Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Додонова Р.О., Мозговий Л.І. (ред.) Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство - файл n1.doc


Додонова Р.О., Мозговий Л.І. (ред.) Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство
скачать (2431 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc2431kb.23.01.2013 18:36скачать

Загрузка...

n1.doc

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21
Реклама MarketGid:
Загрузка...



Тема 8. Буття людини та свідомості

1. Походження і сутність людини. Антропологія

Незважаючи на те, що людина живе на Землі мільйони років, вона дотепер знає дуже мало про своє походження і про своє призначення. Хоча кожному з нас і здається, що себе він знає добре, але на ділі ми нічого певного не можемо сказати ні про те, що таке наше мислення і свідомість, ні про те, що таке наше тіло і які його елементи і функції. Щоб показати всю незначність і у той же час велич людини перед могутністю стихій світу й обличчям Бога французький філософ Блез Паскаль писав: «Так що ж таке, нарешті, людина в природі? Ніщо в порівнянні з нескінченним, усе в порівнянні з незначністю, середина між нічим і всім. Від нього, як нескінченно далекого від збагнення крайностей, кінець речей і їх початок безперечно сховані в непроникній таємниці; він однаково нездатний бачити і незначність, з якої витягнутий, і нескінченність, що його поглинає» (Паскаль Б. Мысли. М.: Refl-book, 1994. С.68).

Вчені, теологи і філософи до сьогодення сперечаються, який варіант походження найбільш відповідає дійсності: з одного боку – походження від однієї першої людини (варіант панспермії або божественний), з другого – еволюційним шляхом з матерії (відповідно до теорії Дарвіна). Наука на це питання не має ясної відповіді.

Відповідно до сучасних наукових уявлень про походження світу, життя на Землі виникло приблизно 4 млрд років тому, а людина в сучасному виді приблизно 40 тис років тому. Однак якщо період становлення життя пов'язаний зі схованим процесом переходу хімічної еволюції в біологічну, то формування людини (з мавпи) відбувалося приблизно останні 20 млн років у вигляді еволюції: мавпа – мавполюдина – рамапітек – гомінід (перший предок). В XIX ст. Пастер ускладнив аналіз проблеми походження, переконливо показавши, що живе породжується тільки живим, і тоді сам факт породження життя із землі стає досить проблематичним. Цю проблему намагався вирішити біохімік А.И.Опарін. Відповідно до його гіпотези, у результаті абіотичних синтезів вуглецевих поєднань і їх наступної предбіологічної (хімічної) еволюції на землі склалися необхідні умови для появи життя.

Інший підхід, запропонований С.Арреніусом, заснований на гіпотезі панспермії, припустив, що зародки земного життя були занесені з інших космічних об'єктів метеорами.

Існує і проміжна теорія. Американські вчені, зібравши дані про генотип всіх рас і народів, заклали всі ці дані в сучасні обчислювальні машини, щоб вони порахували, чи могло людство відбутися з однієї особини, або ж існує безліч прабатьків людства. Цей складний процес обробки відбувався більше 20 років й у цей час обраховано більше 80% даних. На основі наявних уже результатів американські вчені встановили, що є великою ймовірність того, що все людство відбулося від двох перших людей (умовно кажучи, Адама і Еви).

У східній містичній літературі і її коментарях еволюція «духовного» обчислюється зовсім іншим (набагато більшим) порядком років. Зокрема, як вважає відомий офтальмолог Мулдашев, що побував у сховищах східної мудрості в Тібеті, духовна еволюція на Землі пройшла дуже довгий шлях, на якому були і набагато більше мудрі істоти, чим сучасна людина (6-, 12- і 60-метрові гіганти), які знали все не тільки про Землю, але й про Всесвіт у цілому. Деякі з цих істот, перебуваючи в певному стані (нірвані) у гімалайських печерах при температурі приблизно 0-4є С (коли вода ще не замерзає, але вже має властивості консервації), живуть (точніше зберігаються) мільйони років, вони здатні виходити із цього стану й бути активними. Згідно Мулдашеву, у таких печерах зберігається генофонд усього живого. Знамениту легенду про гімалайських мудреців (махатм), які керують світом, він пов'язує саме з мешканцями цих печер.

Це різноманіття варіантів походження людини привело до того, що й у сьогоденні ми мало наблизилися до загадки появи людини. Не ясні й механізми існування людини. В останній російській філософській енциклопедії пишеться: «людина – істота, що є найбільш відомою собі у своїй емпіричній фактичності і найбільше важко уловимою у своїй сутності. Способи буття людини у Всесвіті настільки унікальні, а її структура складена з настільки однорідних і суперечливих підстав, що це служить майже непереборною перешкодою на шляху вироблення якого-небудь короткого, нетривіального і у той же час загальноприйнятого поділу таких понять, як «людина», «природа людини», «сутність людини» і т. ін. Можна розмежувати щонайменше чотири підходи у визначенні того, що таке людина; 1) чоловік у природної систематиці тварин; 2) чоловік як суще, яке виходить за рамки живого світу і у деякій мірі протистоїть йому; 3) чоловік у сенсі «людський рід» і, нарешті, 4) чоловік як індивід, особистість. Як показує багатовіковий досвід, точно відомо не меньш ниж три відповіді на питання про те, що таке людина...: 1) дескриптивне (описове), 2) атрибутивне (як характеристика її властивостей) і 3) сутнісне»1. Тут треба зазначити що «наукам про дух» (гуманітарним наукам) властиві особливі методи, таки як розуміння та описовість, на відміну від «наук про природу» (природничих наук), де панують такі методи, як пояснення і доказ. У зв’язку з тим, що «науки про дух» насамперед пов'язані з життєдіяльністю самої людини (її буттям в собі, у природі, у суспільстві та у богові), стає зрозумілим, що її проблемами займаються такі науки, як антропологія (наука про людину як таку), природознавство (у сенсі дослідження властивостей людини в природі), соціологія, теологія, а також метафізика, філософія і релігієзнавство (у приватних аспектах). У сучасній білоруській енциклопедії відповіді на указані вище питання по суті також немає: «Людина – фундаментальна категорія філософії, що є значеннєвим центром практично будь-якої філософської системи. Складність філософського визначення людини складається в неможливості однозначного підведення її під будь-яке широке родове поняття (наприклад, природа, Бог або суспільство), оскільки людина завжди одночасно мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Тим самим філософське збагнення людини завжди розвертається не просто через реконструкцію її сутнісних характеристик, але через осмислення її буття у світі, суспільстві, де «людина – це у відомому сенсі все» (М.Шелер)2. Отже, ми бачимо, що практично всі науки займаються в загальному або частковому планах проблемою буття самої людини, але незважаючи на їх спільні зусилля поняття людина так і залишилося загадковим і невловимим.

Коли ми намагаємося описати, яка є людина і яке її походження, то перед нами насамперед виникають певні історичні картини буття людини, що відповідають різним міфологемам і філософемам. Це пов'язане з тим, що наша свідомість, зіштовхуючись із непоясненим, прагне насамперед повернутися до традиції і відтворити традиційні картини і уявлення. У своїй знаменитій роботі «Положення людини в космосі» М.Шелер затверджує, що при слові «людина» у свідомості європейської людини починають зіштовхуватися між собою три зовсім несумісних кола ідей. По-перше, це коло уявлень іудейсько-християнської традиції про Адама і Еву, про утвір, рай і гріхопадіння. По-друге, це греко-античне коло уявлень, у якому самосвідомість людини вперше у світі піднялася до поняття про її особливе положення, про що говорить теза, що людина стає людиною завдяки тому, що в неї є розум. Третє коло уявлень – вже також традиційне – коло уявлень сучасного природознавства і генетичної психології, відповідно до якого людина є підсумок досить пізнього розвитку Землі, істота, що відрізняється від форм, що передують її у тваринному світі, тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які самі по собі вже зустрічаються і у нижчій в порівнянні з людською природі. Між цими трьома колами ідей немає ніякої єдності. Таким чином, у нас є природнича, філософська і теологічна антропології, яким немає друг до друга ніякого діла (Шелер М. Избранные произведения. М.: Гнозис, 1994. С.133.).

Вся міфологічна і історико-філософська традиції, як західна, так і східна, вишукували особливі властивості людини для того, щоб вписати її в загальну структуру буття космосу і Бога. Людина на ранніх ступенях розвитку суспільства не виділяла себе із природи. Ця якість знаходить своє вираження в антропоморфізмі стародавніх греків (у якому космос і боги сприймалися як живі істоти за аналогією з людиною), у космологічному уявленні про «всесвітню людину» – пурушу (в індійській ведичній традиції) і т.ін. У християнстві ситуація помінялася: міфологічний світ будувався за образом і подобою людини, християнський світ вибудовує людину і світ за образом і подобою Богові. Завершенням останньої традиції є розробка ідеалів гуманізму в епоху Відродження, коли людина постає вищою цінністю. Як затверджував Піко делла Миранделла, людина є чудо із чудес. Характеризуючи трагізм буття людини між двома нескінченними величинами (незначністю і божественним абсолютом), французький філософ Нового часу Б.Паскаль назвав людину «мислячим очеретом». У роботі німецького філософа І.Канта «Антропологія з прагматичної точки зору» дана перша філософська розробка антропології. В XIX ст. людина розглядалася вже не стільки як мисляча істота, скільки, з одного боку, як начало, що воліє (має волю), з іншого боку – суспільно-історична істота. А.Шопенгауер, С.Кьеркегор, Ф.Ніцше уявляли людину як екзистенціальну істоту, наділену «волею до влади». Маркс, що розробив на противагу ідеалізму і стихійному екзистенціалізму матеріалізм, розкриває людину як працюючу, сутність якої формує її праця (саме праця людини визначає еволюцію і характер еволюції суспільства). Уже у ХХ ст. представники Франкфуртської школи на основі вчення Маркса показали, що в історичному розвитку людини здійснюється процес все більшого відчуження її від умов власного існування, вона постає бранцем створених їй інститутів (у тому числі і держави) все в більшій мірі.

Нарешті, наприкінці XIX – початку ХХ ст. представники психоаналізу (З.Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм та ін.), прагнучи зрозуміти «темні» механізми людської психіки, виявили наявність несвідомого. Людина розкрилася не тільки як істота розумна (свідома), але й як істота несвідома.

На початку ХХ ст. німецький філософ Е.Гуссерль, що розробив новий феноменологічний підхід до різних явищ, затверджував, що немає у світі нічого, що здатно протистояти методу «епохе» (укладанню в дужки), крім людської свідомості. Також, як з’ясувалося, не можна взяти в дужки саму людину, а значить не можна вибудувати відповідну науку. Французький філософ-структураліст М.Фуко у другій половині ХХ ст. підвів риску історичних пошуків рішення цієї проблеми: «Людина – це відкриття недавнє».

В XIX - ХХ ст. виділилося два підходи до проблеми буття людини: об'єктивістський і суб'єктивістський. У першому – людина і її буття розглядаються на основі об'єктивного існування світу, а людина гармонійно вписується в загальну структуру світу і космосу; у другому – буття і людини, і світу розглядається за допомогою існування самої людини, через призму її суб'єктивності. Претензії на подолання крайностей цих підходів висловили представники філософської антропології і діалектичного матеріалізму. Антропологія – наука про людину, що виникла, по суті лише наприкінці XIX – початку ХХ ст., – з одного боку, стає розділом філософського знання, а з іншого боку – сучасною філософською школою, основними представниками якої були М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер, Е.Ротхакер, Г.Херстенберг та ін.

Задача скласти людину з безлічі різних, часом несумісних уявлень особливо гостро постає в період становлення нових наук у Новий час. Основним завданням філософської антропології, що з'явилася на початку ХХ ст. стала розробка проблеми сутності людини. Антропологія, по М.Шелеру, – є наука про сутність людини, про її відношення до різних сфер природи, про основні напрямки її біологічного, психологічного, духовно-історичного і соціального розвитку. Відповідно, М.Шелер виділяє 5 основних сутностей (начал) у людині: homo naturalis – людина натуральна, homo sapiens – людина розумна, homo decadensus – людина декадент, людина релігійна, і надлюдина. Трохи пізніше до цієї класифікації російський філософ Н.Бердяєв додає шосту сутність homo faber – людина (діюча) творча, а німецький філософ Е.Кассірер сьому – homo symbolicus – людина символічна.

Однак ще в античності теза про зведення людини до однієї сутності викликала законні заперечення. Так, Аристотель намагался показати: якщо зводити всілякі другорядні якості людини до її відових ознак, то можно прийти до протиріч; у такому разі будь-яка вторинна властивість людини може бути сприйнята як її головна сутність (наприклад, відоме в античності іронічне визначення людини як «двоноге без пер» скоріше вказує на її відмінність від півня, ніж на її первинну якість). Аристотель також визначав людину, з одного боку, як розумну, з іншого – як політичну тварину. У Новий час людину розглядали як істоту розумну і вільну.

Отже, прямолінійне розкладання людини на різні сутності може її характеризувати лише частково, тому ближче до XIX ст. складається погляд на людину як на істоту історичну, тобто ту, що змінюється в процесі еволюції (наприклад, у відомій концепції Ч.Дарвіна).
2. Походження свідомості
Категорія свідомість є вихідною для аналізу всіх форм духовного життя людини. Незважаючи на це, питання про визначення свідомості і її походження є одним із найбільш складних у філософії.

Можна виділити чотири можливих варіанта розвитку свідомості. Перший – божественний, сформований у рамках релігійного світогляду, – полягає в тому, що свідомість людини є божественним дарунком, який разом з людиною властивий тільки Богові. У такому випадку свідомість як дарунок божественний постає властивій людині відразу після її появи. Другий варіант космічний. Він пов'язаний з тим, що невизначена кількість років тому на землі з'явилися перші живі космічні прибульці, які й заснували весь рід людський. Третій – розкривається відповідно до концепції панспермії, відповідно до якої людина з'явилася з тих первинних органічних кліток, які були занесені на планету Земля метеоритами. Подальша їх еволюція призвела до зміни форм життя. І нарешті, четвертий варіант – еволюційний, якого дотримується більшість учених і філософи-матеріалісти. Перші дві моделі – абстрактні і позаеволюційні, другі дві – еволюційні. Правда, є ще одна – містична модель, якої дотримуються на Сході (переважно в Тібеті і Індії) і в якій так само розглядається еволюція мислячих істот на Землі, але її важко віднести до наукових концепцій, скоріше, вона нагадує релігійну модель, тому що наші попередники за таким сценарієм володіли надзвичайною могутністю, а на Землі скоріше відбувалася не еволюція, а деградація розумного і духовного начала. Перші дві моделі розглядати немає сенсу, тому що ніякої достовірної інформації про божественно або космічне походження людини немає. Третя модель у цілому за виключенням початку зводиться до четвертої. Тому доцільно розглянути тільки четверту.

Згідно цієї моделі, становлення життя на Землі пройшло тривалий еволюційний процес.

Первинний етап цього процесу – формування неживої речовини у Всесвіті – пов'язують з концепцією Великого Вибуху, що, за оцінками сучасних фізиків-теоретиків, відбувся приблизно 14 млрд років тому. У цей час проходило формування нашого Всесвіту шляхом розтікання (у результаті вибуху) первинних мас. Внаслідок розширення середня температура Всесвіту знижувалася, падав й його тиск. У результаті таких процесів приблизно 4-5 млрд років тому Всесвіт прийняв сучасний вид. З цього моменту і почалося формування живої матерії. Однак більшу частину цього часу зайняла еволюція найпростіших одноклітинних, що володіють примітивною подразливістю, і потім формування різноманітного тваринного світу. На цьому етапі повинна була працювати теорія Ч.Дарвіна. У хребетних тварин виникали лише елементарні форми психіки, сприйняття. Інтелект з'являється лише у вищих форм тварин, насамперед, мавп. І лише тоді, коли був здійснений перехід від мавпи до людини, почалася еволюція свідомості. Найважливіша умова переходу до людської форми свідомості є праця. Свідомість у цій моделі виникає як функція складноорганізованого мозку. Але тільки завдяки наявності мови – матеріального носія свідомості (і другої найважливішої умови її появи) – відбувалася еволюція форм свідомої діяльності. Мова як система знаків є ще й найважливішою умовою внутрішньої діяльності свідомості (основою процесів мислення). Третьою найважливішою умовою виникнення і еволюції свідомості є формування культури, що виконує найважливішу функцію передачі накопиченого знання від покоління до покоління. Завдяки свідомості суб'єкт виділяє себе з навколишнього середовища і постає активним. Ф. Енгельс вважав, що свідомість людини у своєму розвитку проходила дві стадії: стадну (яка становить єдину синкретичну систему зародкових знань, найпростіших оцінок, емоцій і фактично співпадає із самою людиною) і розумну (на якій вже відбувалося диференціювання форм пізнання і здатностей людини). Наявність різнорідних соціальних груп у період становлення класового суспільства призвело до значного розшарування форм свідомості. Можливо, саме це і з'явилося причиною виділення в рамках релігійно-міфологічного світогляду, що характеризує докласове суспільство, нових форм свідомості, пов'язаних з появою філософії і науки.
3. Проблема визначення свідомості
Свідомість – одне із центральних понять історії філософії. Протягом усього періоду дослідження сутності свідомості були значні труднощі з її визначенням. Це пов'язане з тим, що про саму свідомість ми можемо судити лише за рядом непрямих ознак, тоді як сама свідомість не спостережувана.

У первісному суспільстві, коли не було чіткого розмежування між людиною і природою, стиралася грань між різним началами людини, матеріальним і ідеальним, душею і тілом. Такий первісний стан свідомості одержав назву синкретичности, яка пов'язана з тим, що в неї в нерозчленованій формі перебувають зачатки знань, вірувань, оцінок ситуацій. У релігієзнавстві така форма свідомості одержала назву фетишизм. Людина, згідно фетишистських уявлень, не може мислити предмет, якщо вона не бачить його перед собою, тому що душа (демон) речі є укладеною в самій речі. Мислення ж може здійснювати пізнання тільки за допомогою того, що є причетним до нього (у даному випадку через душу речі). Тому свідомість первісної людини була примітивною і скованою. Людина могла мислити про речі тільки в присутності самої речі. Справжньою революцією в первісній свідомості був перехід від фетишизму до анімізму. Останній тип первісної свідомості характеризується тим, що душа (демон) речі виділяється із самої речі, отже, людина тепер могла мислити річ навіть у її відсутності, тому що та частина речі, що причетна до свідомості, її душа була тепер вільна від самої речі. Цей перехід був пов'язаний з найважливішою зміною самої свідомості, з появою теоретичного мислення.

Один з моментів становлення свідомості на Стародавньому Сході (переважно в Древній Індії) пов'язаний з існуванням особливого процесу сомопізнання, який отримав назву медитація, відповідно до якого людина зосереджується на своїх образах та певних ідеях, відволікаючись від усіх інших думок. З точки зору древніх індусів цей спосіб самовдосконалення може бути використаний для тренування пам’яті. Він й дотепер використовується во многіх релігійних сектах і нерелігійних організаціях як можливий спосіб становлення релігійного складу психики.

У Древній Греції тривалий час свідомость розкривалася як в'язка і аморфна сутність. Більш того, людина у цей час так і не відокремила себе від міфологічного (попереднього, по суті первісного) способу мислення. В давньогрецькому суспільстві вся система мислення була побудована на незримому переході від релігійно-міфологічного мислення до філософського. Так, логос (світовий розум) у Геракліта одночасно є і вогонь (першоречовина, з якої все відбулося), і смисл речей, і основа свідомості. Більш того, у Древній Греції відбувався процес онтологічного перетворення свідомості людини, у якому послідовно розкривалася сутність різних структур свідомості, то здійснювалося становлення ієрархії свідомості. І тому, що весь цей процес проходив у рамках формування філософського світогляду, можна зробити висновок, що в самому загальному смислі філософія і є наука про свідомість: жодна інша наука не брала й дотепер не бере на себе сміливість трактувати сутність свідомості і буття людини. У багатьох натурфілософських школах у Древній Греції душа розглядалася як матеріальна першооснова (повітря – в Анаксімена, рух найтонших атомів – у Демокріта і т.ін.).

Софісти жили в епоху, коли найбільшими цінностями були знання і мудрість Вони, намагаючись розібратися у властивостях і здатностях людини, дійшли до розуміння того, що збагнення істини не є долею тільки лише людського розуму, більш того, немає жодної структури свідомості, яка мала б однозначне відношення до пізнання істини. Але якщо істини немає ні в розумі, ні в чуттєвості, але є одні лише думки про істину, то єдиним критерієм істини може бути тільки сама людина з усіма її властивостями. Найбільш значимий висновок із софізму зробив Сократ, який показав своєрідність актів свідомості і виділив її особливу структуру, що надалі стала йменуватися розсудком. Він встановив, що єдиною цінністю в людині є її душа. Але об'єктивний зміст цих актів свідомості виявив лише учень Сократа Платон. Він виніс цей зміст в особливий світ – світ ідей і обґрунтував, що мислення (і сама свідомість) без наявності цих ідей (ейдосів – вічних незмінних зразків усякої речі) взагалі неможливо. Наділивши світ ідей самостійним існуванням, Платон чітко розмежував ідеальний і матеріальний світи і протиставив ідеальне і почуттєво-сприймане в людині.

Античний лікар і вчений Гален, спираючись на досягнення медицини й науки того часу, зумів побудувати систему медичних знань, багато ідей якої і дотепер лежать в основі сучасної медицини. Наприклад, він один з перших зумів відокремити свідомість як здатність до розумових і вольових актів від інших проявів психіки.

Іншими словами, античні філософи і вчені не тільки розмежували різні області знання (тобто сприяли становленню наук), але й зуміли виявити складний характер психіки і свідомості людини.

У цілому розум в античності розкривався як синонім універсальної закономірності світу (логос), розсудок – як особлива зона оперування поняттями, чуттєвість – як джерело мнимого (недійсного, неістинного) знання про навколишній світ (як той інструмент свідомості, які робить думки про світ). Психіка виявилася як особлива область буття людини, яка є більш широка, ніж окремі області діяльності: свідомості, розуму, розсудку або органів почуття. Психіка переважно асоціювалася з діяльністю людської душі, яку хоча й намагалися визначити, але лише за допомогою функцій самої свідомості (наприклад, Аристотель розрізняв вегетативний, почуттєвий і інтелектуальний види душі). Однак у цілому її прояви носили загадковий характер.

У середньовіччя свідомість трактувалася як надсвітове начало (бог), що існувало до природи і створило її з нічого (така концепція одержала назву креаціонізм). Розум трактувався як атрибут Бога. Однак, незважаючи на крайню і радикальну зміну уявлень про свідомість, які не мали нічого спільного ні з філософією, ні з наукою, філософи цього періоду внесли істотну корекцію в розуміння душі. Зокрема, у концепціях Августина і Дунса Скота, душа, що включала і свідомість, поставала активним началом. За Августином, душа, що включає віру й перевершує розум, постає рухливою і здатною до пізнання власної діяльності. Теорія внутрішнього досвіду свідомості надалі зіграла важливу роль при розробці вчення про самопізнання. Середньовічний мислитель Фома Аквінський розглядав внутрішній досвід як спосіб самозанурення і спілкування із всевишнім за допомогою розуму. Він також розробив вчення про сутності розуму, відповідно до якого тільки в богу інтелект є сутність, тоді як у людині – лише потенцією сутності. От чому інтелект у різних людей розрізняється і є параметром індивідуальним.

У Новий час французький мислитель Р.Декарт запропонував розглядати свідомість з погляду її основного механізму – самопізнання. Розвиваючи цю теорію, він дійшов до висновку про наявність у світі тільки двох субстанцій; одна з яких є матерія (з єдиним атрибутом довжиною), інша – свідомість, основною властивістю якої є мислення. Душа тільки мислить, а тіло тільки рухається. Безсумнівна першість в цієї ієрархії Декарт відводить розуму.

На противагу Декарту, що суворо розмітив всю сферу розумної свідомості, німецький філософ і математик Ляйбніц висунув ідею про несвідому психіку. Нарешті, в епоху Просвітництва (XVIIІ ст.) французькі матеріалісти (наприклад, Ламетрі), спираючись на заново відкриту науку психологію (науку про людську психіку), обґрунтували і розвили положення про свідомість як особливу функцію мозку.

Фундаментальні філософські теорії про абсолютну і відносну свідомість розробили представники німецького класичного ідеалізму. І.Кант, прагнучи розв'язати загадки породження нового знання в кожній з трьох фундаментальних наук: математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці, – розвиває вчення про три відповідні до цих наук зони людського пізнання: чуттєвості, розсудку і розуму. У кожній з цих зон він розрізняє дві області апріорного і досвідченого знання. Канту вперше вдалося показати, що тільки в межах досвіду розсудок має законне застосування. Якщо ж він забуває про це, намагаючись пізнавати надлюдське абсолютне знання, то приходить до суперечності з розумом. Звідси Кант прийшов до висновку, що вся попередня філософія існувала на основі цієї ілюзії і була суперечливою, а також знайшов свої знамениті антиномічні положення (протиріччя розуму) про те, що світ має початок у часі і одночасно не має, що світ має просторові границі і у той же час не має. Кант провів границі застосування всіх можливих видів пізнання: почуття, розсудку, чистого і практичного розуму, – і тим самим розробив умови для всіх подальших розробок «науки про свідомість». Можна, по суті, сказати і інакше: Кант розробив першу в історії загальну «науку про свідомість» і тим самим повернув філософію в русло її природного розвитку, який було знайдено ще в античності.

Гегель, критикуючи Канта за його вчення про внутрішню єдність свідомості, затверджував, що потрібно говорити не про єдність свідомості, а про її історичність. Він вважав, що внутрішня свідомість людини (суб'єктивний дух) у процесі свого розвитку протягом життя повинна проходити той же шлях, що проходило людство протягом своєї історії (об'єктивний дух), тому свідомість особистості визначається історичними формами суспільного життя. Гегель «намалював» гранично можливу картину «життя свідомості» у рамках класичного мислення.

Після Канта, що розробив граничну можливу ієрархію структур свідомості, і Гегеля, що розкрив гранично можливий спосіб еволюції свідомості (у формі духа), європейська філософія опинилася у тієї риски, за який класичне уявлення про свідомість було вичерпано. Подальше звертання до класичної філософії для рішення проблем свідомості було безглуздим. Це й явилося тією незримою межею, за який, з одного боку, вся подальша філософія розвивалася в дусі двох протилежних напрямків: неокантіанства і неогегельянства, а з іншого – виявився неможливим розвиток уявлень про свідомість у класичному (лінійному або абсолютному) аспекті. Весь подальший розвиток філософії як «науки про свідомість» виявився некласичним (нелінійним).

Діалектичний матеріалізм і наука в XIX – XX ст. розглядали свідомість як функцію мозку, відображення об'єктивного світу, необхідну сторону практичної діяльності людини. Свідомість, відображаючи об'єктивний світ, обумовлюється природною і соціальною реальністю.

Одна із центральних концепцій свідомості, що проходить через всю історію європейського мислення, пов'язана з її етимологією. Латинська назва свідомість переводиться як спільне знання. Тому концепція ототожнення свідомості зі знанням одержала значний розвиток (все, що ми знаємо, є свідомість, і все, що усвідомлюємо, – знання).

Однак є філософи, які не погоджувалися з таким підходом. Наприклад, І.Кант вважав, що знання про трансцендентальний суб'єкт, який знаходиться у свідомості, в принципі неможливо (тому що за самим визначенням трансцендентальне є те, що перебуває за межами досвіду).

Якщо до кінця XIX ст. вважалося цілком обґрунтованим досліджувати сутність свідомості, то у кінці XIX ст. з'ясувалося, що такий підхід неправомочний. Американський прагматик У.Джеймс засумнівався в реальній наявності сущого, яке іменується свідомість. Наприкінці XІХ ст. біолог Т.Гекслі висловив припущення, що створити наукову теорію про свідомість у принципі неможливо. Не погоджувалися з такою позицією інші психологи і філософи кінця XIX в. (В.Вундт, Ф.Брентано, К.Штумпф, В.Дільтей та ін.), які вважали, що наукові дослідження можуть бути пов’язані тільки з окремими сторонами свідомості; її ж сутність не може бути виражена, незважаючи на те, що сама свідомість дана в переживанні суб'єктивним образом. Представники неопозитивізму (Л.Вітгенштейн, Д.Остін та ін.) говорили про проблематичність вираження сутності свідомості в поняттях. Екзистенціаліст Ж.-П. Сартр затверджував, що свідомість – це феномен «ніщо», про специфіку якого не можна сказати нічого конкретного.

Наприкінці XIX – початку ХХ ст. феноменологі (Ф.Брентано, Е.Гуссерль, Ж.-П.Сартр) запропонували принципово новий підхід до розуміння сутності свідомості – інтенціональний. Відповідно до їх уявлень, інтенціональність – основна властивість свідомості, що полягає в спрямованості свідомості на предмет. Такою властивістю володіють всі види і акти свідомості: сприйняття, думки, уявлення, емоції, бажання і т.ін.

У цілому в ХХ ст. склалася ситуація, коли практичне вивчення свідомості проводилося дуже інтенсивно, тоді як філософське і наукове дослідження опинилося позбавленим будь-яких істотних підстав. Вивчення свідомості у ХХ ст. проводилося або за допомогою аналізу умов її існування, або шляхом конкретизації її якостей у загальній життєдіяльності людини, або за допомогою інтенціональності.

Із невизначеності того, що є свідомость, випливають всі труднощі її дослідження. У сучасній філософії вона визначається як становище психічного життя індивіда, що включає суб'єктивні переживання подій зовнішнього світу і життя самого індивіда, а також відповідальність і звіт за своє життя. Свідомість може бути розглянута як вищий рівень психічної діяльності людини і розкрита як універсальна здатність людини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання, забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей. Тому вона включає всю системну ієрархію різноманітних процесів: почуттєвих (відчуття, сприйняття, подання), розумових (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами і т. ін.), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам'яті), уяви, інтуїції, спогаду і т.ін. Особливу групу станів свідомості утворюють процеси переживання і віри: сумнів, переконання, радість, пригніченість, бажання і т. ін. Треба розрізняти два різних вектори спрямованості свідомості: екстраверсія – свідомість, орієнтована на зовнішній навколишній до людини світ, і інтроверсія – свідомість, орієнтована на внутрішній світ людини. До різновидів останнього можна віднести самосвідомість, саморефлексію, самооцінку і т. ін. Отже, у самому загальному виді можна розрізняти три підходи до класифікації форм свідомості: когнітивний (пізнавальний), феноменологічний (пов'язаний з інтенціональністю) і по її спрямованості (усередину себе або на навколишній світ).
4. Свідомість як форма відображення
Відображення є загальна властивість матерії, що визначається як здатність одних матеріальних явищ, предметів і процесів відтворювати у своїх властивостях особливості інших предметів, явищ і процесів при взаємодії з ними. Звичайно виділяють відображення в неживій природі, живій природі і на соціальному рівні.

Найпростіші форми відображення в неживій природі є слід, відбиток і прямий вплив, які хоча і є наслідком впливу іншого об'єкта (наприклад, найпростіший удар, який призвів до вм'ятини), але не служать орієнтиром для власної активності. Вони протікають самостійно і пов'язані з різними взаємодіями.

І тільки при переході від неживої природи до живої з'являється новий тип відображення – інформаційний. Тут вже виникає ієрархія відображень, коли більш прості види відображення підготовляють більш складні. Інформаційне відображення пов'язане з активним використанням відбиваної інформації і здатністю об'єктів змінювати свій стан у результаті зовнішнього впливу. Але якщо друга з цих властивостей пов’язана в певних випадках і з неживою природою (наприклад, у результаті хімічних реакцій), то перша виникає тільки разом з появою відчуттів, тобто властива лише живій природі. Інформаційні відображення впливають вибірково, тому що пов'язані вже з роботою свідомості і психіки.

У живій природі відображення також можна класифікувати за їх ефективністю. Вони діляться на подразливість, чутливість і психічні відображення. Подразливість – властивість найпростіших одноклітинних організмів до специфічної реакції у відповідь на дію подразників (вона також є і у рослин, і у тварин, і людині). Чутливість – наступна, більш висока стадія відображення – пов'язана зі здатністю тварин і людини до відчуття. Психічне відображення – вищий з відомих людині як біологічній сутності способів відбиття – пов'язане із збудливістю нервових тканин (цей тип відображення властивий переважно людині і пов'язаний з нейрофізіологічними процесами, але у слаборозвиненій формі існує й у тварин). Здійснення психічної діяльності виробляється переважно свідомістю. У цьому сенсі свідомість може розглядатися як вища форма відображення дійсності. Для людини найбільш характерними є почуттєвий і раціональний типи пізнання. Однак психіка людини не зводиться тільки до свідомої (раціональної) діяльності, у неї включаються також і несвідомі процеси.

І нарешті відображення на соціальному рівні пов'язують із формами суспільної свідомості, з індивідуальними формами відображення людини, і саме останнім часом з технічними можливостями зв'язку і керування. Згідно К.Марксу, суспільна свідомість є породженням і відображенням суспільного буття. Вона може розумітися як усвідомлення суспільством свого буття і навколишньої дійсності. Звичайно ж, і тут пізнання виробляється реальним діючим суб'єктом, але тільки в інтегральній єдності групи суб'єктів проявляється феномен науки і суспільної свідомості, коли кожний з членів цієї групи виконує свою частину роботи, у цілому пізнавальні здатності суспільства багаторазово зростають. До форм суспільної свідомості відносяться: політична свідомість, правова свідомість і мораль, які пов'язані з регуляцією суспільних відносин; наука, мистецтво і філософія, що виступають формами духовного освоєння дійсності, а також релігія і міф, у яких світ розкривається у вигляді уявлень і думок, які активно впливають на суспільство. Кожна з цих форм має два підрівня психологічний і ідеологічний. Форми суспільної свідомості являють собою різні способи колективного освоєння (відображення) дійсності. Вони характеризують не стільки індивідуальну свідомість людини, скільки різні можливі способи пізнання і самовираження соціальних груп (своєрідних співтовариств вчених, художників, людей, що вірують і т. ін., об'єднаних за принципом діяльності і способу відображення дійсності).

5. Категоріальні елементи і структури свідомості.

Самосвідомість і рефлексія
Свідомість людини виконує ряд функцій, з якими пов'язані її основні структури. Як ми вже відзначали, свідомість може бути представлена як універсальна здатність людини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання; забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей; розкриватися за допомогою системної ієрархії різноманітних процесів: почуття (відчуття, сприйняття, подання), розсудку (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами і т.ін.), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам'яті), уяви, інтуїції, спогаду і т.ін., а також процесів переживання і віри (сумніву, переконання, радості, пригніченості, бажання і т.ін.). Можна, таким чином, вказати основні структури, компоненти і форми існування свідомості.

Ми також зазначали, що процес виникнення і розвитку свідомості пов'язаний з мовою і культурою. Мова в самому загальному смислі є система знаків, що служить необхідним способом мислення, самовираження, спілкування і комунікації людей. Її основною властивістю є символізація – здатність образно представляти за допомогою одних почуттєво сприйманих подій інші. Символ є сукупність знаків.

Знакова або символічна функція з'являється тільки на певному етапі розвитку культури. Культура (у перекладі з лат. – оброблення, культивування) у самому загальному сенсі є все те, що створене людиною. То, що створено в матеріальному виробництві, створює матеріальну культуру, у духовному – духовну культуру. Сполучною ланкою між світом природи і світом культури є людина.

Створене людиною в духовному світі є ідеальне, яке являється найважливішою властивістю і індивідуальної, і суспільної свідомості. Ідеальне є відображення у формах діяльності, свідомості і волі людини зовнішнього світу; на відміну від матеріального – того, що відображається нашими органами почуттів і існує незалежно від них. Ідеальне є те, що створює людина у світі для задоволення своїх потреб (такий механізм діяльності людини називається об'єктивацією).

У класичній філософії виробився такий спосіб сприйняття навколишнього світу, відповідно до якого людина протистоїть природі завдяки своїм духовним і розумних здатностям. Це протистояння духовного і природного було оформлено у вигляді протистояння суб'єкта і об'єкта, які доповнюючи один одного з'явилися найважливішою ланкою людського пізнання.

Іншим способом протистояння матеріального і ідеального є дихотомія (єдність, що припускає взаємозв'язок) мови і мислення. Якщо мислення в самому загальному вигляді можна визначити як процес, що дозволяє оперувати образами предметів, то мова є його матеріальною (застиглою в образах) формою. І хоча кількість різних мов у сучасному світі досить велика, кожна з них задає певний спосіб сприйняття світу, який задається регіональними особливостями. Національні мови обумовили природну комунікацію людей, наукові – штучну.

Безсумнівно, найважливішою особливістю свідомості є наявність пам'яті – мнемонічної властивості нервової системи, вираженої в здатності тривалого зберігання інформації про події зовнішнього і внутрішнього світу людини, її психіки. І хоча властивості пам'яті – внутрішня ознака свідомості кожної конкретної людини, завдяки її механізмам вона здатна дізнаватися і ідентифікувати природні і соціальні явища, пригадувати події минулого.

Кожна людина здатна домагатися поставленої мети. І єдиний механізм, що спонукує людину робити кроки для здійснення задуманого, є її воля. Воля – є здатність до вибору мети діяльності і сукупність зусиль, спрямованих на її здійснення. Це особливий акт, який не зводить до свідомості, але спонукує її до дії. Воля, визначаючи поведінку людини, формує і її характер.

Одним з найважливіших способів існування людини є процес самопізнання, що був відомий ще в античності. Сократ, що мав на увазі той факт, що саме ціннісне для людини перебуває в її душі, говорив: «Пізнай самого себе». І в пізній античності філософи, які виявили значну активність для пошуку ідеалу мудреця, основні зусилля направили на внутрішній світ самої людини. Так, кінік Діоген Синопський затверджував, що все, необхідне для щастя, людина має в самої собі, для цього їй не потрібні ні знатність, ні багатство, ні інститути. Ідеалом кініків є людина, занурена у стан автархії (самодостатності). Коли знаменитий Олександр Македонський, почувши про славу Діогена, відправився до нього, щоб винагородити, то знайшов людину, що живе в бочці. Тоді він казав: «Скажи, що ти хочеш, і я все тобі дам». На що Діоген відповів: «Відійди, не заслоняй Сонця». Ідеалом епікурейців з'явився мудрець, що перебуває у стані атараксії (самозанурення), ідеалом стоїків – людина, що піддана апатії (що ігнорує страсті), а ідеалом скептиків – людина у стані афазії (мовчанні і утриманні від суджень). У всіх цих випадках людина, щоб стати мудрецем, повинна була утримуватися від проявів зовнішнього світу і займатися самопізнанням. Іншими словами, самопізнання – історичний процес, що з'являється на певному етапі розвитку людини, коли вона виділяє себе з природи і шукає своє місце в загальній системі навколишніх подій. Але тільки в Новий час Р.Декарт розкрив механізм самопізнання як основний метод. Раціональне самопізнання, зведене Декартом до рангу теорії, з'явилося підсумком раціональних пошуків історичного мислення.

М.Ґайдеґґер затверджував, що свідомість сучасної людини є влаштованою таким же способом, який її показав Р.Декарт, тому він назвав сучасну епоху картезіанською. Але тільки для тих, хто, згідно Ґайдеґґера, прагне осягти смисл буття, упорядкувати потік власних думок, привести їх у систему, тільки для тих, хто займається самоаналізом, може відкритися сенс існування, тому що цей сенс перебуває не в навколишній дійсності, а в самій людині. Самопізнання є механізм цілісного сприйняття себе людиною як (розумної) істоти, що почуває і мислить. Але самопізнання властиве і соціальним групам людей (і суспільству в цілому), тому що кожна з них має свою суспільну свідомість.

До різних форм самосвідомості, що розкриваються в процесі еволюції мислення, можна віднести самовідчування (найпростіший зі способів виділення себе із природного світу), самокомунікацію (виділення індивідом себе із соціального середовища, усвідомлення себе приналежним до якої-небудь соціальної групи, культурі, до певного суспільства), самоздійснення (виділення свого «Я» з безлічі інших «Я» і, як наслідок цього, самооцінка і самоконтроль).

Разом з тим існують два способи розгортання самосвідомості: зовнішній – предметність, коли свідомість людини спрямована на зовнішні предмети, і внутрішній – рефлексія, коли предметом аналізу постають механізми свідомості (наприклад, процес мислення, внутрішні почуття і переживання і т.ін.). Перший з них дозволяє людині розкритися на повсякденному рівні, другий – на теоретичному.
6. Колективне, індивідуальне і символічне несвідоме, архетипи.

Психоаналіз
Класичне суспільство знало про надзвичайні явища людської психіки тільки за деякими реальними фактами нестандартної поведінки людей: гіпнотизм, крикливство, відьмовство, чаклунство і т.ін. Однак всі ці явища розглядалися як прояв диявольської сили, що пов’язана з темними силами зла, тому що вони суперечили звичним свідомим і розумним уявленням про світ, що йде від Бога. Лише у ХІХ – ХХ ст. стало зрозумілим, що більшість з цих уявлень мають психічний зміст і відносяться до явищ несвідомого.

З несвідомим у самому широкому смислі звичайно пов'язують неусвідомлювані, нерефлексивні і спонтанні прояви людської психіки. У повсякденному розумінні несвідоме є те, що вище свідомості (над- або поверх-свідомісті, інтуїція і т.ін.) або те, що нижче її (під-свідомість, з якою мають справу художники і лікарі). У сучасній філософії розрізняють наступні основні значення несвідомого: 1) сукупність активних психічних станів і процесів, неусвідомлюваних людиною без спеціальних методів (сновидіння, гіпнотичні стани, інстинкти, пов'язані з певним типом поведінки і закріплені біологічною відповідальністю – інстинкт самозбереження); 2) сама велика частина психіки людини, що перебуває за межами свідомого (тобто всі стани людини, у яких по тим або іншим причинам свідомість важко виявити); 3) форми психічного відображення, що виявляються предметом специфічних наукових і ненаукових дискусій (чаклунство, магія й т.ін.); 4) стани людини, обумовлені відсутністю свідомості (стереотипи авто­матичної поведінки – наприклад, автоматична гра на піаніно).

У класичному мисленні, яке фактично не мало знання про несвідоме, існували уявлення, які можна було асоціювати з несвідомим. В античності це вчення Сократа і Платона про анамнесіс – пригадування вищих ідей. У Новий час було розроблено ряд ідей, які призвели до вчення про несвідоме. Це ідеї про непізнавані причини, що детермінують бажання (Б.Спіноза); несвідоме як нижчій формі щиросердечної діяльності (Лейбніц); зв'язок несвідомого з діяльністю нервової системи (Д.Гартлі); зв'язок несвідомого з проблемами інтуїтивного і почуттєвого пізнання (Кант); несвідомі внутрішні імпульси (Шопенгауер); діяльність несвідомого світового духу (Е.Гартман); неусвідомлюване мислення (Вундт); неусвідомлювані і невидимі травми (Шарко); несвідомому характері поведінки людей (Лебон); несвідомих факторах неврозів (Жані)

Однак тільки наприкінці XIX – початку ХХ ст. з’явилися системні науково-філософські уявлення про несвідоме. Е.Дюркгейм, аналізуючи феномен групи індивідів, робить висновок про те, що в такому стані з'являється якийсь новий результат, невластивий кожному індивідові окремо. Цей феномен Дюркгейм назвав колективним уявленням (або соціальним фактом). До такого роду фактів він відносить, зокрема, релігію.

Засновником вчення про несвідоме вважають З.Фрейда (1856 – 1939), який, трактуючи психіку як складний феномен, розробив концепцію психоаналізу. Найбільш спірною частиною його вчення була ідеї про конфлікт між природою людини і її суспільною формою існування. Розглядаючи неврози і комплекси людини як результат яскравих (переважно сексуальних) вражень минулого життя людини, він розробляє вчення про несвідоме, котре в певні моменти детермінує свідому діяльність людини. Йому вдалося встановити: якщо під впливом яких-небудь зовнішніх факторів (наприклад, гіпнозу) хворому вдається виразити свої несвідомі враження, тобто виразити за допомогою свідомості, то людина може звільнитися від своїх несвідомих комплексів – у цьому й складається робота психіатра. З.Фрейд, який за допомогою досвіду прийшов до наявності несвідомих ефектів людської психіки, розробив вчення про індивідуальне несвідоме. За Фрейдом, психіка людини може бути представлена за допомогою трьох рівнів: несвідомого, передсвідомого і свідомого. Для характеристики цих трьох рівнів Фрейд вводить іншу ієрархію форм психіки, розглядаючи її як механізм взаємодії Понад-Я (супер-его), Я (его) і Воно (аморальне темне егоїстичне начало). Супер-его формується до 5 років, коли народжується почуття провини. Понад-я народжується як результат перенесення авторитету батьків і вихователів на внутрішній світ дитини. З цього моменту Я (дитини) перебуває між двох начал, які розривають її психіку: з одного боку, інстинктивні сили (Воно), що вимагають негайного задоволення бажань, з іншого – гнітючі сили Понад-Я, що асоціюється для дитини із суспільством, які направляють руйнуючі дитину сексуальні імпульси на більш безпечні шляхи.

Намагаючись нормувати потужні руйнівні сили несвідомих потягів індивіда, суспільство створює надбудовні механізми у вигляді інститутів культури. Придушення інстинктивних потягів приводить, за Фрейдом, до розладу психіки, тому, індивід, у свою чергу, прагнучи уникнути розладу психіки, створює свої захисні механізми.

Ці механізми трансформації заборонних бажань, за Фрейдом, одержали назву сублімації – витиснення заборонних бажань на більш високі рівні психіки (де вони реалізуються у вигляді мистецтва, творчості і т.ін.). Якщо сублімація не вдається, це приводить до неврозів, які надалі і становлять явища несвідомої психіки і в крайніх випадках перетворюються в маніакальні прояви.

І хоча Фрейда багато критикували його послідовники, насамперед за зведення всіх механізмів несвідомого до сексуальних розладів, але саме він, як ніхто іншій, багато зробив для того, що окремі ідеї про несвідоме перетворилися в теорію.

Учень Фрейда К.Юнг, не погоджуючись із ідеями свого вчителя і вважаючи, що несвідоме з'являється не на індивідуальному, а колективному рівні, розробляє вчення про колективне несвідоме. Розуміючи психоаналітичну діяльність принципово інакше, ніж вчитель (тобто вибудовуючи комплекси людей відповідно до їх швидкої, без роздумів, відповіді на поставлені питання), він виявив лінгвістичні (язикові) підстави несвідомого. У своєї праці «Структура душі» він пише: «Ми повинні... розрізняти три ступені душі: 1) свідомість; 2) особисте несвідоме, що складається насамперед з всіх тих змістів, які стали несвідомими або в силу того, що вони втратили свою інтенсивність і тому виявилися забутими, або ж тому, що від них відсторонилася свідомість (так зване витиснення); 3) колективне несвідоме, що включає в себе можливі уявлення, але не індивідуальної, а загальнолюдської, і навіть загальнотваринної природи, і становить фундамент індивідуальної психіки. Якщо індивідуальне несвідоме відображає особистий досвід людини і складається з її переживань, які на попередніх етапах життя були свідомими, то колективне несвідоме – це загальнолюдський досвід, що, згідно Юнгу, включає сховані сліди пам'яті людського минулого. Зміст колективного несвідомого становлять архетипи – підсумок досвіду незліченних поколінь предків, що може бути розкритий як психічний залишок переживань одного і того ж типу, закріплений на несвідомому рівні протягом життя багатьох поколінь предків. Юнг стверджує, що архетипи мають не біологічну, а символічну природу, тобто є своєрідні внутрішні заборони (маски), закріплені на рівні символіки психіки і настільки глибоко відрефлексовані поколіннями предків, що на звичайному свідомому рівні вони попросту не сприймаються.

Один з учнів Фрейда Е. Фромм, пояснюючи сенс символічного писав: «Символ – це щось, що перебуває поза нами і символізує щось усередині нас. Мова символів — це мова, за допомогою якої ми виражаємо наше внутрішнє становище так, ніби воно було почуттєвим сприйняттям, ніби воно було чимсь таким, що ми робимо, або чимсь, що робиться з нами в навколишньому матеріальному світі. Мова символів — це мова, у якої зовнішній світ є символ внутрішнього світу, символ душі і розуму»3.

Принципово новий варіант рішення проблеми несвідомого можна знайти в структуралізмі. Завданням структурного аналізу є дослідження різноманітних символічних культурних форм (мистецтва, релігії і т.ін.) як кодів архетипічної мови. На відміну від французького філософа-позитивіста Леві-Брюля, що уявляв колективні форми мислення архаїчних народів у вигляді форм «дологічного мислення», французький структураліст К.Леві-Стросс робить висновок про наявність у міфі позитивної логіки у формі структури міфу. Ці відкриття Леві-Стросс представив у вигляді методу структурної антропології, згідно якого суспільство в цілому повинне розглядатися як багатоаспектна система комунікацій, що моед бути представлена у формі бінарних опозицій (тобто протилежних структур). У такому вигляді повинні розкриватися і всі процеси смислоутворення (на рівні свідомого і несвідомого).

Свою модель бачення несвідомого дає французький психоаналітик, представник школи структурного психоаналізу Ж.Лакан. Він виводить знамениту тезу: «бажання суб'єкта є бажання Іншого». Це означає, що причина незадоволеності бажання за допомогою володіння яким-небудь об'єктом залишається по ту сторону самосвідомості. Бажання не має об'єкта, це чиста форма, яка задана за допомогою моделі мови, тому воно є несвідомим. З цього Лакан виводить іншу знамениту тезу: «несвідоме структурується як мова». Символічними елементами в такому випадку можуть бути названі цифри, слова, осмислені знаки і т.ін. Навіть суб'єкт у Лакана постає передатною ланкою замкнутих «символічних контурів» різного порядку (сімейного, сусідського, корпоративного, національного та інших), у яких циркулюють форми вираження мови, що самовідтворюються (через мову). Суб'єкт виступає в такому випадку лише засобом вираження мови, а не її творцем. Практично Лакан повторює модель Ґайдеґґера, застосовану до буття: це буття говорить у людині, а не людина у бутті. Як приклад трактування несвідомого Лакан використовує метафору дзеркала. Дзеркало дозволяє дитині на ранній стадії, коли розпізнання себе відбувається в тілесно-почуттєвому акті, замкнутому в сфері несвідомого, розглядати себе як іншого. Розпізнання себе відбувається в тім момент, коли відбувається словесна ідентифікація себе зі своїм відображенням (у дзеркалі). Несвідоме дитини було укладено в її дзеркальному відображенні, а розпізнавання цього дзеркального іншого пов'язане з актом самосвідомості себе. Через механізм несвідомого дитина здійснює акт самоідентифікації.

Однак наприкінці ХХ ст. склалися й інші уявлення про механізми несвідомого. Так, французський структураліст М.Фуко пов’язує розуміння процесів несвідомого з механізмами бажання4. Розкриваючи сутність ціх механізмів, французький філософ Е.Левінас вважав, що бажання пов’язано з Іншим (іншою людиною), тобто механізмами її впливу).

Особливий вигляд конструкції несвідомого побудували французький філософ-постструктураліст Ж.Дельоз і психоаналітик Ф.Гваттарі. У своєму знаменитому творі «Капіталізм і шизофренія», виданому в 80-х рр. ХХ ст., вони показали, що всі поняття культури можна розподілити між двома областями, які утворюють два протилежних способи мислення (перший втілює в собі всі позитивні риси культури, другий – негативні). З другим у Дельоза асоціюється уявлення про «державне мислення» (і «державну філософію»). У цьому творі вони розробляють теорію про виробництво і «машини бажання» (під якими розуміються люди, строго підлягаючі певним бажанням). Нова теорія протиставляється теорії репрезентації і суб'єкта, що лежить в основі всіх класичних культур. «Державна філософія», за Дельозом, побудована на основі понять ідентичність, подібність, істина, справедливість, заперечення, які дозволяють створити ієрархію і структурувати внутрішні області мислення. Вона заснована на уявлені (репрезентації), тобто аналізує мислення за допомогою суб'єкта, поняття і об'єкта. Завданням такого мислення є встановити подібність між цими трьома областями і побудувати чітку систему їх розмежування. Сформованим таким чином історичним класичним моделям мислення Дельоз протиставляє номадичну модель, що заснована не на подібності внутрішнього змісту вказаних структурованих областей (суб'єкт – поняття – об'єкт), а на розходженні їх зовнішності (того, що за межами кожної з цих областей). Дельоз бачить своє завдання в створенні безперервного простору мислення, який позначає назвою «шизоаналіз» і який спрямований на вивільнення потоків бажань з-під чіткої структури суб'єкта (сформованої державним мисленням). Нове бачення поведінки суб'єкта, обумовленого бажаннями, приводить Дельоза до критика класичного психоаналізу (З.Фрейда і К.Юнга), який він вважав одним з інститутів класичного (буржуазного) суспільства.

У своїй новій теорії він протиставляє «машини бажання», що створюють творчі потоки мислення, соціальним інститутам, які прагнуть придушити всі випадкові відхилення від стандартного (державного) мислення. Основним завданням цієї теорії несвідомого є звільнення потоків бажання з-під влади «державного мислення». Однак у цілому, як можна заключити з теорії Дельоза, проблема ця дуже складна.

Теорія Ж.Дельоза і Ф.Гваттарі, як і концепції З.Фрейда, К.Юнга, Ж.Лакана та ін, є лише спроба розрішити труднощі розуміння несвідомого. Ці теорії показали важливу роль несвідомого у житті людини.

Отже, ми бачимо, що різні моделі несвідомого дуже серйозно розширюють сферу розуміння людської психіки. Тому більшість вчених, що розробляли сучасні теорії психіки, досліджували механізми несвідомого. Вважаючи, що механізми свідомого і поведінки людини вже добре вивчені і нічого нового не додадуть до наших уявлень про духовний світ людини, вони розробляли різні моделі співвідношення свідомого і несвідомого.
Питання для самоконтролю:


  1. Що таке людина?

  2. Чи має смисл існування людини?

  3. Яка сутність смерті і безсмертя людини?

  4. Які «начала» людини розрізняє сучасна філософія?

  5. У чому полягає сутність проблеми свободи волі.

  6. Чим відрізняється особистість від індивіда та індивідуальності?

  7. Які уявлення про свідомість переважали в історії філософії?

  8. Як відрізняются сучасні погляди на проблеми свідомості від історико-філософських?

  9. Пояснить сутність відображення як фундаментальної властивості матерії?

  10. Назвіть головні особливості відображення у живий та неживий природі.

  11. Які основні елементи свідомості ви знаєте?

  12. З якими головними проблемами пов’язано розуміння несвідомого?



1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21



Скачать файл (2431 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации