Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Додонова Р.О., Мозговий Л.І. (ред.) Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство - файл n1.doc


Додонова Р.О., Мозговий Л.І. (ред.) Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство
скачать (2431 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc2431kb.23.01.2013 18:36скачать


n1.doc

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   21

Тема 9. Наука і методологія наукового пізнання.




План


  1. Генеза науки.

  2. Наукове пізнання, його специфіка й побудова.

  3. Методологія наукового пізнання.




  1. Наука – складний багатогранний феномен, який можна розглядати з різних точок зору. З культурологічної точки зору – це компонент культури, форма передачі досвіду, який забезпечує прогрес суспільства, спадкоємність його розвитку. З логіко-гносеологічної точки зору – це система знання, особлива форма суспільної свідомості, яка різниться від інших форм метою, глибиною, раціональним способом відображення світу. З діяльнісної точки зору – це особлива діяльність, спрямована на одержання і застосування знань. З практичної – це безпосередня виробнича, практична сила суспільства, яка перетворює не лише матеріальне виробництво, але й духовну сферу. Наука – це велика духовна, моральна й інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки. З інституціональної точки зору – це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і, разом з тим, прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяльності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність є ієрхізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спирається на спеціальну матеріальну базу, систему спеціальних методів. З інформаційної точки зору – це система, створена для збирання, аналізу й переробки інформації. Таким чино, наука – це не просто система знань, але й процес їх одержання і застосування, це результат спеціалізованої діяльності, яка цільовим чином організована і має матеріальне й методичне забезпечення.

Як своєрідна форма пізнання – специфічний вид духовного виробництва – наука виникла в Європі, в Новий час, в ХVІ-ХVІІ ст., в епоху становлення капіталістичного способу виробництва й поділу єдиного раніш знання на філософію та науку.

Передумови науки створювались в стародавніх цивілізаціях – Єгипті, Вавілоні, Давній Греції - у формі емпіричних знань про природу й суспільство, у вигляді окремих елементів, “ зачатків” астрономії етики, логіки, математики й ін. Причина такого положення міститься у реальних суспільно-історичних факторах, які ще не утворювали об’єктивних умов для формування науки як особливої системи знання, своєрідного духовного феномену і соціального інституту. Справа в тім, що, в основному, стародавні суспільства були традиційними, тобто основну цінність в них складали традиції, неухильне слідування яким було гарантією стабільності суспільного життя. Знання, які виникали на той час, застосовувалися для обслуговування вже сформованих практичних структур і як самоцінні не розглядалися.

На відміну від традиційного знання наука Нового часу кардинально по-новому поставила питання про специфіку наукового знання і своєрідність його формування, про завдання пізнавальної діяльності та про її методи, про місце й роль науки у житті суспільства, про необхідність панування людини понад природою на основі знання її законів.

У суспільному житті почала формуватися світоглядна настанова, новий образ світу й стиль мислення, який по суті зруйнував попередню, багатьма століттями створену картину світобудови та привів до оформлення речево-натуралістичної концепції космосу з її орієнтацією на механістичні та кількісні методи. Об’явив природу механізмом, людина створила світ, в якому вона змогла щось розуміти, знати, і, відповідно, перетворювати за своєю волею та бажанням. Природа почала розглядатися з точки зору природного ладу, в якому мають місце тільки механічні події. У цьому зв’язку простір, час, матерія стали цікавити людину тільки з кількісного боку. Світ природи перестав бути заселений казковими істотами, духами тощо. І якщо, навіть, не заперечувалась ідея утвору природи Богом, то передбачалось, що він творив за законами математики. Божественна книга має шифр смислів, прихованих у її письменах.

Сприймати природу як сукупність природних подій і процесів, причино зумовлених, не залежних від людини, які відбуваються поза участю у них сил або істот – значить відноситися до неї як до об’єкта науки. Наука увійшла у світоглядний контекст епохи і виробила способи та методи спілкування людини зі світом і природою. Головною метою такого спілкування стало отримання знання.

У розумінні ґенези, виникнення науки в історії та філософії науки склалися два протилежні підходи. З точки зору екстерналізму, поява науки обумовлена цілком і повністю зовнішніми для неї обставинами – соціальними, економічними і ін. Тому основною метою вивчення науки є реконструкція соціально-культурних умов і орієнтирів науково-пізнавальної діяльності. Вони й виступають як головний фактор, що безпосередньо визначає виникнення й розвиток науки, її структуру, особливості, напрямок еволюції.

Інтерналізм, навпаки, основною рушійною силою розвитку науки вважає фактори, які пов’язані з внутрішньою природою наукового знання: логіку вирішення його проблем, співвідношення традицій і новацій тощо. Тому головну увагу при вивченні науки прибічники інтерналізму спрямовують на опис власно пізнавальних процесів. Соціокультурним факторам надається другорядне значення: у залежності від ситуації вони можуть лише прискорювати або гальмувати внутрішній хід наукового пізнання.

Отже, наука – це форма духовної діяльності людей, яка спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і само пізнання, яка має безпосередньою метою збагнення істини та відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів у їх взаємозв’язку, для того щоб передбачувати тенденції розвитку дійсності та сприяти її зміні.

Наука – це й творча діяльність з отримання нового знання і результат цієї діяльності: сукупність знань (переважно у понятійній формі), зведених у цілісну систему на основі певних принципів, і процес їх відтворення. Сума розрізнених, хаотичних відомостей не є науковим знанням. Як і інші форми пізнання, наука є соціокультурною діяльністю, а не тільки чистим знанням.

Таким чином, основні сторони буття науки – це, по-перше, складний, суперечний процес отримання нового знання; по-друге, результат цього процесу, тобто поєднання отриманих знань у цілісну, таку, що розвивається органічну систему; по-третє, соціальний інститут зі своєю інфраструктурою: організацією науки, професіональними об’єднаннями учених, ресурсами, фінансами, обладнанням, системою наукової інформації тощо; в-четвертих, особлива галузь людської діяльності і важливий елемент культури.

Основним завданням наукового пізнання є знаходження об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних (суспільних), законів самого пізнання, мислення тощо. Звідси орієнтація дослідження головним чином на загальні, суттєві властивості предмета, його необхідні характеристики й їх вираз у системі абстракції, у вигляді ідеалізованих об’єктів. Якщо цього немає, то немає і науки, оскільки само поняття науковості передбачає відкриття законів, поглиблення у сутність досліджуваних явищ. Це – основна ознака науки.

На основі знання законів функціонування й розвитку досліджуємих об’єктів наука здійснює передбачення майбутнього з метою подальшого практичного освоєння дійсності. Націленість науки на вивчення не тільки об’єктів, перетворюваних в практиці сьогодення, але й тих, які можуть стати предметом практичного освоєння у майбутньому, є важливою рисою наукового пізнання. Передбачення майбутнього – така категорія , яка поєднує будь-які способи отримання і використання інформації про майбутнє, в і яка конкретизується у поняттях “прогноз”, “план”, “проект” та ін. Передбачення майбутнього – третя ланка у ланцюгу логічних операцій, дві попередні ланки якого складають аналіз теперішнього і дослідження минулого. Наукове передбачення зводиться до того, щоб мислено, у загальному вигляді, у відповідності із виявленими законами, сконструювати модель майбутнього з тих його одиничних фрагментів, які існують сьогодні. Будь-яке наукове передбачення завжди неминуча має свої межі, за якими воно перетворюється в утопію. У науці також важливо знати те, чого принципово бути ніколи, ні за будь-яких умов, не може.

Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, тобто сукупність знань, приведених до ладу на основі певних теоретичних принципів, які й поєднують окремі знання у цілісну органічну систему. Збори розрізнених знань, їх механічна сукупність, не поєднана у систему, ще не утворює науку. Знання перетворюються у наукові, коли цілеспрямоване збирання фактів, їх опис і узагальнення доводиться до рівня їх включення у систему понять, у склад теорії.

Для науки характерна постійна методологічна рефлексія. Це означає, що у ній вивчення об’єктів, виявлення їх специфіки, властивостей і зв’язків завжди супроводжується – у тому чи іншому ступеню – усвідомленням методів і засобів, за допомогою яких досліджуються дані об’єкти.

Безпосередньою метою і вищою цінністю наукового пізнання є об’єктивна істина, осягаємо переважно раціональними засобами і методами, але не без участи живого споглядання і позараціональних способів пізнання. Звідси виплаває характерна риса наукового пізнання – об’єктивність, усунення не притаманних предмету дослідження суб’єктивних моментів для реалізації чистоти його розгляду. Проте, активність суб’єкта – важлива умова і передпосилка наукового пізнання.

Отже, суттєвими ознаками науки є:

  • наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеню виразу у ньому суттєвих зв”язків пізнавальної предметної галузі;

  • єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;

  • наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна перевіряти наявні знання і отримувати нові;

  • наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за кожним терміном, категоріальний зміст знання, тобто наявність орієнтовно – конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз предметного змісту буття, що отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. реальності;

  • наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофілософських припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності.

Наукове пізнання є цілісна система, що розвивається та має досить складну структуру. Остання є єдністю стійких взаємозв’язків між елементами даної системи. Структура наукового пізнання може бути представлена у різних її зрізах. Як такі можуть виступати: об’єкт пізнання, суб’єкт пізнання, засоби і методи пізнання – його знаряддя (матеріальні й духовні).

У структурі будь-якого наукового знання існують елементи, які не вміщуються у традиційне розуміння науковості: філософські, релігійні, магічні уявлення, інтелектуальні й сенсорні навички, які не піддаються вербалізації та рефлексії, соціально-психологічні стереотипи, інтереси, потреби, наслідки особистих пристрастей і антипатій.

Варто розрізняти наступні елементи у структурі наукового пізнання: ідеали та норми наукового пізнання, наукову картину світу, філософські основи пізнання. Ідеали та норми наукового пізнання – сукупність певних концептуальних, ціннісних, методологічних й інших настанов, властивих науці на кожному конкретно-історичному етапі розвитку, тобто вони є тими критеріями, які дозволяють віднести дане знання до наукового. До них відносяться і способи побудови теорії, сам науковий дискурс, критерії істинності тощо. Їх основна функція – організація та регуляція процесу наукового дослідження, орієнтація на більш ефективні шляхи, засоби і форми досягнення істинних результатів. При переході на новий етап наукового дослідження (наприклад, при переході від класичної до некласичної науки) кардинально змінюються його ідеали та норми. Їх характер визначається в першу чергу предметом пізнання, специфікою досліджуваних об’єктів, а їх зміст завжди формується у конкретному соціокультурному контексті.

Наукова картина світу – цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована у результаті узагальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. У залежності від основ поділу розрізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність ( тобто про природу, суспільство і само пізнання) і природничо-наукову картину світу. Остання - у залежності від предмета пізнання – може бути фізичною, астрономічною, хімічною, біологічною тощо. В загальнонауковій картині світу визначальним елементом виступає картина світу тієї галузі наукового знання, яка займає лідируюче становище на конкретному етапі розвитку науки.

Кожна картина світу будується на основі певних фундаментальних наукових теорій і по мірі розвитку практики і пізнання одні наукові картини світу змінювалися іншими. Так, природничо-наукова (і, насамперед, фізична) картина будувалася спочатку на основі класичної механіки, потім – електродинаміки, потім – квантової механіки і теорії відносності, і, нарешті, - на основі синергетики.

Загальнонаукова класична картина світу при опису й теоретичному обґрунтуванні своїх об’єктів прагнула елімінувати все, що відноситься до суб’єкта, засобам, прийомам і операціям його діяльності. Тут панує об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення. Для класичної картини світу характерно уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події. У цій картині панують незмінні закони і суворий детермінізм.

Некласична картина світу, яка побудована на основі релятивістської і квантової теорії, відкидає об’єктивізм класичної картини, відхиляє уявлення про реальність як щось, незалежне від засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. У ній зображений зв’язок між знаннями об’єкта і характером засобів і операцій діяльності. Експлікація цих зв’язків розглядається як умова об’єктивно-істинного опису та пояснення світу.

Істотною ознакою постнекласичної картини світу є включеність суб’єктивної діяльності в “тіло знання”. У ній врахована співвіднесеність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але з її ціннісно-цільовими структурами. Характерною рисою постнекласичної картини світу є універсальний еволюціонізм, який поєднує ідеї еволюції з ідеями системного підходу й поширюючий розвиток на усі сфери буття, установлюючи універсальний зв’язок між неживою, живою і соціальною матерією.

Поняття “філософські основи науки” виражає філософські ідеї та принципи, які утримуються в даній науці й надають найбільш загальні орієнтири для пізнавальної діяльності. Філософські основи науки поряд із функцією обґрунтування вже отриманого знання виконують також евристичну (беруть участь у побудові нових теорій) і методологічну функції. Будучи засобом (знаряддям) приросту нового знання, вони сприяють формуванню нових методів наукового дослідження. Філософські основи науки різнорідні й історичні: при переході від одного етапу розвитку науки до іншого протягом наукових революцій один їх набір змінюється іншим, проте певна наступність при цьому зберігається.

3. Методологія наукового пізнання.

Метод у самому широкому смислі слова – шлях до будь-чого, спосіб соціальної діяльності у будь-якій формі, а не тільки пізнавальній. Метод зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретної задачі, досягнення певного результату у даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили та час, рухатися до мети найближчим шляхом. Основна функція методу – регулювання пізнавальної та інших форм діяльності.

Поняття “методологія” має два основні значення: 1) система певних способів, прийомів і операцій, які застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); вчення про цю систему, теорія методу. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи обґрунтування його результатів, механізми і форми реалізації знання у практиці.

Існують дві основні методологічні помилки: 1) недооцінка або відкидання ролі методу і методологічних проблем (“методологічний негативізм”); перебільшення, абсолютизація ролі методу, перетворення його в універсальну відмичку до всього, у звичайний інструмент наукового відкриття (“методологічна ейфорія”)

Будь-який метод виробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка “стискується у метод”. У свою чергу, метод розширюється у систему, тобто використовується для подальшого поглиблення і розгортання знання, його матеріалізації на практиці.

У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В цьому плані усі методи наукового пізнання за ступенем загальності можуть бути поділені таким чином:

Філософські методи, серед яких найбільш давніми є діалектичний і метафізичний методи. Діалектика – учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання і заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і дії. Діалектику як особливий спосіб осмислення дійсності запровадив у традиціях європейської філософії Геракліт Ефеський, хоча її прояви та елементи були присутні в міркуваннях багатьох грецьких філософів, рівно як і філософів стародавнього Сходу. На рівень теоретичної розробленості діалектику вивів Г.Гегель. Діалектичний метод виходить із того, що якщо в об’єктивній дійсності відбувається постійний розвиток, виникнення та знищення всього, взаємоперехіди явищ, то поняття, категорії та інші форми мислення повинні бити гнучкими, рухомими, взаємопов’язаними, єдиними у протилежностях, щоб вірно відобразити реальну дійсність, яка розвивається. Тому найважливішим принципом діалектики є історизм, – розгляд предмета у його розвитку, саморусі, зміни та всебічність розгляду.

Категорії діалектики – це такі поняття (форми мислення), які відображають найбільш загальні та суттєві властивості, зв’язки і відносини реальної дійсності та пізнання. Філософські категорії - це результат історичного розвитку пізнання на основі чуттєво-матеріальної діяльності людей, суспільної практики. Основні категорії діалектики: сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, форма і зміст, причина і наслідок, загальне і одиничне, кількість і якість, розвиток, протиріччя тощо.

Зв’язок і взаємодія певних філософських категорій виступають як закони діалектики, першим із яких є закон єдності та боротьби протилежностей, що розкриває саме основне у розвитку – його джерело, яким є протиріччя (взаємозв’язок протилежностей).

Протилежності – це такі сторони, моменти, предмети, які одночасно: а) нерозривно пов’язані; б) взаємно виключають одне одного, причому не тільки у різних, але у одному і тому ж відношенні.; в) взаємопроникають і – при певних умовах – переходять один в одного. До них можна віднести, наприклад, такі явища і процеси як позитивне і негативне, інтегрування і диференціювання, асиміляція і дисиміляція, прогрес і регрес, матеріальне й ідеальне і ін. Тим самим розвиток постає як процес виникнення, зростання, загострення і вирішення різноманітних протиріч, серед яких визначальну роль грають внутрішні протиріччя даного предмету чи процесу. Саме вони і виступають як вирішальне джерело їх розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм розвитку: поступове накопичення кількісний найменувань у певний момент приводить до корінних якісним перетворенням (стрибкам), до виникнення нової якості, яка в свою чергу надає зворотного впливу на характер і темпи кількісних змін. Такі, наприклад, перехід води із одного агрегатного стану в інший у залежності від температури, тиску й ін. Факторів, перетворення одних хімічних елементів у інші у залежності від зміни розміру заряду ядра атома.

Закон заперечення виражає поступальний, циклічний, спадкоємний характер розвитку і його формулу: спіраль, а не коло або пряма лінія, повторення на вищій стадії деяких властивостей нижчої, повернення як би до старого. При цьому розвиток постає як процес, який начебто повторює пройдені щабелі, але повторює інакше, на більш високому рівні, наприклад, теза (ствердження) – антитеза (діалектичне заперечення) – синтез (єдність тези й антитези); за цією схемою розвиток мислення відбувається наступним чином: догматизм ( мислення рухається в межах уже заданих схем) – нігілізм (заперечення будь-якої визначеності) – діалектиктичний спосіб мислення (урахування процесуальності становлення буття).

Іншим розумінням діалектики є розуміння її як діалогу.

Антиподом діалектики є метафізика. Термін “метафізика” був впроваджений у І ст до н.д. коментатором Аристотеля Андроніком Родосським. Систематизуючи твори давньогрецького мислителя, він розташував “після фізик” ті з них, у яких йшлося про загальні питання буття та пізнання. Сучасне поняття “метафізика” має три основні значення: метафізика як:

  • наука про загальне, рід пізнання, який має предметом розгляду усе суще;

  • онтологія, вчення про буття як таке, незалежно від його окремих різновидів;

- філософський спосіб мислення, протилежний діалектиці, якій заперечує загальний зв’язок і розвиток. Його об”єктивна основа – необхідність пояснення подробиць, окремих елементів (сторін) цілого, для чого ці сторони мають були мислено вилученими із цього цілого та досліджені окремо. До метафізичних відносять наступні методологічні позиції: релятивізм (все відносно), софістика (свідоме перекручення думки на засадах того, що протилежності тяжіють одна до одної), еклектика (довільне поєднання різнородних елементів), парадоксалізм (накопичення несумісних тверджень).

Загальнонаукові підходи та методи дослідження виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження – цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (пов’язане з описом і вимірюванням), порівняння та експеримент, де відбувається активне втручання у перебіг досліджуваних процесів.

Серед наукових методів теоретичного дослідженні виділяють формалізацію, ідеалізацію, індукцію, дедукцію, аналіз, синтез тощо. Формалізація – це відображення змістовного знання у знаковому формалізмі, символічних позначеннях; ідеалізацією є доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповнішому варіанті; індукцією являється рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень); індукція – це рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (узагальнень); аналізом є розкладання фактів на їх елементарні складники; синтез – передбачає поєднання елементарних складників у складніше цілісне явище. Зазначені методи часто застосовуються людьми у повсякденному досвіді. У науці вони мають чітке процедурне розроблення. Використання ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання фактів. Усі ці методи приводять до виникнення наукових теорій – системи раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами реальності.

Необхідність та виправданість уваги до питань методу у сучасній філософії зумовлена тим, що людська діяльність не детермінована генетично, а тому й не видобудовується природно-стихійним шляхом; в цілому людська діяльність розвивається від рецептурного типу внутрішньої організації до методологічного. Метод постає складним утворенням, що включає описову, процедурну і концептуальну складові. Обґрунтування способів використання методів відбувається у межах відповідної методології, зумовленої соціокультурно.

Запитання та завдання для самоконтролю.

  1. Проблема виникнення науки.

  2. Ідеали і норми наукового пізнання.

  3. Еволюція наукової картини світу: від класичної до постнекласичної.

  4. Основні методи наукового дослідження.


Теми для написання рефератів.

1.Етика науки у сучасному світі.

2.Культурні витоки науки.

3.Проблема експеременту в науці.

4.Сучасна методологічна ситуація у науці.

5.Вплив науки на розвиток суспільства.
Література

  1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. – М., 1991.

  2. Адрос Е.И. Истина как проблема познания и мировозрения. – К., 1984.

  3. Библер В.С. Мышление как творчество. – М., 1975.

  4. Кукушкина Е.И., Логунова Л.Б. Мировозрение, познание, практика. – М., 1989.

  5. Лекторский В.А. Субъект, объект, познание. – М. 1980.

  6. Попнер К. Логика и рост научного знания. – М., 1983.

  7. Субъективная диалектика. – М., 1982.

  8. Субъект и объект как философская проблема. – К , 1979.

  9. Филатов В.Г. Научного познания и мир человека. – М., 1989.

  10. Швырев В.С. Научное познание как деятельность. – М., 1984.

  11. Штофф В.А. Проблемы методологии научного познания. – М., 1978.

  12. Яропівцев В.І. людина в системі пізнання. – К., 1996.

Тести:

І рівень:

  1. Як співвідносяться між собою філософія та наука:

а) філософія є частиною науки;

б) наука є частиною філософії;

в) філософія та наука частково включаються одна в одну;

г) філософія та наука виключають одна одну.

  1. Який із названих законів відноситься до основних законів діалектики:

а) закон тотожності;

б) закон єдності та боротьби протилежностей;

в) закон суперечності;

г) закон взаємозв’язку змісту та форми.

  1. Яким є зміст істини:

а) суб’єктивним;

б) об’єктивним;

в) трансцендентним;

г) конвенціональним.

  1. Розкладання фактів на їх елементарні складники є:

а) абстрагуванням;

б) аналізом;

в) синтезом.

  1. Учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання є:

а) софістика;

б) метафізика;

в) діалектика.

6. Філософська теза, згідно якій, довести можна все, що бажано, у залежності від підстав, притаманна:

а) софістиці;

б) метафізиці;

в) діалектиці.

  1. Якою є сутність речей:

а) очевидною;

б) схованою;

в) непізнаваною.

8. Співвіднесеність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але з її ціннісно-цільовими структурами, є характерною рисою постнекласичної картини світу

а) класичної картини світу;

б) некласичної картини світу;

в) постнекласичної картини світу.

9. Уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події, панування незмінних законів і суворого детермінізму, характерно для:

а) класичної картини світу;

б) некласичної картини світу;

в) постнекласичної картини світу.

10. Критерії істинності відносяться до:

а) ідеалів та норм наукового пізнання;

б) наукової картини світу;

в) філософським основам науки.

ІІ рівень.

1. Охарактеризуйте основні причини появи науки.

2. Порівняйте класичну і некласичну картини світу.

3. Опишіть будь-яку методологію.
ІІІ рівень

1. Простежте основні тенденції розвитку науки. Якими вони Вам уявляються - більш позитивними чи негативними? Чому?

2. Використовуючи, на Ваш погляд, адекватну методологію, проаналізуйте людину як предмет пізнання.
Тема 10. Суспільство у вимірах філософського аналізу

(філософія суспільства)

План

  1. Основні підходи до розуміння суспільства.

  2. Історичні та природничі умови існування суспільства.

  3. Соціум як життєвий світ людини. Індивід у соціальних структурах.



1. Основні підходи до розуміння суспільства
Суспільну сторону людського буття досліджують різноманітні науки – історія, політологія, правознавство, мистецтвознавство, етика, естетика, соціальна психологія тощо. Кожна з них аналізує і вивчає суспільство власними специфічними методами, досліджуючи певну окрему сторону соціальної реальності: чи то хронологію подій і соціальні інститути, чи то владу і політику, чи то мораль і право. Фундаментальні проблеми суспільного життя вивчає соціальна філософія. Вона концентрує увагу на масштабних суспільних явищах, націлена на з’ясування спрямованості і закономірностей розвитку суспільства.

Соціальна філософія – це галузь у структурі філософського знання переметом вивчення якої є суспільство в його цілісності, його сутнісні ознаки, якісна своєрідність і відмінність від природи, джерела соціодинаміки, перспективи розвитку, а також коло питань суспільного буття людини.

Майже всі філософи починаючи з давніх часів певною мірою торкалися цих питань: хтось їх тільки означив (наприклад, Піфагор, Епіку), хтось виклав детальне і концептуальне їх бачення (наприклад, Платон, Маркс). Варто говорити про розширення «предметного» простору соціальної філософії в процесі розвитку філософської думки. ХІХ століття спричинило зростання уваги до проблеми суспільного життя. Про це свідчить і остаточне формування соціології, так званої «соціальної фізики», в якості самостійної науки про суспільство на основі потужного емпіричного базису з використанням теоретичних та емпіричних методів дослідження. Соціальна філософія і соціологія мають точки дотику, але соціологія зорієнтована на вивчення механізмів соціальної взаємодії у мікро – і мікропроцесах, в той час як соціальна філософія, будучи генетично первиною залишається методологічною основою соціології, досліджуючи суспільне життя під кутом зору вирішення світоглядних проблем, претендуючи на широкі теоретичні узагальнення. Деякі соціологи-скептики ставлять під сумнів існування такої галузі філософського знання як «філософія суспільства», пропонуючи замінити її «наукою про суспільство», обмежуючи цю систему знань тільки прикладним соціологічним знанням, що безперечно неправомірно.

Соціально-філософський аспект властивий усім напрямам сучасної філософії. Слово «суспільство» відноситься до тих слів значення яких начебто зрозумілі самі собою. Але одні його зміст ототожнюють з історичною спільнотою (наприклад, первісне, індустріальне, сучасне суспільство), інші – з регіональною групою (наприклад, європейське, українське, латиноамериканське суспільство) або ж із людством в цілому.

Вся історія філософської думки свідчить про пошуки підходів до з’ясування сутності суспільства. Прослідкуємо їх еволюцію і результати, зробивши невеликий історико-філософський екскурс у проблему.

Серед соціально-філософських вчень Стародавнього Сходу вирізняється конфуціанська концепція. Конфуцій ототожнював суспільство і державу, проводячи паралель між державою і сім’єю, владою батька і владою імператора. Мудрість володаря і шанобливість народу були, на його розум, запорукою суспільного спокою.

Античні філософи спиралися на принцип індивідуальної свободи людини. У Платона та Аристотеля вчення про суспільство невід’ємне від вчення про державу. Платон аналізував проблему суспільної справедливості, в його «Законах» викладена чітка регламентація індивідуального і соціального життя, яка підпорядковує людину суспільству. Аристотель витлумачував суспільство як об’єднання людських індивідів для задоволення «соціальних інстинктів», об’єднання індивідів з раціональною метою.

Теоцентрична філософія середньовіччя визнавала земний порядок продовженням небесного, земне – символом небесного, Бога, як справжнє буття – вічним, а все інше – тлінним, тимчасовим.

Августин говорив про «Град Земний» через призму «Граду Божого», зрозуміло, віддаючи перевагу останньому.

Для філософії Нового часу було характерним розуміння суспільства як історичного утворення на основі конвенції, договору. Гоббс, Локк, Руссо виступали авторами договірної концепції. Не високо оцінюючи природу людини Гоббс вважав, що люди в результаті суспільної угоди позбавляються страху за власне життя. Руссо з’ясувавши значення економічних відносин, підійшов до проблеми соціальної нерівності.

Кант орієнтував людину на сферу належного, ідеалів та цінностей. Гегель у своїй філософії розробив філософські основи пізнання суспільства, його історії, суспільного буття людини. Гегель у противагу «договірній» теорії сформулював концепцію правової держави і громадянського суспільства як сферу відносин в якій переплітається залежність всіх від всіх.

Захоплення успіхами природознавства ХІХ ст. спричинило поширення позитивістсько-натуралістичного світогляду. Еволюціонізм як провідний напрямок суспільної думки того часу спирався на уявлення про єдність законів природи і суспільства, а соціальна еволюція вкладалася в межі еволюції біологічної. Дарвінівська теорія «природного відбору» пристосовувалася до пояснення соціальної напруги, яка ототожнювалася з боротьбою за виживання. Таким чином освоєння соціальними теоретиками досвіду природничо-наукового знання мало не тільки сильні, а і слабкі сторони.

Соціальна теорія Маркса ґрунтувалася на матеріалістичному розумінні історії. Матеріалістичне розуміння історії базується на тезі, що суспільство є соціальним утворенням, єдиною соціальною системою, джерело розвитку системи міститься в ній самій. Основу будь-якого суспільства складає спосіб виробництва матеріальних благ. За Марксом суспільство – це «продукт взаємодії людей». Маркс та Енгельс детально дослідили соціальні групи сучасного їм суспільства – пролетаріат, буржуазію, селянство та характерні відносини між ними.

Дюркгейм зробив спробу пояснити суспільство не як сутність ізольованих індивідів чи то суму договорів і загальних домовленостей. На його думку суспільство - це надіндивідуальне утворення, органічна єдність, дещо в своєму роді своєрідне. Закони, звичаї, релігійні вірування, мова набувають самостійного об’єктивного існування і спонукають індивідів до певних дій. Не слідуючи їм або недотримуючись їх, індивід відчуває тягар суспільного несхвалення. Солідарність як вищий моральний принцип виступає, за Дюркгеймом, цементуючою силою суспільного порядку. Особистість і суспільство, будучи взаємопов’язаними і взаємозалежними зацікавлені у благові протилежної сторони, що забезпечує суспільну гармонію.

Філософські напрямки ХХ століття проблеми суспільства аналізують відштовхуючись від людської індивідуальності.

Специфіка екзистенційної філософії полягає у тому, що вона акцентує увагу на людській «одиничності», «самості». Людина – це потенційна можливість, можливість завжди бути або стати іншим, можливість, яка розкривається протягом життя. Людина самотня, безособистісний світ суспільства в якому всі – «інші», саму людину по відношенню до себе робить «іншою» такою «як всі». Спілкування набуває рис анонімності, лише підкреслюючи самотність кожного. Наприклад, за Камю, єдиним способом справжнього спілкування може бути єднання індивідів у бунті проти «абсурдності» світу, проти смертності, недосконалості та безсмисленості людського буття. В екзистенціоналізмі домінуючою є проблема «чужості» людини у світі і «окремішності» людини, іншого та суспільства.

Представники феноменології (Гуссерль, Щюц) наполягають на тому, що кожна людина, маючи власну біографію, сприймає світ по-своєму, але це не виключає «взаємних перспектив» завдяки яким стає можливим взаємне спілкування. «Життєвий світ» - світ повсякденний, створений культурою постає фундаментом суспільства, феноменологія суб'єктивізує і психологізує перебування людини у суспільстві.

Французький структуралізм зробив спробу побудувати нову модель соціальної реальності. Леві-Стросс досліджував формування символічних структур суспільства – мови, культурних традицій, ритуалів, звичаїв, своєрідної загальної субстанції, нормативних структурованих систем суспільства.

Суспільство як засіб і результат практичної і комунікативної діяльності індивідів пояснював представник комунікативної філософії Хабермас. Життєвий світ, основу якого складає мовна комунікація обумовлює взаємодію індивідів не на основі нормативних узгоджень та домовленостей, а засобом комунікативно досягнутого розуміння. Панування у суспільстві авторитарності, закритості, недіалогічності, спустошує життєвий світ і робить повсякденне життя все більш убогим.

Провідні українські мислителі теж не залишали поза увагою соціальну проблематику зробивши свій внесок у формування соціально-філософських ідей. Не дивлячись на розмаїття соціальних теорій в українській філософії можна виділити їх загальні риси. Це по-перше, домінування етико-просвітницького підходу у поясненні основ суспільного життя і по-друге, осмислення основ буття саме українського суспільства, тобто звернення до національних основ і підвалин.

Прикладом може слугувати антропологічна філософія Сковороди. Просвітник Сковорода підкреслював, що благополуччя людей і суспільства основане на праці, бо саме вона є «машиною» суспільного життя, «началом» і «вінцем» радості людини і суспільства. Праця має бути «Сродною» людині, не примусовою, а творчою і вільною, до неї має «лежати серце» людини. Щастя доступне всім, через пізнання в собі «справжньої людини», через віру у Бога, надію на Бога, любов до Бога.

В основі соціально-філософських поглядів Драгоманова лежала ідея ліберальних цінностей. Первинність загальнолюдських цінностей, соборність, свобода, широке волевиявлення громадських і особистих інтересів були, на думку Драгоманова запорукою поступу суспільства. Освічені, чесні і добрі люди подолають роз’єднання і неволю. Заперечуючи «обов’язковий націоналізм» він застерігав, що за певних обставин культурні ідеї «можуть служити джерелом великих помилок».

Наріжним каменем розвитку українського суспільства Франко бачив швидкий розвиток культурного життя, розвиток письменства, освіти і науки, плекання української мови.

Прихильник історико-соціологічного методу Грушевський досліджуючи етнокультурне становлення української нації віддавав перевагу духовним факторам у формуванні національних ідеалів українського народу, який є рушієм суспільного поступу.

Мислитель-натураліст Вернадський аналізував проблеми суспільного буття у контексті вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму) висуваючи ідею єдності людства і природи, впливу людини на біосферу, відповідальності людини за свою діяльність.

Таким чином різні мислителі в різні часи намагалися пояснити, що об’єднує чи роз’єднує людей, чому вони дотримуються загальних правил життя чи ігнорують їх, як співіснують окремий індивід і суспільство, що є базовим і домінуючи у суспільному житті, чи існують ідеальні форми соціальної організації, у чому своєрідність саме ЛЮДСЬКОГО життя, тощо.

Для проведення подальшого аналізу підсумуємо вищеозначене і окреслимо зміст основної категорії соціальної філософії «суспільство».

Суспільство – це частина матеріального світу, що обособилася від природи, це велика сукупність людей, які сумісно здійснюють життєдіяльність в межах певних правил і штучних утворень, це населення внутрішньо організоване. Така позиція називається «соціальний атомізм». З позиції «соціального універсалізму», суспільство – це надбання культури, яке продукує культуру і одночасно є її результатом, це особлива форма надіндивідуальної взаємодії, яка не зводиться до простої сукупності людей, що на раціональних засадах дотримуються певних угод. Узагальнюючи позиції пропонуємо називати суспільством локалізовану у часі і просторі спільноту людей, життєдіяльність якої підтримується певними способами господарювання і спілкування, силою закону, звичаю, традиції, певним способом виробництва і споживання благ.

Наявність суспільства передбачає взаємозв’язок індивідів за певних умов і обставин. Коли йде мова про природу відносин між людьми, про ставлення людини до людини, про усвідомлення і оцінку людьми умов життєдіяльності, свого місця у суспільстві, доречно використовувати термін «соціальне». Соціальне – це сутнісна ознака суспільства. інколи зміст понять «суспільне» і «соціальне» неправомірно ототожнюється.

Соціальне виникає в процесі взаємодії людей і є результатом цієї взаємодії, несе «відбиток» людяності. Соціальність розмежовує світ людський і світ природний. Безумовно людина є природною істотою, але в той же час вона – істота соціальна. Тварина ж ніколи не набуде рис соціальності, хоча бджола або мурашка може вражати підпорядкованістю «колективу» і «добросовісною працею», соловей може зачаровувати співом, лебеді можуть демонструвати зразки вірності, а бобри – викликати подив своїми неперевершеними «будівельними» здібностями. Людина багато у чому поступається тварині, не маючи гострого орлиного зору, хижих кігтів лева, швидкості вовка, але вона їх всіх перевершує, створюючи мікроскоп і телескоп, різноманітні промислові прилади, транспортні засоби, засоби комунікації, тощо. Причина у соціальності людини. Вона є свідомою мислячою істотою, яка творчо планує і програмує свою діяльність, будучи вільною від безпосереднього тиску інстинктів тваринного світу. Людина є діяльною істотою. Діяльність – це форма людської активності, яка характеризується цілеспрямованістю. Діяльність передбачає наявність цілі, результату, способів його досягнення, сам процес виконання дій, а це означає що вона, діяльність, є усвідомленою, генетично не успадкованою формою відношення людини до світу. Здатність ставити цілі, осмислювати життєві проблеми, рефлектувати з приводу свого буття і бути взагалі, є проявом не біологічного, природного, а позабіологічного, тобто соціального рівня організації життя людини у суспільстві. Таким чином, соціальне – це діяльне спілкування людей, діяльність і соціальність обумовлюють одне, соціальне є сутністю суспільного.

2.Історичні та природничі умови існування суспільства.

Суспільство не існує у вакуумі, воно завжди історичне, має час і місце свого буття. Існування суспільства робить можливим низка факторів. Доцільно говорити про умови і фактори життєдіяльності суспільства розділивши їх на дві групи: історичні та природничі.

Існує якісна різниця в діях сил природи і суспільства. перші діють стихійно, в той час як людина, допускаючи елемент стихії, все ж творить свою історію свідомо, свідомо прагне задовольнити свої потреби, створюючи все нові способи для цього, модифікуючи, вдосконалюючи їх, керуючись цілями, настановами. Історичними, на відміну від природничих, є фактори створені самою людиною. Перший з них, і, на думку деяких мислителів, основний – фактор суспільного виробництва і праці, другий – знання, техніка, технології, третій – інституалізація суспільного життя.

Суспільне виробництво представляє процес взаємодії людини з іншими людьми та з природою за допомогою знарядь праці на основі розподілу праці в умовах історично визначених економічних відносин, метою яких є створення матеріальних і духовних благ. Це необхідна умова і матеріальна форма життєдіяльності суспільства, порушення суспільно-виробничої діяльності спричиняють соціальні кризи, а припинення її загрожує існуванню суспільства. Суб’єкти суспільно-виробничої діяльності історично змінюються (первісні мисливці, землероби, раби, робітники, управлінці, комп’ютерні системи, роботи) але вони мають бути. Праця – це необхідна умова існування суспільства, в процесі праці люди впливають на навколишній світ з метою його перетворення і підкорення власним потребам та інтересам. Праця забезпечує своєрідний обмін речовин між природою, людиною, суспільством. Доцільно згадати тезу про те, що писати вірші, насолоджуватися музикою, вивчати філософію і юриспруденцію людина може лише задовольнивши свої елементарні первинні потреби.

У процесі виробництва люди задовольняють свої первинні потреби у їжі, помешканні, вдосконалюють засоби задоволення потреб тим самим покращуючи і вдосконалюючи умови свого буття, розширюючи сферу потреб, ставлячи перед собою нові цілі. Таким чином у процесі виробництва виробляються не тільки блага, й форми спілкування, способи формування і задоволення потреб, тобто «виробляється» сама людина як соціальний продукт. Як суспільство виробляє людину як людину, так і людина виробляє суспільство. Людина постає не лише об’єктом, але і суб’єктом соціальної дії.

Маркс зводив трудову, виробничу діяльність людей до першооснови розвитку суспільства, спрямованої на задоволення в першу чергу матеріальних потреб людини. Таку позицію можна назвати соціально-економічним детермінізмом.

Детермінізм означає, що всі події у світі відбуваються за певних умов, без яких вони відбутися не можуть, всі явища і події у світі обумовлені зв’язками і відношеннями, тому детермінізм не зводиться лише до причинно-наслідкових зв’язків. Причинний детермінізм призводить до викривленого уявлення про дійсність. У даному випадку соціально-економічний детермінізм абсолютизує чи то надмірно звеличує роль економічного виробничого фактору в існуванні і розвитку суспільства.

Вагомим історичним фактором суспільного розвитку виступають знання, техніка і технології та його закономірності. Знання – це достовірна інформація про світ накопичення людством. Ще Бекон наголошував, що знання – це сила здатна змінити світ. Знаряддям зміни світу і підкорення його потребам людини є техніка і нові технології. Техніка постає комплексом речей, створених людиною, які вона використовує збільшуючи свої виробничі можливості. Техніка опосередковує зв'язок природи і людини, підсилюючи міць останньої.

Представники технологічного детермінізму фетишизують роль і місце науки і техніки в сучасному соціальному розвитку, забуваючи при цьому, що аморальне використання досягнень сучасної науки і техніки, незнання або ігнорування можливих наслідків застосування нових технологій можуть спричинити катастрофічні наслідки, які деструктивно та руйнівно впливають і на довкілля, і на суспільство.

Історичним фактором який забезпечує відносну стійкість суспільства є інституціалізація суспільного життя. Будучи членом суспільства кожна людина співвідносить себе с певною структурою соціальних і моральних цінностей, правил, норм для оцінки своїх і чужих дій. Це їй дає можливість орієнтуватися у соціальному середовищі, визначити за що вона буде схвалена, а за що засудження, а може і покарана. Суто соціальними утвореннями, які унормовують суспільство є соціальні інститути. Інститут (від лат. Institutum – устрій) виступає низкою регламентованих стандартів поведінки у різних сферах соціального життя, заохочуючи до певних дій чи утримуючи від них, контролює і впорядковує поведінку людей. Соціальні інститути різноманітні. В структуру економічних інститутів входить система норм і морально-етичних стандартів які регламентують сферу економіки (власність, прибуток, обмін). Політичні інститути забезпечують реалізацію політичної влади через функціонування держави, партій, армії, уряду тощо. Інститут сім'ї визначає відносини між чоловіками і жінками, між батьками і дітьми, методи виховання. Не менш значимим є функціонування у суспільстві таких соціально-культурних інститутів як релігія, наука, система освіти, правова система, система охорони здоров'я. Соціальні інститути є своєрідним соціальним каркасом суспільства.

Природничими умовами, відсутність яких унеможливлює існування суспільства є, по-перше, географічне середовище, по-друге, народонаселення. Територія, клімат, рельєф місцевості, гори, ріки і моря, рослинний і тваринний світ, атмосфера представляють географічне середовище. Воно поставляє суспільству ресурси забезпечуючи виробництво та потреби людей, створює матеріальні умови господарювання. Людина є природною істотою і суспільною одночасно. Ставлення суспільства до природи на різних етапах еволюції людства було різним. На різних етапах воно було злите з природою і абсолютне залежне від неї. Перші мисливці і землероби освоювали тваринний і рослинний світ, родючі землі. З часом, предметом освоєння стають земні надра, глибини морів та океанів, людина намагається освоїти атом, розщепивши його і поставити собі на службу. Людина починає усвідомлювати себе не часткою, а володарем природи, створюючи нову природу на основі методів секреції генної інженерії, змінює ландшафти будуючи мегаполіси і рукотворні моря. Не слід забувати і про те, що природа, завжди була способом естетичного і емоційного задоволення людини, надихала митців на створення шедеврів. Для сучасної людини недоторкана природа, справжня, нештучна, є розкішшю. Нажаль, внаслідок вдосконалення технології, зростання виробництва, волюнтаристичних дій людини природа потерпає порушення екологічної рівноваги ставити людство на межу екологічної катастрофи.

Деякі дослідники абсолютизують роль природного фактору в розвитку суспільства, на їхню думку, особливості географічного середовища обумовлюють характер взаємодії людини з природним середовищем, впливають на тип господарювання і на нерівномірність економічного і технічного розвитку суспільств, визначають навіть ментальні особливості людей різних регіонів. Ця позиція отримала назву географічного детермінізму.

Ще одним природничим фактором життєдіяльності суспільства є народонаселення. Кількість населення, його склад, народжуваність, смертність, міграційні процеси вивчає демографія. Теорії, які визнають чисельність і якість населення, відтворення населення домінантою суспільного розвитку отримали назву демографічного детермінізму. Вони ставлять питання про необхідність збалансованого зростання народонаселення і матеріальних ресурсів суспільства, застерігаючи від демографічних криз як у формі «демографічних вибухів» (значне перенаселення) так і у формі «демографічних ям» (значне зниження чисельності народонаселення, «старіння» суспільства).

Про якісний стан народонаселення свідчить стан його здоров'я, освіта, кваліфікація. Кількісна характеристика народонаселення визначається його чисельністю, на яку впливає низка факторів: соціальні (в період соціальних потрясінь народжуваність зменшується), екологічні (стан економічного хаосу не сприяє народжуваності), морально-психологічні (рівень готовності людей до батьківства), медичні (стан здоров'я чоловіків і жінок) та інші.

Говорити про домінування лише одного з вищеназваних факторів недоцільно, лише їх збалансованість і свідоме дбайливе та відповідальне ставлення людини до довкілля, до самої себе, до інших буде запорукою соціального блага.

3.Соціум як життєвий світ людини. Індивід у соціальних структурах.

Ключовою ланкою суспільства завжди була і буде людина. Народжуючись індивід застає певну систему норм, правил, цінностей, зразків поведінки, тобто культурний і соціальний контекст, соціум. Марксистська філософія розглядає людину як родову істоту, котра завдяки праці створила сама себе. Людина народжується з певними природними задатками, розвиваючи їх і реалізуючи себе в різних видах діяльності вона набуває родової універсальності, що проявляється у різноманітності життєдіяльності людства. Перебування людини у світі передбачає її соціалізацію, включення у суспільні структури через засвоєння культури, знайомство з нормами, цінностями, установками, зразками поведінки.

Соціальні норми – це загальні правила, встановлені суспільством вимоги, які визначають спосіб поведінки схвалений суспільством. Норми передписуються правом, релігією, мораллю: наприклад, сплачуй податки, не бери чужого, шану батьків тощо.

Цінності – це явища, процеси, що є соціально-значимими для індивідів і активно впливають на формування внутрішньої програми дій людини як в повсякденних так і в екстремальних життєвих ситуаціях, наприклад, вірність, гроші, час тощо.

Ціннісні орієнтації – це системно об’єднанні ціннісні уявлення про світ і свідчать про соціальну спрямованість особливості, наприклад, гедонізм, егоїзм, альтруїзм тощо.

Суспільство, з одного боку створює можливості формування всебічно розвиненої особистості, а з іншого, постає автономною силою, змушуючи людину діяти за певними зовнішніми стандартами, можливо, чужими їй, зводить людину до речі серед речей. Нажаль, недавня історія продемонструвала сумні приклади як суспільство на основі авторитарних прийомів намагалося з «людського матеріалу» створити особистостей з заданими характеристиками, а систему цінностей і норм використати у якості репресивного апарату.

Філософські течії, базовані на пріоритетах індивідуального життя (персоналізм, екзистенціоналізм) протиставляють людину і суспільство, пояснюючи останнє як вороже людині. Персоналісти наполягають на тому, що існування людини у суспільстві, включення її в хитросплетіння суспільних відносин, підпорядкованість загальноприйнятому виключає для неї можливість ствердити свою неповторність, сприяє «відчуженню» людини у сучасному суспільстві. Суспільство, ставлячи людину в певні межі залишає її лише біологічною одиницею, своєрідним атомом, вільне волевиявлення людини можливе лише за умови подолання соціальних схем, зразків і кінцевість буття людини в ній самій. Яскравий представник персоналізму Муньє говорив про ворожість суспільства у ставленні до людини. Шляхом збереження особистості і суспільства від крайнощів тоталітаризму та індивідуалізму він бачив внутрішнє самовдосконалення кожного і єднання людей на духовній, в першу чергу, християнській основі.

Песимістично налаштовані мислителі скептично ставляться до можливості самореалізації людини в промислово-урбанізованій сучасності. Масове виробництво потребує масового споживача людина стає масовою або одномірною як стверджує Маркузе, ховаючись за маскою «як всі». Людина «маси» задовольняється критично сприйнятими примітивними стандартами. «Масова людина» репрезентує «масове суспільство», розмежовуючи остаточно «еліту» і «масу» привносячи у сучасність хаос і дезорієнтацію. На думку Швейцара, сучасна людина втрачає індивідуальність і немаючи більше нічого відчуває страх, що від неї може вимагатися щось своє.

Чи є золота середина у взаємовідношенні «людина – суспільство»? Чи може суспільство не «конструювати» людину, а вона не бунтувати проти нього, в активних революційних діях чи мовчазному ігноруванні? Це питання риторичні. Цілком зрозуміло одне: поза суспільством людина існувати не може, адже її суть розкривається в соціумі у зв’язках із собі подібними, в діяльності і спілкуванні.

У суспільстві людина постає у різних проявах, своєрідних соціальних ролях, які з часом її життя змінюються (дитина, батько, дідусь), які вона обирає сама або до яких їх спонукають обставини (студент, керівник, міністр, турист, домогосподарка, виборець). Таким чином вона заявляє про себе суспільству, а суспільство, в свою чергу «виділяє». Їй місце в соціальній ієрархії, через визнання авторитету, схвалення чи засудження, винагороду, пропагування чи замовчування. Таким чином людина проявляє свою соціальну природу. На відміну від давніх часів коли походження або рід занять батька чітко окреслював місце в суспільстві його дитини, сучасність дає можливості кожному соціально визначитися, досягаючи вершин соціальної ієрархії (наприклад, колишній актор стає президентом, а звичайна школярка – прим'єрміністром) або впасти у соціальну прірву (маргінальні групи людей – наркомани, п’яниці). Соціальна мобільність – можливість змінити місце особистості в соціальних структурах, стала домінуючим явищем у ХХ – ХХІ століттях, що свідчить про динаміку самого суспільства.

Суспільство є явищем структурованим. Окремі елементи суспільства певним чином пов’язані і взаємодіють між собою. Прихильники структурно-функціонального підходу виокремлюють такі складові суспільства:

  • економічна система (забезпечує соціум благами);

  • політична система (забезпечує управління суспільством);

  • духовна система (пропонує суспільству цінності та ідеали);

  • соціальна система (забезпечує добробут людини).

Кожна з цих систем функціонує завдяки людині і для людини. Це ще раз підкреслює тезу про людину як центральну ланку суспільства. соціальна структура суспільства багатовимірна. Принципи структурування суспільства теж різноманітні але вони передбачають наявність структур, спільнот, взаємодіючих між собою.

Соціально-історична спільнота – це група людей об’єднана спільними умовами існування і ціннісними настановами. Спільноти характеризуються чисельністю (великі, малі, середні), часом існування (від декількох хвилин до століть), мірою згуртованості (стихійні, централізованості). Основними соціально-історичними спільнотами є племена, етноси, народи, нації, сім'ї, класи, страти тощо.

Однією з найдавніших форм соціалізації людини є сім'я. Сім'я – це невелика група людей, об’єднаних кровним родством або шлюбом, спільністю побуту, інтересів та взаємною відповідальністю. Сім'я виконує низку важливих соціальних функцій: репродуктивну, виховну, майнову, рекреативну. Кризові ситуації у сучасному суспільстві з одного боку, провокують кризу сучасної сім'ї (високий рівень розлучень, малодітство), послаблення родинних зв’язків, з іншого – зміцнюють її, згуртовуючи і захищаючи її членів від негараздів буття.

Етнос – група людей, які пов’язані між собою загальним походженням та тривалим сумісним проживанням.

Нація – особлива історична спільнота, що має спільні походження, мову, територію, економічний лад, психологічний склад, культуру і потребу у самовизначенні. Кінець ХХ – початок ХХІ століття демонструє зростання національної самосвідомості, націоналізму, патріотизму майже у всіх регіонах світу. Україна є яскравим прикладом цього процесу.

Класи – це великі групи людей які розрізняються місцем у системі суспільного виробництва і відношенням до власності. За марксистсько-ленінською соціальною теорією у суспільстві існує два протилежні класи – власники і експлуатовані. Відповідно між експлуататорами і експлуатованими існують антагоністичні протиріччя.

ХХ століття внесло корективи у класову теорію. Соціальні теоретики говорять не про два, а про три класи – нижчий, вищий і середній. Приналежність більшості членів суспільства до середнього класу є запорукою його соціально-політичної стабільності.

На противагу класові, стратифікаційна теорія віддає перевагу поняттю «страта». Страта – це спільнота. Приналежність до якої визначається не одним параметром, наприклад, майновим, а багатьма: освіта, прибуток, рід занять, район проживання, культурно-смакові уподобання) отже, за цією теорією суспільство складається не з двох і не з трьох груп людей, а з багатьох, в яких людина вільно «мігрує».

Процес розвитку суспільства супроводжується все більшим його віддаленням від уніфікованості і ускладненням соціальних структур, зростаючою соціальною диференціацією, що збільшує можливості вибору людини і одночасно зумовлює неоднозначність особистості.
Запитання та завдання для самоконтролю.

1.Розкрийте зміст поняття «суспільство» і покажіть відмінність «соціального атомізму» і «соціального універсалізму». Яка позиція здається вам більш правомірною? Аргументуйте свою відповідь.

2.Розкрийте природу соціального.

3.Назвіть етапи взаємодії суспільства і природи. Охарактеризуйте особливості сучасних проблем у сфері даної взаємодії.

4.Розкрийте зміст позиції економічного детермінізму, назвіть філософські системи, які віддають їй перевагу.

5.Що є причиною «відчуження» людини у сучасному світі? Чи сприяє сучасне суспільство нівелюванню особистості? Аргументуйте свою позицію.
Теми для написання рефератів:

  1. Лидина і суспільство: основні аспекти взаємодії.

  2. Природне середовище та його роль у розвитку суспільства.

  3. Сучасні філософські теорії суспільства: неомарксизм, концепція «відкритого суспільства», концепція конвергенції (на вибір студента).

  4. Суспільні відносини, їх види і структура.

  5. «Людина маси» в концепції Х.Ортеги-і-Гассета.



Література:

  1. Андрющенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К.: - 1996.

  2. Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєвропейських філософських концепціях другої половини ХХ ст. // Філос. і соціолог. думка. – 1995. № 5-6.

  3. Канке В.А. Философия. – М., 1999.

  4. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – К., 1994.

  5. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1991.

  6. Чинарова Л.І. Социальный детерминизм. – М., 1986.

  7. Щедрова Г. Мета суспільства – людина. // Віче – 1995 - №и3.

  8. Максимов С.І. Особистість і суспільство. – Харків, 1993.

І рівень

1. Вчення про те, що суспільство є результатом свідомого об’єднання окремих індивідів з метою реалізації прагматичних цілей є:

а) соціальний атомізм; в) соціальний плюралізм

б) соціальний редукціонізм; г) соціальний деструктивізм.

2. проблеми суспільного буття в контексті вчення про ноосферу аналізував:

а) Конфуцій; в) Вернадський;

б) Фіхзте; г) Шестов.

3. Ототожнення суспільства і держави мало місце в філософії:

а) Аристотеля; в) Вебера;

б) Дюркгейма; г) Пуанкаре.

4. Визнання виробничої діяльності першоосновою суспільного розвитку є:

а) суб’єктивний ідеалізм; в) провіденціалізм;

б) соціально-економічний детермінізм; г) об’єктивний ідеалізм.

5. Представники технологічного детермінізму в процесі розвитку суспільства абсолютизують і фетишизують роль:

а) совісті; в) віри;

б) грошей; г) техніки.

6. Соціальні інститути впорядковують і регламентують:

а) сферу освіти; в) рекреаційну сферу;

б) сферу торгівлі; г) всі сфери суспільства.

7. Проблему відчуження особистості у сучасному суспільстві аналізує філософія:

а) неопозитивізму; в) екзистенціоналізму;

б) постпозитивізму; г) структуралізму.

8. Історична спільнота, що сформувалася на певній території і характеризується спільністю мови, культури, історичних переживань, економічних інтересів – це:

а) раса; в) нація;

б) клас; г) страта.

9. Засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей для успішного функціонування у суспільстві – це:

а) соціалізація; в) комерціалізація;

б) деградація; г) новація.

10. «Людина маси» досліджується в концепції:

а) Поппера; в) Парсонса;

б) Ортеги-і –Гассет; г) Тулміна.

ІІ рівень

  1. Розкрийте зміст категорії «соціальне».

  2. Назвіть етапи взаємодії людини і природи.

  3. Розкрийте зміст географічного детермінізму.

ІІІ рівень

  1. Охарактеризуйте функціонування суспільства як природно-історичний процес.

  2. Якщо суспільство – це нова якість стосовно окремої людини, то чи не означає це нівелювання в ньому індивідуального? Суспільство «створює» людину чи знищує її? Обґрунтуйте відповідь.


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   21



Скачать файл (2431 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации