Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Додонова Р.О., Мозговий Л.І. (ред.) Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство - файл n1.doc


Загрузка...
Додонова Р.О., Мозговий Л.І. (ред.) Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, релігієзнавство
скачать (2431 kb.)

Доступные файлы (1):

n1.doc2431kb.23.01.2013 18:36скачать

n1.doc

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21
Реклама MarketGid:
Загрузка...
Тема 5.

Вітчизняна філософія.
План

  1. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі.

  2. Класичний період української філософії.

3.Українська філософія XIX –XXст.
1.Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі.
Неповторну діалогічно-гармонійну цілісність українська філософська думка набула в усній народній культурі, в билинному епосі, у вітчизняних хроніках та літописах, а також у творчості давньоруських книжників.

З книжними знаннями був безпосередньо пов'язаний початок філософської думки Києворуської доби. В цей час починає домінувати уявлення, що філософ — це важлива постать, це вчений книжник, граматик, освічена людина, яка глибоко розуміється на книжній премудрості. Їх цінували за те, що вони свої знання втілювали в життя, використовували їх у процесі життєдіяльності. На цьому тлі визначилися постаті видатних давньоруських книжників: Іларіона Київського, Нестора, Володимира Мономаха, Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін.

Доречним буде згадати про такий твір як «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського (поч. XII ст.) — одного з перших давньоруських філософів. Відомості про його життя досить обмежені. Іларіон під «законом» розуміє віру, що передувала християнству і мала риси поганства.

Під «благодаттю» автор розуміє — засадниче поняття християнського віровчення, яке було покладено в основу Нового Заповіту і Біблії. Крім того, «благодать», на думку Іларіона, - це щось дуже особливе, послана Богом людству, для того, щоб останні мали можливість спокутувати всі свої гріхи.

У своєму творі Іларіон прагнув показати зростання божественної участі в людській історії, яка, на його думку, розподіляється на: період «язичницький», період іудейського «закону», і період панування безпосередньої християнської «благодаті та істини».

Природна ницість людини має змінитися на розуміння та слідування благодатним божественним істинам, які дав Господь для того, щоб люди увірували в єдиного Бога, позбулися мирських спокус і сьогоденної скверни. Цікавий та неординарний підхід мав мислитель Іларіон щодо процесу християнізації, який розглядав крізь складний процес хрещення язичницької Русі, до речі, хрещення він сприймав як благодатне розповсюдження Божого закону і Божих заповідей, які здатні підживлювати своєю потужною силою людство.

Можемо спостерігати і певний кордоцентризм у „Слові...”, коли йдеться про те, що князь Володимир своїм задумом щодо християнства прилучився до мудрості, тим самим в його серці „засяяв розум”. Давньоруський мислитель і книжник Іларіон розмірковував над етапами взаємодії Бога і людства, прийшовши до висновку, що християнство надає особливого значення останньому суду Бога над людьми і над майбутнім життям, де благодать подарує всім людям рівність перед Богом. Крім того, значну увагу автор «Слова...» надавав утвердженню патріотизму. На подальше становлення філософської думки, суттєво вплинули філософські здобутки Іларіона на ідейний процес Київської Русі.

Друга половина XI — поч. XII ст. відзначилася діяльністю відомого ченця-літописця Нестора (бл. 1056 — після 1113), який є автором «Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського» та інших творів, серед яких особливої уваги заслуговує створена ним редакція «Повісті временних літ», що стала об’єднуючою ланкою між роздрібненими літописними творами. «Повість временних літ» цікаво висвітлює цілу низку історіософських поглядів, що формувалися на тлі порівняльно-історичних першопричин і наслідків, котрі повинні були давати відповідь на актуальні питання.

Осторонь від релігійних аспектів посів місце твір давньоруського письменника XI — поч. XII ст. Володимир Мономах (1053 — 1125) - видатний державний і політичний діяч, він водночас був талановитим письменником і мислителем, був князем, який відновив значними зусиллями великокнязівську владу на значній території розрізнених руських земель.

Найбільш відомим його твором є «Повчання» («Поучення»), який став зразком тогочасної світської філософської думки. Цей твір є своєрідним духовним заповітом не тільки своїм дітям, не тільки всім сучасникам, але й майбутнім нащадкам. У творі провідною ідеєю є ідея утвердження справжнього князівського правління, яке повністю повинно було відповідати і захищати інтереси Київської Русі. Крім того, цікавою виявляється його думка про те, що Бог є постійно присутнім у людських справах, а стосунки «Людина-Бог», підкреслюючи велич і могутність Бога, який створив багато «великих чудес і благ», будуються на особливому ставленні Бога до свого створіння, тобто до людини.

Основними питаннями у творі Мономаха є питання про світобудову, державну владу, моральність людини, пошук шляхів до гармонії і злагоди.

Крім того, Володимир Мономах вчив поважати старших і менших, застерігав від накопичення матеріальних багатств, які спустошують духовне багатство людини. Основою життя людини вважав працю, не принижував ані фізичну, ані розумову працю. Провідну роль Мономах надавав світському знанню, світській мудрості, якими повинні користуватися князі, що мають на меті керувати своїм народом, відстоювати та захищати його інтереси, ідеали і потреби.

Домінуючого статусу набуває моральний інтерес, оскільки важливим для Мономаха було розглянути людину як багатоаспектну соціальну одиницю, яка благочестиво будує своє життя.

Творчість Климентія Смолятича (невід.— після 1154) припадає на занепад київської державності. До нас дійшов лише один його твір — «Послання, написане Климом митрополитом руським Хомі Пресвітеру, витлумачено Афанасієм монахом». Смолятич виступає за доцільне використання здобутків античної спадщини, при цьому створює особистий тип мислення.

Мислитель переосмислює проблеми віри, походження та сутності знань, віддаючи перевагу і звеличуючи Бога. Крім того, у цьому ж творі він піднімає проблему пізнання, зазначаючи, що в цьому процесі провідне місце належить розуму, за допомогою якого людина повинна усвідомити премудрість Бога і Його силу, здатна пізнати істину.

Головне питання, яке хвилює Смолятича — на що перетворюється людина, коли нею керують марнославство та славолюбство. Він віддає перевагу виконанню обов’язку любові до Бога і ближнього.

Друга половина XII ст. відзначилася творчістю Кирила Туровського (1130 — бл. 1182) — видатного діяча культури, який натхненно проповідував духовну красу, був оригінальним мислителем, філософом, майстром урочистого красномовства, за що був прозваний «Златоустом».

Кирило Туровський створив цілу низку оригінальних творів — урочистих слів, повчань, послань, молитов тощо. Для нащадків залишилися деякі з його творів: «Притча про сліпця та кульгавого», «Слово про премудрість», «Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню...», «Повість про білоризця» та інші, частина з яких увійшла до збірників «Златоуст» і «Торжественник».

Він не протиставляв світ Божий світові земному, а говорив про органічний їхній зв'язок. Проте, домінантою виступав все ж таки світ духовний, оскільки завдяки йому уможливлюється процес оновлення людини.

Цікавим було вирішення ним проблеми душі та тіла, де вони повинні, на його думку, існувати у гармонійному зв’язку, проте, провідне місце повинна посідати душа. Далі він акцентує увагу на людському розумі, оскільки той надається небесним покровителем. Правильно користуючись такою перевагою як розум, людина здатна розуміти та усвідомлювати, що Бог причетний до її світського життя, позбавляє її від «духовних недуг», «просвітлює», а людина, в свою чергу, повинна постійно перебувати у розумових пошуках, свою мудрість спрямовувати на благо.

Отже, філософська думка часів Київської Русі як історичне явище мала свій духовний досвід, вона була спрямована на етичну, культурну, політичну, соціально-історичну проблематику. Філософська спадщина того періоду містила непереборне бажання осмислити природу людини, оцінити значення її розуму, мудрості та духовної краси. У сфері соціальних питань переважали загальнолюдські ідеали краси, мужності, щирості, вірності та простоти.

2. Класичний період української філософії.
Засновником класичної української філософії прийнято вважати видатного мислителя та мандрівного філософа Г.С.Сковороду (1722 — 1794).

У його філософських пошуках особливого статусу набувають символи, де мікрокосмом виступає сама людина, макрокосмом є Всесвіт, а з’єднувальним символом виступає світ Біблії. В найбільш закінченому вигляді концепція «трьох світів» викладена в діалозі «Потоп зміїний».

Макрокосм (великий світ) - це природний світ відчутних, видимих речей і явищ. Він єдиний, і єдність ця складається з видимої і невидимої натури, які є нерозривними і в той же час їх не можна поєднати, «зілляти».

Мікрокосм (людина) так само складається з видимої і невидимої натури. Справжня людина народжується тоді, коли вона осягає невидимість і постає не тільки тілесною, а й духовною людиною, коли вона пов'язана із своїм єством. Служіння Богу, любов до нього є одночасно служінням і любов'ю до самої себе. Бог існує всюди, а людина знаходиться у взаємодії з ним, тому за Г.С. Сковородою, людина є центром, в якому сходяться всі проблеми життя.

Третій світ (Біблія), який пов’язує макрокосм і людину, є своєрідним переходом від видимого до духовного світу.

В його філософствуванні значне місце посіла концепція «двох натур». Сковорода стверджує, що весь світ, все існуюче має дві натури: зовнішню, видиму, і внутрішню, невидиму. Сковорода продовжує думку про нерозривну єдність, цілісність цих двох натур, однак підкреслюючи, що невидима натура (Бог) є первинною щодо видимої натури.

Стверджуючи первинність божественного, духовного світу, філософ наголошує на вічності видимого, матеріального світу. Отже, дві натури, з яких, за Г.С.Сковородою, складається світ, існують у тісній взаємодії і тому жодною з них не можна нехтувати.

Одним із провідних мотивів його філософствування є кордоцентричний мотив. Із серця випливає все: і думка, і стремління, і почуття, тому потрібно слухати серце, оскільки саме через нього лю.дська натура може себе проявити. Серце є джерелом духовного життя людини, в чому висловлюється основна ідея антропологізму Г.С.Сковороди.

Звідси і вимога: «пізнай себе», «поглянь у себе» , а від цього залежать пошуки та вірний вибір «сродної праці», праці за покликанням. Така праця є дійсним вираженням людини, її життєдіяльності і самоутвердження.

У цьому плані реалізується принцип «пізнай себе» має своїм змістом пізнання своїх природних здібностей, нахилів до певного виду діяльності, свого покликання. Така праця є бажаною і виконується з насолодою. І, навпаки, коли людина займається працею, до якої «не лежить серце», не бажає творчого пошуку в праці або займається тим, до чого її примусили, тоді вона зазнає лиха і бід. «Несродна» праця — головне джерело великого нещастя.

Головне — пізнати в собі «справжню людину», а звідси: самопізнання і є універсальним способом перебудови самої людини і світу. „Сродна” праця є однією з найважливіших передумов досягнення людського щастя, вона є найвищою насолодою життям. Сковорода розмірковував і про ідеальний суспільний устрій, в якому панує любов, справедливість, добро і щастя.

Отже, філософія Г.С.Сковороди – це філософія, в якій злилися духовне прозріння людини з її вчинками та моральністю, а сам філософ явив собою яскравий приклад філософа особливого культурно-історичного типу.

3. Українська філософія XIX –XXст.
До романтичного світогляду зробили значний внесок діячі української культури Микола Іванович Костомаров (1817—1885), Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 — 1897), Тарас Григорович Шевченко (1814 — 1861) та ін., які склали основу таємної організації — Кирило-Мефодіївського товариства, заснованого в січні 1846 р. Засновником цього товариства був історик, поет М. Костомаров, який зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Члени товариства створили програми своєї діяльності, виробили «Статут», установчу «Записку».

Програма кирило-мефодіївців складалася з двох частин — зовнішньої і внутрішньої. Зовнішня частина вміщувала думки про перебудову слов'янського світу на основі єднання, зближення окремих слов'янських народів, а внутрішня спиралася на розвиток освіти, визволення українського народу, його національне відродження, Провідними ідеями були: ідея єднання слов'янських народів та федерація на основі непорушної автономності кожного народу, вирахування прав, свобод особи, поширення освіти, літератури тощо. Але 28 лютого 1847 почалися арешти братчиків.

«Книга буття українського народу», підготовлена М. Костомаровим стала історичною програмою спасіння людства через любов до єдиного Бога, який є поряд з людиною. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок для його відродження, посилаючи на землю Христа, земне життя якого є поворотним пунктом в історії людства: «Змилувався Господь, Отець небесний, над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показати людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб відкрити людям істину.

Народ виступає спадкоємцем, що несе божественну спадщину. Сама ж Україна повинна стати вільною, незалежною і посяде почесне місце в Союзі Слов'янськім. Так соборно, разом з визволенням усіх слов'янських народів, мислилось визволення українського народу. В «Книзі буття» автор висловив думку про українську народну пісню, поезію, які пронизані глибоким духовним сенсом.

У філософській праці «Дві руські народності» (1861 р.) через порівняння характерів двох східнослов'янських народів (росіян і українців) він змальовує низку відмінностей, а саме:

1) панування загального (Бог і цар) над особистістю у росіян; в українців більшу цінність складає окрема людина, ніж загал;

2) для росіян характерним є «нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорда думка про себе». В Україні ж поважають і чужу мову, і не цураються людей з іншим обличчям, з іншими звичаями. В Україні панував «дух терпимости», неприязнь в українців до інших народів вибухала «лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі»;

3) росіяни — «народ матеріалістичний, українці здатні до фантазії, до одухотворення всього світу;

4) росіяни мало люблять природу, мають навіть якусь «холодність до краси природи», а українці люблять природу, тому «українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її...», в ній «усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом то надії, то осуду»;

5) так само і любов до жінки — матеріальна у росіян, духовна в українців;

6) в релігії — у росіян увага та інтерес звернені на зовнішність, форму, на «букву»; в українців «неможливо, щоб повстав якийсь розкол через обряд, через букву», їх ставлення до Бога є внутрішнім, таємним, а обряди, формули їх не цікавлять;

7) в суспільному житті у росіян панує «стремління до тісного сполучення частин, знищення особистих ідей під владою загальних, нерушима законність загальної волі і придушення особистої волі, а для українців такий порядок є тяжким і неприємним, вони віддають перевагу «особистій свободі», добровільному об'єднанню тощо.

Через всю творчість Костомарова проходить ідея духовного відродження людини, ідея вільного духу. Це і є основою його романтичного світорозуміння.

Розглядаючи творчість ще одного члена Кирило-Мефодіївського братства, романтика, українського письменника, історика, фольклориста, етнографа Пантелеймона Куліша, який відводив особливу роль в становленні української державності національній культурі, просвіті, де важливим є етнографічне самовизначення. Провідна ідея – це ідея України. Весь світ для Куліша розділився на дві протилежні сторони, дві групи: ті, що за Україну, і ті, хто проти неї. Це привело його до принципу «подвійности людини, двох природ, двоякого єства душі». Так виникає у нього ідея «внутрішньої людини» і зовнішнього в ній.

Головну свою увагу він спрямовує на «внутрішню людину», в якій найсуттєвішою є глибина душевна, яку Куліш називає «серцем». «Серце» є «глибокий таємний колодязь», «невідомий нікому». Через «серце» людина спілкується з Богом, та й воно саме є божественним, воно є найкращим даром Бога. Тому важливим є очистити серце від усякої скверни, зробити його храмом Божим. Саме «селянська» філософія іде прямо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної науки. Тому він закликає втікати від міського життя і йти на село, на «хутір», тобто до життя серця.

Про геніального українського народного поета, художника, мислителя Т. Г. Шевченка протягом всього радянського періоду формувалась думка лише як про революціонера-демократа, борця за соціальне визволення трудового народу, ідеолога селянської революції. Але, Шевченко є не тільки викривачем і борцем проти соціальної несправедливості, а й палким прихильником національної ідеї, національного визволення українського народу. Він виступав за дружні стосунки з братніми народами, проповідуючи принцип рівності та чесності у таких стосунках.

Проблема людини займає у нього центральне місце, людина знаходиться в центрі всього буття. Природа - це віддзеркалення внутрішнього життя людини. У його творчості людина і природа, природні явища і земля прагнуть гармонії, з'єднання частин в єдине ціле, де панує глибока моральність, налаштованність на очищення і всепрощення. Але, Шевченко висловлює протест Всевишньому, оскільки загострилася проблема соціальної несправедливості, на тлі якої страждають покірні і добрі люди.

Негативно поет ставився до пишності та церемоніальності церковних служб, де священики поводили себе непристойно, забуваючи про істинну віру, в якій людина прагне досягти божественного Абсолюту, а, той, в свою чергу, намагається наблизитися до людини.

П.Юркевич (1826-1874) є продовжувачем специфічного філософського напрямку – кордоцентризму, започаткованого Г.Сковородою. Філософський доробок П.Юркевича можна визначити як „філософію серця”. „Філософія серця” П.Юркевича є філософсько-антропологічною концепцією в якій людина розглядається як індивідуальність, а людське серце є носієм тілесних сил людини, осередком духовного і морального життя людини.

П.Юркевич вважав, що мислення не вичерпує усієї повноти духовного життя людини, а досконалість її мислення не може визначити усіх особливостей людського духу. Саме серце людини здатне накопичувати почуття, вчинки, уявлення та набувати особистісного спрямування у світлі духовної істини.

Завдяки серцю можна знаходити та висловлювати такі стани, які є недоступними абстрактному знанню людського розуму. Процес кордоцентричного сприйняття формується не в голові людини, не в раціональних підвалинах її мислення, а в її серці.

П.Юркевич сприймав реальність урізноманітненою, плюралістичною, складеною з трьох компонентів: ноуменального світу – „царство” вічної правди, реального світу – царства розумних істот, феноменального світу – „царство” примарного існування тілесності. Важливою виявилася рівновага та гармонія між цими компонентами, які повинне сприйняти та пропустити крізь себе людське серце. Згідно з Юркевичем, у серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону. Серце людини – це найголовніший центр людської тілесної організації, крім того, воно виконує функції духовного керманича і виступає осередком морального життя людини.

На другу пол. ХІХ – першу пол. ХХ століття припадає життя видатного мислителя, засновника вчення про ноосферу В.І.Вернадського. На думку дослідника, людство перетворилося на загально планетну силу, а діяльність суспільно організованих розумних істот призвела до утворення ноосфери – надскладної системи (від гр. „ноос” – розум) . Людина, наділена розумом – здатна загострити ситуацію в біосфері, що, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків. Отже, проблема збереження біосферних процесів – це одна з найсуттєвіших проблем людства, оскільки є умовою збереження життя на землі.

Його вчення є узагальненням величезного досвіду про єдність людини і природи. Вченого турбувала проблема відповідальності науковців за використання наукових досягнень, які можуть нашкодити навколишньому середовищу та людству. В.І.Вернадський визнавав необхідність тісної взаємодії філософського мислення та наукової думки. У соціально-політичних поглядах В.І.Вернадський виступав проти насильства, за свободу мислення.

В.Липинський (1882 – 1931) – феноменальний науковець, який виклав своє бачення історичного процесу. Центральною темою творчості В.Липинського виступали національні питання та процес державотворення. Головним державотворчим чинником повинні бути елітарні аристократичні кола, яким відводилася важлива роль при розв’язанні суспільних проблем. Нація повинна народжуватися від держави, а саме від територіально-політичної єдності.

В.Липинський був переконаний у тому, що державна єдність сприяє формуванню та становленню нації. Оптимальною для України формою державного устрою, на його думку, повинна бути монархія, яка б спиралася на меншість (аристократію).

На думку В.Липинського, кожний народ повинен пережити період монархії, оскільки відсутність абсолютної монархії на дасть можливості створити власну державність.

Крім того, В.Липинський високо оцінив духовний потенціал селянства, яке повинно бути, на його думку, носієм справжньої національної ідеї. Селянство повинно втілити в собі безкомпромісну суспільну силу, яка в майбутньому здатна виконати відновлюючу роль у процесі відродження України.

В.Липинський висловив думку про те, що всі мешканці Української землі мають право бути повноправними громадянами Української держави.

Відчутний вплив справив на вітчизняну філософську думку глибокий аналітик Дмитро Донцов (1883 – 1973). Дмитро Донцов у своїх працях дотримувався ідеї про цілковиту самостійність української держави. На його думку, українська держава повинна набути статусу самостійної та незалежної країни. Філософські погляди Д.Донцова схилялися до того, що вирішальну роль в розвитку нації повинна відігравати еліта та носили характер волюнтаризму. Нація – це самодостатня цінність, а держава повинна виконувати роль гаранта та захисника національних ідей та інтересів.

Суспільно-гуманітарні погляди Д.Донцова зводилися до розгляду ірраціональної волі як основи окремого індивідууму, суспільства та народу. Мислитель виступав палким прихильником успішної реалізації виваженої національної ідеології.

Після Другої світової війни відбуваються певні зміни і певне відродження філософії, зростання професійного рівня філософів, оновлення проблематики. У 60-х роках XX століття, під час хрущовської „відлиги”, філософія набула відповідного статусу і отримала можливість піднімати ті теми, на які раніше накладалося партійне табу.

70-80 роки відзначилися новою генерацією вчених, які активно почали досліджувати світоглядну проблематику, процеси пізнання, глибинні сфери інтелектуальної діяльності. Доречним буде згадати такі прізвища українських філософів як П.Копнін, В.Шинкарук, І.Бичко, А.Бичко, С.Кримський, М.Попович та інші.
Питання та завдання для самоконтролю:

    1. Хто такі книжники? Як позначився їх вплив на становлення української філософської думки?

    2. В чому полягає ідея «сродної праці» у філософії Г.Сковороди?

    3. Який вплив здійснило Кирило-Мефодієвське товариство на розвиток вітчизняної філософії?

    4. Визначте співвідношення вчення про серце в філософії Г.С.Сковороди та П.Юркевича?

    5. Сформулюйте філософську позицію Т.Шевченка щодо внутрішнього життя людини.

    6. Дати оцінку В.Липинському і Д.Донцову як представникам української національної ідеї.

    7. У чому полягає сучасне значення ідей В.Вернадського?

    8. Що таке ноосфера та яка її роль у житті сучасного суспільства?



Теми для написання рефератів:

  1. Філософські погляди літописця Нестора в його «Повісті минулих літ».

  2. Багатоаспектність людини як соціальної одиниці в «Поучанні» В.Мономаха.

  3. Антропологічні погляди Г.Сковороди – класика української філософської думки.

  4. Суспільно-політична проблематика Кирило-Мефодієвського товариства.

  5. Кордоцентризм у філософських поглядах М.Костомарова і П.Куліша.

  6. Антропологізм та його спрямованість у творчості Т.Шевченка.

  7. Спадщина П.Юркевича в контексті української філософської традиції.

  8. Ноосфера і проблема людини у вченні В.Вернадського.



РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. К., 1996.

  2. Литвинов В. Д. Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України. К., 1984.

  3. Табачников И. А. Григорий Сковорода. М., 1972.

  4. Хижняк Киево-Могилянська академія. Суспільно-політичні й ідеологічні передумови виникнення вищої освіти на Україні. К., 1991.

  5. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992.

  6. Бычко А. К. Народная мудрость Руси. Анализ философа. К., 1988.

  7. Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. К.,1996.

  8. Історія філософії України. Підручник. К., 1994.

10.Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. К., 1990. Т. 1—3.

11. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів, 1985р.

12. Історія філософії України: Хрестоматія.-К.:, 1993р.

13. Донців Д. Націоналізм. – Лондон, 1986 р.

14. Юркевич П.Д. Философские произведения . – М., 1990.

15. Вільчинський Ю., Вільчинська С. та інші. Розвиток філософської думки в Україні. – Львів, 1994.


Тести до теми

І РІВЕНЬ

1. «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського. Автор розуміє «благодать» як:

а)засадниче поняття християнського віровчення, яке було покладене в основу Нового Заповіту та Біблії

б) особливе послання людству

в) можливість спокутування власних гріхів, очищення від «скверни сьогоденної»

г) всі варіанти можна долучити до поняття «благодать»

Відповідь «г»

2. Володимир Мономах «Повчання». Головною ідеєю твору є:

а) ідея утвердження справжнього князівського правління, яке повністю відповідало і захищало б інтереси Київської Русі.

б) ідея жорсткого централізованого правління князя, не звертаючи уваги на загальні принципи суспільного примирення

в) ідея власного матеріального збагачення та добробуту князів

г) немає правильної відповіді

Відповідь «а»

3. «Моління» Данила Заточеника звеличує у людині:

а)розум

б) багатство

в)красу

г)немає правильної відповіді

Відповідь «а»

4 .Г.С.Сковорода створив концепцію

а) «трьох світів»

б) «двох світів»

в)»чотирьох світів»

г) немає правильної відповіді

Відповідь «а»

5.Який орган має людина, котрий є ключем до розв’язання таємниць, а не користуючись ним, перетворюється на «опудало»:

а) очі

б) серце

в) руки

г) немає правильної відповіді

Відповідь «в»

  1. Ідея «сродної праці» у Г.С.Сковороди це:

а)нахил до певного виду діяльності, що враховує природні здібності людини

б)бажання виконати роботу з насолодою, прагнення до творчих пошуків

в) праця без примусу, до якої «лежить серце»

г)всі варіанти підходять

Відповідь «г»

  1. У розвиток Кирило-Мефодієвського товариства значний внесок зробили:

а)М.І.Костомаров, П.О.Куліш, Т.Г.Шевченко

б) М.І.Костомаров, І.Я.Франко Т.Г.Шевченко

в) М.І.Костомаров, П.О.Куліш, Г.Артемовський

Відповідь «а»

  1. М.Костомаров та його філософська праця «Дві руські народності» побудована на порівнянні двох народностей, а саме:

а)росіян та білорусів

б)росіян та поляків

в)росіян та українців

г)немає правильної відповіді

Відповідь «в»

9 .П.Куліш. Провідна ідея його «внутрішньої людини» «Внутрішня людина» - це:

а)людина, яка замкнена, людина занурена у власні проблеми

б)духовно-збідніла, обмежена особистість

в)людина, що прислуховується до власного серця, духовно збагачена людина

г)немає правильної відповіді

Відповідь «в»

10 .Т.Г.Шевченко виступав за:

а)дружні стосунки з братніми народами, за визволення українського народу, проповідував принципи рівності

б) виступав за домінування національної ідеї на історичному тлі

в)за підкорення українського народу іншим народам, сильнішим і розвинутим

г)немає правильної відповіді

Відповідь «а»
ІІ РІВЕНЬ

    1. Що таке «макрокосм» у філософських поглядах Г.С.Сковороди?

    2. Що таке «мікрокосм» у філософських поглядах Г.С.Сковороди, з чого він складається?

    3. У чому полягає значення символічного світу Біблії для людини, на думку Г.С.Сковороди?


ІІІ Рівень

  1. Дайте порівняльну характеристику двом народам (росіянам та українцям) за твором М.Костомарова «Дві руські народності»

  2. Визначте провідні філософські погляди у творчості давньоруських книжників.



Тестові завдання

проміжний контроль № 1.

Варіант № 1.

І РіВЕНЬ.

1. Першим термін «філософ» вжив:|зміст,рація|

а) Піфагор|відбивати| |товариства|;

б) Фалес;

в) Сократ.

2. Теорія пізнання це:

а) Аксіологія;

б) Онтологія;

в) Гносеологія.

3. Людин-подорожній це:

а) Homo ludens;

б) Homo faber;

в) Homo viator.

4. Вихід за межі світу це:

а) трансценденція;

б) екзистенція;

в) логіка.

5. Філософія є:

а) любов’ю до мудрості;

б) мудрістю та розумінням;

в) релігійним культом.

6. До функцій філософії належать:

а) творити добро;

б) створювати нове;

в) пізнавати істину.

7. Філософський метод інтерпретації це:

а) діалектика;

б) герменевтика;

в) феноменологія.

8. «Пізнай себе» сказав:

а) Гайдеггер;

б) Маркс;

в) Сократ.

9. Яка з функцій філософії виконує критичне призначення?

а) рефлективна;

б) людинотворча;

в) методологічна.

10. Категорія це:

а) вид знання;

б) відображення дійсного;

в) передбачення майбутнього.

ІІ рівень:

1) Розкрийте сутність кожної з функцій філософії.

2) Головне питання філософії – спільне та відмінне.

3) Свобода та відповідальність – особливості людського становища в світі.

ІІІ рівень:

1) Розкрийте особливості філософського типу мислення на відміну від інших способів теоретичного знання.

2) Зробіть порівняльний аналіз різних типів відношень людина-світ.

Варіант № 2.

І рівень

1. Що є характерною рисою західної цивілізації:

а) Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери;

б) Відносна автономність різних сфер суспільного життя;

в) Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє;

г) Домінування індивідуального над загальним;

д) Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле;

е) Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей;

ж) Домінування цілого індивідуальним;

з) Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення;

и) Образний, притчовий, афористичний стиль мислення;

к) Активізм, прагнення змінювати дійсність.

2. Виберіть характерні риси східної цивілізації:

а) Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери;

б) Відносна автономність різних сфер суспільного життя;

в) Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє;

г) Домінування індивідуального над загальним;

д) Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле;

е) Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей;

ж) Домінування цілого індивідуальним;

з) Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення;

и) Образний, притчовий, афористичний стиль мислення;

к) Активізм, прагнення змінювати дійсність.

3. Відмітьте найперші джерела філософської думки Стародавньої Індії:

а) Веди; б) Пятикнижжя; в) Дао-де-дзин.

4. Які джерела є найпершими джерела філософської думки Стародавнього Китаю:

а) Веди; б) Пятикнижжя; в) Дао-де-дзин.

5. «Карма» це:

а) стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу;

б) закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях;

в) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;

г) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;

д) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті.

6. «Сансара» це:

а) стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу;

б) закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях;

в) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;

г) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;

д) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті.

7. «Мокша» це:

а) стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу;

б) закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях;

в) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;

г) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;

д) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті.

8. «Брахман» це:

а) стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу;

б) закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях;

в) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;

г) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;

д) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті.

9. «Атман» це:

а) стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу;

б) закон універсального причинного зв’язку, згідно з яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втіленнях;

в) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;

г) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;

д) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті.

10. «Дао» це:

а) уявлення про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу;

б) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана;

в) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті;

г) закон буття, початок Космосу.
ІІ рівень

1. Поясніть сучасне значення ідейних надбань давньосхідної філософії.

2. Окресліть основні світоглядні ідеї «Вед» як духовного канону Стародавньої Індії.

3. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавньої Індії.

4. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.

5. Окресліть світоглядні ідеї давньокитайського «Пятикнижжя».
ІІІ рівень

1. Порівняйте основні характеристики цивілізацій східного та західного типів, визначте місце України у співвідношенні цих цивілізацій.

2. Чим би ви пояснили той факт, що представники давньоіндійської філософії акцентували увагу на окремій особі й не торкались проблем удосконалення соціальної сфери.

3. Які принципові відмінності між найвпливовішими течіями давньокитайської філософії, конфуціанством і даосизмом.

Варіант № 3.

І РІВЕНЬ

1. Апорія – це:

а) представниця елейської школи; в) філософія Зенона;

б) грецький культурний центр; г) безвихідне положення.

2. Діалектика – це філософське вчення про:

а) вічність буття; в)загальну зміну;

б) походження світу; г) вічну незмінність.

3. Положення, в силу якого все в світі відносно є:

а) суб’єктивізмом; в) релятивізмом;

б) скептицизмом; г) агностицизмом.

4. Майевтика – це:

а) богиня філософі; в) різновид філософі;

б) вчення Сократа; г) філософський метод.

5. Філософія Сократа є по перевазі:

а) космологією; в) антропологією;

б) гносеологією; г) есхатологією.

6. Схоластика – це:

а) напрямок у древній філософії;

б) філософська діяльність батьків церкви;

в) синтез релігії та філософії;

г) заперечення ролі філософії.

7. Універсалії після речей як поняття розуму:

а) крайнього розуму; в) помірного реалізму;

б) крайнього номіналізму; г) помірного номіналізму.

8. «Вірую, щоб розуміти» - це положення:

а) патристики; в) схоластики;

б) містики; г) силогістики.

9. Ідея про те, що видиме нами почасти або повністю не збігається зі справжньою реальністю, належить:

а) Платону; в) Геракліту;

б) Парменіду; г) Демокріту.

10. У середні віки філософія по відношенню до теології вважалася:

а) матір’ю; в) господою;

б) сестрою; г) служанкою.
ІІ РІВЕНЬ

  1. Позначте основні напрями розвитку ідей в античній натурфілософії?

  2. Поясніть значення філософських ідей Піфагора

  3. Що зближує Августина і Платона і що їх роз’єднує?


ІІІ РІВЕНЬ

  1. Проаналізуйте історичне значення філософії Сократа?

  2. Які риси середньовічної філософії зберегли свою актуальність? Аргументуйте відповідь.


Варіант № 4.

І рівень.

1. Теза “Знання - сила” належить:

а) Ф.Бекону;

б) Р.Декарту;

в) Ім. Канту.

2. ”Чистою дошкою” Дж. Локк називав:

а) суспільство;

б) людське тіло;

в) людську душу;

г) космічний розум.

3. Який напрямок був розвинений у філософії Дж. Бруно:

а) пантеїзм;

б) волюнтаризм;

в) панлогізм;

г) томізм.

4. Який напрямок був розвинений у філософії Р.Декарта:

а) скептицизм;

б) раціоналізм;

в) позитивізм.

5. Який напрямок був розвинений у філософії Ф.Бекона:

а) емпіризм;

б) екзистенціалізм;

в) позитивізм.

6. Що є більш характерним для раціоналізму:

а) передбачуваність;

б) розумність;

в) чуттєвість.

7. Що є більш характерним для емпіризму:

а) інтуїція;

б) мудрість;

в) досвід;

г) віра.

8. Основою теорії пізнання кого з філософів є:

а) бути - значить сприйматися;

б) на все воля божа;

в) мислю, отже існую.

9. Спіноза вважав, що існувало субстанцій:

а) 1;

б) 2;

в) безліч.

10. Філософська теза, яка належала Т.Гоббсу:

а) пізнай себе самого;

б) свобода – усвідомлена необхідність;

в) людина людині вовк.

ІІ рівень.

1. Дослідіть трансформацію ідеї Бога у епоху Відродження.

2. Проаналізуйте основні переваги і недоліки індуктивного методу, розробленного Ф.Беконом та дедуктивного методу, якого дотримувався Р.Декарт.

3. Поміркуйте, чи можливо й яким чином у процесі пізнання позбавитися від основних ідолів, які, згідно Ф.Бекона, заважають людині адекватно пізнавати.
ІІІ рівень.

  1. Доведіть, чому в епоху Нового часу саме гносеологічна проблематика стає основною філософською проблематикою.

  2. Проаналізуйте, чому є актуальною проблема субстанцій, розроблена у Новий час, навіть для ХХІ ст.


Варіант № 5.

І рівень

1. Хто із давньоруських книжників є автором «Повісті временних літ»?

а )літописець Нестор,

б) Феодосій Печерський,

в) Володимир Мономах

відповідь – «а»

2. Які аспекти увійшли до твору «Статут» В. Мономаха?

а) законодавчі акти, б) вірші, в) оповідання

відповідь – «а»

3. Про яку вищу цінність згадується у творі Д. Заточеника «Моління»

а) сила, б) розум, в) чесність

відповідь «б»

4. Скільки світів існує на думку Г.С. Сковороди

а) три, б) чотири, в) п’ять

відповідь «а»

5. Яка провідна теза у філософські концепції Г.С. Сковороди

а) «пізнай себе», б) «пізнай інших», в) «пізнай світ»

відповідь «а»

6 .Які дві народності порівнює М.Костомаров у своєму творі «Дві руські народності»

а) росіяни та українці, б) росіяни та німці, в) росіяни та білоруси

Відповідь «а»

7. Згадайте основне питання «Повісті временних літ»

а) «Откуда єсть і пошла земля руськая»?;

б) «Откуда єсть і пошлі люди руськіє»?;

в) «Хто живе на землі руській»?

відповідь «а»

  1. Згадайте, проти чого виступав у своїх творах Т.Г.Шевченко?

а) проти соціальної нерівності та безправності українського народу;

б) проти церкви і Бога, в) проти Росії

відповідь «а»

  1. Скільки існує натур у філософії Г.С.Сковороди?

а) дві; б) три; в) чотири;

відповідь «а»

  1. У якого князя Лука Жидята був книжником ?

а) у Ярослава Мудрого;

б) князя Володимира;

в) князя Ігоря.

відповідь «а»

ІІ рівень

1. Із скількох частин і яких саме, на думку В.Мономаха, складається людська душа

а) з трьох: словесної, лютої, бажаної;

б) з двох: словесної, бажаної;

в) є цілісною, розподіл відсутній.

відповідь «а»

2. Як пояснює Ф. Печерський у своєму творі «Поученіє про кари Божі» взаємозв’язок церковної влади зі світською

а) церква домінує над світською владою і над інтересами;

б) повинні бути стосунки рівноправними між церквою та світською владою;

в) світська влада повинна відділитися, а контролювати її повинна влада церковна.

Відповідь «в»

3. Завдяки чому людина здатна, на думку Куліша, спілкуватися з Богом

а) завдяки розуму;

б) завдяки молитві;

в) завдяки серцю

відповідь «в»

ІІІ. Рівень

  1. Проаналізуйте відмінності між українським та російським народами на основі твору М.Костомарова «Дві руські народності»

Відповідь:

2. З’ясуйте поняття «сродної» та «несродної» праці у філософській концепції Г.С. Сковороди.


Варіант № 6

І РІВЕНЬ

1. Німецьку класичну філософію сформували:

а) О. Конт, Дж. Мілль та Г. Спенсер;

б) А. Шопенгауер, Ф. Ніцше;

в) І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель.

2. “Річчю у собі” І. Кант називав:

а) те, що за межами суб’єкта;

б) несвідоме;

в) природу.

3. Який метод був розвинений у філософії Г.-В.-Ф. Гегеля:

а) індуктивний;

б) дедуктивний;

в) діалектичний.

4. Який напрямок був розвинений у філософії Л.Фейербаха:

а) нігілізм;

б) позитивізм;

в) антропологізм.

5. Згідно з К. Марксом, життя суспільства ґрунтується на:

а) ідеях та ідеалах Розуму;

б) матеріальному виробництві;

в) класовій боротьбі.

6. “Коперниканський переворот” у філософії здійснив:

а) Р. Декарт;

б) Г.-В.-Ф. Гегель;

в) І. Кант.

7. Згідно з Гегелем, абсолютний дух представлено:

а) філософією, політикою, релігією;

б) релігією, міфологією, мистецтвом;

в) мистецтвом, релігією, філософією.

8. Стрижнем соціальної філософії К. Маркса є концепція:

а) волі до влади;

б) базису і надбудови;

в) природного права.

9. Центральним поняттям класичної філософії виступає:

а) Бог;

б) Воля;

в) Розум.

10. Який зі вказаних напрямків є найближчим до класичної філософії:

а) філософія життя;

б) феноменологія;

в) екзистенціалізм.

ІІ РІВЕНЬ

  1. Розкрийте зміст категоричного імперативу І.Канта.

  2. Розкрийте зміст законів діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля.

  3. Прокоментуйте зміщення центру дослідження від об’єкта до суб’єкта здійснене німецькою класичною філософією.

ІІІ РІВЕНЬ

  1. Яку роль відіграла класична філософія в історії науки та людства?

  2. Поміркуйте, чи є актуальною класична філософія у наш час. Вкажіть можливі перспективи розвитку класичного знання у майбутньому.



Варіант № 7

І РІВЕНЬ

1. Який напрямок був розвинений у філософії О.Конта:

а) аналітична філософія;

б) прагматизм;

в) позитивізм.

2. Який напрямок був розвинений у філософії А.Шопенгауера:

а) історичний матеріалізм;

б) волюнтаризм;

в) неопозитивізм.

3. “Волею до влади” Ф. Ніцше називав:

а) Бога;

б) суспільство;

в) людину.

4. Екзистенція це:

а) конкретне буття;

б) небуття;

в) буття у світі.

5. Теза “Ми – це наші бажання” належить:

а) К. Попперу;

б) З. Фрейду;

в) К. Марксу.

6. Згідно з М. Гайдеггером, “храмом буття” є:

а) міф;

б) церква;

в) мова.

7. Архетипи це:

а) загальні поняття;

б) первинні схеми образів фантазії;

в) апріорні форми споглядання.

8. Ствердження абсурдності людського існування є характерним для:

а) прагматизму;

б) структуралізму;

в) екзистенціалізму.

9. Ідея надлюдини належить:

а) М. Гайдеггеру;

б) Ф. Ніцше;

в) К. Марксу.

10. Екзистенціалізм поділяють на:

а) критичний та докритичний;

б) реалістичний та романтичний;

в) релігійний та атеїстичний.

ІІ РІВЕНЬ

  1. Прокоментуйте тезу Ф. Ніцше “Бог помер”.

  2. У чому полягає сутність феноменологічної редукції Е. Гуссерля?

  3. Прокоментуйте тріаду встановлену З. Фрейдом “дикун – дитина - божевільний”.

ІІІ РІВЕНЬ

  1. У чому полягає відмінність некласичної філософії від класичної?

  2. Поміркуйте, чи є актуальною некласична філософія у наш час. Вкажіть можливі перспективи розвитку некласичного знання у майбутньому.


Змістовий модуль ІІ.

Філософське розуміння світу, людини та суспільства.

Тема 6. Філософське вчення про буття (онтологія)
План

1. Значення проблеми буття для філософії.

2. Вчення про світ

3. Категорії як структури буття
Поняття буття є вихідним для філософії, Воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світоглядний орієнтир.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, намагається з'ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією (грец. оп, опіюз — суще і 1оЈоз — поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.

Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природознавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

У після кантівській філософії намітились дві тенденції: 1)відмова від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська традиція);2)спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на якому можна було б будувати онтологію.

У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного обґрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.

Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому (роз судковому) підходу до нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлення онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який методологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних побудов самого Е. Гуссерля, а також «критичної онтології» Н. Гартмана та «фундаментальної онтології» М.Гайдеггера.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії.

У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття. Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі концепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки матеріальні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття приписують тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить бути матеріальним. Єдність світу в його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цінності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття.

Протилежна картина постає, коли під сущим розуміють насамперед ідеї, поняття, цінності, коли їм надається справжнє буття, а матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо (теоп у Платона). Така позиція об'єктивного ідеалізму, який ототожнює мислення і буття, зводить буття до мислення. Це ототожнення було наріжним каменем філософії Гегеля. З позиції об'єктивного ідеалізму буття ідеї — абсолютне і необхідне, а буття речі — відносне і випадкове, оскільки річ сьогодні є, а завтра її може не бути.

Дещо інші концепції буття характерні для суб'єктивістських течій в філософії. Оскільки в них суще (речі) не існує само по собі, то його буття чи небуття ставиться у залежність від суб'єкта. В емпіричній традиції (Джордж Берклі (1685—1753), Дейвід Юм (1711—1776)) статус абсолютного буття належить психологічним переживанням, а в раціоналістичній філософії Декарта абсолютним буттям наділяється свідомість.

У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука. Речі в собі І. Канта — це чисте буття, буття, яке немає визначень. Тому вже він міг обмежувати буття і суще так, як це зробили пізніше Е. Гуссерль і М. Гайдеггер. І свідомість (Я) мислилася ним як носій певних апріорних форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще, як річ. Так пізніше охарактеризує Е. Гуссерль декартівсько-кантівську концепцію свідомості.

Якщо в попередній філософії один вид сущого (матеріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справжнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, йдучи за Кантом, різко розводить суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформленості, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються категорії сущого (причинність і т. ін.). Таке протиставлення наявне у філософії Ф. Ніцше. У К’єркегора екзистенція як справжнє буття також протиставляється сущому, світу.

Тенденція протиставлення буття сущому стає домінуючою у феноменології та екзистенціалізмі. У феноменології за абсолютне буття приймається відомість, яка мислиться як «жива діяльність», позбавлена предметної форми. Ця діяльність свідомості, на думку Гуссерля, конституює суще і надає йому відповідний спосіб (модус) буття. Суще і спосіб його буття задаються відповідними актами свідомості. Так, у сприйманні дається («конституюється») реальна річ, у вірі — цінності, у фантазії — казкові герої. Буття розпадається на різні сфери, відповідно до актів, у яких воно конституюється.

Виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об'єктивізму (прагнуть розглядати буття з об'єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі — до суб'єктивізму, до визначення буття через свідомість та існування людини.

Очевидно, ототожнення буття з сущим, яке було характерне для класичної філософії, вело в глухий кут, ставило людину перед дилемою вибору між матеріальним чи ідеальним сущим. І якщо одному з них приписувалось вище буття, то інше зводилось до меншовартісного буття, до небуття. Однак для людини в житті важливі як матеріальні речі, так і духовні цінності (честь, кохання). І якщо одні «люди гинуть за метал», то інші — за честь і кохання, доводячи цим, що і те й інше має для них буття.

Для розуміння буття значно цікавішою є перспектива, яку запропонували феноменологи та екзистенціалісти, звівши буття до певного значення речей, сущого. «Бути» означає «мати» певне значення в контексті культури. Так, речі сприймання мають значення «реального буття», речі уяви — уявне буття, Інтернеті «штучки» — віртуальне буття. Різним предметам надаються різні види (модуси) буття відповідно до того, як вони даються людині.

На підставі феноменологічної концепції в сучасній онтології прийнято виділяти різні сфери буття. У різних мислителів вони мають різну структуру. Сам Е. Гуссерль відповідно до різних способів даності свідомості виділяє такі сфери буття: матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціальний світ, свідомість (психіка), формально-логічні предмети, матеріально-змістові поняття, цінності, світ фантастичних утворень тощо. Всі вони разом утворюють світ людини як горизонт, у якому дається будь-який предмет.

Поняття буття пов'язане з поняттям «світ», яке близьке за значенням до слів «свій», «община». В найдавніші часи воно означало саму общину і освоєне нею навколишнє середовище. Поняття «світ» означало єдність, цілісність й упорядкованість всього сущого. Джерелом цієї єдності та впорядкованості світу було життя общини. Соціальний порядок, регламентація діяльності через звичаї, ритуали, табу накладалися на зовнішнє середовище, яке осмислювалось під впливом соціального порядку та діяльності. Так, світ давніх людей — це певна сукупність знань («смислова єдність»), яка утворилась на основі їх соціального життя і практичної діяльності. У цьому світі («смисловій єдності») можна виділити два аспекти: смисли, пов'язані з регламентацією життя общини (моральні норми, звичаї, ритуали) і смисли, пов'язані з практичною діяльністю (знання їстівних і лікарських рослин, навики полювання тощо), тобто об'єктивні знання. При цьому домінував перший момент: космос пояснювався на основі соціальної впорядкованості, навіть значення їстівного чи неїстівного (рослини чи тварини) регламентувалось через табу (соціальні норми). Таке розуміння світу (модель формування смислової єдності) існувало впродовж тривалого часу. З освоєнням природи і виникненням держави «світ» набув ширшого значення — світ-космос греків, християнський (мусульманський, Піднебесна) світ, Новий і Старий світ. В основі утворення цих понять також був задіяний соціокультурний підтекст. Культура (мораль, право, релігія та ін.) задавала єдності й упорядкованості цьому «світу». Такому впорядкованому світові (космосу) протистояв хаос. З одного боку, він — периферія світу, «чужий», незрозумілий світ («турки», «німота»), з іншого — постійна загроза соціальному порядку з боку природи людини.

Паралельно формувалось інше поняття світу, основою якого було знання об'єктивних властивостей і відношень речей. Уже в натурфілософії греків, а особливо під впливом наукової революції XVI — XVII ст., формується натуралістичне розуміння світу. Під світом починають розуміти світ об'єктивної природи, яка охоплює й людину. Єдність і упорядкованість такого світу мисляться як такі, що задані Богом або властиві самій природі. Знанням («смисловою єдністю») такого світу мислиться наука. Все суще сприймається в горизонті наукового знання.

У філософії світ осмислювався крізь призму категорій буття і сущого. Традиційно світ розумівся як буття упорядкованого сущого (речей). Буттю світу як буттю сущого протистояло буття, яке не є сущим (не є річчю). Таким буттям, з одного боку, є Бог (Бог має буття, але не є сущим, річчю), з іншого — буття «Я» (свідомості), яке (в феноменологічно-екзистенційному варіанті) також не є сущим. Оскільки буття Бога досліджує теологія, а про специфіку буття свідомості (екзистенцію) заговорили лише з часів К’єркегора, то в центрі уваги онтології як вчення про буття знаходився світ.

Перед онтологією як вченням про світ постали такі проблеми: як виник світ (підстави існування світу); яка будова світу (шари або сфери буття); який характер відношень між речами світу (категорії як найзагальніші характеристики цих відношень). На питання щодо підстав існування світу (способів визначення світу) можливі такі відповіді: світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою; світ існує через Бога; світ існує (визначається) через буття свідомості.

До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окремі сфери та обґрунтування цього поділу. Уже Платон протиставляв буття вічного і незмінного світу ідей та буття мінливого світу речей. Аристотель висунув концепцію «східців істот» (мінерали, рослини, тварини, людина, божество), яка вибудовується за принципом зростання довершеності. Цієї ж концепції дотримувались і середньовічні мислителі, зокрема Ф. Аквінський.

За Нового часу проблема поділу світу на окремі сфери тісно переплітається з проблемою класифікації наук, що закономірно, оскільки науки вивчають окремі специфічні сфери («фрагменти») буття. У класичній німецькій філософії чітко окреслилися сфера природи і сфера духу (відповідно, науки поділяють на науки про природу і науки про дух: філософія, філоло­гія, юриспруденція, історія). При цьому Ф.-В.-Й. Шеллінг, долаючи механіцизм в розумінні природи, вводить як окремі «східці» механічні, електричні та хімічні сили, а також організм (живу природу).

Під впливом цих ідей, а також позитивізму І. Канта матеріалістична онтологія (Ф. Енгельс) розвиває своє вчення про форми руху матерії, які є водночас і рівнями організації матерії (механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний). Кожна з форм руху матерії вивчається відповідною наукою. На цьому поділі ґрунтується класифікація наук. Концепція «форм руху» проводить ідею еволюції (розвиток матерії з одного рівня на інший). Вона передбачає різноякісність світу: вищі форми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Так, живі організми включають хімічний і фізичний рівень матерії, але зрозуміти специфіку живого на їх основі неможливо.

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буття — математичні та логічні предметності, а також цінності. Ідеальні сутності характеризуються поза часовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та імматеріальністю (нематеріальністю). їх вивчають математика, логіка, етика та естетика. На думку Гартмана, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об'єктивними: числа вступають між собою у відношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або неадекватно.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а виявляє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають підставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана — одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розуміння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не перейшла на позицію суб'єктивізму Гайдеггера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності

До сфери онтології належить і вчення про категорії (грец. ка1еЈогіа — вислів, вираз).

Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ); загальні форми мислення.

У буденному житті людина оперує категоріями, не усвідомлюючи того, що за ними прихована праця багатьох поколінь, маскується поступ культури. Філософія намагається вийти за межі буденної очевидності, щоб з'ясувати, як сформувався цей звичний для нас порядок, в основі якого лежать категорії. Цій меті підпорядковане філософське вчення про категорії.

В історії філософії першу систему категорій запропонував Аристотель. Категорії Аристотеля — це щось на зразок сучасних мовних форм — іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. Важливо зазначити, що з часів давньогрецької філософії категорії тлумачаться як форми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагальніші ідеї, структури мислення.

Середньовічна філософія проблему категорій (як загальних ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали категорії іменами (назвами), яким нічого не відповідає в дійсності. А реалісти стверджували, що категорії як загальне існують і в речах, і в думках.

Раціоналізм Нового часу, продовжуючи традицію реалістів, вважав категоріями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за установленим Богом поряд­ком відповідають форми буття. Просторові закономірності природи і геометрія, виведена з ідей свідомості, за Декартом, збігаються на основі наперед установленої гармонії. Отже, раціоналізм ґрунтувався на принципі тотожності форм мислення і форм структурування буття.

Емпірики, які схилялись до номіналізму, дійшли висновку, що категорії як щось загальне не дані в досвіді. Уже Локк стверджував, що у відчуттях дані лише властивості речей, а не ідея субстанції. Цю думку підтвердили Берклі та Юм. Саме Юм заперечив ідею причинності, стверджуючи, що людині дана послідовність подій, а не їх причинний зв'язок. Субстанцію і причинність людина «домислює», вони відсутні в досвіді. Це свідчить, що емпірики прийшли до заперечення категорій як загальних форм буття і як загальних ідей.

І. Кант розумів під категоріями апріорні форми споглядання та розсудку. Ці форми упорядковують (формують) подразнення, що йдуть від речей в собі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Категоріальна структура світу і категорії розсудку збігаються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслугою І. Канта є те, що він розкрив синтетичну роль категорій в мисленні та класифікував їх.

Г.-В.-Ф. Гегель, поділяючи позицію раціоналістів щодо тотожності мислення і буття, піддав критиці суб'єктивізм системи категорій І. Канта, вважаючи категорії найбільш загальними поняттями, «щаблями» розвитку абсолютної ідеї. У Гегеля «об'єктивний розум» дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і «суб'єктивний розум».

Марксизм, ідучи за Гегелем, прийняв тезу про тотожність форм мислення (суб'єктивної діалектики) і форм буття (об'єктивної діалектики). Основою цієї тотожності, на думку його прихильників, є практика, яка, з одного боку, враховує об'єктивні зв'язки і відношення речей, з іншого — є реалізацією людських уявлень про ці зв'язки (реалізацією розуміння об'єктивних структур). Завдяки цьому в практиці відбувається ототожнення (примірювання) структур самих речей і форм мислення.

Практика в широкому розумінні (як суспільне життя, як культура загалом) виявилась плідною для пояснення походження категорій мислення. Як відомо, категорії простору і часу виникли не в пізнанні, а в практичній орієнтації людини. Це ж стосується й інших категорій. Так, категорії одиничного і загального виникли як перенесен­ня на світ відношення «індивід і рід». Людина, яка себе співвідносила з родом, шукає цю ж модель відношення серед тварин і речей світу. Тому дуб (одиничне) і дерево (загальне). Категорії тому і є апріорними стосовно до досвіду, бо вони не сформовані досвідом, а привнесенні в нього зі сфери культури.

У сучасній філософії проблема категорій зазнала радикальної трансформації. Неопозитивізм як одна з найпоширеніших течій XX ст., йдучи в руслі емпіризму Локка-Юма, фактично ігнорує проблему категорій. З погляду неопозитивістів, категорії як найзагальніші поняття не верифікуються. Вони можуть визнаватись хіба що як суб'єктивні схеми впорядкування досвіду.

Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є предметом, сущим. А оскільки категорії — це визначення (характеристики) предметів (сущого), то вони не мають відношення до екзистенції. Екзистенція, отже, позбавлена категоріальних визначень, за винятком часовості.

Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, пост-структуралізм та ін.) зводять категорії до ідеологічних схем, які дух культури, або панівні класи, нав'язують людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодерністи позбавляють категорії будь-якого об'єктивного значення.

Поштовх дослідженням категорій у філософії XX ст. дали нові онтологічні концепції, засновані на феноменології (Е. Гуссерль, М. Гартман та ін.). Вони поділили буття на різні сфери — неживу, живу природу, сферу духу, ідеальних предметів і піддали аналізу категоріальні структу­ри цих сфер. Водночас вони відійшли від ідеї універсальності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що відношення, характерні, наприклад, для матеріального буття, не властиві буттю ідеальних предметів. Цікавою щодо цього є система категорій Н. Гартмана, яка справила вплив не тільки на філософів, а й на науковців.

Основні категорії онтології:

Субстанція. Категорія субстанції (лат. — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, .яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокрита, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;

— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософських понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.

Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються.

Поняття «простір» схоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, широта і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протилежності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки. полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука дотримується реляційної концепції.

У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натуралістична і культурологічна. Натуралістична традиція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що вивчають просторово-часові властивості матерії, вважають геометрію та фізику.

Культурологічна традиція, навпаки, пов'язує розуміння простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою).

Категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.

Причинність. У філософському розумінні світу, а також і в науці вона відіграє важливу роль. Причинність — це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати — камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв'язок — місяць і Земля притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).

У широкому сенсі причинність протистоїть диву — явищу, якому не знаходять причин (які вибивались із звичного ритму життя) — землетрусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охорон­ну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руйнувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна наука ставиться до пар анормальних явищ — екстрасенсорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за зви­чний науковий порядок і розглядаються окремо.)

Категорія причинності сформувалася в процесі практичної діяльності. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити», «вчинити», що означають «діяти», «викликати» . На думку англійського археолога Т. Чайлда, мислення за схемою «причина — наслідок» виникло внаслідок виробництва галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала наслідок. Оскільки ця дія часто повторювалась, вона стала моделлю (схемою), за якою осмислювались всі подібні відношення, що зустрічала первісна людина.

Вчення про причинність іноді називають детермінізмом (лат. — визначаю), проблемами якого переймались всі філософи. Першим обґрунтував концеп­цію детермінізму Демокріт.

У нас час поняття буття доволі глибоко розроблене, гнучке, внутрішньо диференційоване. Воно дає нам вагомі орієнтири для пізнання та практичної діяльності. Водночас стає зрозумілою і причина складності цього поняття. Буття є наш універсальний масштаб для пізнання та діяльності, а наші пізнання та діяльність постають реальними мірами використання цього масштабу.
Питання та завдання для самоконтролю:

1.Основні історико-філософські підходи до визначення буття.

2.Проблема буття як фундаментальна філософська проблема.

3.Основні форми буття.

4.Людські виміри проблеми буття.
Теми для написання рефератів:


  1. У витоків проблеми буття: Парменід та його основні опоненти в античності.

  2. Категорія буття у класичній західно-європейській філософії.

  3. Особливості розуміння буття у некласичній філософії.

  4. Проблема буття та небуття.

  5. Проблеми розуміння буття у сучасній науці.



Література

Ведение в философию. Ч.2. – М., 1989. Гл. 5.

Вильденбанд В. История древний философии. – К., 1995.

Доброхотов А.Л. Категория бития в классической западно-европейской философии. М., 1986.

Дышлевый П.С., Яценко Что такое научная картина мира. М., 1984.

Крімский С.Б. Зміст та функції природно-наукової картини світу // Філософська думка. 1972. № 2.

Сенека Л. Нравственные письма к Лукрецию.

Філософія: курс лекцій. – К., 1993. Розд. 3.

Філософія: Підручник для вузів. – К., 1995. Розд. 5.

Фрагменти ранних греческих философов. Ч. 1. М., 1989.

Гайдеггер М. Что такое метафізика? // Новая технократическая волна на Западе. М., 1986.

Целлер Е. Очерк истории греческой философии. – М., 1995.
ТЕСТИ

Варіант № 1.

І рівень:

1. В якому судженні дано майже повне визначення буття:

а) буття – це весь матеріальний світ;

б) буття – це вся безмежний всесвіт;

в) буття – це всі форми психічної діяльності;

г) буття – це те що існує.

2. Яке судження виражає матеріалістичне поняття єдності світу:

а) світ єдиний, тому що у його основі лежить єдина субстанція;

б) єдність світу визначається загальною структурністю;

в) єдність світу полягає в його загальній закономірності;

г) єдність світу полягає в його матеріальності.

3. Яке судження обґрунтовує ідеалістичну філософію:

а) ідеї повинні відповідати речам;

б) речі повинні відповідати ідеям;

в) повинно бути взаємна відповідність між речами та ідеями;

4. Якому філософському напрямку відповідає судження «Божий дух живить матерію і примушує її рухатись»:

а) матеріалізму; б) ідеалізму; в) дуалізму; г) сциентизму.

5. Що є найбільш стійким у предметах та речах:

а) форма; б) зміст; в) стан; г) подія.

6. Знайдіть метафізичне судження про простір та час:

а) простір та час пов’язані з матерією;

б) простір та час існують незалежно від матерії;

в) простір та час існують в єдності один з одним.

7. Якою являється сутність речей:

а) вірогідною; б) прихованою; в) непізнаваною.

8. Яким е співвідношення між поняттями «рух» та «розвиток»:

а) розвиток є часткою руху;

б) рух є часткою розвитку;

в) рух та розвиток частково входить один в одного;

г) рух та розвиток виключають одне одного.

9. За якими ознаками характеризується процес розвитку:

а) несуперечливість; в) аморфність;

б) хаотичність; г) незворотність.
10. Окресліть, якими постають визначення буття у сучасній науці.
ІІ рівень:

1. Розкрийте основні аспекти значення проблеми буття для філософії.

2. Окресліть та поясніть виявлення людських вимірів проблеми буття у філософії.

3. Окресліть категорії, якими визначалось буття в античній та середньовічній філософія.

ІІІ рівень:

1. Виділіть особливості розуміння та визначення буття у некласичній філософії.

2. Наведіть перелік основних філософських позицій, пов’язаних із розумінням вихідних підвалин буття.


Тема 7. Філософія пізнання
План

1. Гносеологічна проблема в історії філософської думки

2. Діалектика суб'єкта й об'єкта пізнання. Пізнання і практика

3. Чуттєве і раціональне в пізнанні

4. Істина, умови й шляхи її досягнення

Теорія пізнання (гносеологія) — один з основних розділів філософії. Вона досліджує природу людського пізнання, закономірності переходу від знання явищ до осягнення їх сутності, методи та шляхи досягнення істини та її категорії. В основі наукової гносеології лежить матеріалістична діалектика, яка водночас є логікою і в певному розумінні збігається з теорією пізнання.

На відміну від психології, теорія пізнання як філософська наука досліджує не характер індивідуальних, функціонуючих у психіці механізмів пізнання, а всезагальні основи, що дають підстави говорити про ці результати як про знання, в яких знаходить адекватне відображення об'єктивний світ. Теорія пізнання прагне виявити і критично дослідити умови істинності будь-якого знання, виявити ті граничні основи, які дають змогу робити висновки про ступінь обґрунтованості знань з будь-якої сфери і їх відповідність об'єктивному аналогу.

Оскільки теорія пізнання не може виходити із припущення про існування передумов, які не аналізуються, а приймаються як загальноприйняті, то вона не може вибудовуватися так, як вибудовуються теорії конкретних наук.

1. Гносеологічна проблема в історії філософської думки

З самого початку виникнення, філософія прагнула оволодіти не лише таємницями буття, але й секретами пізнання цих таємниць. Вона так чи інакше ставила й вирішувала питання про можливість адекватного відображення буття у свідомості людини, досліджувала шляхи й методи пізнання.

У спробах відповісти на питання про принципову мож­ливість пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм.

Оптимізм — це філософське вчення, послідовники якого визнають принципову можливість пізнання світу. Ця філософія ґрунтується на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досвіду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість досягнення істинного знання, керуючись діалектико-матеріалістичним методом і вдаючись до найновіших результатів науки.

Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, виражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії і погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо.

Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді віджиле, але й те, що зберігає цінність.

Філософський скептицизм виник в епоху розкладу антич­ного суспільства. В подальшій історії людства він якісно змінювався, модернізувався. Новітньою формою скептицизму є, зокрема, "критичний раціоналізм". Його засновник англійський вчений К.Поппер відстоював думку про те, що наука не є системою достовірних або переконливо аргументова­них ідей'.

Загалом скептицизм відіграє негативну роль, оскільки свідомо обмежує пізнавальні можливості людини. Проте певною мірою він є корисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досягнення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиціях догматизму.

Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу нарівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об'єктивної дійсності.

Термін "агностицизм" уперше застосував англійський природодослідник Г.Гекслі, хоч ідеї цього філософського напряму сягають ще часів античної філософії.

На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими насправді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, заломлюється її свідомістю і набуває суб'єктивного змісту. Звідси робиться висновок, що ми маємо справу не з речами об'єктивної дійсності, а з нашими відчуттями. Розмірковуючи таким чином, Юм дійшов висновку, що людина не знає не тільки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями.

І.Кант визнавав об'єктивне буття речей, проте категорич­но заперечував можливість пізнання їх сутності ("речей в собі"). На його думку, людина здатна пізнавати речі лише на рівні явищ, тобто "речі для нас".

Агностицизм має свої гносеологічні і соціальні корені. Гносеологічним його підґрунтям є складність і суперечливість процесу пізнання, обмеженість пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. Наслідком цього є абсолю­тизація відносності пізнання, відрив теорії від практики з відомими агностичними висновками.

Аргументованій критиці агностицизм був підданий спочатку Гегелем, а потім Марксом.

За словами Гегеля, кантівська філософія "... ставила собі завдання досліджувати, в якій мірі форми мислення здатні взагалі доставляти нам пізнання істини. Точніше кажучи, критична філософія вимагала, щоб раніш, ніж приступити до пізнання, ми піддали дослідженню здатність пізнання. Безумовно, є правильна думка в тому, що ми повинні зробити предметом пізнання самі ж форми мислення. Проте тут же прокрадається хибна думка, що ми повинні пізнавати до того, як приступили до пізнання, що ми не повинні увійти у воду ра­ніше, ніж навчимося плавати"'.

2. Діалектика суб'єкта й об'єкта пізнання. Пізнання і практика

Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття "суб'єкт" і "об'єкт". Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб'єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, по скільки він оволодів створеним людством світом культури — знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб'єктом і об'єктом — пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання, тобто знання.

Об'єкт — це те, що протистоїть об'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожню­вати зі світом у цілому. Об'єкт пізнання — це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом. При цьому саме виділення об'єкта пізнання здійснюється з до­помогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об'єктивної реальності.

Аналіз характеру взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання передбачає з'ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об'єктивного світу і відповідні мислені образи. Наукова філософія при розв'язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:

  • принцип об'єктивності;

  • принцип пізнаваності світу;

  • принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;

  • принцип відображення;

  • принцип творчої активності суб'єкта пізнання.
    Названі принципи коротко можна сформулювати так:
    Принцип пізнаваності: світ загалом, у принципі пізнаваний.

Не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв'язків, залишаються поза пізнаваль­ними можливостями людини.

Принцип об'єктивності: об'єкт пізнання, яким би він не був, існує поза і незалежно від суб'єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізнавати такими, якими вони є самі по собі. У зміст знань про ці предмети і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб'єктивності. Вимога наукової об'єктивності є водночас і нормою людської моралі.

Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання ґрунтується на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнання і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.

Принцип творчої активності суб'єкта пізнання полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим його завданням є створення "другої реальності" (другої природи) — світу культури.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21



Скачать файл (2431 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации