.Л. Лукашева, С.І. Максимов, М.С. Малеїн, М.М. Малеїна, І.Л. Марогулова, В.І. Мархотін, М.Н. Марченко, Є.А. Міхно, Т.Н. Москалькова, В.Н. Паращенко, М.А. Придворов, М.Г. Проніна, П.М. Рабінович, А.Х. Саідов, С.С. Сливка, С.Ф. Сокол, І.І. Солодкін, Р.О. Стефанчук, О.Д. Тихомиров, С.А.Чернишова.

Вищевикладене дає можливість говорити про необхідність нового осмислення поняття людської гідності як онтологічної основи природного права, джерела прав людини саме з точки зору філософії права. Це дасть можливість повніше зрозуміти значення та соціальну обґрунтованість прав людини, що вплине як на якість їх юридичного закріплення (регламентації), так і сприятиме полегшенню їх подальшої практичної реалізації.
Розділ І

Історія формування ідеї людської гідності у філософії права
1. Ідея людської гідності в період становлення філософії та юриспруденції
Розвиток ідеї людської гідності у всі часи був онтологічно пов'язаний з ідеєю прав людини та природним правом, які протягом століть розглядалися як взаємозалежні та взаємовизначальні. При цьому людська гідність тлумачилась як прояв природи людини, її духовного начала, а тому розглядалась як підґрунтя, базис природного права та прав людини. У зв’язку з чим, вважаємо за доцільне розглядати людську гідність у поєднанні з природним правом, правами людини і саме через призму природи (сутності) людини. Застосування ж історичного методу при з’ясуванні змісту, особливостей та значення аналізованого явища, має за мету розкрити динаміку розвитку ідеї людської гідності, залежність людської гідності від розуміння природи людини, а головне її - духовного буття. При цьому важливе значення відводиться природним (вітальним) потребам людини, а також соціальним умовам буття людини, її місцю та ролі в суспільстві та державі.

Дослідження розвитку ідеї людської гідності та природного права видається за доцільне досліджувати починаючи з античних часів. Зародження філософської думки в Греції (VI-V ст.ст. до н.е.) було зумовлено перш за все обставинами політичного характеру, а саме розпадом старого родового ладу у грецьких містах-державах та трансформацією попередніх традицій. “Родовий, аристократичний порядок і його право тримались на силі традицій, освячених міфологією, легендами стародавнього епосу та багато в чому ототожнювались з “природною” справедливістю. Новий політичний і правовий порядок в силу свого характеру не міг опиратись на авторитет традицій.”1 Перехід до нових суспільних відносин, котрі регулювались вже не традиціями і владою царів, а законами і рішеннями народних зборів, покликав розглянути розумні засади цих відносин. Природне право древні греки пов’язували з природою людини, з її правом на життя, задоволення природних потреб, з правом на насолоду, і, в той же час, з «правом на індивідуальну свободу».2

Філософське з’ясування підстав та засад суспільних відносин, що ґрунтуються на моральності, було запропоновано у Греції в першій половині V ст. до н.е. софістами, котрі виходили з принципів відносності людського пізнання і недоступності істини. Один з видатних представників софістів Протагор називає людину «мірою всіх існуючих речей, як вони існують, а неіснуючих, як вони не існують». Софісти були прихильниками природної рівності всіх людей: «За природою ми всі в усіх відношеннях рівні - і варвари, і елліни» (Антифон). Нерівність породжується не від народження, а полісним законом, який «володарюючи над людьми, примушує багато до чого, що осоружно природі» (Гиппій). Алкидам обґрунтовував природність свободи: «Божество створило всіх вільними, а природа нікого не створила рабом».3

Проголошення індивідуалізму руйнувало уявлення про залежність людини від походження. Давньогрецькі філософи-софісти доводили, що всі люди від народження мають однакові, зумовлені природою права, оскільки створені Космосом і над усіма “рівно тяжіє доля”.4 На думку софістів, позитивне право встановлюється штучно за волею людей, зокрема шляхом угод. Такому штучному і договірному порядку софісти протиставляють природне право як таке, що витікає з природи людини.5

Можна виділити такі основні ідеї софістів стосовно людської гідності та природного права: природне право тлумачилось софістами як прояв справедливості; відокремлення природного права (природи речей, веління природи) від права позитивного (помилкового, штучного, полісного закону); сприйняття природного права як неписаних законів, однакових для громадян будь-якої держави; рівність гідності усіх людей за природою.

Філософсько-правова тенденція, що протистояла суб’єктивістським поглядам софістів, знайшла свій прояв у творах Сократа, Платона та Арістотеля. З іменем Сократа (469–399 р.р. до н.е.) пов’язаний новий важливий поворот у філософському пізнанні сутності буття, людини, її прав та гідності. Сократ довів, що “мислення людини і всезагальний божественний розум мають ту ж саму сутність. Тому людина повинна осягнути сама себе”.6 Найважливішою суб’єктивною підставою моральної і законослухняної поведінки є знання. “Існування об’єктивно-загальних моральних і правових норм вимагає від людини їх знання. Лише людина, яка знає, що таке справедливість, може бути справедливою, а яка знає суть чесноти – доброчесною. Сократ вважав, що знання – це шлях до моральної поведінки, а незнання – шлях до пороків і злочинів”.7 Він перший розглянув у єдності проблему людини і проблему всезагальних об’єктивних начал. “Обговорення моральної та правової проблематики Сократ підняв на рівень логічних дефініцій і понять, заклавши тим самим початок власного теоретичного дослідження в даній галузі”.8

У своїх міркуваннях про право й суперечках з софістами Сократ, прагнучи пояснити природу права, фактично «вводить до загальних базисних підвалин розуміння права новий чинник – природу людини».9 Природними для людини вважалися такі особисті потреби та інтереси, що випливали із її здібностей. Гармонія ж особистих та загальних інтересів, на думку філософа, коли людина посідає в суспільстві місце, відповідне її здібностям.10

Платон (427-347 рр. до н.е.), пояснюючи станову гідність у полісі, писав, що люди розрізняються природними задатками: «хоча всі члени держави брати..., але, бог, що виліпив Вас, в тих із Вас, хто здатний правити, домісив при народженні золото, і тому вони найбільш цінні, в помічників їх - срібло; залізо ж і мідь - в землеробів і різних ремісників» (діалог «Держава»).11 Виправдовуючи станову нерівність в об'ємі гідності і прав як справедливе для полісу, він підкреслював роль працьовитості в отриманні нових ресурсів гідності. У Платона станова нерівність веде до справедливості, оскільки в поєднанні з рівноправністю забезпечує «рівність по гідності і чеснотах», а, значить, рівновага й благополуччя в полісі. «Займатися кожному своєю справою і не втручатися в чужі - це і є справедливість»; тоді гідно живуть всі стани12.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) акцентував увагу на подвійному характері людини: підлеглість її природі як природної істоти і, в той же час, її панування над природою13. Останнє дає людині можливість мати свободу волі, розрізняти добро і зло, осмислювати гідність. Людям властиво прагнути політичної справедливості, а це вимагає постановки питання про гідність вільних і рівних, що і забезпечується завдяки приватній власності й закону, а також наявності сім'ї. Політичну справедливість він розділяв на природну і юридичну. Перша присутня скрізь в однаковому об'ємі і не залежить від походження людей. Друга регулює відносини в повсякденному житті, в управлінні полісом, характеризує дії людей, що укладають угоди про взаємні зобов'язання. 14

Свобода за Арістотелем є передумовою вияву чеснот і досягнення блага.15 Він вважав, що існують варвари і раби “за природою”. Кожен, хто не здатен контролювати себе, сам приречений бути під контролем інших і належати до рабів “за природою”, тобто бути рабом невідання та пристрастей. Люди ж стають такими, якими вони є завдяки “трьом чинникам: природі, звичаям, розуму”. Водночас звичаї здатні змінювати людську природу, і люди “часто чинять всупереч набутим звичкам і природі, прислухаючись саме до розуму”.16 Ідея свободи Арістотеля набуває соціального і громадянського втілення в сенсі набуття людиною низки чеснот-цінностей, взаємно поділених суспільно. Свобода – це стан, якого людина набуває за умов громадянської соціальності, хоча природа людини вже розглядається як така, що надається «для внутрішньої зміни характеру».17

За Арістотелем право є справедливим, якщо воно сприяє реалізації людської природи, оскільки людина за своєю природою є суспільною, справедливою і розумною істотою. Тому критерієм оцінки закону може бути міра його сприяння реалізації справжньої природи людини. Якщо ж закон гальмує розвиток природних здібностей людини, то його слід удосконалити.18

Цікавим є, як старогрецький оратор Демосфен у підготованій судовій промові мав намір відстоювати свою особисту гідність, ображену ляпасом від Мідія (промова «Проти Мідія про ляпас»). Особисту гідність він представляє як гідність громадянина Афін: «Адже от як іде справа, громадяни афінські: образа завдана мені, втоптана в бруд була моя особа, нині ж предмет розслідування і судового розгляду полягатиме в тому, чи отримає Мідій і надалі можливість творити подібні справи і безкарно ображати будь-якого з вас або ж ні. Тому, якщо хто-небудь з вас дотепер сприймав цю справу так, ніби судовий розгляд проводиться в чиїхось приватних інтересах - хай нині його надихне думка, що заборона скоювати подібні злочини послужить на благо всьому суспільству, неначебто розв'язувалася справа загальнодержавного значення...». 19

Демосфен тут показує зв'язок особистої гідності кожного афінянина з полісною гідністю взагалі, із захистом прав громадянина всім полісом20. Так поняття гідності члена роду, сім'ї доповнюється особистою гідністю громадянина, оскільки захист його особи, здоров'я, життя гарантує влада публічної спільності (полісу). Особиста гідність громадянина представляється як публічна цінність, тобто не обмежена тілесною й духовною субстанціями, а така, що піднімається на рівень публічної гідності, без чого громадянин полісу не міг вважатися повноцінним. На думку В.М. Капіцина, такий захист особистої гідності (особистих немайнових прав громадянина) на рівні публічних, означає, що воно має не менше значення, ніж право участі в народному зборі або майнові права.21 Це знаменує звернення вже до гідності людини як політичної істоти, або, іншими словами, до прав громадянина. Таким чином, у свідомості афінян вже затвердилася ідея рівності громадян перед законом, яка захищається полісом в особі суду, що сприяло формуванню передумов прав людини.

В епоху еллінізму висуваються нові ідеї, коли сприяли руйнуванню уявлень про поліс як найбільш справедливий та вічний устрій. На той час (IV в. до н.е.) грецькі поліси поступово втрачають свою незалежність. Позначається посилення соціального розшарування на бідних і багатих, руйнування общини і полісу. Ці процеси знайшли своє відображення у вченні Епікура (341-270 р.р. до н.е.), котрий великого значення надавав проблемі індивідуальної свободи людини. На його думку, свобода людини – це її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Свобода визначається в результаті з’ясування того, “що залежить від нас” і “не підлягає жодному плану”. Вона є поза необхідністю, оскільки “необхідність не підлягає відповідальності. Необхідність є нещастя, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю”.22 Люди повинні узгоджувати свої інтереси шляхом укладання договору і, спираючись на результати власного пізнання, самостійно визначати умови свого спілкування, способу життя. За Епікуром домовленість, справедливість права не є нав’язаними ззовні, а є результатом самовизначення, самостановлення людини, розуміння і оцінки свого місця в суспільстві, своєї цінності, гідності. «Справедливість, що походить від природи, є договір про корисне - з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди».23 Тому слід погодитись, що договірна теорія тлумачення права, викладена Епікуром, стверджує рівність, свободу і незалежність членів договірного спілкування і “являє собою історично першу філософсько-правову концепцію лібералізму і ліберального індивідуалізму”.24

Значний внесок у розвиток ідеї гідності людини та її природних прав людини зробив давньоримський політик Марк Тулій Ціцерон (106 – 43 р.р. до н.е.), котрий сформував своє вчення під впливом ідей еллінізму. За Цицероном існує універсальний закон природи, котрий стосується усіх людей, є вічним і виявляється в здоровому глузді. “Тим, кому природа дарувала розум, вона дарувала і здоровий глузд. Звідси випливає, що вона їм дарувала і закон, який є здоровим глуздом – як у веліннях, так і в заборонах”.25 Таким чином, започаткувалося дуже вагоме на добу Ціцерона переконання в тому, що перебуваючи під дією спільних природних законів, люди покликані бути рівними у державі, що ними створена. Такий підхід до людини та її місця у суспільстві суттєво відрізнявся від поглядів Арістотеля, котрий висловлювався за рівні стосунки лише між рівними співгромадянами в обмежених групах.26 Рівність Ціцерон пов’язував із справедливістю, як метою організації людей у державі. “Зі всього того, що обговорюють вчені люди, ніщо так не важливе, як повне розуміння того, що ми народжені для справедливості і що не на міркуваннях людей, а на природі ґрунтується право. Це зразу стане очевидним, якщо ми заглибимось в сутність людського суспільства та зв’язки між людьми”.27 Справедливість, рівність та всі інші чесноти мають моральну природу. Люди “за своєю природою схильні любити людей…, що є основою права”.28

На думку Луція Антея Сенеки (4р. до н.е. – 65 р.н.е.), існує всезагальний закон природи, як загальний закон невблаганної й неминучої долі. Перед законом природи всі люди є рівні, оскільки однаково й цілковито безсилі.29 «Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадкове, перебувати у злагоді з природою. А вона різними перемінами наводить лад у тому світі… Наш дух мусить пристосуватись до того закону, за ним повинен йти, йому коритись. Хоч би що там сталося, хай вважає, що так повинно було статися, і хай не сміє нарікати на природу. Адже природа у кожного з нас заклала основи добра й заронила насіння чеснот. Немає такої чесноти, що ми не були б до неї готові від народження».30 Отже, можна зробити висновок про однакову міру людської гідності, яка притаманна кожному від народження, оскільки закон природи має владу над кожною без винятку людиною.

Таким чином, в епоху античності людська гідність пов’язувалась з правосуб'єктністю людини. Людська гідність включала в себе дві складові: повноцінність члена співтовариства і повноцінність громадянина, що вело до утвердження прав громадянина і самоцінність людини взагалі, незалежно від соціального статусу. Розвиток ідеї гідності від гідності роду, сім'ї до особистої гідності громадянина, як публічної цінності, і далі - до самоцінності людини, є центральним напрямом у розвитку природного права того часу.

Розуміння античними філософами зв’язків справедливості і права, суспільного життя особи як однієї з умов здійснення нею своєї свободи, ролі сім’ї в державі набувають нового глибинного змісту у контексті християнської духовності. Як для християнського, так і для античного мислителя важливим є показати взаємозв’язок Бога і буття, окремих видів буття (природи, матерії, життя, людини). “Такий погляд вимагав, як показала історія, навчитись розуміти єдине буття як буття, здатного до самовирізнення. Не усвідомивши єдності всіх граней буття і самого себе у цій єдності, людина буде відчувати весь світ чужим для неї. Знання ж єдності буття примирює людину із світом, дозволяє подолати трагічний розлад з ним. Цю єдність християнська церква вчить осягати через єдність Бога, який у своїй єдності вирізняє себе на окремі моменти, іпостасі”.31 Згідно християнської традиції, життя людини лише тоді є буттям, коли свобода складає її сутність. Тому з принципів єдиного буття, котре розуміється як абсолютне добро, повинна бути виділена система умов і форм буття людської свободи. Така система є підґрунтям людської гідності і права. Вона не являє собою сукупність людських постанов, а є результатом осягнення людьми волі Бога і змісту буття. Вищевказане знаходить свій вияв у “Новому Завіті”, де було трансформовано та інтегровано “уявлення щодо прав людини, поєднавши їх із релігійно-моральними цінностями. Вимагалося поважати кожну людину як творіння Бога за його образом і подобою. Таке походження людей зумовлювало, згідно із християнським вчення, принципову рівність і свободу кожного у духовному вимірі – перед Богом (однак ще не поміж собою)”.32

Християнство вчинило переворот у ставленні до людини, проголосивши рівність людей перед єдиним Богом, незалежно від соціального положення і національності. Гідність людини поєднувалася з її релігійністю. Поворотним пунктом у християнстві, що вплинув на західну правову традицію, була в ХI-ХII ст.ст. григоріанська реформація. Вона породила «нове канонічне право», в якому відбулося, як вважає англійський правознавець Г.Дж. Берман, з'єднання іудейської теології, старогрецької філософії і римського приватного права. Наслідками були відділення канонічного права від теології, посилення рецепції римського права, розробка формально-логічних інститутів схоластики, систематизація релігійних і правових текстів, уточнення ієрархії текстів і джерел права. У політичній сфері зміцнилися позиції папства і дуалізм духовної і світської властей, обмежувалася роль імператорів. Багато в чому, завдяки цьому перевороту, каноністика і діяльність церкви сприяли усвідомленню людиною своєї гідності і обмеженню свавілля світської влади стосовно підданих.33 Слід погодитись, що християнська дійсність поряд з грецькою та римською належить до найвпливовішого чинника, що історично визначив (спроектував) зміст людської гідності та прав людини. Саме “християнська інтерпретація свободи виводить її осягнення поза чисто політичну і державну сфери. Утримання від політичної активності і кар’єри визнаються передумовою для набуття правдивої свободи, що є безпосередньою умовою спасіння від гріховності людини.”34

Під впливом християнського вчення розвивались погляди на людину та її гідність у середньовіччі. Ідея гідності людини розглядалась через призму вищої Божої справедливості, що яскраво прослідковується у творах Аврелія Августина (354-430р.р.). Основною ідеєю його релігійної філософії є пізнання Бога і Божої любові як мети і змісту людського духу. Свободу Августин інтерпретує як основу і початок самої людини та джерело блага в суспільстві. Християнський мислитель вживає і таке поняття як сумління, функціональне призначення якого «контролювати людську поведінку зсередини а, отже, бути своєрідним моральним законом, який Бог вкарбував у людському серці».35

На його думку, кожна істота є добра в своїй основі. “Все, що існує – добре, а зло, джерела якого я шукав, - це не субстанція, бо коли б воно було субстанцією, то було б добром”.36 Причинами зла є слабкість волі людини, її хибний духовний вибір. Саме з причин гріховності людини необхідним суспільним утворенням є держава. Державна влада на думку Августина, не надається до втілення людських помислів про справедливість, але вона може стати на шлях покращення своєї соціальної природи завдяки християнізації населення і правителів.37

Християнське вчення отримало вагому роль у розвитку та державотворенні Київської Русі, особливо цей процес посилився після офіційного прийняття християнства (988 р.). Тлумачення людини, людської гідності (цінності) та природного права крізь призму християнських цінностей можна прослідкувати у творах Луки Жидяти (мир, любов, злагода між людьми), Феодосія Печерського (розуміння людини у комплексі зі світом), літописця Никифора (дослідження правової природи людини), князя Володимира Мономаха (поведінка людини), князя Святослава (зібрання моральних норм). Особливе місце займає твір митрополита Іларіона «Слово і благодать».38

Висловлюються думки, що з міжнародних договорів Київської Русі беруть витоки природне право, українська термінологія прав людини. Так, у договорі між Візантією і Руссю 912 р. закріплено право людини, звинуваченої у злочині, на розгляд її справи судом: «Злочин нехай настільки певно буде доведений доказами, щоб судді мали віру до цих доказів». Показово, що це право виникло в Київській Русі щезадовго до Великої хартії вольностей 1215 р.39

Гуманістична традиція в середньовічному праві розвивалась у рамках природного права, котре нерідко протиставлялось праву позитивному. Тома Аквінський (Аквінат) (1226-1274) намагався примирити це протистояння, вважаючи, що вищим джерелом права слід визнавати право божественної волі, якому повинні підкорятись і звичайна людина, і правитель; це право доводиться до людей від Бога через одкровення.40 Він переконав церковних ієрархів у тому, що ідеї Арістотеля узгоджуються з християнською теологією. Тома Аквінський виводив єство природного права зі здорового людського глузду. Закони, створювані людьми, базуються на природному праві. Закон, що відхиляється від здорового глузду, втрачає своє значення, підтримку природного права і стає насильством. Порушення закону, що втратив підтримку природного права, і фактично став проявом насильства, не має бути покаране. Відштовхуючись від положення «що не було справедливим, те не було законним», він виправдовував протест проти сеньйора, якщо останній порушує справедливість, пригноблюючи підданих.41

Найбільш очевидною ознакою суспільного статусу особи, через яку знаходить прояв людська гідність, Тома Аквінський вважає свободу. На його думку, найбільш повно свобода дотримується в громадянському суспільстві, котре є “владою вільних”, а “кінцева мета громадянського суспільства – досягнення щасливого життя, що йому сприяють і державні, і особисті відносини”.42 Можна погодитись, що для Томи Аквінського “гідність окремого громадянина в умовах … демократії вимірюється відданістю ідеалам свободи”. Проте свобода має бути підпорядкована чесноті і не повинна існувати лише сама для себе, оскільки це вело б людину хибним шляхом вседозволеності.43

Згідно Томи Аквінського свобода витікає з раціональності, котра притаманна людині “за природою”. Щоб досягти спільного блага, людина повинна йти за задумом власної розумної природи, котра обумовлює її свободу волі. При цьому людина мусить керуватись предвічним законом, ідеєю божественної премудрості, котра призначена для управління усіма діями і рухами. Предвічний закон не може бут пізнаний у всій його повноті людиною, вона може пізнати лише його випромінювання. Тому природний закон є відбитком предвічного закону в людині. Всі істоти несуть на собі цей відбиток, але різним чином. Відбиток вічного закону на людині є глибшим і більш явним, ніж на інших створіннях природи – тому людина є причасна до предвічного закону не зовнішнім, а внутрішнім чином. Людина не лише керується цим законом, але і сама управляє, сама передбачає свою долю.44

Людина вільна порушити предвічний закон, який одержує з божественного одкровення, впадаючи при цьому в гріховність.45 Відхід від одкровення веде до порушення “людського закону”, що регулює засади спільного життя і загального блага. Порушення “людського” і “природного” законів викликають соціально негативні дії, такі як лихварство, пиятика, ненажерність, вбивство, самогубство, перелюб, гомосексуалізм і порушення обіцянок. Однак майже всі названі св. Томою пороки, “пізніше в ліберальній теорії соціального ладу будуть вважатись приватною справою індивіда, куди заборонено втручатись”.46

Тома Аквінський вважав, що природний закон – це присутність вічного закону в розумному творінні. Основний припис цього закону полягає в тому, що треба робити добро, уникати зла, на чому базуються всі інші приписи природного закону. Інтуїтивно людина знає, що необхідно робити добро, уникати зла і переконана в істинності цього твердження. На думку філософа, добром для людини є досягнення блага на основі природних схильностей людини. Ґрунтуючись на цьому, він формулює ще три приписи природного закону:

  1. Разом із всіма іншими субстанціями людина наділена прагненням до самозбереження, і рефлексія розуму щодо цього прагнення отримує вияв у приписі про те, що життя потрібно берегти;

  2. Людина наділена статевими потягами, прагне до розмноження та виховання дітей, що знаходить вияв у приписі про те, що людині слід продовжувати рід і виховувати дітей;

  3. Рефлексія розуму і природа людини розумної виражається у приписі про те, що слід шукати істину про Бога і жити у суспільстві.47

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19



Скачать файл (1907.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации