Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Додонова Р.О., Мозговий Л.І. (ред.) Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство - файл n1.doc


Додонова Р.О., Мозговий Л.І. (ред.) Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство
скачать (2431 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc2431kb.23.01.2013 18:36скачать


n1.doc

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

Література


1. Кислюк К.В., Кучер О.Н. Религиоведение: Учебн. пособие для высших учебн. заведений. – Х.: Торсинг, 2002. – С. 225 – 244.

2. Лекции по истории религии. Учебное пособие/ Научн. ред. А.Н.Типсина. – СПб.: Лань, 1997. – С. 155 – 211.

3. Чернышев В.М. Религиоведение. – К.: Изд-во имени святителя Льва, папы Римского, 2003. – С. 184 – 217.

4. Аверінцев С.С. Образ Ісуса Христа у православній традиції// Аверинцев С.С. Софія-Логос. Словник. 2-е вид. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 532 – 548.

5. Академічне релігієзнавство. Підручник / Під ред. А.Колодного. – К.: Світ знань, 2000. – С. 405 – 411.

6. Барсов Н.И. Православие// Христианство. Энциклопедический словарь. Т. 2. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1995. – С. 379 – 382.

7. Радугин А.А. Введение в религиеведение: теория, история и современные религии. Курс лекций. – М.: Alma mater, 1999. – С. 135 – 160.

8. Булгаков С.Н. Православие. Очерки учения православной церкви. – М.: Терра, 1991.

9. Струве Н.А. Православие и культура. 2-е изд. испр. и доп. – М.: Русский путь, 2000.

10. Мень А. Православное богослужение: Таинство, Слово и образ. – М.: СП «Слово», 1991.

11. Прот. Александр Шмеман. Исторический путь Православия. – М.: Паломник, 2003.

12. Осипов А.И. Православное понимание смысла жизни. – К.: Изд-во имени святителя Льва, папы Римского, 2001.

13. Кудрявцев В.В. Лекции по истории религии и свободомыслия. 3-е изд., испр. и доп. – Мн.: Тетра Системс, 1998. – С. 58 – 113.

14. Кучер О.Н. Христианство: история и современность. – Ростов-на-Дону: Феникс; Харьков: Торсинг, 2004. – С. 85 – 153.

15. Церковь и мир: Основы социальной концепции Русской Православной Церкви. – М.: Изд-во Моск. Патриархии, 2000.
Тема 8. Католицизм.
План


  1. Віровчення культ католицизму.

  2. Сучасна соціальна доктрина католицької церкви.

  3. Онтологія віри в працях найвидатніших теоретиків християнства.



«Вірити, щоби знати, знати, - щоби вірити»

Бл. Августін

1. Віровчення культ католицизму.

У 1054 році на Нікейському Соборі відбулося розділення християнства на православ’я та католицизм. Католицька гілка віросповідання є найпоширенішою в християнському світі. Зокрема, вона поширена у більшості країн Західної та Південно-Західної Європи (Іспанія, Франція, Італія, Португалія, Німеччина, Австрія, Польща, Бельгія, Чехія, Словаччина, Угорщина) та в Латинській Америці та США. Вагомий вплив на духовний розвиток суспільства католицизм має в країнах Прибалтики, Західної України та Білорусії. Загальна чисельність католиків в світі складає більше 1100 млн. осіб. Центром римо-католицької Церкви є папська держава Ватикан, що розташована на території Риму та є з 1870 року офіційною резиденцією Пап і Римської Курії, має всі державні атрибути, в тому числі дипломатичні відносини з більш як 100 країнами світу. При Папі існує уряд, який очолює кардинал – статс-секретар. Окрім того, за вирішення церковних справ у Ватикані існує дорадчий орган – Синод, утворений рішенням ІІ Ватиканського Собору. Ватикан має широку мережу університетів, академій (в тому числі Папську академію наук), коледжів і семінарій.

В католицькій гілці християнства надзвичайно великого значення надається церковним утворенням – Церква є представником Бога на землі (дана традиція обґрунтовується ще в роботах Августина Блаженного – «Сповідь» та «Про два гради»). Спасіння людини, обтяженої первородним гріхом, можливе тільки через посередництво церкви, – звідси, особливе значення надається таїнству сповіді, целібату (заборона на статеві стосунки), таїнству причастя.

Засновником католицької церкви вважається Святий Петро, який став «каменем віри» для заснування церкви. Головою католицької церкви є намісник Ісуса Христа на землі Папа Римський, а першим єпископом Риму був власне сам Петро (Петро був страчений в І столітті шляхом розп’яття на перевернутому хресті – апостол попросив своїх катів розіп’яти його саме таким чином, оскільки вважав, що він не заслуговує на розп’яття, якому був підданий Христос). Стосовно статусу Папи прийнято догмат, згідно якого він є непогрішимим, а всі його енцикліки (офіційні промови) такими, що не піддаються критиці чи сумніву. Безпосереднє керівництво паствою (віруючими) Папа здійснює через посередництво римської курії – центрального адміністративного апарату, – якому підпорядковані дев’ять конгрегацій (які курують різні напрямки діяльності церкви), дванадцять рад, три трибунали та три канцелярії. Згідно рішенню ІІ Ватиканського Собору при Папі діє з правом дорадчого голосу церковний Синод, який скликається раз на рік. До його складу входять, окрім кардиналів – безпосередніх представників церковної влади на певній території, патріархи та митрополити східних католицьких церков (зокрема, від Української греко-католицької церкви – кардинал Любомир Гузар), представники національних єпископських конфесій, чернечих орденів та осіб, персонально призначених Папою.

Католицька церква нараховує понад 400 тис. священиків, до обов’язку яких, навіть на найнижчих щаблях ієрархії, входить дотримування целібату.

Важливе значення в католицькій церкві надається чернецтву, яке поєднано в конгрегації та братства. На даний момент нараховується близько 140 чернечих орденів, діяльністю яких керує Ватиканська конгрегація у справах освяченого життя та апостольського життя. Чернечі об’єднання займаються місіонерською діяльністю та доброчинністю. Найбільш впливовими орденами є домініканці, францисканці та орден єзуїтів. Представники останнього нараховують близько 72 тис. членів у 87 країнах світу, викладають у 475 університетах світу та займають провідні посади в урядах держав, керують засобами масової інформації.

Розвитку католицизму, на відміну від православ’я та протестантизму, властиве таке явище, як анджортаменто – церковна реформа, спрямована на оновлення як соціальної доктрини церкви, так і на її доктринальні принципи. Зокрема, ці проблеми обговорювалися на ІІ Ватиканському Соборі, сесії якого проходили з 1962 по 1965 роки. Після тривалих дискусій на ньому було прийнято 16 документів з різноманітних теологічних і соціальних питань. Поміж іншого, була зроблена поступка щодо поєднання латинського богослужіння з місцевими звичаями, особливо в азіатських і африканських країнах – використання національної мови, музики тощо.
2. Сучасна соціальна доктрина католицької церкви.

Соціальні вчення римсько-католицької церкви постає в якості сукупності суспільно-політичних, економічних та етичних концепцій. Суттєве місце в цій доктрині відводиться сучасному стану цивілізації, яке базується на гуманістичній, а не догматичній культурі. Песимістичне бачення світу покладене в основі більшості католицьких папських енциклік. Витоки песимізму полягають перш за все в хибному розумінні сутності людини, відчуженості від буття Бога. Визначні ідеологи нового часу як представники світської науки опинилися перед дилемою – або визнати наявність Бога, або науковим чином пояснити світ (Декарт, Спіноза, Лейбніц).

На сьогоднішній день католицька церква є значним політичним фактором впливу на міжнародну політику – міжнародна політика представників католицької віри розповсюджується на всі держави світу, вони мають вплив не тільки на громадські організації, а й на уряди найбільших країн.

Суттєве розмежування католицької та православної віри полягало в тому, що: 1) в обґрунтуваннях віри сповідувався різний підхід до триєдності віри, – якщо в православ’ї сповідуються єдність трьох сутностей, то в католицизмі виділяються дві основні – Сина та Духа; 2) католицизм і православ’я відрізняються безпосереднім здійсненням обрядів – католики здійснюють обряд латиною, православні – старослов’янською, православні визнають розп’яття Христа на трьох цвяхах, а католики – на чотирьох, дію покладення на себе хреста у католиків здійснюється двома пальцями, у православних – трьома; 3) католицька церква більше зорієнтована на римську цивілізацію, що, зокрема, виявляється в прихильності до юридичного тлумачення категорії «совість, – Бог в католицькій гілці віри виступає в якості верховного судді, – праведного і справедливого, – а в православ'ї – Творця світу, який любить своє творіння.
3. Онтологія віри в працях найвидатніших теоретиків християнства.

Католицька віра включає в себе дві основні гносеологічні думки – «сповідальність» Бл. Августина та «логічну доведеність» Т. Аквінського. Якщо перший зосереджував власну увагу на внутрішньому, виключно спекулятивному знанні, – неопосередкованому досвідом, то Аквінат віддавав перевагу логічним доведенням існування Бога. Тома Аквінський побудував власну теологію на філософії Аристотеля, за допомогою якої спробував довести логічне існування Бога: 1) божественна сутність тотожна існуванню; 2) Бога не може не бути, оскільки світ не мав би першопричини – Бог є засадничим фактором світу; 3) Бог є кінцевою метою світу, який має прийти до цієї мети; 4) світ, згідно божественної волі, створеної на принципах гармонії – коли в межах єдиного цілого співіснують індивідуальне і сутнісно-єдине. Звісна річ, всі докази існування Бога у Докторського Ангела виступають в якості опосередкованих, – жоден з них не доводить безумовність існування Бога, а тільки вказує на його буття. Зрештою, варто звернутися до одного з апологетів християнської віри Квінта Тертулліана: «Вірю, оскільки абсурдно».

Під час розвитку схоластики, теології та містики в Середні віки філософія була визначена як наука «обслуговування» теологічних доктрин, оскільки (див. епіграф) першочерговим фактором виступає віра, і лише потім з’являється знання. Відповідно до цього положення на тривалий період наукове знання було занедбаним – перевага віддавалася виключно настановам церкви, енциклікам Папи, розпорядженням кардиналів. Звісновідомим є кардинал Саванарола – ідеолог святої інквізиції, внаслідок якої були спалені або розіп’яті понад 1 млн. людей. Особливо постраждали від даної ідеології жінки та душевно хворі люди, які вважалися на цей період або «представниками диявола», або соціально девіантними елементами. Останнє спалення відбулося в середині ХVIII ст. в Німеччині. В новітній філософії, в постмодернізмі існує такий термін як «Освенцім», - який містить в собі весь зміст людської негідності. Йдеться, зокрема, про те, що одна з найцивілізованіших націй – німецька – страчувала представників інших націй (євреїв, слов’ян). Виявляється, 6 тисячоліть розвитку людської цивілізації (починаючи від Давньоєгипетської держави, Шумеру та Акади в Вавілоні) не принесли нічого суттєвого, оскільки людська «тваринність подоби» лежить на поверхні її індивідуальності – достатньо лише спровокувати її.

Критерії релігійної моральності та етики обов’язку перед Богом зобов’язують людину бути на тільки чесною та щирою перед відповідачем, але й перед самою собою. Моральна доктрина християнства в цілому викладена в Нагорній проповіді Ісуса Христа та в Посланнях Святих Апостолів. Найстарший і наймолодший з них (Петро та Іоанн) написали відповідно тільки декілька заповідей, а основний корпус Священного Тексту складають Послання Святого Павла. Окрім того, до новозавітного рукопису додається й одне послання Святого Юди. В цих текстах зосереджено всі основні тлумачення та екзистенційні принципи буття людини. І якщо протестанти, а до певної міри й православні, наполягають на тому, що достатньо лише самого ознайомлення з текстами й «праведного» життя, то католики наполягають на тому, що тільки церква є чинним представником Бога на землі, і тільки через неї можливе спасіння. В цьому полягає певний консерватизм католицизму, який не визнає самочинності людської особи, а цілком і повністю підпорядковує її божому провидінню.

У V ст. відбувся теоретичний спір між Пелагієм і Августином, який був зосереджений на предметі людської волі. Якщо чернець Пелагій відстоював і обґрунтовував думку, згідно якої людська подоба, - як подоба Божа, - наділена свободою, то Августин, - на противагу йому, - заперечує право людини на власний вибір. Августин доводить, що людська воля є причиною людського гріха, бо тільки Бог може вибрати для неї єдино правильне вирішення будь-якої проблеми, - а як тільки людина починає самостійно приймати рішення, вона опиняється в стані пастки – і одразу потрапляє в тенета диявола. Згідно положення Августина людина має повністю покластися на Бога, який єдиний спроможний врятувати її від «марноти провалля».

Якщо раннє християнство вибудовувалося як соціальна доктрина, то католицизм, а певною мірою і православ’я, вже формувалися як певна інституція. Так, зокрема, ще Г. Гегель в роботі «Християнство і позитивна релігія» відзначав суттєві розбіжності між християнством як вірою та християнством як релігією. Як не парадоксально, але ця думка отримала своє логічне продовження в філософії Ф.Ніцше, який, з одного боку, поважав Ісуса як представника істини, а з іншого, - критикував всі релігії світу та церковні установи як такі, що нівелюють саме віровчення.

Між тим, сучасна католицька церква після процесів анджортаменто наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. займає активну соціальну позицію, намагається враховувати останні наукові досягнення та відкриття, веде миротворчу та благочинну міжнародну діяльність, - це не може не впливати позитивним чином на її авторитет у багатьох країнах світу.
Питання для самостійної перевірки знань:

  1. Яка структура Біблії?.

  2. Моральна доктрина християнства.

  3. Онтологія віри та її антропологічні виміри.

  4. Догмати християнського віровчення в католицизмі.

  5. Сучасна соціальна доктрина католицької церкви.

  6. Міжнародна миротворча та благочинна діяльність Папи Іоанна Павла ІІ.


Теми рефератів:

  1. Біблія як священа книга і культурно-історична памґятка.

  2. Християнське вчення про Святу Трійцю.

  3. Конфесійні відмінності в святковому календарі.

  4. Східна та західна патристика: порівняльна характеристика.

  5. Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.

  6. Процеси анджортаменто в католицькій церкві.


Література:

  1. Головащенко С. Історія християнства. – К., 1999.

  2. Тышкевич С. Католический катехизис. – Х., 1935.

  3. Чельцов М. Христианское миросозерцание. – М., 1997.

  4. Кузьмицкас Б. Философские концепции католического модернизма. – Вильнюс, 1982.

  5. Чертков А.Б. Православная философия и современность. – Рига, 1989.

  6. Августин Блаженный. Исповедь. – М., 1992.

  7. Августин Блаженный. О граде Божем: в 4-х т. – М., 1994.

  8. Берксон А. Два источника морали и религии. – М., 1994.

  9. Гайденко В.П. Пролемы рациональности на сходе ХХ века // Вопросы философии. – 1991. - № 6.


Тема 9. ПРОТЕСТАНТИЗМ.
План

  1. Протестантизм як історичний феномен.

  2. Історія протестантизму: етапи зародження та розвитку.

  3. Теологія протестантизму.


1. Протестантизм як історичний феномен.
Протестантизм – один з трьох, поряд з католіцизмом та православ'ям, головних напрямків християнства, що представляє собою сукупність численних самостійних церков і деномінацій, пов'язаних своїм походженням з Реформацією – широким антикатолицьким рухом XVI ст. у Європі. Два сторіччя інтенсивних хрестових походів (XI – XIII) показали безперспективність поширення ідей християнства силою та підірвали довіру широких мас до папства як інституту, який їх організовував. Три сторіччя інквізиції (XIII – XV) розкрили світу недосконалості церковної системи католицизму. На початку епохи Відродження католицька церква була піддана тяжким хворобам: симонія, крайня аморальність багатьох римських первосвящеників, зловживання індульгенціями тощо. Підготували початок реформації у Германії і зміцнення соціально-економічних умов бюргерства, і поява університетів на базі шкіл при монастирях (Париж, Болонья, Оксфорд тощо), і необхідніть ведення богослужіння національними мовами, і поява книгодрукарства, що зазвичай вказують у підручниках. Але, крім того, міцною духовною основою були ідеї германських містиків XIII – XIV ст., які шукали безпосереднього єднання з Богом, сутність якого – Любов, поза церковною ієрархією. Вони вплинули на погляди багатьох європейських богословів. Протестанти – це загальна назва християнських громад, що утворилися в результаті проповіді Мартіна Лютера, Ульріха Цвінглі і Жана Кальвіна. Назва “Протестантизм” – історична випадковість. Слово «протестант» (від лат. protestans, род. відм. protestantis – привселюдно доводити) вперше було використано на рейхстазі в Шпеєрі (1529) для позначення учасників, що підписали Protestatio – документ, в которому відкрито висловлювалася незгода з рішенням рейхстагу заборонити ряд реформ в межах церкви. Ранніми формами протестантизму були лютеранство, цвінгліянство і кальвінізм, унітаріанство і соціанство, анабаптизм і менонітство, англіканство. Надалі виникає ряд плинів, відомих як пізній, або неопротестантизм: баптисти, методисти, квакери, адвентисти, п'ятидесятники, мормони, або "святі останніх днів", армія порятунку, християнська наука і багато інших. Іноді класифікують дві гілки протестантизму як явище відокремлення деноменацій від католицької та православної церков.

Формування більшості цих плинів проходило під знаком "релігійного відродження" (ривайвелізму), повернення до ідеалів раннього християнства, тому самі протестанти називають себе “євангельськими церквами”, підкреслюючи, що вони повертаються до основ євангельської віри.

У Німеччині найпоширеніше лютеранство. У Швейцарії головним представником протестантизму стала реформатська церква (результат проповідей Ульріха Цвінглі та Жана Кальвіна). Їх віровчення поширилося у формі пресвітеріанства. В протилежність цьому протестантизм в Англії не був справою реформаторів: від початку англіканська община була нерозривно пов’язана з політичними планами правлячої еліти Англії. Четверта форма протестантизму, більш радикальна, пов’язана з анабаптистами. Вони наполягали на суворому дотриманні новозавітних заповідей, тому в них вбачають духовних попередників менонитів і, як вважають деякі релігієзнавці, баптистів.

На даний час протестантизм одержав найбільше поширення в Скандинавських країнах, США, Німеччині, Великобританії, Нідерландах, Канаді, Швейцарії. Світовим центром протестантизму вважаються США, де розташовуються керівні органи баптистів, адвентистів та інших протестантських церков і деномінацій. Для сучасного протестантизму характерне прагнення до інтеграції, що знайшло вираження в створенні в 1948р. Всесвітньої ради Церков, міцному екуменістському русі. Загальне число прихильників протестантизму у різних джерелах коливається від близько 325 млн. до 470 млн. Таке велике розходження у цифрах виникає через розмитість самого поняття «протестантизм». Нові релігійні угрупування протестантського кшалту постійно утворюються та зникають; у процесі імплантації ортодоксальних форм протестантизму на різні національні грунти часто відбувається утворення зовсім нових форм, які важко класифікувати як протестантизм. Цьому сприяють і різні назви тих самих конфесій у різних частинах світу, і розмитість догматичних та організаційних меж багатьох протестантських конфесій. Крім того, у різних країнах релігієзнавці по-різному класифікують самі релігійні організації: наприклад, у німецькомовних країнах протестантами називають тільки лютеран, а кальвіністів вже називають «реформатською церквою» тощо. На теперішній час лютеранство – найкрупніша протестантська деномінація в світі.

Деякі релігійні течії історично передували Реформації, проте зазвичай їх прийнято відносити до протестантських. Це вальденси (виникли у XII ст. во Франції); гусити (XV ст., Чехія; перша християнська церква, що не визнавала Папи Римського).

За сто років з початку Реформації від католицької церкви відійшло близько 90 мільйонів віруючих, утворилися десятки нових християнських конфесій. Виступаючи проти необмеженої влади Римського папи, протестанти взагалі відмовилися від визнання всякого церковного ієрархічного авторитету. Відкидаючи католицьке вчення про дієвість таїнств у силу досконалої дії, вони зовсім відмовилися визнавати деякі таїнства, а за іншими утримали або алегоричне, або нагадуюче значення. Початок процесу Реформації поклали загальновідомі 95 тез Лютера. Спочатку він виступив тільки проти індульгенцій, потім вже сама логіка боротьби привела його до заперечення інших основ католицького вчення. Лютер вперше перевів на німецьку мову Священне Писання. Основні положення цього вчення наступні:

  • Священне Писання – єдине джерело віри. Відкидається авторитет Церкви, Священного Переказу, постанов Соборів.

  • Людину виправдовує перед Богом тільки віра, а не добрі справи. Заперечується діяльна участь людини у власному порятунку.

  • Церква є невидимим співтовариством святих.

  • Заперечується боговстановлена ієрархія. У лютеран є єпископи і пресвітери, але вони визнаються тільки як адміністративно - вчительські голови громад, а не як спадкоємці особливих благодатних дарів або повноважень, що існують з часів апостольських.

  • Таїнства не є провідниками Божественної благодаті, а існують тільки як знаки для зміцнення віри. Визнаються тільки два таїнства - водохрещення й євхаристія.

  • Заперечується шанування і прикликання святих, шанування ікон, мощів, молитви за померлих.

  • Не мають значення для порятунку і, отже, не потрібні посади, аскетичні подвиги, чернецтво.

Як не багатоманітні ортодоксальні протестантські течії, їх символи віри зазвичай містять три загальних для всіх фундаментальних принципи: протестанти визнають 1) найвищий авторитет Біблії, 2) виправдання тільки вірою, 3) всезагальне священство віруючих. Найранніше офіціальне формулювання протестантського віровчення міститься в Аугсбургському сповіданні. Інші найавторитетніші документи ортодоксального історичного протестантизму – це Сповідання віри вальденсів 1120 року; Гейдельбергський катехізис 1563 року; Лондонське баптистське віросповідання 1689 року; Московське баптистське віросповідання 1928 року під редакцією баптистського пастора Н.В.Одинцова тощо.



  1. Історія протестантизму: етапи зародження та розвитку.


Перші голоси протесту в лоні римо-католицької церкви пов’язані з ім’ям Джона Уїкліфа (1330?-1384). Він був католицьким священиком і професором теології в Оксфорді (Велика Британія). Д. Уїкліф гостро критикував те, що церква занедбала вивчення Біблії. У літературі часто цитують його заяву відносно бажання Бога: “Бог хоче, щоб кожна парафіяльна церква цієї країни мала добру Біблію і добре розуміла Євангеліє, щоб священики належно досліджували їх та дійсно навчали людей Євангелії і Божих заповідей!” (Людство в пошуках Бога. // Реформація – Нові спроби знайти Бога. 2001, с.310) Уїкліф останні роки свого життя віддав перекладу Вульгати (Біблія, що написана латинською мовою) англійською мовою. З допомогою Ніколаса Герефордського, він видав першу повну Біблію англійською мовою. Його вчення поширилося у Швейцарії й південній Німеччині в XVI столітті як цвінгліянство. Ідеологічна основа цвінглиянства представляє христоцентричний паулінізм, тобто викладене в посланнях апостола Павла вчення про спокуту Христом гріха й жорсткий детермінізм порятунку обраних Богом людей від благодаті через віру. Критерій істинності цвінгліянства дуже суворий: істинно лише те, що підтверджується Священним писанням. Таїнства заперечуються й сприймаються тільки як символи. У зв'язку з цим цвинглианство сприймалося як украй радикальне й нецерковне вчення. Друга хвиля поширення цвінгліянства пов’язана з ім’ям Булінгера. До початку XYII століття цвінгліянство зливається з кальвінізмом.

Погляди англійського реформатора дуже вплинули на Яна Гуса (1369?-1415). Він був католицьким священиком в Богемії і, крім того, ректором Празького університету. Ян Гус виступав проти заперечення католицької церкви і наголошував на важливості читання Біблії. Ця діяльність Яна Гуса швидко викликала обурення з боку ієрархії. Влада наказала йому припинити проповідування антипапських ідей Д. Уїкліфа, але він безкомпромісно захищав Біблію. Спочатку його відлучили від церкви (1410 р.), а потім, після допиту на Констанцькому соборі, визнали винним у єресі. Ян Гус відмовився зректися і в 1415 р. його спалили. На тому ж соборі було видано наказ викопати і спалити кістки Уїкліфа, незважаючи на те, що після його смерті минуло більше 30 років.

Початок протестантської Реформації пов’язаний з 31 жовтня 1517 р., коли Мартін Лютер (1483-1546) прибив до дверей церкви свої 95 тез. Він був августиніанським ченцем, доктором богослов’я і професором біблійних досліджень у Віттенберзькому університеті. Його тези не були запланованим бунтом, він протестував спочатку тільки проти продажу індульгенцій (“Диспут про силу індульгенцій” – так він назвав свої 95 тез). Проте подальший осуд його ідей папою призвели до формулювання Лютером нових, ще більш радкальних тез.

Розглянемо лише три тези з того документу, що так не сподобалось папі:

-5. “Папа не має ні права, ні влади звільняти від будь-якого покарання, за винятком покарання, яке він наклав на когось, користуючись своєю владою…

-20. Отже, коли папа говорить про повне відпущення гріхів і звільнення від усіх покарань, це насправді не стосується всіх покарань, а лише тих, які він сам на когось наклав…

-36. Кожен християнин, що відчуває справжні докори сумління, навіть без листів прощення, має право на повне звільнення від покарання і вини” (Людство в пошуках Бога. // Реформація – Нові спроби знайти Бога. 2001, с.314).

Подальша його праця й ідеї реформаціїї набули популярності. У 1524 р. послідовники Лютера отримали назву “Лютерани”, а в 1526 р. імператор надав право кожному німецькому князівству самому вибирати собі релігію – католицизм чи лютеранство. Правда через три роки імператор відмінив своє рішення, і деякі німецькі князі запротестували. Відтоді прихильникам реформації дали назву “протестанти”.

З теоретичних питань пішли розходження між протестантами і католиками? Найважливіші три. Лютер навчав, що спасіння можливе завдяки “виправданню лише особистою вірою”, а не через відпущення гріхів священиком або через плоди покути. Прощення досягається завдяки Божій милості, а не через священиків чи римських пап. Всі питання віри мають затверджуватись лише Писаннями, а не папами чи церковними соборами.

Основи віровчення лютеран викладені в “Книзі угоди” (1584 р.). Новий Заповіт Господа І. Христа – найважливіша частина всієї Біблії. Євангеліє від Іоанна та послання апостола Павла – це джерело, або перлинка Нового заповіту. Лютерани не поклоняються іконам. Свічки, вівтар, розп’яття збережені. Католицька меса відкинута. Богослужіння виконується на мові парафіян, як правило, – це проповідь з поясненням пунктів віровчення. На відміну від римо-католицької церкви і православ’я з таїнств визначаються лише хрещення і причастя. Подружня невірність може бути однією з причин для розлучення, а сам шлюб не вважається таїнством. Церква в їх розумінні – це “конгрегація святих. Там Євангелія правильно сповідуються, а таїнства дійсно здійснюються”.

Авторитетом у питаннях віри визнано Священне Писання, а право зрозуміти й тлумачити його надається кожному віруючому.

Громаду очолює пастор та виборна церковна рада. Існує думка, що німецькі переселенці занесли в Україну цю релігію. Сьогоднішня Українська лютеранська церква не є цілковито іноземним явищем. Вона має довгу історію в Україні. Головна мета цієї церкви – пробудження духовності й національної свідомості українців. Вона зуміла зберегти й розвинути східний український обряд (на основі літургії Івана Золотоуста). Сучасний розмах громад в Україні невеликий. Фахівці вважають, що діють близько 64 громад. В Україні зареєстровані лише три лютеранські церкви: німецька (48), українська (18) і шведська (1). Найбільш відома спілка “Братня лютеранська церква в Україні”.

За 400 років у світі з’явилося понад 30 релігійних течій цього напрямку. Кожна з них вважає Біблію за слово Бога і знаходить там “своє” святе, що є чимось значним і особистим як у світорозумінні, так і в намірах Бога.

Кальвінізм. Кальвінізм – є різновид реформаторської течії. Він виник на початку XVI ст. Теоретичним джерелом цієї релігії стала праця Жана Кальвіна “Настанови у християнській вірі”. Цей твір став основою усіх пізніших реформатських церков на земній кулі. Його праця підсумувала ідеї ранніх отців церкви і богословів. Розглянемо основні доктрини.

Бог є абсолютним сувереном і за своєю волею керує всім.

Людина абсолютно недостойна милості через своє гріхопадіння.

Спасіння не залежить від виконання людиною добрих справ, а залежить лише від Бога.

Процитуємо Ж. Кальвіна догмат про визначення: “Ми заявляємо, що Бог через вічний і незмінний намір один раз для всіх визначив, кому Він дає спасіння, а кого Він засуджує на знищення. Ми твердимо, що цей намір стосовно обраних базується на Його великодушній милості і не залежить від заслуг людини; а для тих, кого Він віддає на засудження, брама життя зачинена через справедливий і бездоганний, однак незбагненний вирок” (Людство в пошуках Бога. // Реформація – Нові спроби знайти Бога. 2001, с.323).

Цей уривок досить суровий, а вчення його виявлялось у різних сферах життя. Християни, згідно твердженню Ж.Кальвіна, мусять провадити святе і чеснотливе життя, уникати задоволень та фривольності. Церква, яка складається з обранців, повинна бути вільною від усіх цивільних обмежень. Завдяки їй можна побудувати справді благочестиве суспільство.

Вільям Форель – реформатор з Франції – умовив Кальвіна поселитись у Женеві і разом там впроваджувати кальвінізм в життя. Вони на все встановили строгі правила: від релігійних настанов і церковних служб до суспільної моралі. Вони запровадили суворі покарання за недотримування тих правил. Найбільш горезвісна справа – це спалення Мігеля Сервета та наукових книг кальвіністами.

Вплив кальвінізму та його різновидів на мешканців України скоріше має теоретичне значення. Слідів широкого поширення офіційних послідовників кальвінізму в Україні в практичному напрямку важко знайти і можна констатувати, що ця течія майже не охопила нашу країну.

Англіканство. Це «реформація зверху», без якихось змін у принципах церковної організації, а також доктрині й обрядовості. У 1534 році за спеціальним актом відбулося підпорядкування англійської церкви королю: Генріх VIII розірвав відносини з Ватиканом і встав на чолі церкви, що дозволило йому розірвати шлюб. Монастирські землі були конфісковані на користь його скарбниці, що збагатило короля й дало можливість одержати нові земельні володіння. У 1562 р. була проголошена доктрина нової церкви і реформована церква була названа англіканською. У 1571 р. – було проголошено англіканський Символ віри з 39 членів, у якому були збережені церковна ієрархія (з епископатом і безшлюбним духівництвом), пишний культ, літургія, таємниче розуміння Євхаристії тощо. Остаточний вигляд англіканства склався під час царювання Єлизавети I у XVI ст. У цей період була завершена розробка "Книги загальних молитов" та 39 документів, що містять основу англіканського віровчення. Англійська англіканська церква є однією з державних церков Великобританії. Архієпіскопи та єпіскопи призначаються монархом за рекомендацією урядової комісії. Частина єпископів займає місця в палаті лордів парламенту.

Англіканство сполучає католицький догмат про рятівну силу церкви з протестантським вченням про порятунок особистою вірою. Єпископат нагадує католицький та претендує на апостольську наступність. У сфері догматики й обрядовості в англіканстві є умовний поділ на два плини – "високий", що тяжіє до католицизму, та "низький", протестантський, що дозволяє англіканській церкві вступати в екуменнічні рухи як з католицькою церквою, так і з протестантськими течіями.

До складу Англіканської співдружності входять 25 автономних церков та 6 незалежних церковних організацій, ієрархи яких зустрічаються на періодичних Ламбертських конференціях. Загальне число сучасних англіканців становить близько 70 мільйонів, переважно у Великобританії та її колишніх колоніях.

Баптизм. Баптизм, як релігія, приваблює людей своїми моральними нормами. Вона для віруючих завжди виступала як наука життя. У моралі баптистів завжди можна виділити питання про правила поведінки, норми моральності, а також про зміст життя. Особливо підкреслюється аморальність безбожників. Баптисти вірять у спокутну місію Христа, та його друге пришестя і Божий суд. Вони вважають, що за всі гріхи людей перед Богом уже поніс кару Спаситель – Христос. Людям залишається вірити в Сина Божого і таким чином “очиститися”. Баптисти підтримують також віровчення про триєдність Бога і особисто трактують це. Кілька разів на тиждень, і обов’язково у неділю, вони збираються в молитовних будинках. Особливих культових споруд (як у католиків і православних) там немає. На зборах вони проголошують молитви, читають і співають гімни у супроводі музичних інструментів. Раз на місяць відбувається хлібопреломлення, або вечеря любові. Символом “духовного відродження” стає обряд хрещення, але над дорослими і після релігійної підготовки. Хрещення немовлят у баптистів відсутнє, бо немовля ще не має віри, а доросла людина має свободу вибору і свідомо обирає релігію. Хрещення і хлібопреломлення не важаються таїнствами, бо це лише обряд, пов’язаний з Христом, і здійснюється на Його честь. Тому усі християнські свята, пов’язані з іменем Христа, баптисти дуже шанують. Вільний час баптист присвячує Біблії і баптистським зборам. На користь громади віддається значна частина свого заробітку. Особливо шанується та людина, яка дотримується цього напрямку, не одружується з людьми іншої віри, а тим більш – з невіруючими.

Баптизм виник у 1609 р. В Україну ця релігія потрапила з Німеччини у середині XIX ст. У 1944 р. створена церква євангельських християн-баптистів (ЄХБ). У 1945 р. до них приєдналася частина п’ятдесятників. П’ятдесятники – досить молода релігійна організація. Початок її діяльності у світі припадає на 1901 р. Вони вірять у можливість сходження до них Святого Духа і безпосереднього спілкування з Богом. Дари святого Духа – це зцілення, пророкування, спілкування на інших мовах тощо. Найбільш поширені п’ятдесятницькі релігійні організації в Рівненській, Волинській та Тернопільській областях.

На початку 60-х років ХХ ст. відбувся розкол церкви ЄХБ. Найактивніші члени потім створили керівний орган – Раду церкви ЄХБ. “Баптисти-розкольники” особливо ставилися до законодавства про свободу совісті.

В Україні діють більш 2000 громад ЄХБ-баптистів. Найбільш поширені баптистські громади в Чернівецькій (142), Київській (139), Вінницькій (126) та Хмельницькій (132) областях; Громади утворили Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ). Баптисти мають 5 періодичних видань.

Всеукраїнський союз християн віри Євангельської (п’ятдесятники) найбільшу кількість громад мають у 4-х областях України: Рівненській (207), Волинській (130), Чернівецькій (101) та Тернопільській (80). Видавництво нараховує три періодики.

В Україні існують також інші різновиди протестантства, але всі вони мають багато спільного з баптизмом. Наприклад, адвентисти виникли у 1831р. Адвентизм заперечує безсмертя душі. Під час “другого пришестя” Христа Бог воскресить як тіла, так і душі померлих. Це перший етап. Другий полягає в тому, що після воскресіння Бог буде їх судити. Грішники не будуть мати ніякої надії на подальше життя, а праведники існуватимуть вічно. Останні моменти віри дуже близькі з баптистами.

Варто нагадати, що в Україні досить поширені адвентисти сьомого дня (АСД). Вони зосереджені приблизно у 500 громадах, та відносно рівномірно розташовані по Україні. На цьому фоні виділяються Чернівецька та Вінницька області. Там їх відповідно 85 та 70. В суспільстві вони ведуть широку діяльність. Як правило, це допомога тим, хто знаходиться в будинках для людей похилого віку, лікарнях, сиротинцях. Інакше кажучи, вони там, де людям тяжко. Видавницька діяльність охоплює дві періодики.

В протестантських церквах існують необхідні управлінські структури, в тому числі республіканські духовні центри. Вони діють на підставі статутів, зареєстрованих в установленому законом порядку. Там панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська робота. Зв'язки з братніми церквами інших держав ретельно підтримуються. З-за кордону регулярно завозиться релігійна література, медикаменти, одяг, продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт, серед людей похилого віку, інших малозахищених верств населення.
3. Теологія протестантизму.
Отже, протестантизм розділяє загальнохристиянські представлення про буття Бога, його триєдність, про безсмертя душі, рай та пекло (відкидаючи при цьому католицьке вчення про чистилище), про Одкровення тощо. Разом з тим, протестантизм висунув 3 нових принципи: порятунок особистою вірою, священство усіх віруючих, винятковий авторитет Священного Писання (Біблії).

Відповідно до вчення протестантизму, першорідний гріх зіпсував природу людини, позбавив її здатності до добра, тому вона може домогтися порятунку не за допомогою добрих справ, таїнств та аскетизму, а тільки завдяки особистій вірі в спокутну жертву Ісуса Христа.

Кожен християнин, становлячись охрещеним, одержує "присвяту" на спілкування з Богом, право проповідувати і робити богослужіння без посередників (церкви і духівництва). У протестантизмі в такий спосіб знімається догматичне розходження між священником і мирянином, скасовується церковна ієрархія. Тому в протестантизмі відсутня сповідь і відпущення гріхів, а також безшлюбність священиків та пасторів (М.Лютер відмовився від чернецтва та одружився з колишньою монахинею). Молитовні дома протестантів були звільнені від пишного оздоблення, від вівтарів, образів і статуй, зняті дзвони. Богослужіння протестантів гранично спрощене і зведено до проповіді, молитви і співові псалмів та гімнів на національних мовах. Біблія була переведена на національні мови, а її вивчення і тлумачення стало головним обов'язком кожного віруючого. Принцип загального священства заклав основу демократичного устрою громад (рівність мирян і духівництва, виборність, звітність і т.д.).

Теологія протестантизму пройшла у своєму розвитку ряд етапів. Це ортодоксальна теологія XVI ст. (М. Лютер, Ж. Кальвін), непротестантська, або ліберальна теологія XVIII - XIX ст. (Ф. Шлейєрмахер, Е. Трьольч, А. Гарнак), "теологія кризи", або діалектична теологія, що з'явилася після Першої світової війни (К. Барт, П. Тилліх, Р. Бультман), радикальна, або "нова" теологія, що поширилася після Другої світової війни (Д. Бонхоффер).

У XIX-XX ст. для деяких напрямків протестантизму характерне прагнення дати раціоналістичне тлумачення Біблії, проповідь “релігії без бога” (тобто тільки як морального вчення). Протестантські церкви відіграють головну роль у світовому екуменічному русі.

Питання для самоконтролю:
1. Назвіть відомі вам історичні підстави виникнення протестантизму.

2. За яким принципом визначається приналежність релігійної течії до протестантизму?

3. Назвіть основні етапи розвитку протестантської теології.
Теми рефератів:

1. Протестантизм як одна з трьох найпоширеніших християнських релігійних течій.

2. Основні етапи розвитку протестантської теології.

4. Сучасні концепції протестантизму.

5. Особливості протестантської богослужбової практики.
Література:

  1. Гараджа В.И. Соціологія релігії: Навчальний посібник. – М.: Наука, 1996.

  2. Дробеньков В.И. Современный протестантский теологический модернизм. – М., 1980.

  3. Кузьмицкас Б. Философские концепции католического модернизма. – Вильнюс, 1982.

  4. Релігієзнавство / Під ред. М. Бублика. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

  5. Релігієзнавство / Під ред. М. Законовича. – К., 2000.

  6. Релігієзнавство. – К.: Академія, 2000.

  7. Релігієзнавчий словник / Під ред. А. Колодного, Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996.

Тема 10. Релігія і церква в Україні сьогодні.

План

1. Загальна релігійна ситуація в Україні.

2. Сучасний стан українського християнства.

1. Загальна релігійна ситуація в Україні

Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є православ'я. Православ'я українське - християнське віровчення і культ, організація церковного життя, що ввібрали в себе особливості національної ментальності, релігійні традиції українського етносу і є символами української духовності.

Сьогодні українське православ'я репрезентують Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) - 2900 парафій, Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) - 1040 парафій та Українська право-славна церква Московського патріархату (УПЦ МП) - 9200 парафій.

Православ'я, подібно до інших церков, релігій, функціонує у певному соціальному середовищі, у складній системі взаємовпливів і залежностей. Як суспільний інститут церква розвивається водночас із суспільством, державою. Вона реагує на зміни у суспільному житті, соціальному оточенні, на імперативи часу. Модернізм, чи оновлення, є адаптацією церкви до умов постійного руху суспільства, змін у ньому, наукового та культурного прогресу. Один із напрямів модернізації православ 'я — осучаснене тлумачення традиційних релігійних догм, розстановка інших акцентів, висування на перший план аспектів, які були досі своєрідним резервом церковної аргументації.

Українська православна церква (УПЦ-мп)

Українська православна церква — є найбільшою за кількістю релігійних громад конфесією України і канонічно підпорядковується Московському Патріархату. УПЦ діє лише на території України. Найвищим органом УПЦ є Архиєрейський Собор, в період між засіданнями якого УПЦ керує Священний Синод (складається з Предстоятеля, 4-х постійних і 3-х тимчасових членів). Перiодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помiсний) за участю єпископату, представникiв духовенства, ченцiв та мирян УПЦ для обговорення найважливiших питань внутрiшнього життя УПЦ. УПЦ була створена на основі Київського екзархату РПЦ рішенням Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 31 січня 1990 р. Їй були надані права, близькі до автономії, але не визначено чітко її канонічний статус. Єдина конфесія на території держави, що є частиною Вселенської Православної Церкви, перебуваючи у євхаристійному спілкуванні з усіма Помісними Православними Церквами світу. Поряд з іншими православними і католицькими церквами України, УПЦ вважає себе прямою спадкоємницею руської Київської митрополії 10 століття.

Українська православна церква (УПЦ-кп)

Українська православна церква — Київський патріархат, є Помісною Православною Церквою, яка звершує своє служіння в Україні для віруючих усіх національностей. На сьогодні єпископат УПЦ Київського Патріархату налічує близько 40 архієреїв, в Україні діють понад 4000 парафій, об’єднаних у 29 єпархій у всіх областях нашої держави. Ця церковна організація ви­никла у червні 1992 р. в результаті обєднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ і УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом. Найбільш питома вага громад УПЦ-КП в Київській, Івано-Франківській, Рівненській, Миколаївській областях. Плідно функціонують Київська і Львівська Православні Богословські Академії, семінарії у Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне відділення Філософсько-Теологічного факультету Чернівецького Національного Університету.

Загальні положення: Українська Православна Церква Київського Патріархату є Помісною православною Церквою в Україні і входить до складу єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви, Главою якої є Господь наш Ісус Христос; “Київський Патріархат" є другою офіційною назвою Української Православної Церкви Київського Патріархату; вона є рівна в правах з усіма автокефальними помісними православними Церквами, і незалежна у своєму устрої та управлінні; юрисдикція Української Православної Церкви поширюється на осіб православного віровизнання, які добровільно ввійшли до неї і проживають на канонічній території України та в діаспорі, в різних країнах світу, будучи об’єднаними в єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, братства, сестрицтва, духовні навчальні заклади, місії, представництва, подвір’я; Українська Православна Церква Київського Патріархату бере свій початок від хрещення Руси-України (988 р.) і є спадкоємницею Київської митрополії у складі Константинопольського Патріархату; Помісна Українська Православна Церква здійснює свою діяльність на основі: Святого Письма і Священного Передання; канонів і правил святих апостолів; правил і постанов семи Вселенських Соборів; правил і постанов Помісних Соборів і Святих Отців; постанов своїх Помісних і Архиєрейських Соборів, Священного Синоду і Указів Патріарха Київського і всієї Руси-України.
Українська автокефальна православна церква (УАПЦ)
Поняття “автокефальний” походить від грецьких слів autos - сам і kefalos - голова. Воно означає статус церкви, самостійної в керівництві й сполученої з іншими автокефальними Православними Церквами в єдину Святу Соборну Апостольську Церкву, главою якої є Ісус Христос. Структурне оформлення цієї релі­гійної організації було здійснене у 1990 р., коли на помісному соборі обрали першого в Україні патріарха (Мстислава).

Пiсля завершення Другої світової війни в 1945 роцi, УАПЦ в Україні була знищена радянською владою. Частина єпископату i духовенства УАПЦ були забрані в німецькі концтабори, а частині вдалось емігрувати до Європи та Америки, де продовжували своє церковне життя і будували церкви УАПЦ. У 1990 роцi, пiсля святкування 1000-лiття Хрещення Руси-України, в Українi почався новий рух відродження автокефалії Української Православної Церкви. Його започаткував Митрополит Іван Бондарчук, а в центральній Україні в квітні 1990 року відродження УАПЦ було започатковано протоієреєм Олегом Куликом (сьогодні Патріарх Мойсей), який зорганізував біля 200 громад УАПЦ будучи митрополичим адміністратором на Хмельницьку, Вінницьку і Житомирську області.

УАПЦ відправляє богослужіння згідно з традицією візантійського обряду. Як і кожна з Православних Церков, УАПЦ виробила власний різновид візантійського обряду - візантійсько-український. Йому властиві особливе шанування Пресвятої Богородиці, Українських святих, самобутні церковні розспіви, широке використання вишитих облачень, хоругов, рушників, оригінальна храмова архітектура, увага до проповіді, часта відправа молебінь і акафістів, а в пості - відправа чину пасії. Зберігається старий (юліянський) календар церковних свят, традиційний грецький покрій священичих риз. Мова богослужіння - сучасна українська та церковнослов'янська. Сучасна мова запроваджується в богослужіння з 1919 р. УАПЦ керується Поміcним Собором, який збирається раз на три роки. Протягом цього часу вищим органом канонічної влади є Архиєрейський Собор, що його складають всі єпископи. Главою УАПЦ є Патріярх, якому співдіє Патріярша Рада. За територіяльною ознакою УАПЦ в Україні поділяється на єпархії. Єпархії очолюються єпископами. Вищими органами управління єпархіями є єпархіяльні собори, між якими діють єпархіяльні ради на чолі з єпископами. Адміністративні центри єпархій -єпархіяльні консисторії. Церковні громади не менш, як з десяти чоловік утворюють парафії, очолювані настоятелем.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ)
Досить активно відбувається відродження Укра­їнської греко-католицької церкви. Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — найбільша (понад 5,5 мільйонів віруючих) католицька церква східного обряду в світі, яку нині очолює Єпископ Кам’янець-Подільський та Верховний Архієпископ Києво-Галицький, Кардинал Любомир Гузар. Греко-католицька церква формально виникла із проголошенням Берестейської унії в 1596 у Бересті, проте першу спробу церковної унії на Русі можна віднести ще до часів Данила Галицького. Ідея унії була зумовлена як і зовнішніми політичними обставинами, так і внутрішньому стремлінню вірних до церковної єдності: православні віруючі на терені Речі Посполитої та Угорщини зазнавали утисків від представників панівного римо-католицизму як схизматики — та були схильні урівняти прихильників грецького обряду перед лицем Ватикану.

Розквіт Української греко-католицької церкви припадає на 19 століття.

Переважна більшість парафій знаходиться у Львівській, Тернопільській, Івано-Фран­ківській та Закарпатській областях. Остан­нім часом помітне поширення греко-католицизму і в інших регіонах України. Громади УГКЦ діють в Донецькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Хар­ківській, Херсонській областях та в Республіці Крим. УГКЦ має понад 20 періодичних видань.

УГКЦ у своєму управлінні та організаційній діяльності керується Кодексом канонів східних церков (1991) та партикулярним правом. Сьогодні УГКЦ бере активну участь в екуменічному русі в Україні. Екуменічний рух - об'єднавчий рух християнських церков.

Римо- католицька церква (РКЦ)

Римо-католицька церква- друга за чисельністю парафій Католицька Церква в Україні; до неї належать католики латинського обряду. Україна від початків своєї християнізації зазнала впливу і Візантійської, і Римської Церков. У ХVІІІ ст. РКЦ в Україні зазнає втрат. Із входженням українських земель до складу Російської імперії тут розгортаються переслідування католицького кліру, насамперед уніатів. Упродовж 1772-1795 рр. відбуваються три поділи Речі Посполитої, в результаті яких відбуваються зміни і в релігійному житті. До Львівської архидієцезії були включені Луцька, Холмська та Кам'янецька дієцезії. Австрійська влада закрила сотні монастирів на західно-українських землях, вивела чернечі ордени з-під папського права і підпорядкувала їх місцевим єпископам. Протягом ХІХ ст. чернече життя відроджується.

Зусилля РКЦ сьогодні спрямовані на відрод­ження церковної мережі, що існувала в період най­більшого впливу католицизму в Україні у XVII— XVIII ст. РКЦ практично закінчила свою розбудову. У підпорядкуванні посла Ватикану в Україні автономно діє струк­тура РКЦ у Закарпатті. Відкрито Київський духовний коледж, Камянець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький універ­ситет.
2. Сучасний стан українського християнства.
Україна, як і абсолютна більшість держав світу, має багатоетнічний склад населення. Окрім українців як найчисленнішої нації, на її теренах живуть і національні меншини - росіяни, білоруси, болгари, поляки, греки, євреї, угорці, німці тощо, які дотримуються різних релігійних вірувань.

У формуванні української духовності значним був вплив релігійного світогляду. Без перебільшення можна сказати, що населення нашої землі в усі часи особливу увагу приділяло релігійним питанням, а географічне розташування України призвело до зустрічі мусульманського Сходу і християнського Заходу, східного православ’я та захіного католицизму.

Крім того, в силу історичних причин, а саме панування чужих народів протягом сотень років над українськими землями та українським народом, призвело до виникнення великої кількості релігій на теренах України, оскільки кожен народ намагався насадити свої вірування. Україна — багатонаціональна держава, а відповідно — полірелігійна.

Необхідно також зазначити, що сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням діяльності церков національних меншин. Поряд з традиційним православ'ям поширюють свій вплив на населення інші релігії та вірування. Так, зокрема, сьогодні в Україні нараховується біля 100 іудейських та 150 мусульманських громад. Останнім часом виникло багато релігійних організацій, що належать до нетрадиційних релігій. Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, науково-релігійна конфесія «Діанетика. Фонд Лафает Рона Хаббарда», релігійні громади Міжнародного Товариства Свідомості Кріпни, буддистів, РУН-Віри, бахаїстів, рерихівців та ін. Певна кількість релігійних угрупувань діють нелегально. Що ж стосується ставлення до релігії та її вибору, то в українській державі свобода совісті стала конституційним принципом, нормою державного права. Громадянину надано право вільно визначати своє ставлення до релігії. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони дотримуються чинного законодавства, здійснення культів не призводить до порушення громадського порядку й не супроводжується посяганням на права віруючих. Надання з боку держави можливості сповідати будь-яку релігію займає перше місце, але здійснення певного релігійного культу не повинне порушувати законів та посягати на права інших громадян, не нести шкоди їхньому здоров’ю.

Широко представлені в Україні церкви протестантського напряму.

В протестантських церквах є необхідні управ­лінські структури, в тому числі республіканські ду­ховні центри, що діють на підставі зареєстрованих в установленому законом порядку статутів. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться релігійно-просвітниць­ка, морально-виховна, місіонерська робота; підтриму­ються тісні звязки з братніми церквами інших дер­жав, регулярно завозяться з-за кордону релігійна література, медикаменти, одяг, продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт, серед людей похилого віку, інших малозахищених верств населення.

Принципово новий етап розвитку протестантизму почався в роки незалежності України, коли було створено всі умови для нормального функціонування різних віро-вчень. Упродовж 90-х років XX ст. протестантські громади кількісно зросли у 2,4 раза. Сьогодні церкви протестантського напряму є наймасовішими серед аналогічних напрямів у країнах СНД.

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад. Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в Криму.

Іслам в Україні має давню історію. Його масове поширення концентрується переважно в Криму, який було ісламізовано за часів Золотої Орди. В період Кримського ханства, до завоювання його Росією, іслам мав всі умови для розвитку. У подальшому мусульманство терпіло утиски з боку світської і духовної влади імперії. Зазнавало ві­домих переслідувань татарське ісламське населення і за часів Рад. Союзу. Особливо це відбувалося під час депортації кримських татар. Нині відбувається відро­дження мусульманських громад, вони діють в структурі трьох об'єднань: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Асоціація незалежного ДУМУ і ДУМ Криму. Найбільше громад, створених на етноконфесійному грунті, діє у південно-східних областях України, зокрема в Криму - 298, або 45,5% від загальної кількості в Україні. Регіонами найбільшого поширення послідовників ісламу в Україні є: Автономна республіка Крим, Донецька, Луганська, Харківська, Херсонська області, м. Київ. Найбільша кількість громад і об'єднань мусульман знаходиться у Криму.

Єдиної структури управління мусульмани не мають. Нині діють три зареєстровані автономні центри: Духовне управління мусульман України (м. Київ), Духовне управління мусульман Криму; Незалежне духовне управління мусульман України. Мусульманські громади діють, як правило, у межах чинного законодавства, стоять на засадах української державності, не допускають проявів крайнього релігійного фанатизму та екстремізму. Водночас наявність в Україні кількох незалежних один від одного мусульманських центрів зумовлює суттєві суперечності між ними, зокрема боротьбу за лідерство у мусульмансько му середовищі, монопольний вплив на віруючих, одноосібне представництво мусульман як в Україні, так і поза її межами. Процес утворення самостійних духовних управлінь у деяких регіонах України набув тенденції розмежування мусульманських громад і об'єднань за національною ознакою, що може призвести до релігійно-етнічних конфліктів. Проте керівники мусульманських громад не відкидають можливості спільного й узгодженого вирішення своїх проблем. А взагалі взаємини між мусульманами та представниками інших релігій цілком коректні. Зростання ролі ісламу в політичному житті України відбиває: тенденцію до використання національними меншинами релігії як інструмента політичного самозахисту; прагнення влади, різних політичних сил у регіонах компактного проживання мусульман спертися на іслам, враховуючи його зростаючий вплив. Внаслідок обмеженої і незначної чисельності "етнічних" мусульман в Україні, відсутності єдиної централізованої системи управління громадами та об'єднаннями, конкуренції між ними, змагання об'єднань за лідерство тощо нині вплив мусульман України на громадсько-політичне життя поки що є досить обмеженим. Мусульмани не є вагомою політичною силою у загальнодержавному масштабі. На регіональному ж рівні мусульмани мають певний вплив на внутрішньополітичну ситуацію. У перспективі вплив мусульман на внутрішньополітичну ситуацію в Україні може зростати внаслідок: консолідації мусульманського середовища; поширення участі лідерів громад, об'єднань, організацій мусульман у громадсько-політичному житті країни; активізації діяльності закордонних центрів. В Україні сьогодні мусульмани не мають вагомого політичного впливу, екстремістські течії не поширені, але країна (як і північнокавказький регіон) перебуває в полі зору Саудівської Аравії, Туреччини (насамперед Крим і кримські татари, серед яких почали поширюватися ідеї ваххабізму), які мають вплив Заходу.

Іудаїзм. Перші іудеї з'явилися на території нашої держави ще в І ст. н. є. (Крим). Однак лише за роки незале-жності держави вони отримали усі умови для своєї діяльності. На 1 січня 2001 р. в Україні було 249 зареєстрова-них іудейських організацій порівняно з 42 в 1992 р. Вони належать до таких об'єднань: Об'єднання хасидів Хабад Любавич іудейських релігійних організацій, Об'єднання іудейських релігійних організацій, Релігійні громади про-гресивного іудаїзму, Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних громад. Є також незалежні іудейські релігійні громади. Протягом 90-х років минулого та на початку нинішнього століть в Україні було створено понад 100 культурологічних єврейських центрів та організацій, відкрито єврейські школи, синагоги, театри, видаються єврейські газети. Успішно діє Міжнародний Соломонів університет (м. Київ) тощо.

Караїзм. На території України, зокрема в Криму, представлена мало відома широкому загалу караїмська релігія, носіями якої є етнічні караїми - тюрки (караї) і незначні групи росіян і українців, предки яких були вихід-цями з козачих станиць Північного Кавказу і колишньої Астраханської губернії.

Розквіт караїзму припадає на VIII--XIII ст., коли його релігійні громади успішно функціонували на територіях нинішніх Іраку, Сирії, Єгипту, Туреччини та ін. У Криму перші караїми з'являються в деяких тюрксь-ких племенах, які згодом прийняли вчення Анана.

Буддизм. Перша в Україні офіційно зареєстрована буддійська громада була організована в м. Донецьку в 1991 році. На сьогодні в Україні існує близько сотні буддійських громад і груп, 38 з яких мають офіційну реєстрацію і статус юридичної особи. Найчисленніші громади й групи належать до тибетського напрямку буддизму – тантричної традиції Ваджраяна ("Діамантова Колісниця").

Таким чином, сучасний стан релігійних об'єднань дає можливість дійти до висновку щодо їх поліконфесійності. І тому нині, в умовах демократизації суспільного життя, відкрилися сприятливі можливості для конструктивного діалогу різних церков та релігійних організацій. Мета цього діалогу полягає в тому, щоб на засадах релігійної моралі, пошуку національної ідеї, утвердження соборності наших земель, сприяти нашій громадськості в налагодженні справи духовного процвітання українського народу.

Питання для самоконтролю

  1. Якою є сучасна релігійна ситуація в Україні?

  2. З яких основних релігійних течій складається конфесійна карта України?

  3. Загальні положення УПЦ –КП.

  4. Відмінності між УПЦ-МП і УПЦ-КП.

  5. Що таке автокефалія?

  6. Діяльність УАПЦ.

  7. Порівняйте діяльність УГКЦ і РКЦ.

  8. Мусульманські громади в Україні.

Тематика рефератів

  1. Православ’я у сучасному суспільстві.

  2. Основні релігійні течії та церкви України.

  3. Нові релігійні течії та організації України.

  4. Християнство в контексті історії і культури українського народу.

  5. Іудаїзм та іслам в Україні.

  6. Буддизм в Україні.


Література

  1. Академічне релігієзнавство. Підручник . За ред. професора А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000. – 862с.

  2. Блаватская Е. П. Теософский словарь. -- М., 1994.

3. Історія релігії в Україні. -К., 1999.

  1. Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. – Полтава, 1997.

  2. Релігієзнавство / Під ред. С. Бублика. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

  3. Релігієзнавство / Під ред. М. Законоввича. – К., 2000.

  4. Релігія і суспільство. Хрестоматія. – М., 1996.

  5. Церква і національне відродження. -- К., 1993.



Тема 11. Містицизм як духовно-релігійний феномен. Давні містерії і таємні спілки.

План

1. Містицизм, його типологія, особливості та проблеми вивчення як ненауково-наукового феномена.

2. Містерії як форми освоєння трансцендентної реальності. (Містерії друїдів Британії та Галліі, культ Мітри, гностицизм, містерії Асар-Хапі, містерії Одіна)

1. Містицизм, його типологія, особливості та проблеми вивчення як ненауково-наукового феномена.

Містицизм, як розвинута система осмислення і трактування даних містичного досвіду і специфічно можливих шляхів його досягнення, обов'язково визначається ступенем розвитку інтелектуальної сфери взагалі і, зокрема, рівнем розвитку теоретичного знання, причому не тільки на релігійному і філософському рівні. Містика і містицизм, споконвічно націлені на єдність, у будь-який спеціалізованій області людського знання і діяльності.

Містицизм існує самостійно, навіть, у вигадливих сполученнях із релігією, філософією, теологією, політикою, економікою. І будь-яка гіпертрофія «теорії» або «практики» в усіх можливих її переплетеннях з іншими формами людської життєдіяльності не позбавляє його унікальної своєрідності.

В «Ілюстрованій енциклопедії містицизму і таємних релігій» Дж. Фергюсона термін «містика» пов'язується з поняттями «містерія» і «містичний стан» («містичний досвід»). Дж. Фергюсон розглядає переважно психологічну сторону містики, у першу чергу, як комплекс психічних переживань, приділяючи основну увагу емпіричним, так сказати, прикладним дослідженням містичних фактів, поза їхнім теоретичним осмисленням5.

Філософсько-теоретичне осмислення містики, а також релігійно-містичного досвіду в даній лекції припускають вироблення ряду загальнофілософських критеріїв, під які можна підвести поняття, що дозволять виявити цілий спектр незвичних форм релігійно-містичного освоєння дійсності як окремо взятою людиною, так і суспільством. Крім цього, з'явиться можливість визначити містико-релігійно-філософський напрямок ряду значеннєвих відтінків у життєво-практичному трактуванні даного феномену.

У лекції буде подано пояснювальний матеріал, що дасть можливість розкрити і зрозуміти особливості релігійно-містичного досвіду у вигляді переживань, екстазів, видінь, споглядань, крізь призму містерій і таємних спілок, що дозволить проілюструвати життя суспільства.Відповідне ставлення до визначеної проблеми дозволить суспільству уникнути хаотичного шабашу безпрецедентного агресивно-ультимативного відношення до єдиної галузіі чудес і перетворень, що покликані протистояти розгулу бездуховності в лабіринтах апокаліптичного часу.

Крім того, слід визначитися і повернути поняттю «релігійно-містичний досвід» початкове тлумачення, яке можна сформулювати в такий спосіб: знаходження необхідного щаблю органічного духовного розвитку суспільства, набуття рівноваги і гармонії, достатнє освоєння ним аспектів життя в сфері трансцендентної Реальності.

Всім народам і цивілізаціям був відомий такий унікальний духовний феномен як релігійно-містичний досвід, який набуває особливої актуальності тому що відбувається глобальна криза стосовно уявлень про світ і людину в ньому. На зміну «соціально-політичному містицизму» радянського суспільства6 прийшов «тотальний містицизм із тут і тепер - психологією»7 . Духовність сприймалася як патологія і невиправне каліцтво на фоні атеїстичної розсудливої сфери, де інстинкт Абсолюту втрачений, а реальність почуттєвого світу безвісти втрачена. На загальному фоні домінує скептична страхітливість нігілізму, що повідомляє прилюдно про абсурдність світу трансцендентної реальності, відкидаючи, аспекти релігійно-містичного порядку.

Але одночасно з послабленням суспільного інтересу до науки та зниженням її можливостей в якості світоглядної ролі в сучасному культурному просторі значно зросли впливи релігій, невід'ємною рисою яких є містичність. Відродження релігійності, широкий інтерес до містичних практик стародавніх і новітніх релігій, прагнення прилучитися до них, видання релігійної літератури і перевидання містико-богословських праць свідчать про нові процеси, що виражають шанобливе ставлення до релігійних ідей і потреб у них із боку сучасників, які «випробували», в переважній більшості, чималу кількість суспільних ідеалів на собі і відчули їх негативні наслідки. Така ситуація викликає одночасно і побоювання за майбутнє людства, можливо, що воно робить чергову помилку, і сподівається на те, що оптимальний і відомий людству шлях духовного перетворювання буде знайдено.

Постійний розподіл на два полюси раціональне й ірраціональне, зовнішнє і внутрішнє, наукове і релігійне - унеможливило пізнання феномена, який існує для людини в якості трансцендентної реальності. Класична наука характеризується обмеженими методологічними можливостями, але яка в своїх претензіях на абсолютне знання відсторонює містичний досвід за межу наукової картини світу. Існувало серйозне переконання у тому, що містика до цього часу парадоксальним чином об'єднувала в собі раціональний науковий метод пізнання і «не - науковий» предмет, яким є внутрішня духовна реальність людини, традиційно закріплена лише за релігією8 Класична раціональність практично цілком випускала з виду внутрішній світ людини, що виникає в ній як складність і наслідок взаємодії з навколишнім світом і розглядє процеси, що відбуваються, лінійно, як рух від простого до складного, де увага зосереджувалася лише на зовнішньому боці подій. Релігійно-містичний досвід, властивий кожному людському «Я», що знаходиться одночасно в особливих відношеннях з емпіричним світом і світом трансцендентним, виявився для класичної науки не тільки не пізнаваним, але і реально не існуючим, піддаючи усе девізу: «не з'ясовне, значить не існуюче». Такі ознаки людини як дух і духовність були всього лише частиною її психіки, виведеної із відчуттів, інстинктів і потягів. А саме по собі, людське тіло розвивало уявлення про механічне утворення, що складається з множини частин, які гармонійно взаємодіють між собою. Альтернативою людської еволюції, у якій не було місця для власне особистісних внутрішніх характеристик виступила Людина-машина з усією своєю неповнотою і незавершеністю. Наукове пояснення внутрішніх процесів зводилося до традиційного застосування раціональних методів дослідження, що споконвічно були непізнаваною Кантовською річчу-в-собі. Гармонійна духовність живої людської душі з її єдністю була втрачена класичною наукою, відчайдушно зверненою до окремих законів космосу і природи. Стрімкий розвиток класичної науки і значна кількість наукових відкриттів «диктували обумовленість усіх майбутніх рухів у Всесвіті наявними початковими умовами, вони наче б виганяли зі світу не тільки ідею Святого Духа, але і творчий вольовий початок самої людської особистості»9. Активне прагнення усе зводити до обмеженого числа елементарних форм і формул; спростити до елементарності уявлення про людину і навколишній світ, абсолютизувати безкомпромісність наукових знань забезпечили вкрай негативне відношення до всього, що об'єктивно не описувалося з позицій класичної раціональності, не розкладалося на «запчастини» і, насамперед, це стосувалося містичного досвіду. Подібна однобічність і лінійність класичної раціональності призвели до культурної кризи сучасності, яка характеризувалася посиленим зверненням до поза наукових методів пізнання, ірраціональності і містики у всьому, що стосується людини. «Непояснене панує у світі, що саморозуміння людства нічим не виправдане і що всі спроби людини зрозуміти цей світ закінчуються непереборним прагненням сунути голову в пісок, щоб не бачити нічого незрозумілого...»10 У класичній науці, позараціональній за своїм характером, містичний досвід як феноменальний модус, виявився практично не вивченим феноменом, винесеним за рамки наукового розуміння, що призвело до однобічного уявлення про людину як про чисто матеріальну сутність.

Матеріал, запропонований у даній лекції, являє собою можливість переосмислити жадібні і не завжди виправдані сенсації і крайнощі, що неминуче тягли людство тисячі років до провалів і безодень. Вандерхілл Елізабет у книзі «Містики ХХ століття» писала: «і от уже залишилася обвуглена головешка – людина, що живе на прикінці ХХ століття, оточена віртуальними масками mass media, що втратила зв'язок із минулим і не набула зв'язку з теперішнім...»11 Протягом існування людського суспільства, незмінним залишався той факт, що людині притаманна певна раціональність. Склалося так, що її відносять до тих феноменів нашого світу, які приводили мислителів усіх часів до висновку – цей світ є продуктом діяльності якогось розуму, вищого і сильнішого, здатного обмежити галузь людської раціональності, котра є безсилою перед могутнім трансцендентним Розумом: «Більшість тих, хто глибоко замислювався про природу і походження світу, висловлювали припущення: існування світу свідчить про щось таке, що виходить за межі цього світу, - про джерело існування, яке не має фізичної природи, а володіє величним розумом, силою і владою. Майже всі великі філософи-класики - Платон, Арістотель, Декарт, Лейбніц, Берклі, Локк Спіноза, Кант, Гегель, - вбачали походження Всесвіту в трансцендентній реальності. Вони дотримувалися різних поглядів на таку реальність і підходили до її аналізу по-різному. Але те, що наш світ не може пояснити себе сам, і те, що він вимагає пояснення, котре йому не належить, не викликало у них жодних сумнівів...»12

Інтерпретація певних духовних технік, які виробило людство сповнена ознаками глибокого екзистенційного відчуття., що допоможе виявити людині «нетрадиційне», або незвичне відчуття повсякденності. Таємничу реальність, яку ми постійно відчуваємо як зсередини, так і поза собою, але до якої так важко дістатися крізь міазми наших власних туманних уяв і думок – (ЦЕ). Уотс називав “ЦЕ”: «...необумовленою, невизначеною природою буття, ще не розчленованого на відвернені поняття і символи. Усвідомлювати це - значить більше ніколи не змішувати обумовлене з дійсним, скинути із себе владу слів, ідей і осягнути, що справжній світ є непізнаваний розумом. Щоб досягти ЦЬОГО, необхідно розпрощатися зі світом умовностей, і це саме той крок, якого багато людей боїться. Але деякі, визнавши, що світ неможливо визначити словами, і єдина річ, яку потрібно знати про нього це те, що він є, набувають свідомість усіх речей у їхній абсолютній конкретності, і в той же час, у всій їхній божественності і невимовності. Таке усвідомлення виходить за рамки повсякденної самосвідомості і веде за собою відчуття єдності із Всесвітом, у якому всі речі сяють надзвичайною ясністю і любов'ю. Це відкритість всьому існуючому, це не райське бачення, а бачення світу у всієї його цілісності - і це усе є чистим чудом...»13 Для науки, яка ніколи не мала однозначного уявлення про релігійно-містичний досвід, його пошуки залишалися повною загадкою і виконували функцію ірраціонального і відчуженого початку: «Ірраціональне - у самому широкому розумінні - те, що перебуває за межами розуму, алогічне або неінтелектуальне, нерозмірне з раціональним мисленням або навіть суперечне йому...»14 Акцентуючи увагу на аспектах класичної науки, раціональної за своїм характером, релігійно-містичний досвід не був гідним предметом для вивчення. Віднесення містичного до числа ірраціонального, тобто прояву в людині надзвичайних можливостей, зазвичай не можливих, і відсутність відповідних наукових теорій і методів, із погляду на які можна було б описати так зване «чудо». Взагалі зняти з розгляду все ірраціональне, у тому числі і містичне як крайню форму його прояву запропонувала Епоха Просвітництва. «Ірраціональне - принципово неприпустиме раціональному пізнанню, несумісне з розумом і не відповідне до його можливостей... Об'єктивної реальності, що відповідала б цій категорії, діалектичний матеріалізм не визнає»15. Внутрішній світ людини з її потенційними можливостями раціональної форми світоорієнтації, (у тому числі і філософської як визначеного типу відношення людини до світу і себе), не припускали можливості реального існування того, що не обмірковувалося з позицій класичної науки. Містичне як крайній прояв ірраціоналізму залишалося поза межами наукової картини світу і визнавалося нереальним, не гідним уваги. «Наука, подібно до всіх інших витворів людини, теж, у міру своїх можливостей, творить Реальність із Нереальності - і теж коливається між цими двома крайнощами…»16 Будучи загальною рисою нашого часу містицизм, а точніше релігійно-містичний досвід, має до себе не однозначне відношення і представляє серйозну проблему. Багато хто в ньому знаходить деструктивний і гармонійний вплив на людську особистість, яка намагається знайти духовні шляхи свого подальшого розвитку, засвоїти аспекти релігійного духовно-містичного досвіду на фоні власної трансформації, при цьому найчастіше звертаючись до окультних феноменів, містичних практик і т.д. «Тисячі і тисячі людей починають засвоювати вчення або прилучатися до практик, не маючи уявлення про те, куди ці заняття містикою й езотеризмом можуть привести. Не випадково, багато лікарів і психологів уже давно відзначили, що слідом за черговим захопленням у суспільстві новим езотеричним або містичним вченням наростає і нова хвиля психічних захворювань, причиною яких є дані вчення»17 У такий спосіб духовна криза, яка давно назріла у глибинах людської сутності знаходить вихід і виявляється в ущербності індивіда і повній незатребуваності.

Фундаментальною властивістю людської природи, як відомо, є прагнення до загадкового і таємничого. Проте сучасна людина, часто маючи при цьому практичну мету, намагається пізнати трансцендентні аспекти лише на основі свого власного досвіду. Суспільство добре засвоїло все, чому його вчив довгі роки науковий матеріалізм: усе, що може бути використаним людиною в ім'я її ж блага - повинно негайно використовуватися, знімаючи будь-яке почуття небезпеки і не піддаючи сумніву обрану мету.

Наука, раціональна за своїм характером, також потерпає від значної кризи, що і збільшує проблему вивчення містичного досвіду: «Ми далекі від того положення у світі, коли прогрес науки забезпечить добробут, мир і гармонію для всіх. ...Сучасність більше не розглядається як досягнення еволюції, об'єднаної з прогресом»18. Тому мова сьогодні йде не про певні наукові можливості, а про культурну кризу взагалі, однієї з ознак якої є звернення до ірраціональності і містики у всьому, що стосується людини19 .

Експлуатація давньої мудрості являє собою вульгаризацію духовного, культурного і наукового контексту, з якими пов'язуються нові шляхи осмислення реальності, використовуються нові ресурси людської природи і зачіпаються перспективи духовних пошуків. Історія розвитку філософії, демонструє, що містика і релігійно-містичне пізнання є дуже плідними для самої науки. Підтвердженням можуть бути піфагореїзм, платонізм, неоплатонізм, класичний німецький ідеалізм. Як показала історія еволюції людського суспільства, містика і містичний досвід, у тому числі світових духовних традицій, не можуть залишатися поза увагою наук, що вивчають людину.

Заперечення і зневага містичними аспектами уже є неможливою, оскільки проблема, яка виникла сьогодні змушує суспільство вдаватися до підвищення теоретичного і методологічного рівнів пізнання на сучасному етапі його еволюціонування.

Слід зазначити, що філософський підхід до вивчення проблеми релігійно-містичного досвіду як феноменального-духовного модусу в контексті трансформації особистості має ряд складностей, обумовлених, насамперед, наступним:

1. Релігійні традиції, що розвивають містичний досвід, відбитий у творах культури різних народів, сприяли тому, що містичний досвід трансформувався у величезну кількість різноманітних учень, практик, шкіл і методик. Вони, у силу своєї феноменальності, просторово-тимчасової загальності і розмаїтості відповідно не обмірковувалися класичною наукою, раціональною за своїм характером, що цілком відривала проблему існування Абсолюту (Єдиного) і цілого спектру форм, пов'язаних із ним.

2. Не дивлячись на те, що містичний досвід, є гідним предметом розгляду для цілого ряду наукових галузей, не мав під собою твердої бази або основоположної концепції, що визначала б сутність і особливості даного феномена. В жодній із них небуло відповідного розуміння понять «містика», «містицизм», «містичний досвід», оскільки дані поняття або замовчувалися, або вживалися в неправильному контексті. Крім того, розуміння процесу містичного «делания» як єдиного засобу досягнення вихідної містичної мети – набуття вічного просвітленного Абсолютного єднання зі світом трансцендентної реальності, вважалося зайвим.

3. Містичний досвід залишався за рамками наукової картини світу, оскільки діалектичний матеріалізм, убачав у ньому крайню форму ірраціонального, вважаючи останнє, згубною формою світоорієнтації, не допускаючи навіть можливості існування внутрішнього світу людини як феноменального конгломерату духовності. Відсутність у науці відповідних теорій і методів, неможливість його досягнення в лабораторних умовах і пізнання теоретичним шляхом робили релігійно-містичний досвід ненауковим предметом, який не може виконувати доказові базисні функції при розгляді данної проблематики.

4. Релігійна система вірувань традиційно пов'язувалася з містикою, містицизмом і містичним досвідом. Варто пригадати, що ставлення до релігії донедавна було таким однобічним, що не визнавало самої можливості її претензії на істину, хоча зараз це відношення значно відхилилося від атеїстичної осі. Суспільство поступово відроджує в собі бажання осмислити релігійно-містичну істину. Таке бажання знайшло відбиток у прагненні створити містичні групи, що являють собою не ізольований ореол, а розширену систему містичних відношень із трансцендентним світом (майстри, адепти).

5. У сучасній науці і релігії є відсутньою єдність у поглядах щодо містики і містичного досвіду. Відсутність єдності формує повне протиріччя: від визнання містичного досвіду як «вищого духовного стану, в якому відбувається вихід за антропологічну межу»20 до його визначення як «стану релігійної одержимості» і «релігійного фанатизму»21 . У той же час, можна вважати, що релігія є основною точкою, в якій розуміння даного феномена і відношення до нього є, зокрема, тією проблемою, що утворює безодню нерозуміння як між самими релігіями, так і усередині них. Як зауважив Кіпріян (Керн), «містик містика скоріше зрозуміє, ніж богослов богослова, незважаючи на вигадливу своєрідність мови...»22 .

Релігійно-містичний досвід, є предметом теоретичного наукового дослідження, при цьому споконвічно належав до особливої сфери, яка демонструє зв'язок людини з трансцендентним світом. Хоча, визначена проблема в межах наукової теорії завжди намагається з'єднатися зі своїм об'єктом, тому і виникає нова проблема - проблема наукового раціонального підходу до дослідження того, що по своїй суті є ірраціональним і позанауковим.

Крім того, складності виникають і при витлумачуванні значень містичного досвіду як такого. Щоб уникнути цього розглянемо декілька аспектів:

1. Релігійно-містичний досвід, являє собою специфічний вид світогляду, що базується на процесі пошуку шляхів осягнення Іншого (Містичний Шлях), спираючись на результати містичного «делания» (містять у собі елементи аскетизму, споглядання, духовної зрілості), набуваючи, тим самим, містичного світовідчування.

2. Небажаним є уявлення, теорії, ідеї, яке людство прагне підводити під сувору структуру побудови цілісного наукового вчення, заснованого на містичному матеріалі, але при цьому не варто позбавляти останнього елементарної системности і термінологічної бази.

3.Варто особливо відзначити, що розглядати містичний досвід як особливу форму існування цілісної духовно практичної життєдіяльності суспільства (від шаманизму і містерій до аспектів духовного вдосконалення на грунті якогось із містичних вчень

4.Відбувається усвідомлення того, що мудрість містики виходить за межі соціального буття, а протиріччя, що виникають у передбачених відношеннях ведуть до цілком іншого давно забутого світу, а - Всесвіт виводять, на новий рівень світовідносин, де досягається гармонійна єдність на рівянх «людина - світ», - ширше «людина - Всесвіт»

5.Очевидно, що логіка, яка встановлює суб'єктно-об'єктні відносини, - не здатна підпорядкувати містичний досвід традиційній раціональності.

6.Містичний досвід як проблема викликає ряд методологічних складностей, через не правильну картину сприйняття людини як соціальної одиниці, що характеризується високим рівнем складності, має розум, волю, моральні почуття, складну систему психічних стосунків, спроможність створювати нові цілі і самостійно обирати шляхи свого розвитку як особистості.

7.Крім того, біосоціальний характер, який виражається в приналежності людини до двох світів - природно-еволюційного і культурно-історичного споконвічно ставить її до рангу суперечного духовного ареолу в аспектах містичної реальності.

8.Донедавна було нормальним однобічне і перекручене уявлення, а точніше, відсутність адекватного уявлення, про людину як матеріально-духовну або природно-енергетичну цілісність.

8.Відсутність у сучасній науці єдиного розуміння сутності свідомості і її взаємозв'язку з людським «Я», не розбираючи останнє на елементи і частини - поки є недоступним щаблем у духовному розвитку суспільства і трансформації особистості як основного елемента даного соціуму.

Часто ігнорувалося багато обставин, акцентуючи увагу не на людській особистості як цілісності, а на окремих її проявах, вивчення яких закріплювалося за певними науками такими як: біологія, психологія. «Кожну людську особистість розділити на незліченну кількість складових, у залежності від її сфери діяльності, можливостей, емоцій, вірувань і т.д. Невпинні протиріччя і конфлікти між складовими особистості породжують постійне метафізичне сум'яття і розпач. Ця внутрішня роздробленість відбиває, наш погляд, «зовнішній» світ, який ми сприймаємо як множину окремих речей і подій»23 .

Тобто з позицій логіки і раціоналізму продовжувалося винищування духовного і трансцендентного початків у людині, шляхом поділу її на елементарні складові, проте, як відомо, не можна зрозуміти те, що «розбито» на частини. Поза «єдністю людини», поза уявленням про неї як цілісність не може бути зрозумілим те, що стосується всієї її сутності. Неузгодженість, а часом, і відкрите протиставлення цих аспектів людського буття актуалізовували питання подальшого дослідження містичного досвіду як феноменального модусу в проектуванні на перспективи розвитку потенційних можливостей людини як цілісності.

Таким чином, класична наука з її методологічними підходами до проблеми дослідження містичного досвіду демонструє сьогодні свою неспроможність і, можливо, обмеженість. Сучасна наука подає нові підходи до дослідження фундаментальних філософських проблем, що переосмислюють концепцію людини і дають поштовх до подальшого дослідження містичного досвіду як феноменального духовного модусу, обумовлені розвитком холістичних ідей. Концепція єдності елементів людської сутності передбачає не обмежене дослідження людини, а вивчення її як матеріально-духовної цілісності, «нерозкладеної» на окремі частини або функції. Ідеї цілісності в сучасній науковій картині грають важливу роль, оскільки сприяють переосмисленню взаємовідносин раціонального й ірраціонального, науки і релігії, дозволяють піднятися до проблеми духовності, відкидають нові підходи до розуміння свідомості людини і її особливих містичних станів. Холістичні ідеї формують нове розуміння картини світу і людини в ньому, формують новий тип раціональності, що принципово відрізняється від класичного. “Нова” раціональність не зводиться тільки до логіко-інтелектуальної діяльності дослідника, вона не позбавляє його раціонального погляду на світ і людину з її потенційними можливостями. Проблема цілісності сьогодні знайшла свій відбиток у теорії самоорганізації, основні ідеї якої мають значну роль для синтезування філософського знання про універсальні закони еволюціонування цілісних систем, у тому числі і людини.

Отже, виникає необхідність наукового переосмислення містичного досвіду як феноменального модусу в контексті трансформації особистості з урахуванням найбільше ефективних і всебічних підходів до проблеми, що формує особливий вищий тип раціональності.

ХХ століття залишило багату спадщину в аспекті зовнішніх здійснень і перетворень, які дали можливість інтенсивно пізнавати внутрішній світ людини, знайомитися з її духовними глибинами і таємними силами, що рухають нею з моменту народження і, протягом життя, наполегливо ведуть до єдиної мети - осягнення гармонійної цілісності і загального Просвітління.

2. Містерії як форми освоєння трансцендентної реальності. (Містерії друїдів Британії та Галліі, культ Мітри, гностицизм, містерії Асар-Хапі, містерії Одіна)

Термін «містерія» як і «містика» походить від грецького слова «тует», що означає «тримати закритим рота». «Містами» називалися учасники сакральних дійств – містерій і хранителі (зберігачі) таємних вчень стародавності, зміст яких ретельно приховували від непосвячених. Навряд чи хтось спробує відкинути твердження про те, що містерії складають своєрідне підгрунття для чималої кількості систем абстрактних понять, які, в свою чергу, не можуть існувати без конкретних філософських систем і течій . Саме уявлення про містерію - уявлення трансцендентне, навіть містичне й ірраціональне. Воно є аспектом свідомості, що завжди вміщає в себе тільки частину від Цілого, тобто частку від Всесвіту. У певному змісті, містерії виконують роль особливої трансцендентної науки, що є самодостатнім і замкненим на себі знанням, яке претендує на особливе формулювання проблем і основ буття, в якому існує людина

Містерії, як цілісне освоєння духовного і практичного досвіду в конкретній людській свідомості, породжували нові можливості, передумови і наслідки щодо осмислення багатьох філософських, релігійних, етичних, естетичних проблем. Містика завжди має «прикладний» характер, вона принципово не може бути «теоретичною», якою часто бувають філософські системи, побудовані в гіпотетичному просторі неживого розуму. Містика нерозривно пов'язана з конкретним суб'єктом знання, що одночасно є об'єктом містеріального знання і самопізнання.

Кардинальна відмінність містики від усіх наук і, у цілому, від області матеріальної людської культури, складається в тому, що вона мала і має справу з донаучными і предрелигиозными предметами. Обвинувачувати її в зсуві меж між науками, - усе рівно, що обвинувачувати живий організм у нерозбірливому й одночасному використанні усіх фізичних, хімічних, біологічних і інших законів.

Тепер, із позначених нами позицій розгляду містицизму в аспекті цілісної духовно-практичної людської активності (власне-містичної практики), ми можемо більш чітко позначити спектр можливих філософських підходів до нього, а також розглянути основні аспекти прояву. Цікавим етапом знайомства з проявами надзвичайного духовного світу людини, були містерії. Про них відомо не так уже й багато, але ми спробуємо, зібравши цінний матеріал, відшукати дейкі особливості і зрозуміти причини, які спонукали людство обєднуватися у специфічні спільноти аби вшанувати своїх богів і доторкнутися до завіс таємночості. М.П. Холл у своїй книзі «Энциклопедическое изложение масонской, герметической, каббалистической и розенкрейцеровской символической философии» сфрмулював мету і завдання чималої кількості містерій: «свою таємну інформацію і філософські досягнення вони приховували від профанів і вчили невелику групу спеціально посвячених осіб...»24. Приховане емблемами, ритуалами секретів знання зберігалося, як правило, невеликою групою посвячених умів. Потім посвячені філософи залишали свої таємничі формули іншим, щоб ті мали змогу досягти цілковитого розуміння. Проте, якщо ці таємниці потрапляли до рук невігласів, Велика Таємниця залишалася прихованою за великою кількістю символів та алегорій.

У світі небагатьом відкривається зміст справжнього езотеричного або духовного вчення, тому, саме через це, людина задовольнялася екзотеричною інтерпретацією духовних вчень, перетворюючи їх у «слухняні» абстрактні принципи природних законів, в яких поступово згасали джерела життєдайної сили Всесвіту.

Для того, щоб зробити простими принципи великої істини Природи, достатньою була персоніфікація. Вівтарі, статуї та жертвоприношення стали не більше ніж символічний вираз великих абстрактних істин.

У давні часи існували групи філософів-містиків, які були глибоко зануреними у таємниці Природи, створюючи замкнуті таємні філософські та релігійні гуртки - містерії: «Священні драми виконувалися у певні періоди. Найбільш значними були Містерії Ісіди, Сабазія, Кібели та Елевсінські Містерії....Після допуску до спілки посвячених вчили багатовіковій таємній мудрості...»25. Тому багато ритуалів засновувалися на випробуваннях, які повинні були пройти кандидати і лише після вдалого проходження їм вручали ключі мудрості. Не можна недооцінювати ступінь впливу давніх таємних шкіл на розвиток цивілізації в цілому: «...вся досконалість цивілізації, всі досягнення науки, філософії та мистецтв зобов’язані тим інститутам, які під покровом таємниці намагалися описати найтонші істини релігії та моралі, вкласти їх до сердець учнів....Їх основні зусилля були спрямованими на вчення про єдиного Бога, на воскресіння людини до вічного життя, на шляхетність людської душі. Вони прагнули підвести людей до того, щоб ті бачили відблиск божественності в красі, величі та досконалості Всесвіту...»26

На жаль, відбулася криза, яка потягла за собою викривлення та збочення містерій як таких. На перший план виступило чаклунство, маючи статус божественної магії, тим самим пророкуючи таємним доктринам забуття.

Із самого розквіту своєї свідомості людина обожнювала речі, поклонялася ним як символам всюдисущої, невидимої Сили, про яку мало що могла знати. Давні філософи вірили, що жодна людина не може жити розумно без фундаментального знання законів Природи, тому Містерії були спрямованими на те, щоб навчити людину оперувати божественним законом у земній сфері, розумно використовувати свої власні здібності, бути стійким перед спокусами, вести праведне життя, перетворюючи своє тіло у вівтар, присвячений Божеству.

Поклоніння сонцю – відігравало значну роль у всіх ранніх язичницьких Містеріях. Сонячне Божество персоніфікувалося в прекрасного юнака з довгим золотим волоссям, яке, в свою чергу, символізувало промені сонця. Юнака було жорстоко вбито злодіями, які персоніфікували жорстокий принцип Всесвіту. Завдяки ритуалам, церемоніям, символічному очищенню, Бог Добра повертався до життя і перетворювався на Рятівника всього народу. Таким чином, воскресіння символізує рамки, в яких людина здатна подолати низинну і проявити вищу природу. Містерії давали поштовх в процесі пробудження духовних сил, які довгий час були закуті в земну похіть.

Існує чимало давніх культів, які розсіялися по всьому світу, на Сході та на Заході. Деякі з них, наприклад, піфагорійці або герметисти, явно демонструють східний вплив, у той час як Розенкрейцери запозичили багато чого із мудрості арабських містиків. Хоча містичні школи зазвичай асоціюються з цивілізованими часами, є докази того, що люди в доісторичні часи знали про існування таких шкіл. Мешканці віддалених островів, навіть знаходячись на нижчій стадії розвитку, мають містичні ритуали та таємничу практику, якими б примітивними вони не були.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21



Скачать файл (2431 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации