Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Билеты - Экзаменационные ответы Государственный экзамен гражданское право - файл 1.doc


Билеты - Экзаменационные ответы Государственный экзамен гражданское право
скачать (765 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc765kb.17.11.2011 10:11скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9
Реклама MarketGid:
Загрузка...

64. Припинення зобов’язання переданням відступного

^ Припинення зобов'язання переданням відступного припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.
^ Передання відступного — це нова для вітчизняного цивільного законодавства правова конструкція. Вона запозичена із Цивільного кодексу Російської Федерації 1994 р. Ця підстава припинення зобов'язання схожа з новацією (ст. 604 ЦК) в такій мірі, що інколи відрізнити їх можна тільки за формальними ознаками — в залежності від того, яку назву договору дадуть сторони та яку термінологію будуть вживати. Разом з тим є дві ознаки правової конструкції припинення зобов'язання шляхом передання відступного, що відрізняють її від правової конструкції припинення зобов'язання шляхом заміни одного зобов'язання іншим. Це — характер відступного і момент припинення зобов'язання.
Зобов'язання припиняється не укладенням договору про передання відступного, а переданням останнього. До передання відступного зобов'язання між сторонами, про припинення якого шляхом передання відступного домовились сторони, існує з усіма наслідками, що звідси випливають (відповідальність боржника, обов'язок боржника сплатити неустойку тощо), якщо інше не встановлено домовленістю сторін. За відсутності іншої домовленості такі ж наслідки наступають за порушення боржником зобов'язання, що ґрунтується на домовленості про припинення зобов'язання шляхом передання відступного.
Зазвичай передання відступного не впливає на розвиток зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припиняється шляхом передання відступного. 

^ 65. Припинення зобов’язань зарахуванням

Зобов'язання можуть припинятися зарахуванням зустрічної однорідної вимоги (ст. 217 ЦК). Зарахуванням визнається угода, за якою з двох зустрічних однорідних вимог по предмету зобов'язань однаменша за сумою — погашається повністю, а другабільша за сумою — припиняється у частині, рівній меншій вимозі. Якщо ж обидва зобов'язання за сумою рівні, то вони повністю погашаються зарахуванням.

Для припинення зобов'язань зарахуванням необхідна наявність низки умов.

По-перше, зарахування можливе у разі, коли зобов'язання є зустрічним. Для зарахування необхідна наявність двох зобов'язань.

По-друге, вимоги, які підлягають зарахуванню, повинні бути однорідними. В зв'язку з цим, як правило, зарахуванню підлягають вимоги по грошовим зобов'язанням. Проте не тільки грошові зобов'язання підлягають зарахуванню. Це ж можливе й щодо будь-яких зобов'язань, предмет яких визначений родовими ознаками.

Різнорідні, наприклад, грошові зобов'язання однієї сторони та обов'язок виконати роботу другої зарахуванням припинені бути не можуть.

По-третє, для зарахування взаємної вимоги важливе значення має час виконання зобов'язань. Зарахування можливе лише у разі, коли строк виконання зобов'язання настав або не вказаний чи визначений моментом затребування.

Для здійснення зарахування достатньо заяви тільки однієї сторони. Проте друга сторона має право оспорити заявлену вимогу про зарахування у зв'язку, наприклад, з її недійсністю або відсутністю передбачених законом умов для зарахування.

Зарахування, проведене за заявою однієї сторони, діє з того моменту, коли в наявності всі умови для зарахування, яких потребує ст. 217 ЦК. Заява про зарахування є способом привести зарахування у дію, але вона не є способом визначення того моменту, з якого починається дія зарахування. Заява про зарахування має зворотну дію.

У низці випадків зарахування взаємної вимоги не допускається. Так, відповідно до ст. 218 ЦК це має місце, коли за зобов'язанням минув строк позовної давності, а також якщо зобов'язання носять цільовий характер (наприклад, зобов'язання про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті; зобов'язання про довічне утримання). Законодавством можуть бути передбачені й інші випадки, коли зарахування взаємної вимоги не допускається. Це, наприклад, стосується всіх видів аліментних зобов'язань, тому що таким шляхом аліментне зобов'язання виявилося б погашеним без досягнення його мети — надання утримання впродовж тривалого часу.


^ 66. Припинення зобов’язання за домовленністю сторін

Згідно зі ст. 220 ЦК зобов'язання припиняються угодою сторін. Сторони можуть досягти згоди про припинення правового зв'язку або з моменту його виникнення, або на майбутнє, їх згода має силу двосторонньої угоди.

При припиненні зобов'язань угодою сторін розрізняють прощення боргу, мирову угоду і новацію.

Прощення боргу здійснюється за ініціативою кредитора і повністю звільняє боржника від виконання зобов'язання у разі відсутності спору між ними. Проте прощення боргу не може порушувати прав третіх осіб щодо майна кредитора.

Мирова угода — припинення спірного зобов'язання шляхом взаємних уступок сторін. Вона може бути як судовою або арбітражною (затверджується судом або арбітражним судом), так і позасудовою (оформлюється згідно з вимогами до укладення угод).

Новація — угода сторін щодо заміни первісного зобов'язання, яке існувало між ними, іншим зобов'язанням між тими ж самими сторонами. Новацію як один із видів припинення зобов'язань угодою сторін передбачено

ст. 220 ЦК. У новації суб'єктний склад правовідносин залишається тим же, проте предмет зобов'язання або засіб його виконання замінюються. Важливо визначити, що припинення первісного зобов'язання припиняє і пов'язані з ним додаткові зобов'язання, якщо вони мали місце (наприклад, застава), але сторони можуть їх передбачити у новому зобов'язанні.

Строк позовної давності за новим зобов'язанням розпочинається з дня здійснення угоди про новацію. Новілюваним може бути лише дійсне зобов'язання. У разі визнання зобов'язання недійсним визнається недійсним і нове зобов'язання. Якщо буде визнана недійсною угода про новацію, новілюване зобов'язання не продовжує діяти.

Не можуть бути припинені угодою сторін зобов'язання, що виникають внаслідок ушкодження здоров'я або смерті громадянина.


^ 67. Основні напрямки і форми участі держави та органів місцевого самоврядування у сфері господарювання

Відповідно до ст. 19 ГК держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарю­вання у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінно­стей суб'єктами господарських відносин - за станом і дос­товірністю бухгалтерського обліку та звітності;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулюван­ня та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютно­го законодавства, податкової дисципліни;

цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

монополізму та конкуренції - з питань додержання ан-тимонопольно-конкурентного законодавства;

земельних відносин - за використанням і охороною зе­мель; водних відносин і лісового господарства - за викори­станням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ре­сурсів і лісів;

виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, еко­логічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

споживання - за якістю і безпечністю продукції та по­слуг;

зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологі-і чної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за гос­подарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Важливим чинником активізації підприємництва в умовах побудови ринкової економіки є державна підтрим­ка підприємництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 ГК з метою створення сприят­ливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, пе­редбачених законом:

надають підприємцям земельні ділянки, передають дер­жавне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

сприяють підприємцям в організації матеріально-тех­нічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

здійснюють первісне облаштування неосвоєних тери­торій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

подають підприємцям інші види допомоги.

Державна підтримка малого підприємництва здійсню­ється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва, іншими центральними органами вико­навчої влади за такими напрямами:

1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;

2) встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподаткування бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб'єктів малого підприємництва до вико­нання науково-технічних і соціально-економічних про­грам, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.


^ (ДОПИСАТИ ПРО САМОВРЯДУВАННЯ!!!!)

     1. Органи   місцевого    самоврядування    здійснюють    свої
повноваження  щодо  суб'єктів  господарювання  виключно  в  межах,
визначених Конституцією  України  (  254к/96-ВР  ),  законами  про
місцеве   самоврядування   та  іншими  законами,  що  передбачають
особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві  та
Севастополі,  іншими  законами.  Органи  місцевого  самоврядування
можуть здійснювати  щодо  суб'єктів  господарювання  також  окремі
повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.
     2. Відносини  органів  місцевого  самоврядування з суб'єктами
господарювання   у   випадках,   передбачених   законом,    можуть
здійснюватися також на договірних засадах.
     3. Правові   акти   органів   та   посадових  осіб  місцевого
самоврядування,  прийняті в межах їх повноважень,  є обов'язковими
для   виконання   усіма  учасниками  господарських  відносин,  які
розташовані  або  здійснюють  свою   діяльність   на   відповідній
території.
     4. Незаконне  втручання  органів  та посадових осіб місцевого
самоврядування у господарську діяльність суб'єктів  господарювання
забороняється.  Не  допускається  видання  правових  актів органів
місцевого  самоврядування,  якими  встановлюються  не  передбачені
законом  обмеження  щодо  обігу  окремих видів товарів (послуг) на
території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
     5. Органи та посадові особи  місцевого  самоврядування  мають
право   звертатися   до   суду   щодо  визнання  недійсними  актів
підприємств,  інших суб'єктів господарювання,  які обмежують права
територіальних     громад,    повноваження    органів    місцевого
самоврядування.
     6. Органи,   посадові    та    службові    особи    місцевого
самоврядування  несуть  відповідальність  за свою діяльність перед
суб'єктами  господарювання,  підстави,   види   і   порядок   якої
визначаються Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законом.
     7. Спори    про    поновлення    порушених   прав   суб'єктів
господарювання  та  відшкодування  завданої  їм  шкоди   внаслідок
рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб
місцевого самоврядування при  здійсненні  ними  своїх  повноважень
вирішуються в судовому порядку.

1. Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.

2. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім
організаційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень.

3. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого
самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.
^ 68. Основні засади господарської діяльності

Під господарською діяльністю у Господарському ко­дексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлен­ня та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. З ГК).

«Про зовнішньоеко­номічну діяльність» господарська діяльність - це будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом та обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару. А ЗУ від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарсь кої діяльності»1 під господарською діяльністю розуміє будь-яку, у тому числі підприємницьку, юридичних осіб, а також фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяль­ності, пов'язану з виробництвом (виготовленням) про­дукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

Залежно від мети і способу організації та здійснення господарської діяльності ч. 2 ст. З ГК виділяє два її види -господарську комерційну діяльність і некомерційну гос­подарську діяльність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнен­ня економічних і соціальних результатів та з метою одер­жання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти такої діяльності (підприємництва) є підприємцями.

Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

^ Господарська комерційна діяльність (підприємництво) здійснюється суб'єктом господарювання (підприємцем) як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК).

^ Некомерційна господарська діяльність здійснюється з метою задоволення певних суспільних потреб незалежно від прибутковості такої діяльності: отримання прибутку від такої діяльності відіграє другорядну роль (такою є діяльність час­тини казенних, експериментальних та інших планово-збит-кових підприємств, які фінансуються за рахунок держави).

Згідно з ч. 1 ст. 52 ГК некомерційне господарювання -це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

^ 69. Засоби держ-регулювання господ. діяльності

Перелік основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До нього входять:

державне замовлення;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій таї субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

^ 70. Обмеження монополізму і захист суб’єктів господарювання та споживачів від недобросовісної конкуренції

Стаття 25. Конкуренція у сфері господарювання

1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.

2. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб'єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом порядку.

3. Уповноважені органи державної влади і органи місцевого самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня конкуренції на ньому і вживати передбачених законом заходів щодо упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання.

4. Держава забезпечує захист комерційної таємниці суб'єктів господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

Стаття 26. Обмеження конкуренції

1. Рішення або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтованими у випадках:

  • подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації інших суб'єктів господарювання;

  • подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;

  • подання допомоги, в тому числі створення пільгових економічних умов окремим регіонам з метою компенсації соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною ситуацією;

  • здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією проектів загальнонаціонального значення.


2. Умови та порядок обмеження конкуренції встановлюються законом відповідно до цього Кодексу.

Стаття 27. Обмеження монополізму в економіці

1. Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг).

2. Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом.

3. Монопольним може бути визнано також становище суб'єктів господарювання на ринку товару за наявності інших умов, визначених законом.

4. У разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними державними програмами, за винятком природних монополій.

5. Органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняється приймати акти або вчиняти дії, спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів господарювання-монополістів та утворення без достатніх підстав нових монопольних утворень, а також приймати рішення про виключно централізований розподіл товарів.

^ Стаття 28. Природні монополії

1. Стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші товари (послуги), - вважається природною монополією.

2. Суб'єктами природної монополії можуть бути суб'єкти господарювання будь-якої форми власності (монопольні утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.

3. Законом про природні монополії визначаються сфери діяльності суб'єктів природних монополій, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші органи, які регулюють діяльність зазначених суб'єктів, а також інші питання регулювання відносин, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на суміжних ринках за участі суб'єктів природних монополій.
Стаття 29. Зловживання монопольним становищем на ринку

1. Зловживанням монопольним становищем вважаються:

  • нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

  • обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

  • інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб'єктів господарювання;

  • встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;

  • встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.


Стаття 30. Неправомірні угоди між суб'єктами господарювання

1. Неправомірними угодами між суб'єктами господарювання визнаються угоди або погоджені дії, спрямовані на:

  • встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок;

  • розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом або за колом споживачів чи за іншими ознаками - з метою їх монополізації;

  • усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.


Стаття 31. Дискримінація суб'єктів господарювання

1. Дискримінацією суб'єктів господарювання органами влади у цьому Кодексі визнається:

  • заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів господарської діяльності або виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;

  • примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного укладання договорів, першочергової реалізації товарів певним споживачам або до вступу в господарські організації та інші об'єднання;

  • прийняття рішень про централізований розподіл товарів, який призводить до монопольного становища на ринку;

  • встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону України в інший;

  • надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів господарювання, що призводить до монополізації ринку певного товару;

  • обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання та реалізації товарів;

  • встановлення заборон чи обмежень стосовно окремих суб'єктів господарювання або груп підприємців.


2. Дискримінація суб'єктів господарювання не допускається. Законом можуть бути встановлені винятки з положень цієї статті з метою забезпечення національної безпеки, оборони, загальносуспільних інтересів.

Стаття 32. Недобросовісна конкуренція

1. Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

2. Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші дії, що кваліфікуються відповідно до частини першої цієї статті.

3. Недобросовісна конкуренція тягне за собою юридичну відповідальність осіб, якщо їх дії мають негативний вплив на конкуренцію на території України, незалежно від того, де вчинено такі дії.

Стаття 33. Неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання

1. Неправомірним використанням ділової репутації суб'єкта господарювання визнаються: неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки; неправомірне використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу іншого виробника; порівняльна реклама.

2. Неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, комерційного найменування, торговельної марки, інших позначень, а також належних іншій особі рекламних матеріалів тощо, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання, який має пріоритет на їх використання.

3. Використання у комерційному найменуванні власного імені громадянина є правомірним, якщо до власного імені додається будь-який відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання.

4. Неправомірним використанням товару іншого виробника є введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи.

5. Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб'єкта господарювання і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання. Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке копіювання зумовлено виключно їх функціональним застосуванням.

6. Дія частини п'ятої цієї статті не поширюється на вироби, що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності.

7. Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами (роботами, послугами) чи діяльністю іншого суб'єкта господарювання. Не визнається неправомірним порівняння в рекламі у випадках, передбачених законом.

^ Стаття 34. Створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції

1. Перешкодами у процесі конкуренції вважаються: дискредитація суб'єкта господарювання, нав'язування споживачам примусового асортименту товарів (робіт, послуг), схиляння до бойкоту суб'єкта господарювання або дискримінації покупця (замовника), або до розірвання договору з конкурентом, підкуп працівника постачальника або покупця (замовника).

2. Дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання.

3. Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг із примусовим асортиментом є купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту.

4. Схилянням до бойкоту суб'єкта господарювання вважається спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або через посередника, до відмови від встановлення договірних відносин із цим суб'єктом господарювання.

5. Схилянням постачальника до дискримінації покупця є спонукання, безпосередньо або через посередника, до надання постачальником конкуренту покупця певних переваг без достатніх на це підстав.

6. Схилянням суб'єкта господарювання до розірвання договору з конкурентом іншого суб'єкта господарювання є вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання суб'єкта господарювання - учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування суб'єкту господарювання - учаснику договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг.

7. Підкуп працівника постачальника - це надання або пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових або немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного чи пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником).

8. До працівника постачальника прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені постачальника про поставку товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним.

9. Підкуп працівника покупця (замовника) - це надання або пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником.

10. До працівника покупця (замовника) прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені покупця (замовника) про придбання товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним.

^ Стаття 35. Досягнення неправомірних переваг у конкуренції

1. Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання певних переваг стосовно іншого суб'єкта господарювання шляхом порушення законодавства, яке підтверджене рішенням відповідного органу державної влади.

^ Стаття 36. Неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею

1. Відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб'єктом господарювання відповідно до закону.

2. Неправомірним збиранням відомостей, що становлять комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом зазначених відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.

3. Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до закону становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.

4. Схилянням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до закону становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.

5. Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до закону комерційну таємницю.

6. За неправомірне збирання, розголошення або використання відомостей, що є комерційною таємницею, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом.

Стаття 37. Відповідальність за недобросовісну конкуренцію

1. Вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, тягне за собою відповідальність суб'єкта господарювання згідно з цим Кодексом або адміністративну, цивільну чи кримінальну відповідальність винних осіб у випадках, передбачених законом.

^ Стаття 38. Правила професійної етики у конкуренції

1. Суб'єкти господарювання за сприяння заінтересованих організацій можуть розробляти правила професійної етики у конкуренції для відповідних сфер господарської діяльності, а також для певних галузей економіки. Правила професійної етики у конкуренції погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

2. Правила професійної етики у конкуренції можуть використовуватися при укладанні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання.
Стаття 39. Захист прав споживачів

1. Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на:

  • державний захист своїх прав;

  • гарантований рівень споживання;

  • належну якість товарів (робіт, послуг);

  • безпеку товарів (робіт, послуг);

  • необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг);

  • відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами), у випадках, передбачених законом;

  • звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів.


З метою захисту своїх прав та законних інтересів громадяни можуть об'єднуватися на добровільній основі у громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

2. Держава забезпечує громадянам захист їх інтересів як споживачів, надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності.

3. Права споживачів, механізм реалізації захисту цих прав та відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками (виконавцями, продавцями) регулюються законом про захист прав споживачів та іншими законодавчими актами.

4. Якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що є в законодавстві України про захист прав споживачів, то застосовуються правила міжнародного договору.
^ Стаття 40. Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства

1. Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюються Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень, визначених законом.

2. З метою запобігання монопольному становищу окремих суб'єктів господарювання на ринку створення, реорганізація та ліквідація суб'єктів господарювання, придбання їх активів, часток (акцій, паїв) господарських товариств, а також утворення об'єднань підприємств або перетворення органів влади в зазначені об'єднання у випадках, передбачених законодавством, здійснюються за умови одержання згоди на це Антимонопольного комітету України. Підстави для надання згоди на концентрацію суб'єктів господарювання визначаються законом.

3. У разі якщо суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет України має право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень. Строк виконання такого рішення не може бути меншим шести місяців.

4. Примусовий поділ не застосовується у разі:

  • неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств або структурних підрозділів;

  • наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства (об'єднання тощо) становить менше тридцяти відсотків.


5. Реорганізація монопольного утворення, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на розсуд суб'єкта господарювання за умови усунення монопольного становища цього утворення на ринку.

6. Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення у встановленому законом порядку розглядають справи про недобросовісну конкуренцію та інші справи щодо порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, передбачені законом.

7. Рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень можуть бути оскаржені до суду. Збитки, завдані незаконними рішеннями Антимонопольного комітету України або його територіальних відділень, відшкодовуються з Державного бюджету України за позовом заінтересованих осіб у порядку, визначеному законом.

^ Стаття 41. Антимонопольно-конкурентне законодавство 1. Законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв'язку з недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням монополізму у господарській діяльності, складається з цього Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України ( 3659-12 ), інших законодавчих актів.

2. Положення цієї глави Кодексу не поширюються на відносини, у яких беруть участь суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин, якщо результат їх діяльності проявляється лише за межами України, якщо інше не передбачено чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України.

3. Законом можуть бути визначені особливості регулювання відносин, пов'язаних з недобросовісною конкуренцією та монополізмом на фінансових ринках і ринках цінних паперів.


71. Підприємство

Основною виробничо-господарською ланкою національної економіки є підприємство. Поняття підприємство сформульовано у Законі України "Про підприємства в Україні". Підприємство - самостійний господарюючий суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою отримання відповідного прибутку (доходу). Підприємство здійснює виробничу діяльність, тобто є товаровиробником. У практиці господарювання кожне підприємство становить складну виробничо-економічну систему, що здійснює багато видів діяльності.

Основним завданням діяльності підприємства є забезпечення потреб народного господарства товарами і послугами відповідного асортименту та якості. Виконання основного завдання підприємства вимагає вирішення часткових завдань, без чого неможливе виконання головного завдання. До часткових завдань підприємства належать:

- постійне підвищення ефективності виробництва;

- впровадження досягнень НТП у виробництво;

- постійне зростання культурно-технічного рівня працівників підпри­ємства і залучення їх до творчої діяльності (винахідництво, раціона­лізаторство, новаторство). Основними рисами промислового підприємства є:

- виробничо-технічна єдність;

- економічна єдність;

- організаційна єдність.

Виробничо-технічна єдність підприємства визначається спільністю призначення продукції або спільністю процесів її виробництва. Вона визначає єдину систему технічної документації, загальну технічну політику

Економічна єдність підприємства виявляється у єдності плану, обліку, спільності матеріальних, технічних і фінансових ресурсів, економічних результатів роботи та єдиної системи стимулювання.

Організаційна єдність підприємства передбачає наявність єдиного колективу, єдиної адміністрації і управління виробництвом, загального обслуговування колективу підприємства, що визначає спільну відпо­відальність за його діяльність. Як правило, організаційна єдність підкрі­плюється спільністю території.

Класифікація промислових підприємств.

Основними ознаками, за якими класифікуються підприємства, є:

1. Чисельність працівників і обсяг господарського обороту: - малі; - середні; - великі.

2. Галузева належність: - промислові; - сільськогосподарські; - будівельні; - транспортні; - торговельні; - зв'язку; - побутового обслуговування та інші.

3. Форма власності:

- індивідуальні підприємства - засновані на особистій власності фізичної особи і тільки її праці;

- сімейні підприємства - засновані на власності та праці членів однієї сім'ї, які проживають разом;

- приватні підприємства - засновані на власності майна окремих громадян, з правом найму робочої сили;

- колективні підприємства - засновані на власності трудового колективу підприємства, а також кооперативу, іншого статутного товариства чи громадської організації;

- державні та державні комунальні підприємства - засновані на власності загальнодержавних (республіканських) чи адміністративно-територіальних одиниць;

- спільні підприємства - засновані на базі об'єднання майна різних власників (юридичних осіб та громадян інших держав) зі змішаною формою власності.

4. Правовий статус і форма господарювання:

- одноосібні (приватні) підприємства - є власністю однієї особи, що відповідає за свої зобов'язання усім майном;

- кооперативні підприємства - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності;

- орендні підприємства - засновані на договірних взаєминах на тимчасове володіння і користування майном;

- господарські товариства (партнерства) - певні об'єднання підпри­ємств, які передбачають з'єднання капіталів двох або більше госпо­дарюючих суб'єктів.

Господарські товариства за ступенем відповідальності та за своїми зобов'язаннями поділяються на товариства:

а) з повною відповідальністю;

б) з обмеженою відповідальністю;

в) командитні;

г) акціонерні (відкритого і закритого типу).

5. Технологічна і територіальна цілісність:

- материнські (головні) підприємства - вони контролюють інші фірми залежно від розміру капіталу, правового статусу і ступеня підпоряд­кованості;

- дочірні підприємства (дублери); -асоційовані.

6. Належність капіталу:

- національні - капітал належить підприємцям своєї країни;

- закордонні - капітал є власністю іноземних підприємців повністю;

- змішані (спільні)- капітал належить підприємцям своєї та інших країн.

7. Мета і характер діяльності:

- комерційні підприємства - мають на меті отримання прибутку;

- некомерційні - підприємства невиробничої сфери (освіта, наука, медицина).

^ 72. Некомерційна господарська діяльність

Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціаль­них та інших результатів без мети одержання прибутку (ст. 52 ГК).

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єк­тами господарювання державного або комунального секторів економіки в галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК забороняється підприємництво, на підставі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційну господарську діяльність можуть вести також інші суб’єкти господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.

Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.

До суб’єктів некомерційної господарської діяльності можна віднести: 1) установи, організації, створені органами державної влади України, що утримуються за кошти відповідних бюджетів; 2) уста­нови, організації, створені органами місцевого самоврядування, що утримуються за кошти відповідних бюджетів; 3) кредитні спілки; 4) благодійні фонди і благодійні організації; 5) громадські організації, створені з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорсь­кої, спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності; 6) творчі спілки; 7) політичні партії; 8) науково-дослідні установи; 9) вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, внесені до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави.

^ 73. Загальна характеристика суб’єктів господарювання

Під господарською діяльністю у Господарському ко­дексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлен­ня та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. З ГК).

«Про зовнішньоеко­номічну діяльність» господарська діяльність - це будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом та обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару. А ЗУ від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарсь кої діяльності»1 під господарською діяльністю розуміє будь-яку, у тому числі підприємницьку, юридичних осіб, а також фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяль­ності, пов'язану з виробництвом (виготовленням) про­дукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

Залежно від мети і способу організації та здійснення господарської діяльності ч. 2 ст. З ГК виділяє два її види -господарську комерційну діяльність і некомерційну гос­подарську діяльність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнен­ня економічних і соціальних результатів та з метою одер­жання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти такої діяльності (підприємництва) є підприємцями.

Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

^ Господарська комерційна діяльність (підприємництво) здійснюється суб'єктом господарювання (підприємцем) як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК).

^ Некомерційна господарська діяльність здійснюється з метою задоволення певних суспільних потреб незалежно від прибутковості такої діяльності: отримання прибутку від такої діяльності відіграє другорядну роль (такою є діяльність час­тини казенних, експериментальних та інших планово-збит-кових підприємств, які фінансуються за рахунок держави).

Згідно з ч. 1 ст. 52 ГК некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

^ 74. Правовий статус підприємств в Україні

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як суб'єкта господарювання, з другого - зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4, 5 ст, 62 ГК).

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ст. 1 Закону України "Про підприємства в Україні", уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.
Закон встановлює, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської ("бізнесової") організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку.
Закон також встановлює, що підприємство - це господарюючий суб'єкт. Суть визначення "господарюючий суб'єкт" полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність.
Підприємство є самостійним, господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності "має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України" (ст. 27 Закону України "Про підприємства в Україні").
Нарешті, підприємство - це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства.
^ Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі. Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти перебувають на самостійному бухгалтерському балансі, гроші - на поточному рахунку підприємства в банку.
Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ст. 1 Закону України "Про підприємства в Україні"). Цим підприємство істотно відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.
Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації.

Правовий статус і форма господарювання:

- одноосібні (приватні) підприємства - є власністю однієї особи, що відповідає за свої зобов'язання усім майном;

- кооперативні підприємства - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності;

- орендні підприємства - засновані на договірних взаєминах на тимчасове володіння і користування майном;

- господарські товариства (партнерства) - певні об'єднання підпри­ємств, які передбачають з'єднання капіталів двох або більше госпо­дарюючих суб'єктів.

^ 75. Державні та комунальні унітарні підприємства

Державні унітарні підприємства утворюються компетентними органами державної влади на базі відокремленої частини державної власності. Ці органи є представниками власника (держави) і виконують його функції в межах, визначених Господарським кодексом України та іншими законодавчими актами. Майно державного унітарного підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання чи праві оперативного управління.

Державні унітарні підприємства, за ст. 73 Господарського кодексу України, діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Державне комерційне підприємство діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому на праві господарського відання майном. Держава та орган, до управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов`язаннями, крім випадків, передбачених Господарським кодексом України та іншими законами.

Державні унітарні підприємства повинні приймати та виконувати доведені до них державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничих програм, визначенні перспектив їх економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів. Вони не мають права безоплатно передавати належне їм майно іншим підприємствам, організаціям, громадянам, крім випадків, передбачених законом.

  Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов`язаних з їх діяльністю, зокрема амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд споживання (оплати труда); резервний фонд та інші передбачені статутом підприємства фонди.

Серед підприємств, заснованих на державній власності, вирізняються казенні підприємства. Вони створюються в галузях народного господарства за однією з таких умов: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державними підприємствами; основним (понад п`ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава; підприємство являє собою суб`єкт природних монополій; таким, що переважає (понад п`ятдесят відсотків), є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своєю діяльністю і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним. Приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом (ст. 76 Господарського кодексу України).

^ Комунальні унітарні підприємства утворюються, подібно до державних підприємств, компетентними органами місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності і входять до сфери їх управління. Ці органи є представниками власників – відповідних територіальних громад і виконують його функції в межах, визначених Господарським кодексом та іншими законодавчими актами. Цими органами утворюються статутні фонди комунальних унітарних підприємств до їх реєстрації як суб`єктів господарювання.

Найменування комунального унітарного підприємства має містити слова “комунальне підприємство” та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери якого воно входить. Орган місцевого самоврядування призначає керівника комунального унітарного підприємства.

Це підприємство не несе відповідальності за зобов`язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить. Збитки, завдані йому внаслідок виконання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами.

^ 76. Об’єднання підприємств

Об'єднання підприємств - це добровільне об'єднання юридичних осіб, яке вони створили з метою координації діяльності, забезпечення їх прав та інтересів у державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях. Об'єднання діють на основі договору або статуту, який затверджують їх засновники чи власники.

^ Світова практика виділяє наступні види господарських об'єднань: Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація може координувати загальні розробки і дослідження, надавати учасникам послуги, здебільшого юридичні (консультації з питань правового регулювання підприємницької діяльності, включаючи експортно-імпортні операції, кредитування); інформаційні (забезпечення учасників ринковою інформацією, рекламою, інформацією технічних розробок, промисловими стандартами і статистикою), а також інші (пошук нових ринків та інше).

Корпорація - це договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. Тобто, юридичні особи здійснюють спільну економічну діяльність і мають можливість об'єднувати зусилля для вирішення завдань, які одному підприємству не під силу.

Консорціум - тимчасове статутне об'єднання промислового і банків­ського капіталу для досягнення спільної мети. Таке об'єднання створюють для вирішення конкретних завдань реалізації важливих цільових програм і проектів. Після виконання цих завдань консорціум ліквідується або реформується в інший вид об'єднання.

Концерн - форма об'єднання монопольного типу, що дозволяє використовувати можливості великомасштабного виробництва, комбі­нування, кооперування виробничих і технологічних зв'язків з метою отримання ефективних результатів і стійкого утримання ринкової кон'юнктури, вигідного використання інвестицій для найрезультативніших проектів, інші формування, необхідні для забезпечення успіху.

Картель - договірне об'єднання підприємств переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності - регулювання збуту виготовленої продукції.

Синдикат - організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створення спільного збутового органу або збутової мережі одного з учасників об'єднання. Така форма об'єднання підприємств є характерною для галузей з масовим виробництвом однорідної продукції.

Трест - монополістичне об'єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, у єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну і господарську самостійність, оскільки інтегруються усі напрямки діяльності.

Холдінг - специфічна організаційна форма об'єднання капіталів; державне інтегроване товариство, що само безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання. Об'єднані у холдінгу суб'єкти мають юридичну і господарську самостійність.

Фінансові групи - об'єднання юридичне та економічно самостійних підприємств різних галузей народного господарства. Фінансові групи очолюють один або кілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств, що входять до них, координують усі сфери їх діяльності.

^ 77. Громадянин як суб’єкт господарювання

Згідно зі ст.128 ГК громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК.
   Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.
   Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:
   - безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;
   - із залученням або без залучення найманої праці;
   - самостійно або спільно з іншими особами.
   Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права й обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.
   Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 ГК.
   Громадянин-підприємець зобов'язаний:
   - у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;
   - повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;
   - додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;
   - не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;
   - вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;
   - своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.
   Громадянин-підприємець зобов'язаний додержуватися вимог, передбачених ст.ст. 46 і 49 ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.
   Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог Господарського кодексу та інших законів.
   Обов'язковою вимогою для визнання дієздатного громадянина суб'єктом підприємництва є державна реєстраціяв результаті саме державної реєстрації він набуває статус суб'єкта господарювання (підприємництва). Якщо громадянин не здійснив державну реєстрацію в якості суб'єкта підприємництва, хоча фактично займається підприємницькою діяльністю, то він не набуває статусу суб'єкта господарювання (підприємця). Якщо фізична особа займається підприємницькою діяльністю без державної реєстрації, то вона порушує чинне законодавство і до неї можливе застосування правових санкцій.
   Підприємницька діяльність здійснюється громадянином-підприємцем від свого імені, на свій ризик. Він є рівноправним учасником господарського обігу, має право наймати і звільняти працівників, розпоряджатися на свій розсуд прибутком, що залишається після сплати податків, тощо.
   Громадянин-підприємець відповідає всім майном, що належить йому на праві приватної власності, за своїми обов'язками у сфері підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення).
   Особливості визнання громадян-підприємців банкрутами передбачені в розділі VI Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

^ 78. Господарські товариства

Господарсь­кі товариства - підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержан­ня прибутку. (ч. 1 ст. 79 ГК). Згідно з ч. 1 ст. 80 ГК і ч. 2 ст. 1 Закону «Про госпо­дарські товариства» до господарських товариств належать:

-акціонерні товариства,

-товариства з обмеженою відповідальністю,

-товариства з додатковою відповідальністю,

-повні товариства,

-командитні товариства.

^ Акціонерне товариство — це господарське товариство, статутний капітал якого не може бути меншим ніж 1250 мінімальних заробітних плат і який поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Акціонерні товариства створюються в формі публічних або приватних товариств. Основним актом законодавства, який регулює діяльність акціонерних товариства, є Закон «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р.

^ Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ),(ТзОВ) вважається підприємство, яке має статутні фонди, які поділені на частки (паї), розміри яких визначаються установчими документами.Товариства з обмеженою відповідальністю утворюють статутні фонди за рахунок коштів учасників (пайовиків), число яких, як правило, невелике і наперед відоме.

^ Товари́ство з додатко́вою відповіда́льністю — об'єднання (товариство), створене за згодою юридичними особами чи громадянами (фізичними особами) шляхом об'єднання їхнього майна з метою здійснення господарської діяльності, статутний фонд якого розділений на частки визначених установчими документами розмірів, а в статуті передбачена конкретна майнова відповідальність учасників при недостатності засобів товариства.

^ По́вне товари́ство — товариство, всі учасники якого проводять спільну підприємницьку діяльність і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Договір повинен крім загальних відомостей містити відомості про:

  • розмір та склад складеного капіталу товариства;

  • розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі;

  • розмір , склад та строки внесення ними вкладів.

Відповідно до п.7 ст.80 Господарського кодексу України учасниками повного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництв.

^ Команди́тне товари́ство — товариство, в якому разом з одним чи більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників). Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства. При вибутті усіх вкладників учасники з повною відповідальністю вправі замість ліквідації товариства перетворити його в повне товариство. У цьому випадку, як і у разі ліквідації товариства, необхідно внести відповідні зміни до установчого договору і державного реєстру.

^ 79. Правовий статус акціонерних товариств

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій (ч. 2 ст. 80 ГК).

З цього визначення випливають особливості акціонер­ного товариства, які обумовлюють специфіку його юридич­ного статусу.

1)  статутний фонд акціонерного товариства (АТ) має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. Мінімальний розмір статутного фонду АТ встановлено у розмірі не менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заро­бітної плати, діючої на момент створення товариства.

2) акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Акціонерне товари­ство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що вип­ливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фон­ди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах, визначених Законом України від 23.02.2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок», іншими актами про фондовий ринок.

3) фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі влас­ників іменних цінних паперів і набувають статусу акціо­нерів. Права та обов'язки акціонерів визначені ст. 116,117 ЦК, ст. 88 ГК, ст. 10,11 Закону «Про господарські товари­ства» .

4) особливою ознакою акціонерного товари­ства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають (точніше - несуть ризик збитків) за зобов'я­заннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товари­ство належить до товариств з обмеженою відповідальністю. Юридичний статус акціонерного товариства характери­зується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єд­нань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товари­ство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівни­ка та реалізувати інші права власника дочірнього підприє­мства.

Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверд уються правлінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України.

За способом функціонування акцій ч. 1 ст. 81 ГК розрізняє відкриті (ВАТ) та закриті (ЗАТ) акціонерні товари­ства. Поділ АТ на відкриті і закриті містить також ЗУ «Про господарські товариства».

Акції відкритого акціонерного товариства можуть роз­повсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства мо­жуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціо­нерів та товариства (ч. 2 ст. 81 ГК). Разом з тим перше роз­міщення акцій ВАТ є виключно закритим (приватним) серед засновників.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляють-ся між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, ку­пуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого то­вариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства (ч. 3 ст. 81 ГК).


^ 80. Підприємства колективної власності

Поняття підприємства колективної власності вміщене в ч. 1 ст. 93 ГК, згідно з якою підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

Ч. 2 зазначеної статті відносить до підприємств колек­тивної власності:

- виробничі кооперативи, - підприємства споживчої кооперації, - підприємства громадських та релігійних організацій, - інші підприємства, передбачені законом.

Виробничий кооператив є одним з типів кооперативів (іншими типами кооперативів є обслуговуючі та споживчі кооперативи). Його правове становище визначається поло­женнями ЦК (§ 2 Глави 8 ЦК - статті 163- 166), статті 94-110 ГК, атакож ЗУ від 10 лип ня 2003 р. «Про кооперацію».

Згідно з ч. 1 ст. 95 ГК виробничим кооперативом виз нається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами коопера тиву відповідно до їх участі у його діяльності.

Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 2 ст. 95 ГК).

Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами, закріпленими в ст. 96 ГК:

- добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;

- особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;

- відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;

- демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень;

- розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

- контроль членів кооперативу за його роботою в поряд ку, визначеному статутом.

Підприємства споживчої кооперації. Вся господарська діяльність споживчої кооперації можлива лише завдяки функціонуванню підприємств і організацій, що входять до її складу. Саме результати їх діяльності і є тим фінансо вим джерелом, з якого «черпають воду» всі члени кооперації.

Виходячи з цього, ч. 7 ст. 111 ГК встановлює, що споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть утворювати для здійснення своїх статутних цілей підприємства, установи та інші суб'єкти господарювання відповідно до вимог ГК та інших законів.

Згідно зч. 2 ст. 93 ГК та ч. 8 ст. ^ 111 ГК вони називаються підприємствами споживчої кооперації. Ними визнають ся унітарні або корпоративні підприємства, утворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств відповідно до вимог ГК та інших законодавчих актів з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань);

Правове становище підприємств об'єднань громадян, релігійних організацій визначається ст.112 ГК, згідно з якою підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, по літичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та статутними документами. Право власності релігійних організацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.

Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним партіям та юридичним особам, що ними створюються, забороняється засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фести­валів та інших суспільно-політичних заходів.

Релігійні організації мають право засновувати видав­ничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій.

Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійсню­ючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог ГК.

Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об'єднання громадян, релігійної організації встановлюються законами.

^ 81. Майнова основа господарювання

Відповідно до ч. 1 ст. 139 ГК, майном визнається су­купність речей та інших цінностей (включаючи нематері­альні активи), які мають вартісне визначення, виробляють­ся чи використовуються у діяльності суб'єктів господарю­вання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно то­вариства у процесі здійснення господарської діяльності, воно належить до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів (ч. 2 ст. 139 ГК).

Майно товариства юридично відособлене від майна влас­ників товариства (акціонерів, учасників). Це майно є влас­ністю саме товариства як юридичної особи. Товариство в ста­тусі суб'єкта права володіє, користується і розпоряджаєть­ся майном товариства, відособлення якого здійснюється на праві колективної власності.

Об'єкти права власності господарського товариства різні.

а) Згідно з ст. 85 ГК господарське товариство є власни­ком майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески. Це майно називається вкладами засновників та учасників до статутного (складеного) капі­талу (ч. 1 ст. 115 ЦК).

б) Крім вкладів, товариство виступає власником й іншо го майна, яке на відміну від статутного фонду (капіталу) називається власним капіталом товариства. Це продук дія, вироблена в результаті господарської діяльності това риства; доходи, одержані від господарської діяльності тс вариства; інше майно, набуте товариством на підставах, не заборонених законом.

Статутний фонд у певному розумінні є неподільним майном господарського товариства, тому закон імператив­но регулює порядок його зміни - збільшення або зменшен­ня . При цьому в ГК лише зазначається на право товариства змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутно­го фонду, а сам порядок зміни встановлено нормами ЦК та актами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України.

^ До майнових прав учасника товариства належать такі права:

- брати участь у розподілі прибутків товариства;

- одержувати частину прибутку товариства (в акціонер­ному товаристві - дивіденди);

- отримувати частину вартості майна товариства у разі його ліквідації. Ця частина має бути пропорційною вар­тості частки (акцій), що належать учаснику;

- розпоряджатися часткою (акціями): продавати, переда­вати, відчужувати іншим способом у порядку, визначено­му чинним законодавством та установчими документами товариства;

- купувати частку (її частину) у разі відступлення учасником товариства (додатково випущені акції - в акціонерному товаристві).

 82. Використання природних ресурсів у сфері господарювання

(Стаття 148.) 1. Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та ін­ші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конститу­цією України.

2. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права влас­ності Українського народу відповідно до закону.

3. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і ре­алізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельно­го кодексу України та інших законів.

4. Правовий режим використання окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюється законами.

5. Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарювання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом.

1. З прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» (364) законодавчо визначено дві основні форми використання природних ресурсів:

а) на титулі права власності;

б) на титулі права постійного і тимчасового природокористування.

Правовий режим окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) установлюється виключно законами, до яких слід віднести Водний кодекс (6 червня 1995 р.), Земельний кодекс (25 жовтня 2001 р.), Лісовий кодекс (21 січня 1999 р.), Кодекс України про надра (27 липня 1994 р.), Закон України «Про тваринний світ» (13 грудня 2001 р.), .

Суб’єкти господарювання використовують у своїй господарській діяльності природні ресурси в режимі спеціального природокористування відповідно до законів, у тому числі на праві власності та праві користування (оренди земель, вод, лісів, надр тощо), а також використання їх як сировини виробничого призначення.

Суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до Господарського кодексу та інших законів.

Суб’єктам господарювання може передаватись у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що містяться в ній, у тому числі громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності.

Порядок надання в користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право:

експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об’єкти, лісові ресурси, що містяться на наданій йому земельній ділянці;

одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів;

одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами під час здійснення зазначених заходів;

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов’язаний:

використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення в господарській діяльності;

ефективно й економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій;

уживати заходів щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів;

своєчасно вносити відповідну плату за використання природ­них ресурсів;

здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

^ 83. Цінні папери у сфері господарювання
1   2   3   4   5   6   7   8   9



Скачать файл (765 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации