Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекции - Технології соціальної роботи - файл 1.doc


Лекции - Технології соціальної роботи
скачать (187.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc188kb.17.11.2011 02:12скачать

содержание

1.doc

Тема 1. Соціальні технології: поняття, сутність, принципи, типології


План

1. Технологічний підхід у пізнанні сучасної соціальної дійсності й діяльності: гуманітарна та природнича парадигми. Причини технологізації соціальної діяльності.

2. Поняття «соціальна технологія». Специфіка соціальних технологій. Особливості технологій соціальної роботи.

3. Сутність соціальних технологій. Теоретична модель соціальної технології: структура і властивості соціальної технології. Типологізація і класифікація соціальних технологій.

4. Соціальна технологія як система. Методологічні принципи побудови і впровадження соціальних технологій. Загальна схема соціальної технології.

5. Основні функції соціальних технологій. Розробка та провадження нових соціальних технологій.


Інтерес до соціальних технологій, технологізації соціальної діяльності є закономірною складовою частиною і наслідком технологічної революції, яка глибоко перетворила і продовжує перетворювати світ. Усвідомленню необхідності проникнення технологізації в сферу соціальних процесів і явищ сприяли катастрофічні соціальні потрясіння XX ст. (світові війни, масові епідемії, голод, тощо); розвиток кібернетики, інформатики і засобів машинної обробки інформації, що дало можливість математично моделювати складні процеси, які відбуваються в неживій природі або в світі біологічних закономірностей, з високим ступенем достовірності отриманих результатів та породило надію на можливість дослідження соціальних процесів з такою ж точністю і однозначністю.

В умовах динамічних соціальних змін у світовій практиці дедалі більше затверджується інноваційний метод освоєння соціального простору − його технологізація (наприклад, різні політичні, інформаційні, психологічні, управлінські та інші технології). Соціальні технології виступають як науковиий ресурс, використання якого дозволяє не лише вивчити і передбачати різноманітні соціальні зміни, а й активно впливати на практичне життя, одержувати ефективний прогнозований соціальний результат. Достатньо виразно виявилася загальна специфіка технологічного підходу до соціальної сфери, в якій перетворенню піддаються саме суспільство в цілому, окремі його прошарки і групи, відносини між людьми або їх думки і відчуття. Процеси, які відбуваються в суспільстві, безумовно, підкоряються статистичним закономірностям, причини і наслідки зв'язані в них відношеннями вірогідності, але необхідно враховувати, що люди не просто об'єкти впливу закономірностей − вони свідомі і свавільні суб'єкти соціальних змін.

Характерні ознаки і особливості соціальних технологій, якими вони відрізняються від промислових такі: 1) соціальні технології набагато складніші, оскільки є фрагментами суспільства у всьому їх структурному і функціональному різноманітті: 2) їм властива значно менша детермінованість і жорсткість; 3) це інституційні утворення, які характеризуються реалізовуваними функціями, нормами і механізмами; 4) це діяльнісні соціальні системи; 5) вони значно більше варіабельні та різноманітні.

Соціальні технології − це єдиний тип технологічного процесу, заснований в значній мірі на стосунках «суб'єкт − суб'єкт». У зв'язку з цим слід зазначити, що кожний індивід є соціальним технологом для себе і своїх близьких; він бере участь у здійсненні соціальних технологій різних рівнів, сприяючи перетворенням, що проводяться, або ухиляючись від них розділяючи мету і засоби діяльності органів соціального управління або протиставляючи їм якусь іншу мету і засоби.

Особливості технологій соціальної роботи. З одного боку, обмеження соціальних ресурсів і величезна кількість соціальних проблем спонукають соціальну роботу бути технологічною, оскільки ефективною може бути дія тільки за умови послідовності і професійності технологічного підходу. З другого боку, ніякий технологічний підхід не гарантує 100-процентної ефективності. Більшість проблем соціальної роботи належить до тих, що не вирішуються, тобто до таких, які знов і знов відтворюються з кожним новим етапом розвитку суспільства, у кожному наступному поколінні, життєдіяльності кожної сім'ї та ін. У зв'язку з цим мета соціального працівника − допомогти конкретному індивіду, сім'ї, групі, що зазнає життєвих труднощів, усунення явищ, які обтяжують їх соціальну ситуацію, а зовсім не вирішення соціальних проблем в цілому. Нарешті, соціальні технології, і особливо технології соціальної роботи, як правило, завжди є комплексними. Тому соціальний працівник має бути фахівцем вельми широкого профілю; його знання повинні не тільки бути адекватними вимогам професії, але і безперервно поповнюватися протягом всієї його діяльності.

Поняття «технологія» (від гр. tekhne − мистецтво, майстерність, уміння) визначається як «сукупність прийомів і способів отримання, відпрацювання або переробки. Опис виробничих процесів, інструкцій по впровадженню, технологічні правила, вимоги, карти, графіки".

Поняття «соціальне», з одного боку, широко вживається в значенні «суспільне», «відмінне, таке, що протистоїть природному». З іншого боку, використовуються різні контексти «вузького розуміння» соціального (соціально-побутового, мікросоціального, тобто того, що оточує індивіда, забезпечуючи відтворювання його життєдіяльності, а також колективного, сумісного буття людей тощо).

Все це визначає зміст і обсяг поняття «соціальні технології», яке дедалі стійкіше характеризується як сукупність методів рішення конкретної соціальної проблеми. Соціальні технології трактують з урахуванням двох точок зору: по-перше, як способи застосування теоретичних висновків тієї або іншої науки у вирішенні практичних задач; по-друге, як сукупність прийомів, методів і дій які застосовуються для досягнення поставленої мети в процесі соціального розвитку, рішення тих або інших соціальних проблем.

Виділяють дві форми соціальних технологій: програми, що містять процедури і операції; саму діяльність, побудовану відповідно до таких програм.

Технологізація соціальних процесів має наступні етапи: 1) розділення процесу на внутрішньо взаємозв'язані етапи, фази, операції; 2) поетапну координацію дій, направлених на досягнення результату; 3) однозначність виконання процедур і операцій, які входять до технології.

Соціальні технології вельми різноманітні і обумовлені різноманіттям соціального світу, соціального життя. Класифікація соціальних технологій може бути здійснений на різних підставах; вона базується на диференціації як знань, способів, методів, що використовуються, так і об'єктів (явищ, процесів, груп людей, їх спільнот тощо), оскільки до кожного з них можна застосувати певні способи впливу з метою домогтися їх оптимального функціонування, розвитку і вдосконалення.

Методологічні принципи соціальних технологій: принципи побудови соціальних технологій (принципи соціуму, принципи технологій); принципи різних етапів життя соціальних технологій (принципи проектування, конструювання перевірки і упровадження, принципи функціонування). Орієнтація на реалізацію цих принципів і забезпечує стабільність роботи соціолога, соціального працівника, соціальних служб та їх авторитет.

Специфіка і особливості соціальної технології як цілісного явища розкривається в її структурі та функціях. Загальна схема соціальної технології: значення (в ім'я чого?) − мета (що може бути досягнутий?) − зміст (з якими параметрами?) − організація (як?) − засоби і методи (за допомогою чого?) − рівень кваліфікації (хто?) − методи оцінки (з яким результатом?).

Основні функції соціальних технологій: раціоналізації та ефективності, нормативна, регулятивно-управлінська, перетворення, стабілізації і розвитку, систематизації. У суспільному житті і діяльності всі ці функції «працюють» у діалектичній єдності і пронизують всі напрями і рівні соціальної технологізації суспільних систем. Крім того, слід враховувати, що через специфіку своїх функцій соціальні технології тісно пов'язані з теорією і практикою соціального управління суспільством.

Основні властивості соціальних технологій і їх характеристики:

− масштабність − показує просторові розміри технології, тобто її місця в соціальному просторі. У цьому аспекті соціальні технології (СТ) доцільно підрозділяти на глобальні, макро- і мікротехнології;

− новизна − характеризує ступінь інноваційності технології або її принципову новизну, яка визначається ступенем оновлення її елементів і структур. За цією властивістю СТ можна розподілити на інноваційні, модернізовані та ретро, або рутинні;

− ефективність − показує співвідношення між результатами, отриманими при використанні технології, і витратами на їх розробку і впровадження. Усі технології за цією ознакою можна розділити на високоефективні, ефективні, малоефективні і неефективні. Ефективність соціальних технологій пов'язана і з термінами використання: вона тим вище, чим довше термін її дії порівняно з періодом розробки в межах соціально і економічно виправданої довговічності;

− наукоємкість − показує кількісні параметри вкладених в технологію наукових знань. Ця властивість дає можливість підрозділити СТ на наукоємкі і ненаукоємкі;

− складність − визначає зміст технологій і можливості управління ними. На підставі цього можна СТ підрозділити на прості, складні і дуже складні;

− час життя − визначає часовий період від появи технології до зняття її з «озброєння». Усі технології за цією ознакою розподіляють на довгострокові, середньострокові і короткострокові;

− адаптивність − показує здатність технологій пристосовуватися і функціонувати в найнесприятливіших умовах. Усі СТ за цією властивістю розподіляють на високоадаптивні, адаптивні, поганоадаптивні і неадаптивні;

− надійність − показує якісну результативність технології, її здатність до самозбереження і відтворювання. За цією ознакою технології підрозділяють на надійні і ненадійні;

− валідність − показує відповідність технології суспільній системі і меті, для реалізації якої вона призначена. СТ відповідно до цієї властивості розглядають як валідні і невалідні.

Процес розробки нових соціальних технологій включає декілька етапів:

1. Фіксуються протиріччя в соціальному об'єкті, визначаються значення і призначення соціальних технологій.

2. На основі прогнозних розробок визначається мета, досягнення якої дозволяє вирішити дане протиріччя, і формуються критерії її досягнення.

3. Вивчається і оцінюється актуальне середовище впровадження соціальної технології.

4. Визначаються функції − властивості соціальної технології, що забезпечують досягнення мети в заданих умовах і задовольняючі потреби і професіонала, і соціального середовища.

5. Вибираються або розробляються модальні або інтенсифікуючи характеристики, що визначають спосіб функціонування і розвитку соціальної технології.

6. Формується просторово-часова структура (елементний склад технологічних процедур і відношення між ними).

7. Розробляється організаційний процес, що забезпечує формування конструкції і динаміку соціальної технології відповідно до необхідних функціональних параметрів.

Щоб зрозуміти процес впровадження СТ, важливо знати їх життєвий цикл як нововведення: старт, швидке зростання, зрілість, насичення і фініш. Процес впровадження соціальної технології залежить: від очевидності або обґрунтованості її відносних переваг(и) для вирішення певного класу проблем, задач порівняно з іншими способами їх вирішення; від сумісності або відповідності нової соціальної технології системі існуючих цінностей, минулому досвіду і потребам професіонала та клієнта; від інтенсивності соціальної технології, від радикальності перетворень і змін, що викликаються її впровадженням; від складності або ступеня простоти і легкості розуміння суті соціальної технології; від комунікаційної наочності; від можливостей розповсюдження технології; від готовності середовища до змін і «часу ухвалення" соціальної технології; від рівня керівництва і конкретної особи, які здійснюють зміни тощо.


Тема 2. Соціально-технологічна специфіка соціальної роботи


План

1. Особливості організації соціальної роботи в Україні. Специфіка соціальних проблем.

2. Зміст поняття «технологізація соціальної роботи».

3. Функції технологій соціальної роботи: аналітико-прогнозна, діагностична, системно-моделююча, проектно-організаторська, активаційна, інструментально-практична, розпорядливо-управлінська, евристична.

4. Моделі практики соціальної роботи. Технологічна специфіка і потенціал соціолого-орієнтованих, психолого-орієнтованих і комплексних моделей соціальної роботи.


Починаючи з 90-х років XX ст. в Україні динамічно відбуваються значні політичні, економічні і соціальні зміни. Одночасно потребують змін колишні системи соціального забезпечення, освіти, охорони здоров'я, культури тощо, трансформуються всі форми життєдіяльності, розпадається властива суспільству раніше система цінностей, отримала розповсюдження атмосфера нетерпимості і конфронтації, неповага до закону, зростання злочинності і насильства. Соціальний розвиток приймає деформовані форми, витісняючи якщо не більшість, то значну частину населення з активного економічного життя, перетворюючи мільйони людей на бідняків, маргіналів.

Одна з провідних форм соціально-політичного, організаційно-управлінського реагування на кризову ситуацію, що склалася, інструмент здійснення соціальної політики − професійна соціальна робота. Змістом її можна вважати надання допомоги людям, що потрапили в складну життєву ситуацію, за допомогою визначення їх проблем, інформаційної, консультативної діяльності, прямої натуральної, матеріальної, соціально-побутової допомоги, педагогічної і психологічної підтримки, стимулюючої власні сили тих, хто потребує допомоги, орієнтація їх на активну участь у вирішенні власних проблемних ситуацій. Суть соціальної роботи − надання допомоги різним соціальним групам у здійсненні ними соціальних прав.

Об'єктом соціальної роботи є окремі особи, їх групи − сім'ї, трудові і сусідські колективи, молодіжні або професійні групи, об'єднання осіб, які зазнають схожих труднощів. Тому кожна дія соціального працівника, кожна застосована ним технологія або методика обов'язково має поєднувати індивідуальні і групові методи. Соціальний працівник при аналізі становища клієнта, виборі конкретних технологій допомоги йому повинен розглядати в першу чергу проблеми і причини оперативного характеру, на які він в змозі впливати і які здатні стабілізувати або поліпшити соціальну ситуацію клієнта.

Багато що в соціальній роботі залежить від типу суспільства і характеру здійснення влади. Соціальна робота, за визначенням, властива демократичному суспільству і соціальній державі. Проте ні демократія, ні соціальність не є стабільними константами. Політична декларація або навіть юридична фіксація демократичних норм зовсім не завжди співпадає з їх реалізацією. Серйозне значення для розгортання соціальної політики та соціальної роботи сьогодні мають найактуальніші соціальні питання: характер соціально-економічних проблем; соціально-політична напруженість; соціально-екологічні проблеми; проблеми соціальної стратифікації; специфічний комплекс соціальних проблем складають поведінкові проблеми; в світі інформаційної революції вагомішого значення набувають соціальні проблеми доступу до інформації, комунікаційного забезпечення життєдіяльності, проблеми символізування і моделювання світу, які відносяться до області соціокультурного розвитку людини.

Єдина типологія технологій соціальної роботи принципово неможлива, оскільки будь-який принцип класифікації обирається довільно, у відповідності з метою соціального працівника. Він має значення для наукового дослідження, для навчальної мети; в дійсності ж звернення до того або іншого виду технології залежить від суті соціальної проблеми.

Функції технологій соціальної роботи і їх характеристики:

− аналітико-прогностична: виявлення і облік на підвідомчій території суб'єктів, які відносяться до категорії соціального ризику; визначення потреби в різних видах і формах соціальної підтримки; моніторинг динаміки соціальних процесів, прогноз зміни існуючих параметрів;

− діагностична: аналіз існуючих актуальних і потенційних соціальних проблем, встановлення їх причин, дослідження проблемного поля соціальної ситуації конкретних індивідуальних і групових клієнтів;

− системно-моделююча: визначення характеру, обсягу, форм і методів соціальної допомоги людям і групам, які опинилися в складній ситуації, концептуальне обґрунтовування такої допомоги;

− проектно-організаторська: розробка, ресурсне обґрунтування, реалізація і оцінка соціальних проектів, направлених на вирішення соціальних труднощів, допомога певній категорії клієнтів;

− активізаційна: сприяння активації потенціалу власних можливостей індивіда, сім'ї або соціальної групи, спонукання клієнтів до самостійного вирішення своїх проблем, виходу з важкої життєвої ситуації, організація самодопомоги і взаємодопомоги;

− інструментально-практична: надання різних видів допомоги в ситуаціях життєвих ускладнень, консультації і тренінги для поліпшення стосунків між людьми, сприяння в оформленні документів і інших необхідних дій для здійснення клієнтами своїх соціальних прав, опіка і опікування по відношенню до дітей, які залишилися без батьківського піклування, або до повнолітніх осіб, які мають в цьому потребу тощо;

− розпорядчо-управлінська: менеджмент органів соціального управління, координація діяльності державних і недержавних організацій та установ з надання допомоги в соціальній підтримці громадянам, участь у роботі з формування соціальної політики, підбір і виховання кадрів;

− евристична: нарощення соціального знання, поглиблення розуміння соціальних проблем, поліпшення освітньої і загальної культурної підготовки самих соціальних працівників, підвищення їх кваліфікації.

Моделі практики соціальної роботи. На сьогоднішній день склалися і функціонують три групи моделей соціальної роботи: соціолого-орієнтовані, психолого-орієнтовані і комплексні моделі.

Соціологія тяжіє до тих теорій соціальної роботи, які орієнтовані переважно на структурну соціальну роботу і припускає перш за все зусилля соціальних працівників оптимізувати діяльність установ соціальної сфери, які забезпечують соціальний захист і підтримку різним соціальним групам, підвищення ефективності соціальної політики в суспільстві в цілому. У зв'язку з цим об'єктом соціологічного аналізу є також і соціальні передумови, умови здійснення психосоціальної роботи, тобто технологій соціальної допомоги конкретним людям, які описуються в поняттях психосоціальних теорій соціальної роботи. Аналіз її сучасних моделей дозволив зробити висновок про те, що значна їх частина обумовлена соціологічними концепціями або такими, які сьогодні, по суті, є ними, лише певним чином трансформуючись відносно проблем соціальної роботи. Тому важливо встановити зв'язок цього теоретичного знання з основними напрямами практичної діяльності соціальних працівників.

Основними соціолого-орієнтованими теоретичними моделями вважають наступні: моделі соціальної роботи на основі теорії систем (соціальний працівник виявляє фактори оточення клієнта, фіксує наявність взаємодії або вплив на клієнта інших людей, а також вплив різних соціальних чинників); «моделі життя» (це екологічні теорії в практиці соціальної роботи, соціальний працівник в рішенні проблем клієнта впливає не тільки на нього, але і на його середовище); вирішуюча модель соціальної роботи (орієнтована як на підтримку різних соціальних груп, так і на вдосконалення різних послуг, що надаються клієнтам, а також на подолання негативного ставлення до тих, хто потребує допомоги соціальних служб, і до самих соціальних працівників); соціально-радикальна модель соціальної роботи (направлена на підвищення рівня і розвитку самосвідомості представників різних соціальних груп; є частиною руху за права людини; направлена на розвиток соціальних здібностей, індивідуальної і соціальної суб'єктності клієнта; не шукає шляхів зміни соціальних структур); марксистська модель соціальної роботи (основу даної моделі складає розуміння діяльності соціального працівника як сили, сприяючої здійсненню спільних колективних дій, що підвищують самосвідомість клієнта і направлених на здійснення позитивних змін у суспільстві на структурному рівні).

Технологічна специфіка психолого-орієнтованих і комплексних моделей соціальної роботи. Досвід розвитку технологій соціальної роботи у XX ст. дає всі підстави виділити в специфічну групу методи надання допомоги клієнтам.

Використовуючи психолого-орієнтовані теорії і психотехнології, сучасна стратегія психосоціальної роботи орієнтує соціальних працівників на те, щоб допомогти клієнтам оптимізувати власні зусилля, направлені на зміну життєвої ситуації, яка виникла на особистому або соціальному рівнях. Відповідно до цього стають пріоритетними ті теорії соціальної роботи, які дозволяють соціальному працівнику надавати клієнтам допомогу у формуванні і реалізації їх особистих і соціальних ресурсів.

Але аналіз технологій сучасної масової практики соціальної роботи за кордоном свідчить про те, що домінуючою, як і раніше, є психодинамічна модель (заснована на психодинамічній побудові теорії соціальної роботи), а також екзистенціальна модель (використовує відповідні підходи, згідно якими при аналізі поведінки клієнта необхідно враховувати, як клієнт сприймає і інтерпретує оточуючий світ, і як він оцінює свій соціальний статус), гуманістична модель (ґрунтується на прагненні соціальних працівників допомогти клієнтам на основі самопізнання і розуміння значущості свого особистого статусу зрозуміти самих себе і характер впливу оточуючого світу), рольова модель соціальної роботи (ґрунтується на рольовому програванні ситуації клієнта).

Серед комплексних моделей в практиці соціальної роботи найпоширеніша − комунікативна модель. Комунікативна модель соціальної роботи займає особливе місце − вона, з одного боку, об'єднує різні психологічні дослідження засобів, механізмів втручання в проблеми клієнтів; з іншого боку, є так би мовити єднальною ланкою між різними теоріями соціальної роботи. Крім того, ця модель сприяє розумінню соціальними працівниками своєї основної задачі. Особливе місце комунікативної моделі соціальної роботи обумовлено специфікою самої комунікативної теорії соціальної роботи. Комунікативна модель соціальної роботи як би узагальнює всі теорії комунікацій і підкреслює всі переваги чи недоліки аспектів, які розглядаються в них. Таким чином, комунікативна модель є нейтральною відносно інших моделей соціальної роботи, оскільки її методи сприяють підвищенню ефективності використання інших моделей практики соціальної роботи.


Тема 3. Соціальна діагностика в соціальній роботі


План

1. Соціальна діагностика як технологія соціальної роботи: поняття, сутність, види, проблеми і принципи соціальної діагностики.

2. Рівні соціальної діагностики в сфері соціальної роботи: загальносоціальний, регіональний, індивідуальний.

3. Методи, структура і функції соціально-діагностичної діяльності.

4. Методологічні підходи (моделі) до соціальної діагностики.

5. Технологічний процес діагностики в соціальній роботі: етапи та особливості.


Термін «діагностика» (від гр. diagnostikos − здатність розпізнавати) спершу використовувався в медицині для позначення процесу розпізнавання хвороби, постановки діагнозу. Вже наприкінці XIX ст. емпіричні дослідження становища малозабезпечених верств населення в багатьох країнах виявили тісну обумовленість ряду захворювань − туберкульозу, рахіту, венеричних хвороб та ін. низьким матеріальним рівнем (А. Кетле, Е. Дюркгейм, А. Дю-Шатле, Г. Зіммель та ін.).

Сьогодні цей термін застосовується як в медицині, так і в сфері соціальних наук. Соціальними «хворобами» вважають самотність, бідність, голод тощо. Розпізнавання соціальної патології, яку бажано викорінити, або соціальної проблеми, яку необхідно вирішити, викликає в першу чергу питання про те, що розуміється під патологією, нормою, проблемою. В найзагальнішому значенні можна сказати, що патологія − це об'єктивне відхилення від норми, а проблема − це усвідомлена патологія, відхилення, яке викликає тривогу людей, мотивує їх перетворюючу діяльність. Проте це питання досить складне і по-різному розв'язувалося на різних етапах історії суспільства.

Соціальна діагностика − це: 1) діяльність по розпізнаванню і аналізу соціальних патологій і проблем; 2) процес такого аналізу з формулюванням обґрунтованого висновку про предмет розгляду; 3) галузь соціальних наук, присвячена методам отримання знання про суспільство. Оскільки саме поняття вельми багатозначне, то, кажучи про соціальну діагностику, мають на увазі або одиничне дослідження соціальної ситуації клієнта, якому соціальний працівник повинен надати допомогу; або необхідний етап будь-якої дії в соціальній роботі, технологічний імператив соціального обслуговування; або сукупність наукових методів, які обґрунтовують правильність отриманої інформації. Відповідно, цією діяльністю займаються фахівці різних органів і установ, які використовують широкий спектр технологій і методів соціальних (іноді також природничих − у разі медико-соціальної роботи) наук на різних рівнях і з різною метою.

Процедури соціальної діагностики як правило, засновані на таких методах, як аналіз, синтез, вимірювання, порівняння, моделювання, опитування, фокус-групи, експертні оцінки, ділова гра, мозкова атака, соціальний експеримент та ін. По суті, будь-яка діагностична технологія є інтегральною системою методів.

Соціальна діагностика як вид людської діяльності носить яскраво виражений дослідницький характер. Суб'єкт соціальної діагностики виявляє і кваліфікує відхилення об'єкту діагнозу від норми, ідеалу, системи тощо.

Більшість дослідників виділяє в структурі соціальної діагностики три блоки елементів-операцій: операції першого блоку складають процес опису реального стану соціального об'єкту відповідно до вибраних параметрів або критеріїв; операції другого блоку орієнтовані на визначення належного або еталонного стану соціального об'єкту по цих же параметрах або територіях; операції третього блоку призначені для порівняння реального і належного стану соціального об'єкту. Залежно від наявності і рівня відмінностей між цими станами роблять висновок про те, що об'єкт функціонує нормально або ж є деякі відмінності, а також указують напрямки і способи його корекції.

Основні функції соціальної діагностики і їх характеристики:

− власне діагностична − дає можливість визначати різні стани соціальних об'єктів і їх основні характеристики;

− прогностична − сприяє формуванню прогнозів відносно майбутніх характеристик соціального об'єкту;

− управлінська − сприяє отриманню важливої інформації для ефективного управління соціальними об'єктами;

− пізнавальна − дає можливість одержувати нові знання про найважливіші характеристики соціальних об'єктів.

Сфери застосування соціальної діагностики достатньо різноманітні. До них відносять: 1) соціально-інженерну діяльність, 2) управлінське консультування, 3) соціальне управління, 4) соціальну роботу та ін.

Подальший розвиток соціальної діагностики має два вектори: перший орієнтований на розширення напрямків і сфер її застосування; другий вектор пов'язаний із вдосконаленням техніки і методики діагностичних процедур, оскільки діагностичні методи стають дедалі витонченими, динамічними і технічно оснащеними.

Методи соціальної діагностики ґрунтуються на ряді принципів, як загальних для всіх соціальних наук, так і специфічних:

− принцип об'єктивності − слід розглядати в двох аспектах: по-перше, дослідник не повинен залежати від впливу зовнішніх чинників (наприклад, бажання і переваг начальства); по-друге. соціальний працівник повинен протистояти впливу на результати аналізу, який їм проводиться, внутрішніх чинників − власних забобонів, незнання, аберація власного життєвого, сімейного досвіду. Спотворюючий вплив цих чинників може вплинути як на збір фактів, так і на їх інтерпретацію;

− принцип верифікації соціальної інформації − встановлення її достовірності, можливості перевірки за допомогою інших процедур або інших джерел даних, зіставляти відомості, отримані з різних каналів;

− принцип системності в діагностиці − оскільки абсолютно всі соціальні проблеми є полікаузальними, тобто їх зародження і розвиток визначається не однією причиною, а декількома, часто навіть системою, низкою причин. (Зрозуміло, соціальний працівник жодною мірою не може бути фахівцем у всіх сферах, проте визначити наявність труднощів і порекомендувати професіонала, який здатний провести поглиблену діагностику, він зобов'язаний);

− принцип клієнтоцентризму − розгляд сторін соціальної дійсності, усі зв'язки в соціальної ситуації з погляду інтересів і прав індивідуального або групового клієнта.

Рівні соціальної діагностики відповідно задачам, що вирішуються на цих рівнях, засобам і методам, що використовуються, так і організаційно-управлінській структурі країни розділяють на загальносоціальний рівень соціальної діагностики, регіональний (територіальний) рівень організації соціальної діагностики, локальний та індивідуальний рівень.

Моделі соціальної діагностики. Можна виділити декілька діагностичних підходів, які отримали розповсюдження в практичній діяльності соціологів, соціологів-фахівців у сфері соціальної роботи: перший підхід, направлений на визначення ступеня прояву в об'єкті типових властивостей і закономірностей, характерних для об'єктів даного класу; другий підхід, орієнтований на визначення специфічних властивостей і закономірностей об'єкту; третій підхід є діагностикою за еталоном.

Головна мета соціальної діагностики − визначення соціальної проблеми клієнта і знаходження правильних засобів для її вирішення. Дані загальносоціологічних методів, масштабних дослідницьких технологій використовуються соціальним працівником, але лише як фон, на якому виявляється (і з яким порівнюється) конкретна ситуація клієнта. У зв'язку з цим широко використовуються в першу чергу мікросоціологічні, соціально-психологічні, педагогічні діагностичні процедури. В процесі професійного відбору соціальних працівників широко використовуються спеціальні методики профорієнтацій, спеціальна інтерпретація психологічних методик.

Соціальна діагностика як до вирішуваних на цих рівнях необхідна стадія технологічного процесу, початок роботи в будь-якій сфері обслуговування, з будь-якою категорією клієнтів і будь-яким типом соціальних проблем. Особливість соціальної діагностики − обмежене використовування кількісних співвідношень і математичних методів.

Структура технологічного процесу в соціальній діагностиці. Незалежно від методів будь-який технологічний процес в соціальній діагностиці має схожу структуру, окремі елементи якої змінюються залежно від конкретних умов.

I етап − поява соціальної проблеми. На початковому етапі завжди є скарга клієнта або його близьких, сусідів, заява співробітника органу охорони порядку, педагога тощо.

II етап − збір і аналіз даних про соціальну ситуацію. Наявність важкої життєвої ситуації констатувати достатньо просто, але, як правило, зовсім не просто визначити її суть, причину і шляхи виходу з неї. Практика показує, що далеко не всі клієнти можуть це зробити самостійно.

Важливе значення на даному етапі має також можливість залучення до соціальної діагностики фахівців суміжних областей діяльності: психолога, психіатра, психолога-педагога, юриста, у ряді випадків (особливо при розгляді ситуації осіб з обмеженими можливостями) фахівець звертається до лікаря.

III етап − постановка соціального діагнозу. Зібрані відомості піддаються аналізу, проводиться зіставлення ряду даних, їх сортування на важливі і малозначні, диференціація ознак. Фахівець не просто робить висновок про суть і причини життєвих труднощів клієнта, а ранжирує наявні проблеми, виділяючи головну, від якої залежить рішення всіх інших або яка може бути вирішена на даному рівні можливостей чи заданого рівня знань. Соціальний діагноз не може вважатися остаточним, поки фахівець працює з клієнтом.

Останніми роками в соціальній діагностиці отримали розповсюдження такі технології: зондажно-інформаційне обстеження конкретного соціуму; збір даних про стан, чисельність, склад і динаміку місцевого населення; соціально-історичне дослідження регіону (вивчення історії заселення і освоєння даної території, процесу становлення і зміни складу місцевого населення та його зайнятість, релігійні і побутові традиції місцевих жителів, причини зміни населення регіону тощо); інформаційно-цільовий аналіз різноманітних документів з місцевої і центральної преси, матеріалів електронних ЗМІ; соціальне картографування і т.п.


Тема 4. Технологія соціальної експертизи


План

1. Поняття соціальної експертизи. Функції соціальної експертизи: діагностична, інформаційно-контрольна, прогностична, проектувальна.

2. Специфіка соціальної експертизи і межі її застосування. Мета соціальної експертизи. Суб'єкти соціальної експертизи.

3. Порядок замовлення соціальної експертизи. Методика підбору експертів.

4. Організаційні моделі соціальної експертизи: «рецензія», «моніторинг», «проект» та ін.: суть, критерії, етапи, позитивні моменти та недоліки.

5. Підготовка експертного висновку (експертного спостереження, проектної розробки).

6. Ефективність соціальної експертизи: умови, оцінка.


Соціальна експертиза − це спеціалізована і нормативно оформлена процедура отримання інформації про соціальний об'єкт або спеціальна методика формування оцінки про характер його функціонування за допомогою опитування фахівців, експертів. Вона включає не тільки розгляд або вивчення будь-яких питань, проблем або рішень, для яких потрібні спеціальні знання, але й вироблення на їх основі мотивованого і аргументованого висновку або наукового обґрунтовування.

Класифікація основних видів соціальної експертизи:

− за об'єктом експертизи (науково-технічна, господарсько-економічна, соціальна, політична, організаційно-управлінська, юридична, судова (кримінальна));

− за охватом об'єкту експертизи (аспектна, комплексна);

− за способом взаємодії експертів (на основі особистої взаємодії експертів, без особистої взаємодії експертів);

− за ступенем інформування експертів (з інформуванням експертів, без інформування експертів);

− за кількістю турів (фаз) експертизи (однорівнева, багаторівнева);

− за ступенем формалізації процедур експертизи (нормативна, вільна);

− за типом вирішуваних експертних задач (оціночна, класифікаційна, ранжувальна, інноваційна, змішана) та інші.

Головна специфічна ознака експертизи полягає в тому, що вона є дослідженням задачі, котра погано піддається кількісному аналізу і важко формалізується; яке здійснюється шляхом формування думки (складання висновку) фахівця, здатного заповнити недолік інформації з досліджуваного питання, спираючись на свої знання, інтуїцію, досвід рішення схожих задач і «здоровий глузд», і систематизувати цю інформацію.

Функції соціальної експертизи і їх характеристики:

− діагностична функція − огляд стану соціального об'єкту в момент дослідження;

− інформаційно-контрольна функція − дослідження інформації про соціальний об'єкт і його оточення з метою встановити її достовірність і внести відповідні корективи, якщо інформація містить перекручення;

− прогностична функція − виявлення можливих станів соціального об'єкту в коротко-, середнє- і довгостроковій перспективі та можливих сценаріїв досягнення об'єктом цих станів;

− проектувальна функція − вироблення рекомендацій з тематики експерти соціального об'єкту для соціального проектування й ухвалення управлінських рішень.

Потреба в проведенні соціальної експертизи виникає кожного разу, коли рішення нормативного характеру (прийняте або підготовлене до ухвалення) може позитивно або негативно позначитися на життєдіяльності людей; при цьому у приймаючого рішення органу: немає ясності ситуації; є намір розв'язати проблему; є декілька рішень (проектів), які суперечать одне одному і вимагають наявності зовнішнього арбітра, щоб вибрати якнайкращий варіант.

Мета соціальної експертизи − встановлення відповідності діяльності органів державної влади та інших владних інститутів соціальним інтересам громадян і задачам соціальної політики, а також формування пропозицій відносно досягнення цієї відповідності.

Мета і задачі соціальної експертизи мають межі, інакше її проведення втратить практичне значення. Тому необхідно уточнити мету соціальної експертизи, сформулювавши конкретні задачі, які вона покликана вирішувати, а саме: дати аргументований висновок про відповідність нормативних правових актів і діяльності органів державної влади, рішень і діяльності органів місцевого самоврядування тощо, положенням соціальної політики; виявити положення документів або факти діяльності, які можуть мати негативні соціальні наслідки, і оцінити можливі масштаби таких наслідків; оцінити на предмет відповідності законним інтересам громадян проекти нормативних правових актів, соціальні проекти і програми та представити висновок про доцільність і допустимість їх реалізації; внести пропозиції за рішенням виниклої соціальної проблеми. У соціальній експертизі бере участь велика кількість суб'єктів експертних оцінок, які в організаційному відношенні находяться на двох різних рівнях: 1) орган державної влади, який формує замовлення на експертизу, або недержавна структура; 2) в ролі суб'єкта також виступає виконавець замовлення на соціальну експертизу. Залежно від характеру замовлення виконавцем можуть бути: дослідник (дослідницький колектив), практичні працівники з системи «замовника», авторитетна референтна група.

Ухвалення рішення про проведення експертизи − це типовий управлінський акт з властивими йому характеристиками. Стосовно даної діяльності центральними стають питання компетенції і компетентності, від яких залежать ціленаправленість і досяжність результатів соціальної експертизи.

Порядок замовлення соціальної експертизи припускає наступну послідовність дій органу, який приймає рішення: 1) визначення контурів проблеми; 2) встановлення способів дослідження проблеми і визначення необхідності експертизи; 3) формування частин замовлення, які відповідають компетентності органу; 4) вибір моделі експертного дослідження в залежності від характеру задачі; 5) якщо замовник не задоволений пропозиціями організатора, він веде діалог з ним до досягнення згоди, міняє організатора або відмовляється від проведення експертизи; 6) після узгодження організаційних питань замовник оформляє своє рішення про проведення експертизи, встановлюючи відповідальність організатора але не експертів, відповідальність яких окреслюється окремо, в договірному порядку. Таким чином, експерт (група експертів) виступає як виконавець тільки відносно організатора, але не замовника.

Експерт (від лат. «ехреrtus» − досвідчений) − кваліфікований фахівець із знаннями і досвідом в певній області наукової або практичної діяльності, на основі яких він дає мотивований висновок з цієї або іншої проблеми (дискусійного питання, важкого або багатоваріантного рішення). У теорії соціальних технологій виділяють три групи функцій, які повинні виконувати експерти:

− експерти є джерелом необхідної інформації (недостатньої, коректуючої або прогнозної) в процесі формування управлінського рішення або з'ясування характеру взаємодії об'єкту і суб'єкта управління;

− експерти оцінюють характеристики соціальних об'єктів, подій або управлінських рішень, які відбуваються;

− експерти генерують і висувають нові ідеї, дають свої пропозиції і рекомендації, а також пропонують більш раціональні варіанти рішення соціальних проблем.

Відбір експертів-фахівців може відбуватися на основі самооцінок і взаємних оцінок експертів, з урахуванням досвіду участі фахівця в експертизах, за кількістю публікацій експерта за темою, використовуючи довідники, типу «хто є хто», списки членів професійних груп та ін. Застосовуються й інші спеціальні методи і методики відбору експертів, зокрема метод «сніжної грудки». Слід пам'ятати, що навіть найретельніший відбір експертів не гарантує об'єктивність їх оцінок.

Загальна технологічна модель соціальної експертизи складається з наступних етапів:

1) підготовка експертизи (побудова програми, розробка інструментарію, підбір експертів, їх попереднє опитування і визначення процедури експертного опитування);

2) проведення експертизи (опитування експертів і збір необхідної інформації);

3) аналіз результатів експертизи (аналіз індивідуальних і групових думок експертів, підготовка висновків і практичних рекомендацій, які складають основу експертного висновку).

Цю універсальну модель можна модифікувати залежно від її конкретних різновидів («рецензія», «проект», «мозковий штурм», «метод Делфі», «метод сценаріїв», ділова гра і тощо) або зробити комбінацію моделей.

Через характер соціальної експертизи одним з гарантів її об'єктивності є спільна робота експертів, а також обраний тип організаційної моделі експертизи.

Робота над експертним висновком ведеться різними способами, кожний з яких має свою специфіку і певну технологію. Наприклад, якщо використовується організаційна модель «Рецензія», то технічні прийоми такої роботи достатньо прості та загальновідомі. У цьому випадку додатковим засобом може бути пам'ятка експерту, в якій зазначається, які пункти повинен містити текст висновку і на які питання слід відповісти обов'язково.

Модель «Моніторинг» і особливо модель «Проект» вимагають складнішої роботи з експертами, активізації їх креативних (творчих) здібностей, якщо йдеться про фахівців.

Виділяють також очну і заочну форми роботи з експертами. Застосовуючи ці та інші методи (зокрема, «метод експертних оцінок», «ділову гру», «мозкову атаку», «метод сценаріїв» та ін.), експерт створює кінцеву продукцію експертизи -думку, представлену в певній формі. Найчастіше це експертний висновок, але використовуються також форми експертного спостереження і проектної розробки.

Експертний висновок може застосовуватися при аналізі нормативних актів, прийнятих (підготовлюваних до ухвалення) на національному, регіональному або місцевому рівнях.

Експертне спостереження − форма підсумкового документа рекомендаційного характеру, в якому основна увага експерта зосереджена на виробленні конструктивних пропозицій, направлених на вирішення даної проблеми - використовується при формуванні загального уявлення про стан проблеми і при виробленні рекомендацій, у тому числі при підготовці тих чи інших рішень (в ході законопроектних робіт тощо).

Проектна розробка виходить за межі задач соціальної експертизи і в цьому значенні не може бути затребувана як форма представлення експертної оцінки. Ініціатива представлення експертизи у вигляді проектної розробки може виходити тільки від самого експерта (експертної групи). Але така ініціатива також може бути, у свою чергу, ініційована системою організації експертної роботи, якщо ця система спирається на творчі можливості експертів і мобілізує їх новаторський потенціал.

При підготовці кінцевої продукції експертизи, в якій би з трьох названих форм вона ні створювалася, передбачається подвійне оформлення результатів експертизи. Перший етап експертизи − фінальний матеріал експерта, виконаний в звичних для нього формах, термінах і т.п. Другий етап експертизи − висновок (спостереження, проект), перероблений відповідно до вимог інтерфейсу. Оскільки мова, прийнята в наукових колах, і мова, якою користуються в ухвалюючих рішення органах, розрізняється, експертна робота повинна бути зрозумілою як для професіоналів, так і для замовника, який би зміг з її допомогою коректував свої дії.

^ Ефективність соціальної експертизи. Її дійсними показниками є: облік її підсумків для обмеження вибору стратегій; застосування її підсумків для коректування вибраної стратегії.


^ Тема 5. Соціальне передбачення і соціальне проектування як технології соціальної роботи


План

1. Соціальне передбачення і соціальне проектування, передбачення як технології соціальної роботи. Визначення понять «проектування» та «передбачення».

2. Діяльність і проекти «Римського Клубу».

3. Соціальне прогнозування як різновид діагностичних технологій.

4. Основні види соціальних прогнозів.

5. Функції соціального прогнозування.

6. Етапи та методи соціального прогнозування.

7. Поняття моделі. Моделювання соціальних відносин і структур.

8. Соціальне проектування як соціальна технологія: особливості, класифікація соціальних проектів, види проектних стратегій.

9. Основні принципи, етапи, стратегії соціального проектування.

10. Методи і методики соціального проектування.


^ Технології соціального передбачення. Соціальне передбачення − випереджаюче відображення соціальної дійсності. Соціальне передбачення розділяється на два напрямки: реалістичне (наукове і буденне) і фантастичне (різного роду утопії, містичні пророцтва, релігії тощо).

Наукове соціальне передбачення ґрунтується на знанні законів функціонування і розвитку суспільства. В науковій літературі представлені типології наукового соціального передбачення: типології пророцтва і програмування; типології прогнозування. Форми наукового соціального передбачення: гіпотеза, прогноз, план.

^ Технології соціального прогнозування (від гр. prognosis − передбачення, прогноз) − незамінний інструментарій соціального передбачення, дослідження і вирішення соціальних проблем сучасного світу. В широкому значенні соціальне прогнозування це розробка прогнозів. У вузькому значенні під соціальним прогнозуванням розуміють спеціальне наукове дослідження конкретних перспектив розвитку соціальних об'єктів, явищ чи процесів, переважно з якісними оцінками і вказівкою певних термінів їх зміни.

Мета прогнозування − це не просто передбачати ті або інші явища майбутнього, а сприяти більш ефективній дії на них в потрібному напрямі.

Соціальне прогнозування тісно пов'язано з інноваційною діяльністю, оскільки є прийомами, направленими на технологічне забезпечення реалізації ініціатив, які викликають якісні зміни в різних сферах соціального життя, приводять до раціонального використовування прогностичних знань, матеріальних і інших ресурсів суспільства.

Перші масштабні наукові технології соціального прогнозування глобальних процесів були розроблені і представлені членами Міжнародної футурологічної організації «Римський клуб». Це роботи Всесвітньої федерації дослідників майбутнього, Міжнародного центру «Людство в 2000 році», Міжнародного інституту життя.

Засновником глобального прогнозування на основі системного аналізу є американський вчений Дж. Форрестер. У 1992 р. з'явився перший глобальний прогноз Римського клубу під назвою «Межі зростання». Його автори під керівництвом Д. Медоуза побудували динамічну модель світу, в якій як початкові дані були використані основні, на думку авторів, компоненти динаміки зміни світової системи: населення, капіталовкладення, земний простір, забруднення, використовування природних ресурсів. Технологічно найбільше обґрунтованою представляється робота «Людство у поворотного пункту» М. Месаровича і Е. Пестела − представників Римського клубу, в якій комплексний взаємозв'язок економічних, соціальних і політичних процесів, стан навколишнього середовища і природних ресурсів представлені як складна багаторівнева ієрархічна система.

Розробка прогнозних сценаріїв розвитку такого складного соціального об'єкту, як людство в цілому − невдячна справа. Проте увага вчених, політиків і практиків соціального перетворення до технологій прогнозування не слабшає.

Інформаційний аспект в технологіях соціального прогнозування займає особливе місце − це сукупність знань, відомостей, даних і повідомлень, які формуються і відтворюються в суспільстві та використовуються індивідами, групами, організаціями, класами, різними соціальними інститутами для регулювання соціальної взаємодії, суспільних відносин між людиною, суспільством і природою. Функціонування інформації здійснюється за допомогою різних каналів і засобів її розповсюдження та зберігання. За своїм змістом і якістю соціальна інформація може бути істинною і помилковою, науковою і ненауковою. Характерною відмінною рисою наукової інформації є її істинність. Змістовна її сторона визначається наступними чинниками: рівень пізнання об'єкту передбачення, компетентність суб'єкта передбачення, якість інформації, а також оптимальність соціальної інформації.

У соціальних науках прийнято виділяти наступні види соціальних прогнозів: короткострокові − на 1-2 роки, середньострокові − на 5-10 років, довгострокові − на 15-20 років і надстрокові − від 50 до 100 років.

Аналіз історичного розвитку різних видів соціального прогнозування показує, що воно має значну специфіку в кожній з суспільних сфер залежно від мети, задач і особливостей останніх. Тому, виділяють соціально-економічні прогнози; соціологічне прогнозування; прогнозування соціально-психологічних процесів; юридичне прогнозування та ін.

Також виділяють дві великі групи прогнозів: пошукові і нормативні. Пошукові прогнози направлені на визначення можливих станів соціального явища в майбутньому екстраполяцією тенденцій, що спостерігаються, за умови абстрагування від рішень, які можуть видозмінити ці тенденції. Нормативні − дають можливість визначити альтернативні або оптимальні шляхи і терміни вирішення соціальних проблем, як правило, на основі наперед заданих критеріїв.

Функції соціального прогнозування і їх характеристики:

− пізнавальна − прогноз − найважливіший засіб пізнання не тільки теперішнього часу, але і майбутніх перспектив розвитку соціальних систем;

− моделююча − прогноз − актуальна модель майбутнього або ефективних методів і способів його досягнення;

− оціночна − прогноз, виробляючи уявлення про майбутні соціальної системи, дає можливість фіксувати і оцінювати теперішній час, його перспективність або обтяженість проблемами і т.п.;

− комерційна − прогноз при умілому його використовуванні
сприяє отриманню прибутку;

− застережлива − прогноз попереджає суспільство про ті події і проблеми, з якими воно може зіткнутися в майбутньому;

− попереджуюча − прогноз дає можливість запобігати небажаним проблемам, подіям, явищам або процесам в суспільстві.

Процес соціального прогнозування. Розробка прогнозу − спеціальне наукове дослідження конкретних перспектив розвитку якого-небудь явища (в нашому випадку соціального). Робота над технологіями соціального прогнозування − це комплексний процес, що складається з ряду самостійних технологічних етапів. У сучасних умовах будь-який співробітник соціальної служби прогнозує свою роботу. Це може бути як вузька перспектива (обслуговування одного клієнта), так і прогноз розвитку діяльності соціальної служби і всієї соціальної сфери. Прикладне значення соціального прогнозування полягає в тому, що розроблені технології здатні впливати на управлінські рішення з соціальних питань, тобто оптимізувати і коректувати їх.

Етапи процесу соціального прогнозування: 1) вибір об'єкту соціального прогнозування (будь-який соціальний об'єкт − від індивіда до людства як складової частини ноосфери); 2) вибір напряму дослідження (економічне, соціологічне, юридичне, соціальне тощо); 3) підготовка і обробка інформації з прогнозної проблеми; 4) вибір способу прогнозу, одного з методів або сукупності методів в певній послідовності, що відповідає вимогам науковості дослідження; 5) власне прогнозне дослідження; 6) обробка результатів, аналіз отриманої інформації стосовно проблеми дослідження; 7) визначення достовірності прогнозу.

Таким чином, побудова технологічної моделі соціального прогнозу зводиться до трьох основних етапів: підготовка проекту прогнозу, побудова прогнозу і уточнення, перевірка прогнозу. Можливість дати оцінку проведеному прогнозному дослідженню надається лише після того відрізка часу, на який був розрахований даний прогноз.

Методи соціального прогнозування. В цілому методи соціального прогнозування засновані на трьох основних способах отримання прогностичної інформації про майбутнє: екстрополяції (перенесення в майбутнє спостережуваних тенденцій); експертизі (експертне опитування) можливого або бажаного в майбутньому стану соціального явища або процесу; моделюванні прогнозованих соціальних явищ або процесів. Усі методи прогнозування є, по суті, різними комбінаціями елементів перерахованих вище трьох способів отримання інформації про майбутнє.

Разом з цим до методів соціального прогнозування відносяться практично всі методи соціологічних досліджень: аналіз документів та літератури, включене і невключене спостереження, опитування населення і експертів, експеримент, схематичне і математичне моделювання та ін.

У соціальному прогнозуванні все більше розповсюджується метод прогнозного моделювання соціальних процесів − його вважають найефективнішим методом прогнозування. Усі кількісні технології, що використовуються в прогнозуванні, по суті є методами моделювання. Моделювання як технологія соціального прогнозування − це дослідження об'єктів різної природи на їх аналогах (моделях) на рівні структур, функцій і результатів. Особлива складність моделювання соціальних процесів у тому, що значна їх частина не вкладається в рамки раніше розроблених схем і вимагає теоретичного осмислення відповідно до існуючої соціальної дійсності, яка на багато складніша за теоретичні моделі.

^ Технологія соціального проектування. Соціальне проектування є найважливішим різновидом соціальних технологій. Термін «соціальне проектування» (від лат. progectus − кинутий, виступаючий вперед) − позначає специфічну діяльність людей, пов'язану з науково обгрунтованим конструюванням соціальної системи, параметрів майбутнього соціального об'єкту чи якісно нового стану існуючого об'єкту, явища або процесу. Проектування − одна з форм відображення дійсності, процес створення прообразу (прототипу) об'єкту, явища або процесу, одна з форм реалізації наукового управління суспільством і його підсистемами. За своєю суттю проектування охоплює практично всі сфери діяльності людини і суспільства, тісно взаємодіючи, з одного боку, з прогнозуванням, а з іншого, − з плануванням та іншими функціями управління.

Об'єктом соціального проектування може бути власне соціальний об'єкт (школа, лікарня тощо), виробничий (завод, шахта, компанія), архітектурний (поселення, місто) чи який-небудь інший. Проте у будь-якому випадку йдеться про вирішення саме соціальних задач при його проектуванні, а також про те, що в проекти різних соціальних об'єктів мають бути закладені соціальні параметри, направлені на реалізацію різноманітних соціальних потреб та інтересів людей.

Метою проектування є перетворення, об'єктивної дійсності, створення об'єктів, явищ, процесів, які б відповідали бажаним стандартам, якостям. Основною метою соціального проектування як специфічної управлінської діяльності є створення проектів (різновиди соціальних програм).

Існують два основні способи проектування соціальних технологій − суб'єктивний і аналітичний. Суб'єктивний підхід припускає стандарти здорового глузду, практичний досвід, інтуїція, симпатії, культурні стереотипи тощо. Аналітичний підхід − пов'язаний з домінуванням спеціальних аналітичних методів і процедур. Ідеально − комбінування цих двох способів.

Основні принципи проектування: принцип наукового обґрунтовування; принцип системності; принцип соціальної доцільності і необхідності соціального проекту меті і задачам суспільного розвитку; принцип відповідності змін, які проектуються, фізіологічній, психологічній і соціальній природі людини; принцип комплексності, інтегрованості, зіставлення різних видів моделей; принцип реалістичності і можливості для реалізації; принцип надійності; принцип інноваційності і обґрунтованого використовування передового досвіду.

Засоби проектування − ті ж, що необхідні для збору, аналізу, обробки інформації, а також враховується особлива роль технічних засобів.

Етапи соціального проектування: 1) формування проблеми; 2) соціальне замовлення; 3) паспортизація об'єкту; 4) формування мети; 5) визначення завдань; 6) вибір стратегії проективної діяльності; 7) створення організаційної програми; 8) прогнозування; 9) моделювання; 10) вибір найефективнішої моделі; 11) проект системи.

Соціальний проект повинен відповідати таким основним принципам: однозначність, необхідність, повнота, несуперечність, оптимальність.

Основні стратеги (правила побудови) проективної діяльності: 1) лінійні стратегії (застосовуються як послідовність дій, кожне подальше залежить від результатів попередніх); 2) розосереджена стратегія (багато варіантна, альтернативна діяльність, поетапне виконання проектів, які можуть розвиватися самостійно); 3) циклічні стратегії(дають можливість повертатися в процесі проектної діяльності до одного з попередніх етапів конструювання); 4) стратегія випадкового пошуку (стратегії, які змінюються з урахуванням конкретної ситуації, у них немає однозначно і чітко певного плану розробки проектних рішень).

Методи і методики соціального проектування. Для розробки соціальних проектів (технологій) використовують не тільки різні статистичні, якісні і кількісні методи, але й специфічні методи соціального проектування і конструювання: метод систематизації, метод інверсії («зроби навпаки»), метод аналогії, метод емпатії, метод комбінування («нове + старе», «нове + нове», «старе + старе»), метод компенсації, метод розчленовування, метод асоціації, метод ідеалізації, пошук помилок та ін. Крім цих відносно простих спеціальних методів використовують і інші, складніші спеціалізовані методи соціального проектування і конструювання, такі як «операціональна гра», «мозкова атака», «розробка сценарію», соціальний експеримент, комп'ютерне моделювання і ін. (вони більш дієві і мають високий творчий потенціал, проте для їх використовування необхідна більш висока кваліфікація). Фахівець у сфері соціального проектування має не лише знати ці методи, але головне − уміти користуватися ними при розробці різних соціальних проектів і соціальних технологій.


Тема 6. Технології соціальної профілактики та адаптації, соціальної реабілітації та терапії


План

1. Сутність соціальної профілактики. Об'єкти та рівні соціальної профілактики.

2. Методи соціальної профілактики.

3. Поняття соціальної адаптації, дезадаптації та реадаптації.

4. Стадії, форми, стратегії соціальної адаптації.

5. Технології соціальної адаптації.

6. Поняття соціальної реабілітації та її різновиди.

7. Основні технології соціальної реабілітації.

8. Поняття про соціальну терапію.

9. Основні технології соціальної терапії.


Технології профілактики. Соціальна профілактика − це науково обґрунтований і своєчасно застосовуваний вплив на соціальний об'єкт з метою збереження його функціонального стану і попередження можливих негативних процесів його життєдіяльності.

Соціальна профілактика (від лат. попередження, превенція) − діяльність з попередження соціальної проблеми, соціального відхилення або утримання їх на соціально терпимому рівні шляхом усунення або нейтралізації причин, які їх породжують. Вона направлена на попередження можливих фізичних, психологічних або соціокультурних колізій у окремих індивідів і «груп ризику», збереження, підтримку і захист нормального рівня життя і здоров'я людей; сприяння їм у досягненні поставленої мети і в розкритті їх внутрішнього потенціалу.

Профілактики потребує все населення. Але існують пріоритетні напрями її застосування, категорії населення, які їй потребують найбільшою мірою. До таких соціальних груп можна віднести дітей, підлітків, інвалідів, людей похилого віку, осіб, які ведуть асоціальний спосіб життя та ін.

Об'єкти соціально-профілактичного впливу можна умовно розділити на чотири групи: 1) негативні сторони в об'єктивних умовах життєдіяльності людей (рівень добробуту і житлово-побутові умови, технічне оснащення виробництва, умови праці тощо); 2) негативні сторони в організаційно-управлінській діяльності державних і суспільних органів самоврядування (система освіти, ЗМІ, установи культури та ін.); 3) негативні сторони міжособистісних взаємостосунків і поведінки людей (взаємостосунки між людей в процесі трудової діяльності, в побуті, сімейні відносини тощо); 4) негативні явища в правосвідомості і соціально-правовому полі.

Виділяють три рівні соціальної профілактики; загальносоціальний рівень (діяльність держави, суспільства, їх інститутів); спеціальний рівень (цілеспрямований вплив на негативні чинники, які пов'язані з окремими видами відхилень або проблем); індивідуальний рівень (профілактична діяльністю щодо конкретних осіб).

Реалізація профілактичних заходів здійснюється за допомогою системи методів: профілактична інформаційно-консультативна бесіда; системне спостереження; профілактичні тренінги; стимулювання розвитку нових навичок, моделей поведінки; метод завчасної нейтралізації конфліктної ситуації; метод профілактичного втручання та ін.

^ Технології соціальної адаптації. Адаптація (від лат. Adaptation − прилаштування, пристосування) займає важливе місце у змісті соціальної роботи. Вона характеризує, з одного боку, процес взаємодії об'єкту соціальної роботи з соціальним середовищем, а з іншого − є відображенням певного результату соціальної роботи, який може виступати критерієм її ефективності.

Соціальна адаптація − процес активного пристосування людини до нових для неї соціальних умов життєдіяльності шляхом активного їх засвоєння; вид взаємодії особи або соціальної групи з соціальним середовищем. Це інтеграційний показник стану індивіда і один з основних механізмів соціалізації.

Змістом соціальної адаптації є зближення мети і ціннісних орієнтацій групи і індивіда, який входить до неї, засвоєння ним норм, традицій, групової культури, вхід в ролеву структуру групи. Процес соціальної адаптації передбачає прояв різноманітних комбінацій прийомів, способів, стратегій соціальної адаптації.

Стратегія соціальної адаптації є індивідуальним способом адаптації особи до суспільства і його вимог. Вчені визначають такі стадії соціальної адаптації: початкова стадія; стадія терпимості; стадія пристосування; «акомодації»; стадія повної адаптації, «асиміляція».

Залежно від співвідношення стихійних і свідомих механізмів пристосування адаптаційні процеси виявляються в трьох формах: переважно стихійні; з приблизно однаковим співвідношенням стихійних і свідомих елементів; з переважанням свідомих елементів. Успішність адаптації значною мірою залежить від адаптаційного потенціалу особи.

Дезадаптована поведінка буває двох типів: поведінка агресивного типу та уникнення ситуації. При зміні звичайних умов життя з'являються чинники, що вносять дезорганізацію в психічну діяльність. У цьому випадку має включитися механізм реадаптації − процес переходу із стану стійкої адаптації в звичайних умовах у стан відносно стійкої адаптації в нових незвичних умовах існування або результат цього процесу, який є успішним для особи.

У соціальній роботі для розробки ефективних технологій слід враховувати різні види соціальної адаптації. Повна соціальна адаптація включає фізіологічну, управлінську, економічну, педагогічну психологічну і професійну адаптацію.

Адаптаційний процес відображає: предмет адаптації; час адаптації (необхідний і реальний); показники адаптації; ефективність адаптації; особливості взаємодії учасників адаптаційної технології (бажані і реальні); середовище адаптації; умови адаптації; специфіку і рівень управління технологією адаптації.

Основні процедури технології адаптації: 1) визначення мети спільної діяльності суб'єктів даної технології; 2) розробка програми загальних дій; 3) організація адаптаційного процесу (кожній процедурі відповідають свої операції).

Система методів соціальної адаптації включає методи, які застосовуються при реалізації інших функціональних процедур технологій соціальної роботи. Під час адаптації використовують універсальний метод інформаційно-консультативної бесіди, метод підтримки і стимулювання нових навичок, моделей поведінки у соціальній профілактиці, атакож адаптаційні тренінги, персональний соціальний патронаж та ін.

^ Технології соціальної реабілітації. Соціальна реабілітація (від лат. rehabilitatio < re − назад, знову + habilitatio − право) − комплекс заходів, направлених на відновлення людини в правах, соціальному статусі, на поліпшення її здоров'я, дієздатності. Цей процес направлений також і на зміну соціального середовища, умов життєдіяльності, порушених або обмежених із певних причин.

У практиці соціальної роботи реабілітаційна допомога надається різним категоріям клієнтів, залежно від цього і визначаються найважливіші напрями реабілітаційної діяльності. До них можна віднести: реабілітацію інвалідів і дітей з обмеженими можливостями; людей літнього і старого віку; осіб, що відбули покарання в місцях позбавлення волі; дезадаптованих дітей і підлітків та ін.

Здійснення соціальної реабілітації значною мірою залежить від дотримання її основних принципів: етапності, диференційованої, комплексності, спадковості, послідовності, безперервності в проведенні реабілітаційних заходів, доступності і переважно безкоштовності для тих, хто її найбільш потребує (інваліди, пенсіонери, біженці та ін.).

Реабілітація − комплекс медичних, соціально-економічних, педагогічних, професійних і юридичних заходів, направлених на відновлення (або компенсацію) порушених функцій, дефекту, соціального відхилення.

Реабілітація може бути стихійною або організованою.

Процес соціальної реабілітації має тривалий характер. Важливою є розробка індивідуальної комплексної програми реабілітації. Вона є системою, яка включає на кожному з виділених етапів (визначення початкового реабілітаційного потенціалу, розробка індивідуальної комплексної програми реабілітації і реалізація розробленої програми і її періодична корекція) ряд заходів у різних сферах (напрямках) реабілітації: а) соціально-побутова реабілітація; б) медико-фізіологічна реабілітація; в) медико-психологічна; г) психолого-педагогічна реабілітація; д) соціально-трудова реабілітація.

Слід враховувати, що ефективність соціальної реабілітації досягається всім комплексом реабілітаційних заходів (медичних, психологічних, професійних, соціальних, педагогічних). Ступінь її ефективності визначається також рівнем соціалізації клієнта, його здатністю адаптуватися в суспільстві.

^ Технології терапії. Соціальна терапія («терапія» − в перекладі з лат. турбота, лікування) − тісно пов'язана з психотерапією, в якій використовуються методи впливу на психіку. Соціальна терапія − це систематичні цілеспрямовані заходи з надання допомоги особі або групі осіб в питанні врегулювання відчуттів, імпульсів, думок, звертань і зняття психологічних симптомів, що викликають тривожність, дискомфорт у пацієнтів.

Відомі чотири основні моделі психотерапії: психотерапія як метод лікування, тобто вплив на соматичний або психічний стан клієнта (медична модель психотерапії); психотерапія як метод маніпулювання, який служить меті суспільного контролю (соціологічна модель); психотерапія як метод, який приводить в дію процес навчання особи (психологічна модель); психотерапія як комплекс явищ, що виникають під час взаємодії між людьми (філософська модель).

Соціальний працівник у процесі роботи з індивідами або соціальними групами постійно стикається з соматичними і психологічними проблемами, тому йому необхідно володіти основними терапевтичними і практичними методами, які застосовуються психотерапевтами. Для надання першої допомоги він повинен сам проводити терапевтичну роботу або організовувати а спільно з іншими фахівцями. Якщо ж виявляються серйозні відхилення у здоров'ї клієнта, то соціальний працівник рекомендує звернутися до лікаря або психотерапевта для більш повного проведення необхідного лікування.

У змістовному плані соціальний працівник, використовуючи терапевтичні методи, спирається на досягнення психології, психіатрії, психотерапії. В цілому методи соціальної (психологічної) терапії ґрунтуються на двох формах роботи − індивідуальній і груповій.

Найважливіші терапевтичні загальні і конкретні технології: трудова терапія, терапія самовиховання, соціотерапія, арттерапія, епістолярна терапія, натурпсихотерапія, ігрова терапія, казкотерапія.

На сьогодні система спеціальної підготовки кадрів у галузі соціальної терапії ще не склалася. Разом з тим слід зазначити, що професійним соціальним працівником є не той, хто просто вивчає різні терапевтичні методи і методики, а той, хто через глибокі контакти з кожним клієнтом намагатиметься якнайкраще зрозуміти іншу людину, бо розуміння іншої людини залежить не стільки від методу, скільки від людських якостей соціального працівника.


Скачать файл (187.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации