Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Билеты - Экзаменационные ответы Государственный экзамен гражданское право - файл 1.doc


Билеты - Экзаменационные ответы Государственный экзамен гражданское право
скачать (765 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc765kb.17.11.2011 10:11скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9
Реклама MarketGid:
Загрузка...
^

Стаття 163. ГК. Цінні папери та їх види


1. Суб'єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовувати цінні папери, а також придбавати цінні папери інших суб'єктів господарювання.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

2. В Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. У сфері господарювання у випадках, передбачених законом, використовуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН), іпотечні сертифікати (сертифікати з фіксованою дохідністю, сертифікати участі), інші види цінних паперів, передбачені цим Кодексом та іншими законами.

3. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі. Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Порядок іменної ідентифікації цінних паперів у бездокументарній формі встановлюється законом.

4. Правовий режим цінних паперів визначається Господарським Кодексом та іншими законами.

^ 84. Господарські зобов’язання

Багатогранні і різноманітні за своєю ціллю, змістом і формою господарські відносини опосередковуються зобов’язаннями, які є видом юридичного зв’язку, що розглядається і як один із правових механізмів в різних галузях права.

Господарські зобов’язання – це і нормальні відносини між суб’єктами, пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг, здійсненням певних управлінсько-господарських дій, створенням спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організацією їх професійної підготовки і т. ін. Це і відносини, які виникають в результаті вчинення недозволених дій – заподіяння шкоди, привласнення майна тощо.

Суб’єктний склад господарських зобов’язань досить різноманітний. Вони виникають між юридичними особами: державними, комунальними, іншими підприємствами і організаціями, що здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку; громадянами України, іноземними особами та особами без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГК України).

Отже, господарські зобов’язання можуть бути різними за характером, цільовим призначенням і суб’єктним складом, проте вони мають певну як економічну, так і юридичну спільність.

Економічною функцією зобов’язань є те, що завдяки їм здійснюється переміщення майна та інших результатів праці із сфери виробництва у сферу обігу і через сферу обігу у сферу споживання.

Оскільки вони опосередковують процес переміщення майна або ж інших результатів праці, то ми говоримо про їхній майновий характер (ст. 175 ГК України). Майно, або інші результати праці можуть бути передані тільки певним, а не взагалі третім особам; тож зобов’язання виникають з якимось конкретним суб’єктом.

З конкретним суб’єктом виникають і зобов’язання по здійсненню на користь іншої особи певної управлінсько-господарської (організаційної) дії (або утримання від неї) (ст. 176 ГК України), дії по створенню спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організацією їхньої професійної підготовки (ст. 177 ГК України).

Усе це свідчить про те, що вони мають відносний характер.

Саме тому в зобов’язальних правовідносинах суб’єктивне право називається правом вимоги, а обов’язок – боргом; правомочний суб’єкт – кредитором, а зобов’язаний – боржником. Оскільки ці терміни і характерні риси відображають специфіку юридичного змісту зобов’язальних правовідносин, вони не випадково враховані у формулюванні поняття зобов’язання ст. 173 ГК України. Згідно з цією статтею, господарське зобов’язання — це таке, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, коли один суб’єкт (зобов’язальна сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язальної сторони виконання її обов’язку.

Укладаючи зобов’язання, його учасники ставлять перед собою досягнення певних цілей – загальних і безпосередніх. Загальні цілі зобов’язань нічим не відрізняються від загальних цілей правовідносин власності або ж інших господарських правовідносин в умовах ринкової економіки. Проте деякі види правовідносин, в тому числі і окремі види зобов’язань, встановлюються для досягнення безпосередніх цілей. Це свідчить про те, що зобов’язальні правовідносини, окрім загальних рис, мають залежно від законодавства, яким вони регулюються, і свої особливості.

Однією із особливостей господарських зобов’язань є мета, для досягнення якої суб’єкти господарювання укладають ці зобов’язання. Безпосередньою метою, для досягнення якої суб’єкти господарювання вступають у зобов’язальні правовідносини, є здійснення ними господарсько-оперативних дій (виготовлення і реалізація продукції, будівництво промислових, житлових та інших об’єктів, надання транспортних послуг і т. ін.), або ж господарсько-управлінських функцій (координація господарських зв’язків у якійсь галузі, наприклад енергетичній, створення і перерозподіл фондів тощо).

Ще однією особливістю господарських зобов’язань є те, що їх суб’єкти — це організації – юридичні особи та підприємці, що здійснюють господарську діяльність.

Як і будь-яке зобов’язання, господарське також має свій зміст.

Зміст господарського зобов’язання – це сукупність суб’єктивних прав і суб’єктивних обов’язків учасників відношення по організації господарської діяльності, безпосередньому її здійсненню.

Суб’єктивне право в господарському зобов’язанні – це можливість вимагати у власних інтересах від зобов’язальної сторони здійснення певних дій в організаційно-правовій або майновій сферах відповідно до вимог управленої сторони в цілях задоволення її інтересів.

Суб’єктивний обов’язок – це міра належної поведінки зобов’язальної сторони. Ця поведінка може полягати у здійсненні дій активного або пасивного характеру. Активні дії можуть полягати  у виконанні тієї чи іншої роботи, передачі матеріальних цінностей, надання послуг тощо. У цьому разі зобов’язальна сторона має активно діяти в інтересах управленої сторони. Дії пасивного характеру, навпаки, передбачають ситуацію, коли зобов’язальна сторона повинна не виконувати будь-яких дій, бо саме вони суперечать інтересам іншої сторони. Наприклад, сторона в зобов’язанні не повинна відмовлятись від його виконання або іншим чином порушувати права іншої сторони (кредитора).

Складовим елементом змісту господарського зобов’язання є і його об’єкт – це конкретні дії по виготовленню і реалізації продукції, виконанню робіт, наданню послуг, здійсненню управлінсько-господарських (організаційних) дій, чи іншої господарської діяльності і т. ін.

Зміст окремих зобов’язань визначається законодавством, яке має спеціальний характер. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або ж розширити зміст суб’єктивних прав та обов’язків у процесі його виконання, якщо інше не передбачено законодавством.

Отже суб’єктами зобов’язання виконуються не договори, а самі зобов’язання.

^ 85. Правове регулювання банкрутства.

Банкрутство є необхідним і дійовим інструментом ринкової економіки. Це власне механізм, за допомогою якого роз­в’язуються питання щодо неплатоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності. Правовою підставою функціонування інституту банкрутства є Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92. Наразі основні положення цього Закону встановлюють умови і порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Для глибшого вивчення механізму банкрутства доцільним є розгляд основних його визначень та умов застосування.

Чинне законодавство під поняттям банкрутства передбачає встановлену господарським судом неспроможність боржника (суб’єкта банкрутства) відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Під неплатоспроможністю розуміється неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Учасниками процедури банкрутства є: боржник, кредитори, які виступають сторонами в справі про банкрутство, а також арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, господарські суди.

Суб’єктами банкрутства (банкрутами) можуть бути юридичні та фізичні особи (боржники), неспроможність яких виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом. До суб’єктів банкрутства не належать відокремлені структурні підрозділи юридичної особи, зокрема філії, представництва, відділення, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, а також іноземні юридичні особи та міжнародні організації з постійним місцезнаходженням поза межами України. Не може належати до суб’єктів банкрутства також і казенне підприємство, оскільки в разі його фінансової неспроможності за зобов’язаннями такого підприємства відповідальність несе держава.

Кредитором визнається юридична або фізична особа, яка має підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, в тому числі з виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника. Кредитором можуть також визнаватися органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів).

Під грошовим зобов’язанням необхідно розуміти зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Підставою для застосування банкрутства до суб’єкта підприємницької діяльності є його неплатоспроможність. Наразі сама тільки неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами не означає, що він є банкрут. Суб’єкт підприємницької діяльності, який неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів або обов’язкових платежів, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати визнається боржником.

Фактичною підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство може бути лише письмова заява до господарського суду, з якою може звернутися будь-хто з кредиторів (об’єднання кредиторів) і, за певних обставин, сам боржник.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

До боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

Провадження у справах про банкрутство можна поділити на кілька стадій: порушення провадження у справі; підготовче засідання господарського суду; виявлення кредиторів та інвесторів; попереднє засідання господарського суду; проведення зборів кредиторів та утворення комітету кредиторів; винесення ухвали про санацію; визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; припинення провадження у справі про банкрутство.

Законодавством передбачені особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності, насамперед містоутворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів, суб’єктів підприємницької діяльності — громадян, селянського (фермерського) господарства.

На всіх стадіях провадження у справі про банкрутство господарським судом може бути призначений арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор). Ним може бути призначено фізичну особу — суб’єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знаннями та не є заінтересованою особою щодо боржника і кредиторів. Арбітражний керуючий зобов’язаний: здійснювати заходи щодо захисту майна боржника; аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника, його становище на ринках; в порядку, установленому законодавством, надавати державному органу з питань банкрутства інформацію, необхідну для ведення Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство та інші повноваження.

Набуття статусу банкрута можливе лише за рішенням господарського суду, а до цього часу в боржника ще може з’явитися можливість вийти з такого стану.

Стосовно боржника може бути застосована досудова санація, що передбачає систему заходів, спрямованих на відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна боржника, інвестор з метою запобігання банкрутству боржника. Такі дії можуть бути здійснені шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів до початку порушення провадження у справі про банкрутство. У зв’язку з цим до учасників ліквідаційної процедури чинне законодавство відносить також санаторів — юридичних та фізичних осіб, в тому числі іноземців, які звернулися в установлений законом місячний термін до господарського суду з письмовою заявою про переведення на себе боргу і визначили умови санації підприємства-боржника, а також подали документи, якими підтверджують свою платоспроможність і фінансову можливість участі в санації.

Діяльність суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного рішенням господарського суду банкрутом, припиняється шляхом його ліквідації. Такі дії здійснює ліквідатор, яким є фізична особа і якій рішенням господарського суду надано право здійснення ліквідаційної процедури стосовно боржника.

В Україні вирішення всіх організаційних питань пов’язаних з банкрутством, покладено на державну госпрозрахункову установу Агентство з питань банкрутства. Ця установа була утворена відповідно до Указу Президента України від 15.12.99 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» та постанови Кабінету Міністрів України від 24.04.00 і підпорядкована Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України. Діяльність Агентства здійснюється згідно з положенням про державну госпрозрахункову установу «Агентство з питань банкрутства», затвердженого Мінекономіки наказом від 06.06.00.

Основною метою діяльності Агентства є реалізація повноважень державного органу з питань банкрутства, а також надання послуг у процесі провадження у справах про банкрутство. Для реалізації поставлених завдань Агентство наділено такими повноваженнями: за рішенням господарського суду виступати учасником господарського провадження у справах про банкрутство підприємств, а також делегувати працівників до складу ліквідаційної комісії; надавати пропозиції господарському суду щодо кандидатури господарських керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 %; забезпечувати реалізацію процедур банкрутства щодо відсутнього боржника; здійснювати функції адміністратора Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство; забезпечувати проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 %; готувати на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства; надавати пропозиції щодо проведення досудової санації суб’єктів підприємницької діяльності, які перебувають у державній власності, погодження в установленому порядку умов участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації таких підприємств; готувати пропозиції щодо продажу частини майна боржника — державного підприємства у процедурі санації, а також майна державного підприємства-банкрута, стосовно якого винесено ухвалу про ліквідацію.

Крім того, Агентство має право від свого імені укладати угоди, набувати майнові і немайнові права, нести зобов’язання, виступати позивачем і відповідачем у суді, господарському чи третейському суді, укладати мирові угоди, брати участь в утворенні та діяльності промислово-фінансових груп, а також асоціацій, корпорацій, інших об’єднань підприємств.

^ 86. Відповідальність за порушення у сфері господарювання

Стаття 216 ГК. Господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин

1. Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

2. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

3. Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:

потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі;

у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Стаття 218. Підстави господарсько-правової відповідальності

1. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

2. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Стаття 219. Межі господарсько-правової відповідальності. Зменшення розміру та звільнення від відповідальності

1. За невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

2. Засновники суб’єкта господарювання не відповідають за зобов’язаннями цього суб’єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб’єкта.

3. Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов’язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.

4. Сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов’язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

^ 87. Особливості правового регулювання господарсько-торговвельної діяльності

Ст. 263 ГК визначає господарсько-торговельну діяль­ність як таку діяльність, що здійснюється суб'єктами гос­подарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реа­лізацію продукції виробничо-технічного призначення і ви­робів народного споживання (щодо поняття продукції ви­робничо-технічного призначення і виробів народного споживання див. ст. 262 ГК), а також допоміжну діяль­ність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відпо­відних послуг.

Господарсько-торговельна діяльність здійснюється як внутрішня торгівля або зовнішня торгівля залежно від рин­ку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійсню­ється товарний обіг.

Форми, в яких може здійснюватися господарсько-тор­говельна діяльність, встановлені ч. 3 ст. 263 ГК, відповід­но до якої виділяються: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; розд­рібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та інша допоміжна діяльність по забезпеченню реалізації товарів (послуг) у сфері обігу. Зміст і порядок здійснення зазначених форм господарсько-торговельної діяльності встановлюють по­дальші статті Глави 30 ГК.

В залежності від форми здійснення господарсько-тор­говельної діяльності вона опосередковується господарсь­кими договорами, примірний перелік яких містить ч. 4 ст. 263 ГК. Це господарські договори поставки, контрак­тації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та інші договори.

^ 88. Комерційне посередництво у сфері господарювання

Господарський кодекс в Главі 31 вперше на законодав­чому рівні врегульовує відносини, що виникають при здійсненні такого виду господарської діяльності як комер­ційне посередництво.

Комерційне посередництво, яке ще іменується в ГК агентськими відносинами, завжди є підприємницькою діяльністю. Поняття комерційного посередництва розкри­вається в ч. 1 ст. 295 ГК, положення якої дають змогу ви­ділити ознаки цього виду господарської діяльності.

1) комерційне підприємництво полягає в на­данні послуг шляхом посередництва.

2) комерційне посередництво (агентська діяль­ність) є підприємницькою діяльністю, тобто діяльністю з метою отримання прибутку.

3) комерційне підприємництво здійснюється лише певними суб'єктами: комерційним агентом, яким завжди є суб'єкт підприємництва, та суб'єктом господа­рювання (не обов'язково суб'єктом підприємництва), який є споживачем послуг посередництва. Згідно з ч. 2 ст. 295 ГК комерційним агентом може бути суб'єкт господарюван­ня (громадянин або юридична особа), який за повноважен­ням, основаним на агентському договорі, здійснює комер­ційне посередництво.

4) комерційне посередництво (агентська діяльність) має певні межі застосування: воно здійснюєть­ся у сфері господарювання і лише при здійсненні суб'єктами господарювання господарської діяльності. Разом з тим законом можуть бути встановлені обмеження або заборона здійснення комерційного посередництва в окремих галу­зях господарювання (ч. 5 ст. 295 ГК).

5) комерційне посередництво здійснюється ко­мерційним агентом від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє. Тому підпри­ємці, які діють хоч і в чужих інтересах, але від власного імені, не визнаються комерційними агентами (ч. З ст. 295 ГК). Комерційний агент не може також укладати угоди від імені того, кого він представляє, стосовно себе особисто (ч. 4 ст. 295 ГК).

ГК (ст. 296) встановлює спеціальні підстави виникнен­ня агентських відносин, зазначаючи, що агентські відно­сини виникають у разі:

надання суб'єктом господарювання на підставі догово­ру повноважень комерційному агентові на вчинення відпо­відних дій;

схвалення суб'єктом господарювання, якого представ­ляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цьо­го суб'єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження.


^ 89. Правове регулювання перевезення вантажів

Перевезення вантажів залізничним транспортом організовуються на договірних засадах. Форма договору про організацію перевезень вантажів встановлюється Прави­лами. Для забезпечення виконання договірних зобов'язань

здійснюється місячне планування перевезень1. Місячне планування перевезення вантажів здійснюється залізни­цями відправлення на основі поточних або довгострокових договорів про організацію перевезення вантажів та замов­лень відправників.

Умови та порядок організації перевезення в усіх видах сполучення визначаються Правилами.

Порядок розроблення, термін подання заявок, затвер­дження планів та облік виконання перевезень вантажів встановлюються Правилами, а військових перевезень -спеціальними інструкціями.

За договором залізничного перевезення вантажу заліз­ниця зобов'язується доставити ввірений їй вантажовід­правником вантаж у пункт призначення в зазначений термін і видати його одержувачу, а відправник зобов'я­зується сплатити за перевезення встановлену плату.

Основним перевізним документом є накладна, оформ­лена відповідно до Статуту залізниць та Правил перевезен­ня вантажів і надана залізниці відправником разом з ван­тажем. Накладна є обов'язковою двосторонньою письмо­вою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладаєть­ся між відправником та залізницею на користь третьої сторони - одержувача. Накладна одночасно є договором на заставу вантажу для забезпечення гарантії внесення на­лежної провізної плати та інших платежів за перевезення. Накладна супроводжує вантаж на всьому шляху переве­зення до станції призначення.

Виконання залізницею додаткових операцій, пов'яза­них з перевезенням вантажів (завантаження, розвантажен­ня, зважування, експедирування тощо), здійснюється на підставі окремих договорів.

Хоча за загальним правилом завантаження вантажів у вагони (контейнери), а також вивантаження з них здійсню­ється відправниками та одержувачами, проте залізниці мо­жуть брати на себе виконання вантажних робіт за договора­ми з відправниками або одержувачами.

Для транспортного обслуговування відправників і одер­жувачів у місцях загального користування у складі заліз­ниць можуть у встановленому порядку утворюватись підприємства механізованих вантажних робіт, а на під'їз них коліях - з об'єднання підприємств залізничного транс­порту.

Залізниця зобов'язана подавати під завантаження справні, придатні для перевезення відповідного вантажу, очищені від залишків вантажу, сміття, реквізиту, а у необ­хідних випадках - продезинфіковані вагони та контейнери.

Додаткова підготовка вагонів та контейнерів під заван­таження вантажів, що потребують особливих умов переве­зення і зберігання, може здійснюватися залізницею на підставі договору за рахунок відправника.

Договір про перевезення вантажу автомобільним транспортом загального користування укладається відпо­відно до цивільного законодавства між замовником та ви­конавцем у письмовій формі (договір, накладна, квитан­ція тощо). Істотними умовами договору є:

найменування та місцезнаходження сторін;

найменування та кількість вантажу, його пакування;

місце та час навантаження і розвантаження;

вартість перевезення;

інші умови, узгоджені сторонами (ст. 50 Закону «Про автомобільний транспорт»).

Замовник за договором про перевезення вантажу авто­мобільним транспортом загального користування має пра­во отримати компенсацію згідно з законодавством за по­шкодження або псування вантажу, часткову чи повну його втрату або несвоєчасність доставки.

Замовник за договором про перевезення вантажу зобов'я­заний:

забезпечити своєчасне та повне оформлення документів на перевезення вантажу;

утримувати власні під'їзні шляхи до вантажних пунк­тів, вантажні майданчики, рампи тощо у стані, що відпо­відає вимогам законодавства з питань охорони праці, техн­іки безпеки та безпеки руху;

здійснювати вантажні операції, закріплення, накрит­тя, ув'язування та пломбування вантажу, зняття кріплень і покриттів та очищення автомобільного транспортного за­собу від залишків вантажу;

забезпечувати вимоги законодавства з питань охорони праці і техніки безпеки при вантажних операціях.

Автомобільний перевізник має право:

відмовитися від приймання вантажу для перевезення, якщо замовником не підготовлено вантаж чи необхідні до-

кументи або внесені без попереднього узгодження з ним зміни до реквізитів цих документів;

відмовитися від перевезення вантажу, якщо замовник подає до перевезень вантаж, не обумовлений договором про перевезення, пакування вантажу не відповідає встановле­ним законодавством вимогам, ушкоджена тара або не­чітким є відтиск пломби тощо;

одержувати відшкодування від замовника, якщо авто­мобільний транспортний засіб був пошкоджений під час вантажних робіт або під час перевезення вантажу з вини замовника.

Автомобільний перевізник зобов'язаний:

при укладанні договору про перевезення вантажу авто­мобільним транспортом передбачати для персоналу пере­візника встановлені законодавством умови праці та відпо­чинку;

забезпечити виконання умов договору про перевезення вантажу автомобільним транспортом у межах, визначених законодавством та цим договором;

забезпечити збереження вантажу, прийнятого до пере­везення, до передачі вантажовласнику (уповноваженій ним особі) у пункті призначення;

відшкодовувати замовнику збитки за пошкодження або псування вантажу, часткову чи повну його втрату, а також збитки, завдані внаслідок несвоєчасної доставки вантажу.

Умови морського перевезення вантажів визначаються договором.

Морські перевезення для державних потреб здійсню­ються у порядку, встановленому чинним законодавством України.

Перевізник і вантажовласник у разі необхідності здійснення систематичних перевезень вантажів можуть укладати довготермінові договори про організацію морсь­ких перевезень.

За договором морського перевезення вантажу перевізник або фрахтівник зобов'язується перевезти доручений йому відправником вантаж із порту відправлення в порт призна­чення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник або фрахтувальник зобов'я­зується сплатити за перевезення встановлену плату (фрахт).

Фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, що уклали між собою договір фрахтування судна (чартер).

Договір морського перевезення вантажу повинен бути укладений у письмовій формі.

Документами, що підтверджують наявність і зміст до­говору морського перевезення вантажу, є:

1) рейсовий чартер - якщо договір передбачає умову на­дання для перевезення всього судна, його частини або ок­ремих суднових приміщень;

2) коносамент - якщо договір не передбачає умови, заз­наченої вище;

3) інші письмові докази.

Рейсовий чартер повинен містити основні реквізити: найменування сторін, судна і вантажу, порту відправлен­ня і призначення (або місця направлення судна). До рей­сового чартеру можуть бути включені за згодою сторін інші умови і застереження. Рейсовий чартер підписується фрах­тівником (перевізником) і фрахтувальником або їх упов­новаженими представниками.

Після приймання вантажу до перевезення перевізник вантажу, капітан або агент перевізника зобов'язані вида­ти відправнику коносамент, який є доказом прийому пе­ревізником вантажу, зазначеного в коносаменті.

Перевізник може видати інший, ніж коносамент, до­кумент на підтвердження отримання вантажу для переве­зення. Такий документ є першорядним доказом укладан­ня договору морського перевезення і приймання пере­візником вантажу, як його описано в цьому документі.

Коносамент складається на підставі підписаного відправником документа, в якому, зокрема, повинні місти­тися дані, зазначені в пунктах 4-8 статті 138 Кодексу тор­говельного мореплавства.

Відправник відповідає перед перевізником за всі на­слідки, що виникли в результаті неправильності або не­повноти відомостей, зазначених у згаданому документі.

У коносаменті зазначаються:

1) найменування судна, якщо вантаж прийнято до пе­ревезення на визначеному судні;

2) найменування перевізника;

3) місце приймання або навантаження вантажу;

4) найменування відправника;

5) місце призначення вантажу чи, при наявності чарте­ру, місце призначення або направлення судна;

6)  найменування одержувача вантажу (іменний коно­самент) або визначення, що коносамент видано «наказу

відправника», або найменування одержувача з зазначен­ням, що коносамент видано «наказу одержувача» (ордер­ний коносамент), або визначенням, що коносамент видано на пред'явника (коносамент на пред'явника);

7) найменування вантажу, його маркування, кількість місць чи кількість та/або міра (маса, об'єм), а в необхідних випадках - дані про зовнішній вигляд, стан і особливі вла­стивості вантажу;

8) фрахт та інші належні перевізнику платежі або заз­начення, що фрахт повинен бути сплачений згідно з умо­вами, викладеними в рейсовому чартері або іншому доку­менті, чи зазначення, що фрахт повністю сплачено;

9) час і місце видачі коносамента;

10) кількість складених примірників коносамента;

11) підпис капітана або іншого представника перевізника.

За договором фрахтування судна на певний час судно­власник зобов'язується за обумовлену плату (фрахт) нада­ти судно фрахтувальнику для перевезення пасажирів, ван­тажів та для інших цілей торговельного мореплавства на певний час

Надане фрахтувальнику судно може бути укомплекто­ване екіпажем (тайм-чартер) або не споряджене і не уком­плектоване екіпажем (бербоут-чартер).

Договір фрахтування судна на певний час повинен бути укладений у письмовій формі. Наявність і зміст договору фрахтування судна на певний час можуть бути доведені виключно письмовими доказами.

У договорі фрахтування судна на певний час повинні бути вказані найменування сторін договору, назва судна, його технічні та експлуатаційні дані (вантажопідйомність, вантажомісткість, швидкість тощо), район плавання, мета фрахтування, розмір фрахту, термін дії договору, місце приймання і здавання судна.

Фрахтувальник може в межах прав, що надаються йому за договором фрахтування судна на певний час, укласти від свого імені самостійний договір фрахтування судна з третьою особою. Укладання такого договору не звільняє фрахтувальника від виконання договору, укладеного ним із судновласником.

Якщо судно зафрахтоване для перевезення вантажів, фрахтувальник має право від свого імені укладати догово­ри перевезення вантажів, підписувати чартери, видавати коносаменти та інші перевізні документи. Він несе відпо­відальність за зобов'язаннями, що випливають з цих доку­ментів, зокрема з коносаментів або інших перевізних до­кументів.

За договором лізингу судна власник судна (лізингода-вець) зобов'язується передати фрахтувальнику (лізинго-одержувачу) судно без екіпажу для використання з метою торговельного мореплавства на визначений термін, після закінчення якого до лізингоодержувача переходить право власності на судно.

Лізингоодержувач зобов'язується сплатити лізингову плату, в яку включаються плата за користування судном і його вартість за договором морського лізингу.

Договір лізингу українського державного судна може бути укладено лише з дотриманням вимог, передбачених статтею 17 Кодексу торговельного мореплавства.

Договір лізингу повинен бути укладений у письмовій формі. Наявність і зміст договору лізингу судна можуть бути доведені виключно письмовими доказами.

У договорі лізингу судна повинні бути вказані найме­нування сторін, мета договору, назва судна, рік побудуван­ня судна, його клас, вантажопідйомність або ванта­жомісткість, потужність двигунів, швидкість ходу і вит­рата пального, термін користування, після закінченні яко­го до лізингоодержувача переходить право власності на судно, розмір і термін внесення лізингової плати, місце і час передачі судна лізингоодержувачу та інші необхідні дані.

За договором морського буксирування власник одного судна зобов'язується за винагороду відбуксирувати інше судно чи плавучий об'єкт на певну відстань або буксирува­ти його протягом певного часу чи для виконання маневру.

Законодавець розрізняє два види договорів морського буксирування: договір портового буксирування і договір міжпортового буксирування.

За договором портового буксирування буксировласник за винагороду здійснює ввід у порт або вивід з порту суден та інших плавучих об'єктів, виконання маневрів судна, що буксирується, швартових та інших операцій у портових водах.

Договір портового буксирування може бути укладено в усній формі.

За договором міжпортового буксирування власник од­ного судна (буксира) зобов'язується за винагороду букси­рувати інше судно або інший плавучий об'єкт з одного пор­ту (пункту) до іншого порту (пункту).

Договір міжпортового буксирування укладається у пись­мовій формі. Договір повинен містити умови про порти (пункти) відправлення і призначення, про час буксируван­ня, про права і обов'язки сторін, про відповідальність за порушення договору, про ті особливості об'єктів, що бук­сируються і можуть впливати на безпеку буксирування, про інші обставини, які сторони вважають за необхідне обу­мовити окремо.

^ Повітряні перевезення виконуються на підставі дого­вору.

Кожний договір повітряного перевезення та його умови посвідчуються документом на перевезення, який видаєть­ся авіаційним підприємством або уповноваженими ним організаціями чи особами (агентами).

Форми документів на перевезення та правила їх засто­сування встановлюються органом державного регулюван­ня діяльності авіації України.

Чартерне повітряне перевезення виконується на підставі договору чартера (фрахтування повітряного суд­на), за яким одна сторона (фрахтівник) зобов'язується на­дати іншій стороні (фрахтувальнику) за плату всю місткість одного чи кількох повітряних суден на один або кілька рейсів для повітряного перевезення пасажирів, багажу, вантажу і пошти або для іншої мети, якщо це не супере­чить чинному законодавству України.

Перевезення вантажів і буксирування плотів та суден внутрішніми водними шляхами здійснюються за плана­ми, затвердженими у встановленому порядку.

Вантажовідправник зобов'язаний одночасно з пред'яв­ленням вантажу надати пароплавству накладну. Наклад­на підписується вантажовідправником, супроводжує ван­таж на всьому шляху його слідування і видається вантажо­одержувачу в пункті призначення разом з вантажем.

На підставі накладної порт або пристань відправлення складає дорожню відомість, що також слідує разом з ван­тажем і після видачі вантажу в пункті призначення зали­шається у пароплавства.

На посвідчення приймання вантажу до перевезення ван­тажовідправнику видається квитанція.

Дата приймання вантажу до перевезення посвідчуєть-ся календарним штемпелем порту або пристані відправ­лення на накладній, квитанції і дорожній відомості.

Накладні і квитанції складаються на ім'я певних ван­тажоодержувачів.

За договором транспортного експедирування одна сто­рона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок дру­гої сторони (клієнта) виконати або організувати виконан­ня визначених договором послуг, пов'язаних з перевезен­ням вантажу.

Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі.

Зовнішньоекономічні договори (контракти) транспорт­ного експедирування повинні відповідати вимогам зако­нодавства про зовнішньоекономічну діяльність.

Для систематичного надання послуг експедитора мо­жуть укладатися довгострокові (генеральні) договори транспортного експедирування.

За договором транспортного експедирування експеди­тор може організувати перевезення за одним товарно-транспортним документом вантажів кількох різних клієнтів, які прямують з одного пункту відправлення та/ чи в один пункт призначення, за умови, що експедитор виступає від імені усіх цих клієнтів як вантажовідправ­ник та/чи вантажоодержувач.

Перевезення вантажів супроводжується товарно-транс­портними документами, складеними мовою міжнародно­го спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні.

Такими документами можуть бути:

авіаційна вантажна накладна;

міжнародна автомобільна накладна;

накладна СМГС;

коносамент;

накладна ЦІМ;

вантажна відомість;

інші документи, визначені законами України.

Факт надання послуги експедитора при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіа-

ційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення.

 ^ 90. Правове регулювання інвестиційної діяльності

Створення сприятливого інвестиційного клімату в країні пов’язане з чітким правовим регулюванням інвестиційної діяльності.

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави з реалізації інвестицій.

Нині правова система України включає понад 100 законів і інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність. Насамперед це Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон України «Про цінні папери і фондову біржу», Закон України «Про режим іноземного інвестування», Постанова Кабінету Міністрів України «Про стимулювання інвестиційної діяльності», Постанова Правління Національного банку України «Про врегулювання порядку здійснення іноземними інвесторами інвестицій в Україні».

Законодавча база визначає правовий статус інвесторів — суб’єктів інвестиційної діяльності, що приймають рішення про вкладення власних, позичених і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Законодавство декларує, що всі суб’єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності і господарювання мають рівні права щодо здійснення цієї діяльності; самостійно визначають мету, напрями, види й обсяги інвестицій; залучають для їхньої реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами і результатами інвестицій, включаючи реінвестиції і торговельні операції на території України.

Поряд із правами інвесторів чинне законодавство визначає й їхні обов’язки. Так, інвестор зобов’язаний: подавати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій; мати дозвіл відповідних державних органів і спеціальних служб на капітальне будівництво; одержати висновок експертизи інвестиційних проектів щодо дотримання технологічних, санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних та архітектурних вимог; одержати ліцензію на виконання спеціальних видів робіт, що потребують відповідної атестації виконавця. Крім того, суб’єкти інвестиційної діяльності зобов’язані додержуватися державних норм і стандартів; подавати у встановленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати несумлінної конкуренції, виконувати вимоги антимонопольного регулювання.

Ухвалення законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність, є одним із найважливіших умов реалізації державної інвестиційної політики. Законодавчі основи цієї політики регулюють інвестиційну діяльність у різних формах, які розглянемо нижче.

^ 1. Регулювання сфер і об’єктів інвестування визначає загальні вимоги до їхнього вибору, а також формує найпріоритетніші напрями інвестування.

Чинним законодавством визначено, що об’єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, у тому числі основні фонди й оборотні активи в усіх галузях і сферах економіки, цінні папери, цільові грошові внески, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права. Ніхто не має права обмежувати права інвесторів у виборі об’єктів інвестування за винятком випадків, передбачених законодавством. Так, забороняється інвестування в об’єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, установлених законодавством, а також порушує права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Для окремих інституційних інвесторів установлено особливий перелік об’єктів інвестування. Так, комерційним банкам заборонено інвестування заходів у сфері виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також страхування (крім страхування валютних, кредитних і процентних ризиків).

^ 2. Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки шляхом установлення відповідних податкових ставок і податкових пільг. Діапазон ставок податку на прибутки є дійовим регулятором потоку інвестицій в окремі сфери діяльності.

Податкові пільги надаватимуться суб’єктам інвестиційної діяльності й у процесі створення в Україні спеціальних (вільних) економічних зон.

^ 3. Регулювання інвестиційної діяльності шляхом надання фінансової допомоги та проведення відповідної кредитної політики поки що тільки продекларовано у відповідних законодавчих актах, але широкої практичної реалізації ще не набуло у зв’язку зі скрутним фінансовим становищем країни. Так, законом «Про інвестиційну діяльність» передбачено надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв. Розміри цієї фінансової допомоги щорічно визначаються в процесі затвердження Державного бюджету. Проте в реальному вираженні сума цих засобів протягом останніх років щорічно зменшувалася. Крім того, засоби, що виділяються, спрямовуються в державний сектор економіки. Що стосується кредитної політики в останні роки, то слід наголосити, що пільгові кредити надавалися переважно на розвиток підприємств агропромислового комплексу.

^ 4. Регулювання інвестиційної діяльності шляхом проведення відповідної амортизаційної політики вже здійснюється на практиці. Передусім це виявляється в праві здійснення прискореної амортизації, що поширюється на окремі галузі економіки, елементи основних фондів, види устаткування. З цією метою розроблено і затверджено порядок застосування норм прискореної амортизації машин і устаткування під час реалізації інвестиційних проектів з участю іноземних інвесторів. Що стосується нематеріальних активів, то норми їх списання компанії (фірми) установлюють самостійно в межах 10 років. Оскільки амортизація основних фондів і нематеріальних активів відноситься на собівартість продукції (товарів, послуг), остільки використання норм прискореної амортизації дає змогу, з одного боку, зменшити базу оподаткування прибутку (тобто знизити суму сплачуваного податку на прибуток), а з іншого — у більшому обсязі формувати засоби амортизаційного фонду, що потім можуть спрямовуватися на нове інвестування.

Що стосується комерційних банків, то згідно з Інструкцією з бухгалтерського обліку основних засобів і нематеріальних активів комерційних банків України (затверджена Постановою Правління Національного банку України від 11 грудня 2000 р. № 475), строк експлуатації основних засобів і нематеріальних активів визначається банком самостійно (але не більше 20 років для нематеріальних активів). Не підлягає амортизації вартість землі.

^ 5. Регулювання участі інвесторів у приватизації здійснюється відповідно до законів України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малої приватизації)», «Про приватизаційні папери», щорічно затверджується Державною програмою приватизації на поточний рік та іншими нормативними актами. Ця сфера регулювання інвестиційної діяльності представлена найбільшою кількістю законодавчих актів.

Законодавство України гарантує іноземним інвесторам право участі в приватизації окремих підприємств і об’єктів незавершеного виробництва, придбання акцій як за українську, так і за іноземну валюту. Передбачається істотно спростити процедуру участі іноземних інвесторів у приватизації державного майна. Привабливим щодо цього є надання права власності на земельну ділянку, на якій розміщено об’єкт інвестування, підприємствам з іноземними інвестиціями, що мають статус юридичної особи України.

^ 6. Регулювання фінансових інвестицій на відміну від реальних має певні особливості. Правовою основою цього регулювання є закони України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про господарські товариства», Указ Президента «Про інвестиційні фонди й інвестиційні компанії» та ін.

Законодавчі й інші нормативні акти, що діють у цій сфері, ви- значають види цінних паперів, що випускаються в Україні, порядок їх обертання, вимоги до емітентів, форми і засоби реалізації окремих фінансових інструментів на первинному і вторинному фондовому ринку, порядок державного контролю за випуском і обертанням цінних паперів і діяльністю фінансових посередників. Крім того, Кабінетом Міністрів України затверджена у квітні 1994 р. Концепція функціонування і розвитку фондового ринку України, реалізація якої дасть змогу наблизити форми фінансового інвестування до вимог сучасних світових стандартів.

^ 7. Експертиза інвестиційних проектів є однією з найважливіших сторін державного регулювання інвестиційної діяльності. Відповідно до чинного законодавства України державні, міждержавні і регіональні інвестиційні проекти і програми, реалізовані за рахунок бюджетних і позабюджетних засобів, підлягають обов’язковій державній експертизі. Інвестиції за рахунок інших джерел підлягають державній експертизі в питаннях дотримання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог. У разі потреби експертиза окремих інвестиційних проектів і програм може здійснюватися експертними комісіями, утворюваними Верховною Радою України.

Особливі вимоги подаються до експертизи інвестиційних проектів із залученням іноземних інвестицій, за якими інвестори претендують на одержання додаткових податкових, митних та інших пільг. Такі інвестиційні проекти повинні сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах; супроводжуватися впровадженням сучасних або перспективних і екологічно безпечних видів технологій; сприяти зниженню енерговитрат на одиницю продукції; орієнтуватися на найраціональніше використання сировинної бази України; бути конкурентоспроможними на міжнародних ринках. Визнання інвестиційного проекту із залученням іноземних інвестицій таким, що відповідає переліченим вище вимогам, здійснюється Агентством міжнародного співробітництва й інвестицій на основі висновків незалежної експертної комісії, що створюється цим Агентством.

^ 8. Забезпечення захисту інвестицій здійснюється державними органами в різноманітних формах. Насамперед, держава гарантує цей захист незалежно від форм власності інвестора. Всім інвесторам, у тому числі й іноземним, забезпечується однаковий правовий режим інвестиційної діяльності, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, спрямованих на заборону управління інвестиціями, їх використання і ліквідацію. Законодавством передбачені умови і порядок вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій.

Важливою законодавчою гарантією є і те, що інвестиції не можуть бути безплатно націоналізовані або реквізовані. Ці заходи вживаються лише на підставі законодавчих актів України з відшкодуванням інвестору в повному обсязі всіх збитків, пов’язаних із припиненням інвестиційної діяльності, включаючи утрачену вигоду і моральні втрати.

^ 9. Регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави покладено на Національний банк України. Відповідно до чинних нормативних актів установлено такі умови надання індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами інвестицій за кордоном:

    • резиденти можуть здійснювати інвестиції за межі України шляхом: участі в підприємствах, утворюваних разом з іноземними юридичними і фізичними особами; придбання частки в діючих іноземних підприємствах або придбання у власність таких підприємств у цілому; створення за рубежем підприємств, що цілком належать українським інвесторам, а також відкриття за кордоном філій та інших окремих підрозділів; придбання нерухомого і рухомого майна, інших майнових прав і прав інтелектуальної власності; придбання акцій, облігацій, інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків; в інших формах;

    • інвестиції за кордон здійснюються резидентами тільки за рахунок власних коштів, зарезервованих і відбитих із цією метою на рахунках бухгалтерського балансу. Використання для цього позичених коштів заборонено;

    • усі види грошових інвестицій за кордон (незалежно від їхньої суми) мають здійснюватися лише в безготівковій формі тільки через кореспондентські рахунки уповноважених банків у банках країн інвестування;

    • усі надходження на користь резидентів в іноземній валюті (прибуток, дивіденди тощо), отримані від здійснення інвестиційної діяльності за межами України, підлягають зарахуванню на валютні рахунки резидентів. Законодавство визначає порядок обов’язкового продажу валютних надходжень і використання валютних засобів від здійснення інвестиційної діяльності.


^ 91. Правове регулювання інноваційної діяльності

Стаття 325. Інноваційна діяльність
1. Інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.
^ Стаття 326. Інвестування інноваційної діяльності
1. Інвестиціями у сфері господарювання визнаються довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об'єкти господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту.
2. Формами інвестування інноваційної діяльності є:
державне (комунальне) інвестування, що здійснюється органами державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетних коштів та інших коштів відповідно до закону;
комерційне інвестування, що здійснюється суб'єктами господарювання за рахунок власних або позичкових коштів з метою розвитку бази підприємництва;
соціальне інвестування, що здійснюється в об'єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер;
іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юридичними особами або іноземцями, а також іншими державами;
спільне інвестування, що здійснюється суб'єктами України разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями.
3. Загальні умови реалізації інвестицій в Україні визначаються законом.
Стаття 327. Види інноваційної діяльності
1. Інноваційна діяльність передбачає інвестування наукових досліджень і розробок, спрямованих на здійснення якісних змін у стані продуктивних сил і прогресивних міжгалузевих структурних зрушень, розробки і впровадження нових видів продукції і технологій.
2. Інноваційна діяльність здійснюється за такими напрямами:
проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;
розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;
розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального і екологічного становища;
технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.
3. Інвестування відтворення основних фондів і приросту матеріально-виробничих запасів здійснюється як капітальні вкладення.
Стаття 328. Державне регулювання інноваційної діяльності
1. Держава регулює інноваційну діяльність шляхом:
визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів;
створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності;
створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності.
2. Держава здійснює контроль за інноваційною діяльністю суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин, її відповідністю вимогам законодавства і державним інноваційним програмам. Законом можуть бути передбачені галузі або об'єкти інноваційної діяльності, в яких обмежується чи забороняється використання іноземних інвестицій.
^ Стаття 329. Державні гарантії інноваційної діяльності
1. Держава гарантує суб'єктам інноваційної діяльності:
підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих на реалізацію економічної та соціальної політики держави;
підтримку створення та розвитку суб'єктів інфраструктури інноваційної діяльності;
охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросовісної конкуренції у сфері інноваційної діяльності;
вільний доступ до інформації про пріоритети державної економічної та соціальної політики, про інноваційні потреби та результати науково-технічної діяльності, крім випадків, передбачених законом;
підтримку щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері здійснення інноваційної діяльності.
^ Стаття 330. Державна експертиза інноваційних проектів
1. Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів, а також проекти, замовниками яких є органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, підлягають обов'язковій державній експертизі відповідно до законодавства. Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок інших джерел, підлягають обов'язковій державній експертизі з питань додержання екологічних, містобудівних та санітарно-гігієнічних вимог.
2. У разі необхідності експертиза окремих інноваційних проектів, що мають важливе народногосподарське значення, може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України.
Стаття 331. Договір на створення і передачу науково-технічної продукції
1. За договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі - НДДКР), а замовник зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.
2. Предметом договору на передачу науково-технічної продукції може бути модифікована науково-технічна продукція.
3. Науково-технічною продукцією є завершені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення НДДКР згідно з вимогами, погодженими із замовниками, що виконуються чи надаються суб'єктами господарювання (науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструкторськими і технологічними установами, організаціями, а також науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств, установ і організацій тощо).
4. Договір може укладатися на виконання усього комплексу робіт від дослідження до впровадження у виробництво науково-технічної продукції, а також на її подальше технічне супроводження (обслуговування).
5. У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння.
6. Договори на створення і передачу науково-технічної продукції для пріоритетних державних потреб та за участі іноземних суб'єктів господарювання укладаються і виконуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
( Частина шоста статті 331 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3205-IV від 15.12.2005 )
Стаття 332. Законодавство про інноваційну діяльність
1. Відносини, що виникають у процесі здійснення інноваційної діяльності, регулюються цим Кодексом та іншими законодавчими актами. До вказаних відносин у частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.


^ 92. Правове регулювання біржової діяльності

Терміном "біржа" позначаються: 1) сукупність осіб, що постійно в певному місці здійснюють торговельні операції; 2) місце їх зібрання; 3) сукупність угод, які укладаються у цьому місці.

Ці три значення поняття біржі узагальнені в законодавчому його визначенні, що міститься в Законі України "Про товарну біржу" від 10 грудня 1991 р.1. Цей Закон визначає умови створення та діяльності товарних бірж на території України.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України "Про товарну біржу" товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних та фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має на меті надання послуг щодо укладання біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій товарів, вивчення, упорядкування і полегшення товарообороту і пов'язаних з ним торговельних операцій. З цього визначення можна зробити такий висновок: біржа є господарською організацією, яка виконує певні, а саме ринкові регулятивні (організаційні та економічні) функції в економіці завдяки виявленню курсу товарних цін, попиту і пропозиції. Основна її мета - сприяти зведенню в одному місці (на біржі) попиту і пропозиції на певні товари, обслуговування їх обороту. Це характеризує біржу як економічну категорію.

Такі ж функції виконують ярмарки. Проте від ярмарку біржа відрізняється тим, що вона:

є постійним (щоденним) місцем взаємодії попиту і пропозиції, тоді як ярмарок лише періодично виконує цю функцію;

має постійний (зафіксований) контингент клієнтів і відвідувачів. Ярмарок, за загальним правилом, відкритий для всіх;

ярмарок є місцем товарообороту: це ринок, де безпосередньо виставляються на продаж товари. Товарооборот, якому покликана сприяти біржа, здійснюється поза нею; безпосередньо біржа товарів не виставляє, вона оперує загалом інформацією про них (про кількість, якість, ціни, угоди купівлі-продажу).

Залежно від предмета діяльності розрізняють фондові і товарні біржі.

Фондова біржа - це біржа, що оперує цінними паперами, тобто грошовими документами, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам (ст. 1 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня 1991 р..

Об'єктами операцій фондової біржі є акції; облігації республіки, місцевих позик і підприємств; казначейські зобов'язання республіки; ощадні сертифікати; векселі.

До цього переліку додано приватизаційні папери, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації часток майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (приватизаційні майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони).

Поняття "правове становище" і "діяльність фондової біржі" регулюються розділом II "Фондова біржа" Закону України "Про цінні папери і фондову біржу". Фондова біржа - це організаційно оформлений постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

З точки зору правового становища фондова біржа являє собою підприємство у формі акціонерного товариства, яке зосереджує в собі попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу.

Товарні біржі можуть бути класифіковані на види залежно

від ряду підстав.

Так, залежно від характеру асортименту товарів товарні біржі поділяються на вузькоспеціалізовані (предметом торгівлі на таких біржах є один вид товарів); спеціалізовані (предметом біржової торгівлі є, як правило, однотипні групи товарів); універсальні (предметом торгівлі є широкий асортимент різноманітних товарів).
Залежно від характеру біржових угод виділяють: біржі реального товару, на яких предметом купівлі-продажу є реальний товар (як вироблений, так і намічений для виготовлення); ф'ючерс-ні, на яких здійснюється торгівля не реальними товарами, а контрактами на них; опціонні, предметом торгів на яких є тільки права на купівлю або продаж реальних товарів або контрактів на них у наступному періоді; комплексні, на яких укладаються угоди щодо реального товару, а також ф'ючерсні та опціонні угоди. Залежно від ступеня відкритості (можливості участі в торгах) товарні біржі поділяються на відкриті (публічні), на яких, крім членів біржі в біржових операціях, можуть брати участь і відвідувачі торгів (постійні і разові), та закриті, на яких право участі в біржових торгах і укладання біржових угод мають лише члени цієї товарної біржі.


^ 93. Зовнішьоекономічна діяльність

Повноцінне функціонування економіки жодної країни не може відбуватися без розвинутої системи зовнішньоекономічних зв'язків. Включення національної економіки в систему світових господарських процесів позитивно впливає на розвиток економіки країни, сприяє підвищенню технічного рівня виробництва, раціональному використанню природно-сировинних ресурсів, ліквідації дефіциту окремих товарів, а відтак і підвищенню рівня життя населення.

Зовнішньоекономічна діяльність — це заснована на взаємовигідних економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій. У всіх країнах, а особливо в країнах із перехідною економікою, де сталася широка лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, її державне регулювання є об'єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та суб'єктів її зовнішньоекономічної діяльності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення інвестицій, на розвиток конкуренції та ліквідацію монополізму.

До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать:

· забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку країни;

· стимулювання прогресивних структурних змін в економіці;

· створення найбільш сприятливих умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці;

· наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.

Регулювання такої діяльності здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та ін.), рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля, фінансово-кредитні операції, підприємницька діяльність, науково-технічна кооперація з іноземними підприємцями, надання їм різноманітних послуг. Ці напрями діяльності регулюються, з одного боку, державою в особі її органів, а з іншого — недержавними органами управління економікою (біржами, торговельними палатами, спілками тощо) та самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між ними координаційних угод.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою адміністративних та економічних методів.

· Адміністративні методи безпосередньо впливають на господарські відносини. Адміністративні методи найдоцільніше застосовувати за умов економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції. Ними користуються, як правило, протягом короткого терміну з метою захисту економіки країни або її відродження через мобілізацію та оптимальне використання ресурсів. До них належать ембарго (повна заборона зовнішньоекономічної діяльності), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товару та ін.

· Економічні —діють через ринковий механізм. Економічні методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту), пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків тощо (в галузі експорту).

Важливу роль з-поміж економічних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відіграють валютні обмеження, які спрямовано на розширення або отримання розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни. Валютні обмеження охоплюють сферу зовнішньої торгівлі, рух капіталів та кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів. У галузі зовнішньої торгівлі валютні обмеження вважають опосередкованим фактором стримування імпорту, оскільки використання валюти на закупівлю іноземних товарів дозволяється лише після отримання на це спеціального дозволу. Регулювання залучення та вивозу капіталу в цілому спрямовується на підвищення ефективності іноземного інвестування в економіку країни. Воно має подвійний характер. З одного боку, державне регулювання сприяє створенню сприятливого інвестиційного клімату за допомогою державних гарантій та надання пільг, а з іншого — обмежує вплив іноземного капіталу на економіку країни, яка залучає такі кошти.

У системі зовнішньоекономічних відносин держави головне місце належить торговельній діяльності. Саме зовнішня торгівля була тією початковою формою міжнародної господарської діяльності, яка стимулювала розвиток інших її видів. Міжнародна торгівля — це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів та послуг. До товарів, що продаються та купуються на зовнішньому ринку, належать: готова продукція, сировина, напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної діяльності — патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля послугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові операції, банківські, біржові та посередницькі послуги, ярмарки та ін.

Надзвичайне поширення торговельної діяльності потребує законодавчого встановлення певних умов і правил її функціонування. При цьому метою державного регулювання зовнішньоторговельних операцій є встановлення найбільш сприятливих умов для вітчизняних виробників, заохочення вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмеження ввезення іноземних товарів до своєї країни. Залежно від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої торговельної політики: вільна торгівля і протекціонізм.

Політика вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції. Саме вільна торгівля стимулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції та знижувати ціни. Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в еко номіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів. Як правило, країни ведуть гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм — за умов становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни.

Державне регулювання зовнішньої торгівлі може бути одностороннім та багатостороннім. Одностороннє полягає в застосуванні певних методів регулювання міжнародної торговельної діяльності з боку однієї країни без погодження з іншими торговельними партнерами. Багатостороннє регулювання передбачає попереднє узгодження регулюючих механізмів між державами, що мають торговельні угоди. Прикладом такого багатостороннього регулювання торговельних відносин країн світової співдружності є діяльність Всесвітньої торгової організації (ВТО), яка використовує структури Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) та положення про торгівлю між членами угоди. У рамках ГАТТ (ВТО) проводяться переговори з актуальних проблем зовнішньоторговельної політики та міжнародної торгівлі.


^ 94. Правове регулювання іноземних інвестицій

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють процедуру здійснення іноземних інвестицій в Україну, на цей час є:

Господарський Кодекс України;

  • Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ;

  • Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 року № 93/96-ВР;

  • Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання іноземних інвестицій та кредитування» від 27 квітня 2010 року № 2155-VI;

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій» від 07 серпня 1996 року № 928;

  • Постанова Правління Національного банку України «Про врегулювання питань іноземного інвестування в Україну» від 10 серпня 2005 року № 280.
1   2   3   4   5   6   7   8   9



Скачать файл (765 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации