Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Психологія і суспільство 2000 №02 (2) - файл 1.doc


Психологія і суспільство 2000 №02 (2)
скачать (2033 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc2033kb.17.11.2011 13:24скачать

содержание

1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


2000




№2 (2)

Заснований у 2000 році




Виходить чотири рази на рік

f

y Проблеми

y

>

Економічна психологія

суспільствотворення

y

Соціологія управління

y Загальна психологія

y

Психологія управління

y Історія психології

y

Психолог чна

y Теорія та історія




діагностика

соціології

y

Експериментальна

y Соціологія політики




психолог я

y Соціологія культури,

y

Медична психологія

науки та освіти

y

Психологія праці

y Соціальні інститути

y

Спеціальна психологія

y Соціальна психологія

y

Психологічна служба

y Вікова психологія

y

Психологічна практика

y Освітня психологія

y

Методологія соціоло-

y Економічна соціологія




гічних досліджень










Реєстраційне свідоцтво КВ №4715, видане 06.12.2000 р.

Copyright © ТАНГ, Інститут експериментальних систем освіти, 2000


2 2000 — №2 Засновник:


Тернопільська академія народного господарства

(Рекомендовано до видання вченою радою ТАНГ, протокол №2 від 3 жовтня 2000 року)


Видавець:

Інститут експериментальних систем освіти


Редакційна колегія:

Анатолій Фурман (головний редактор), Лариса Аза, Георгій Балл, Іван Бех, Мирослав Боришевський, Леонід Бурлачук, Іван Гавриленко, Оксана Гуменюк (заступник головного редактора), Олена Донченко, В'ячеслав Казміренко, Зіновія Карпенко, Віктор Клименко, Георгій Ложкін, Юрій Максименко, Наталія Максимова, Валентин Моляко, Володимир Моргун, Віктор Москалець, Юрій Москаль (відповідальний секретар), Елеонора Носенко, Лідія Орбан, Марія Пірен, Юлія Приходько, Валентин Рибалко, Мирослав Савчин, Олександр Самойлов, Валентин Тарасенко, Віталій Татенко, Тетяна Титаренко, Михайло Томчук, Вікторія Третьяченко, Юрій Трофімов, Борис Цуканов, Олексій Чебикін, Наталія Чепелєва, Юрій Швалб, Сергій Яковенко, Юрій Яковенко (заступник головного редактора), Тамара Яценко


Редакційна рада: Олександр Устенко (голова), Віктор Андрущенко, Сергій Болтівець, Олег Волков, Юрій Горобець, Зіновій Гуцайлюк (заступник голови), Микола Дробноход, Петро Кононенко, Михайло Костицький, Володимир Кравець, Віталій Курило, Михайло Лучко, Василь Мадзігон, Василь Майборода, Сергій Максименко, Олександр Маноха, Олексій Мороз, Віра Нанівська, Віктор Огнев'юк, Віталій Погребняк, Анатолій Погрібний, Валерій Пустовойтенко, Галина Сагач, Віктор Скопенко, Олександр Скрипнюк, Володимир Співаківський, Григорій Терещук, Микола Шкіль, Георгій Щокін, Василь Ященко

Адреса редакції": 46004, Україна, м. Тернопіль, вул. Львівська, 1, к. 11, 12 Тел. (0352) 33 30 85, факс 33 40 18


Здано до набору 20.11.2000. Підписано до друку 12.12.2000. Формат 84x108 V16 Папір офсетний. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 14,7. Обл.-вид. арк. 14,9. Наклад 500. Замовлення 255.

Комп'ютерний набір та верстка — ІЕСО; видавництво ТАНГ «Економічна думка»

(46004, Уїсраїна, м. Тернопіль, вул. Львівська, 11); друк — видавництво «Терно-Граф»

(46004, Україна, м. Тернопіль, вул. Галицька, 29)

© ТАНГ, ІЕСО, 2000

© «Психологія і суспільство», 2000










зміст

«Круглий стіл»

5

Українська психологія на рубежі тисячоліть




7

Георгій Щедровицький

Методологічна організація сфери психології




25

Володимир Роменець

Вчинкова організація канонічної психологіії

^ Загальна психологія

57

Володимир Моргун

Психоаналіз і багатовимірність особистості




66

Наталія Пеньковська

Рефлексія як об'єкт психологічного аналізу

^ Методологія психології

74

Георгій Балл

До визначення засад раціогуманістичного підходу в методології психологічної науки

^ Соціологія управління

91

Юрій Яковенко, Олег Скидін

Соціальні технології в управлінні: діяльнісний

аспект

Психологія управління

107

Лідія Орбан-Лембрик

Психологія управління як сфера психологічної науки: сучасний погляд на проблему

^ Освітня психологія

112

Станіслав Сівак

Особистісне зростання як проблема психолого-педагогічної підготовки майбутнього спеціаліста

^ Психологія виховання

124

Наталія Валіон

Феномен психічної депривації і його роль у розвитку особистості

^ Соціальна психологія

134

Оксана Гуменюк Експериментальна програма курсу «Соціальна психологія»

^ Практична психологія

152

Наталія Ситникова, Наталія Бухлова Психолого-педагогічний портрет класу — основа проектування модульно-розвивальних занять




159

Інформація




162

Наші автори




163

Резюме англійською мовою


4

2000 — №2









Хто рано чи пізно прийшов до психології, той пройнявся і полюбив її неосяжні простори теорій, концепцій, інтерпретацій, пояснень внутрішнього світу людини - найзагадковішої істо­ти планети Земля. Саме психологія - одна з небагатьох наук, де кожен може, професійно вирішуючи дослід­ницькі завдання, заодно розв'язувати свої особисті проблеми. Це наука про "очевидну неочевидність", тобто ду­ховність людини, якій сутнісно прита­манна проблемність і таємничість.

У тоталітарному суспільстві психо­логія була на периферії творення соціально-культурного досвіду, а психологічні знання використову­валися переважно як засіб ідеоло­гічної обробки населення — від дитячого садка та кожної сім'ї до будинку престарілих та гігантських за людино-ресурсами комуністичних будов. Яскравими історичними взірцями того є знищення педології і психотехніки

у 30-і роки, каральні походи проти тестування у повоєнні, експансія (диктатура) філософії і методології діалектичного матеріалізму на всі соціальні явища і процеси. В істо­ричних перипетіях українська психо­логія постраждала двічі: не тільки від запровадження в буденне життя великодержавних ідеологем, а й від нав'язаної культурної периферійності України на терені великого Радянсь­кого Союзу. І хоч Київ, Харків, Львів, Одеса завжди були осередками передової психологічної думки, все ж питання ідентифікації української психології не є риторичним, а доле­носно актуальним. І це не тільки пи­тання про її теоретико-методологічний образ, повноцінну концептуальну мо­заїку чи гуманні способи організації психологічної практики. Не менш важливими для поступального роз­витку української психології є пи­тання соціально-культурного, у тому числі емпіричного, базису, розробки


«Круглий стіл»

5


експериментальних програм і пілот-них проектів, інформаційного та понятійно-категоріального забезпе­чення. Ось чому редакція нашого журналу запрошує всіх, професійно причетних до наукової психології, взяти участь у заочному "круглому столі" і висловитися про минуле, те­перішнє і майбутнє української психо­логії.

Зрозуміло, що в обсяжному і досить насиченому проблемному просторі української психології, яка все впевненіше заявляє про себе в царині світової психологічної науки, найголовніше виділити вихідні мис-леннєві концепти, які не будуть еклек­тичним поєднанням різних за склад­ністю та глибиною питань щодо здо­бутків і перспектив розвитку цієї людинознавчої сфери (див ж. Вопросы психологии. 2000. №1~2).

Перефразовуючи концепту­альний погляд С. Рубінштейна на структуру особистості, вкажемо на три стрижневих для усталеного роз­витку української психології запи­тання:

1. Що хоче психологія? Це

питання про її спрямованість у майбутнє та перспективи розвитку як сфери духовного виробництва і про­фесійної діяльності.

2. Що є психологія? Це питання
про її реальні культурно-історичні
здобутки, предмет і методи, науковий, соціальний і цивілізаційний статус, місце і роль у суспільствотворенні.

^ 3. Що може психологія? Це питання про її спроможність як на­уки, соціальної практики, проектної і методичної діяльності.

Пропонуємо всім науковцям-психо-логам висвітлити своє бачення проб­лемного поля кожного питання. Обсяг відповідей на запитання такий: 8 сто­рінок через 2 інт. для докторів наук, 4 стор. - для кандидатів наук. До редакції надсилаються: 1) дискета 3,5" (Word 6.0), 2) один примірник виступу, 3) чорно-біла фотографія автора та докладна інформація про нього. Редакція Гарантує надруку­вання всіх надісланих виступів у першому і другому числі журналу

2001 року.

Започатковують круглий стіл виз­нані генії наукової думки Г.П. Щед-ровицький (1927-1994) і В.А. Роме-нець (1926-1997), яким і сьогодні є що сказати про психологію як над­складну сферу миследіяльності і соці­ально-культурного творення. Тому символічно, що їхні ідеї і підходи є для психологів дороговказом у XXI століття.


^ З надією та повагою Головний редактор професор Анатолій Фурман


6

2000 — №2


суспільство]

Психологія на рубежі тисячоліть


методологічна організація сфери психології

^ Георгій ЩЕДРОВИЦЬКИЙ (1929-1994)

Copyright © 2000


<... > Я спробую показати, що підхід до того, що ми називаємо "психологією", з точки зору такого традиційного трафарету як "предмет і метод психології", принаймні не­ефективний, скажу навіть катего­ричніше: це - невірний і відсталий підхід, хоч він і освячений традицією, зрозумілий та всіма прийнятий.

Однак цей трафарет сам собою не є психологічним, а запозичується -чи з наукознавства, чи з методології, чи з філософії, тобто взятий психо­логією звідкілясь із боку, напрокат. Але ми його давно використовуємо, накладаючи на те, що називаємо "психологією", і звикли думати, що психологія - це "наука", що має "предмет" і "метод", а тому тільки так треба її розглядати.

Я в подальшому хочу показати, що цей трафарет - "науки", "наукового предмета", або "наукової дисципліни" - нині розпався, причому розпався в самому наукознавстві та в інших науках, зокрема природничих, й існує лише в нашій, якщо бажаєте, буденній культурі. Можна сказати й так: хоч ми, як і раніше, говоримо про "наукові предмети", "наукові дисципліни" і "науки", реально їх давно вже немає.< ... >

Стосовно того, що ми називаємо "психологією" - тією психологією, яку я поки що взяв у лапки, то я прагнутиму показати, що це є не наука, а щось значно більше.

Вже сьогодні психологія містить у собі принаймні три, а можливо -чотири або п'ять десятків наукових предметів, які треба розподіляти за різними групами і по-різному типо-логізувати. І справа навіть не в тому, що психологія сьогодні поєднує так багато відмінних наукових предметів, важливо, що вона обіймає ще й цілу низку технік і практик.

Я обстоюватиму тезу, що у широ­кому розумінні слова психологія - це весь світ, сприйнятий з певної точки зору, і тому вона - не лише сукуп­ність окремих наукових дисциплін, а й увесь універсум людської життє­діяльності, взятий за певного пово­роту, ракурсу, з певним технічним і практичним відношенням.

Далі я уведу термін "сфера мисле-діяльності", який розглядаю як до­сить сміливу гіпотезу, і говоритиму про психологію як особливу, вже сформовану й розвинену, сферу ми-следіяльності. Це поняття - "сфера миследіяльності" - протиставлятиму поняттю "наука" й стверджуватиму, що психологія - особлива сфера ми-следіяльності, котра сутнісно обіймає незбагненний універсум життєдіяль­ності, увесь соціум із багатоманіттям наукових предметів і різновидів тех­нік - антропотехнік, психотехнік, культуротехнік і цілу низку практик, які ми розвиваємо, зокрема практик "комунікації" і "взаємодії".

Щойно обґрунтована теза принци­пово важлива, щонайперше в орга­нізаційному плані, а також в істо­ричному ракурсі, тому що, на мою думку, основне питання сьогодні має бути сформульоване так: як буде і повинно розвиватись співтовариство людей, котрі відносять себе до сфери психології? Як воно мислить та уяв­ляє собі цей розвиток?

Смисл обговорення опозиції "пси­хологія як наука" (з певним "пред­метом" і "методом") чи "психологія як сфера" - передусім у питанні про форму організації наших знань і нашої миследіяльності (МД). Ми тому його й обговорюємо, що хочемо знати, як нам організувати нашу комунікацію і кооперацію.

Уявлення про "науку", з одного боку, й уявлення про "сферу МД" -з іншого, дає дві, принципово різні, відповіді на це запитання: як може і як немов би повинна розвиватися сфера психології? У системі МД є дуже багато різних методів, і кожний тип діяльності, задіяний до неї, вико­ристовує ті методи, які ситуативно відповідають її цілям. Тому основним стає питання про цілі психологічної роботи: для чого ми займаємося нею, що в такий спосіб і за рахунок чого прагнемо зробити? На що саме ми орієнтуємося? Що вважаємо добром, а що злом? И далі: яке місце посідає це співтовариство людей зі своїми цінностями, цілями, орієнтацією в роботі, в усій життєдіяльності гро­мадської спільноти - з одного боку, тобто у функціональному плані, а з іншого - в аспекті історичного розвит­ку людей і людства загалом?

Розмови про предмет і методи не зачіпають цих найскладніших питань про цінності і цілі. З позиції суб'єкт­но-об'єктної схеми все, здавалося б, дуже просто. Треба відповісти на запитання: "який об'єкт"? I відповідь уже є : психіка (як відомо, від грецького "псюхе" - у перекладі "душа"). А далі треба визначити, як її можна міряти, описувати, відобра­жувати.

Отож постановка питання про предмет і метод наукового аналізу, на перший погляд, проста. Але проста за поверхового розгляду, себто тоді, коли думати, що об'єкт уже заданий, і треба лише підлаштувати до нього техніку дослідницької роботи. А ін­шого варіанту тут і не може бути: якщо не передбачати цю заданість об'єкта, то розмова про предмет і метод загалом стає безглуздою. Очевидно, що для відповіді на запи­тання, чому в той чи той історичний період у психології один, другий чи третій предмет, треба мати якісь інші орієнтири та відмінний простір.

Розмова про "сферу МД" виходить із зовсім інших засад. У цьому випадку головним є питання про цілі і цінності: тут доводиться відповідати на запитання, навіщо й заради чого ми займаємося психологічною роботою? Це породжує цілий комплекс нових і досить складних проблем, коли обговорення з позиції предмета і методу, або з точки зору схеми наукового предмета, відпра­цьоване протягом 200 років, а тому зрозуміло, про що ми там говоримо.

Якщо ж формулюється принцип, згідно з яким "психологія є сфера МД", то треба буде ще відповісти на запитання, як ми це будемо опи­сувати? І що це загалом таке? Як це подавати організаційно? І тому від­кривається неімовірно велика галузь методологічних розробок, а саме трактувань "сфери психології" як власне "сфери".

Саме це я хочу зробити. Я досі зосереджував увагу на своїх цілях і сформулював основні тези для того, щоб вам було зрозуміло, в якому напрямку я йду, щоб ви змогли оцінити мій власний рух стосовно цих проголошених орієнтирів. Це дуже складно, і я не знаю, наскільки мені вдалося задумане.

Завершивши перший фрагмент, переходжу до більш систематичного викладу змісту.

Отже, те, що ми називаємо "на­укою", з позиції сучасної методології і наукознавства, є особлива, історично перехідна, форма організації знань, мислення і діяльності. Промовляючи "наука", "науковий предмет", "науко­ва дисципліна", маємо на увазі саме знання, мислення, діяльність.

На передній план завжди став­ляться знання й тому безпомилково можна говорити про "науку" як особливу форму організації знань. І якщо ми хочемо зрозуміти, що таке "наука", то передусім повинні поста­вити її у шеренгу інших форм орга­нізації знань і віднести до певного історичного періоду. Так робилося далеко не завжди, тому що ми звикли: "наука є наука", що саме собою щось дуже значуще. Скажімо, у нас є кандидати і доктори наук, але немає кандидатів і докторів мистецтв. А чому? Адже раніше вони були.

Те, що сьогодні називається сцієн­тизмом, це насамперед певна ідео­логія, певний міф. І цей міф науко­вості настільки розрісся, що почасти закриває вид на весь окремий світ, і ми перестаємо бачити те, що реально відбувається.

Проте "наука" як особлива форма організації знань і МД - це досить окремішня форма, і те, що останніх 200 років - у нашій ідеології та в нашому усвідомленні теперішнього -вона набула такого значення, зовсім не відповідає її реальній значущості. Поширення науки як такої зовсім не витіснило інші форми організації знань. Та й у часі наукова організація існує недавно.

Більше того, далі я спробую пока­зати, що це загалом погана абстракція і що насправді "наукової форми організації знання" у чистому вигляді ніколи не було. Що це швидше "ви­думка філософів", яку вони нав'язали світу. Звертаючись до історії минулих віків, можемо зафіксувати не один такий етап, коли наукової форми організації знань узагалі не було або, якщо вона й була, то панували тоді інші форми.

Так, ми знаємо, що протягом багатьох тисячоліть існувала древньо-єгипетська культура, і що вона була побудована принципово інакше, ніж сучасні наукові форми організації. Там - наскільки ми це знаємо і розуміємо - були дві основні форми: по-перше, форма культів і культової передачі взірців діяльності і, по­друге, в окремих її галузях, наприк­лад землеробстві, існували практико-методичні прописи, тобто щось схоже на наше сучасне програмоване нав­чання.

Перша форма "науки", що зовсім не схожа на нашу природничу науку, виникає у Древній Греції і потім розвивається в елліністичний період. Це було те, що древні називали "мате­матикою", передусім розуміючи гео­метричні знання. Разом з тим були й інші форми, скажімо на кшталт диференціальних рівнянь. Як дуже влучно зауважує у своїх коментаріях А. Ф.Лосев: "Для древніх греків мате­матика на взірець "Початків" Евкліда відповідала тому, що ми сьогодні називаємо наукою".

Це була їхня форма науки, немов би "природничої" науки, хоч уже в той час виникає теорія музики і пто-лемеєва система, що наближаються до наших форм. Невідомо, що б відбу­лося далі, якби все це не було пере­вернуте розвитком християнської ре­лігії і теології: математичні книги спалили, математиків повбивали, й на цьому соціальне існування тієї форми закінчилося на довгий час. З'явилася теологія - я називаю найвагоміші форми, значення якої ні в якому разі не можна недооцінювати. Зараз усе більше з'ясовується, що саме їй ми зобов'язані формуванням сучасної техніки мислення. Можливо, якби не було відомого розмежування між світом духовним і світським, то не було б і дуже характерного для німецької класичної філософії роз­риву між "чистим мисленням" і МД, тобто найфундаментальнішого розри­ву для всієї європейської культури, що відіграв вирішальну роль у появі природничих наук у Галілея і нас­тупників.

Знову хочу підкреслити, що справ­жній аналіз цієї історії вимагає дуже великої, копіткої роботи. Тут їй не місце, тим більше, що я до неї не зовсім готовий. Я вирізняю лише домінуючі форми, або фокуси, котрі переважали того часу. I мені не дуже зрозуміло, чи повинен я виділяти як особливий період ті віки, коли основ­ною формою організації знань була філософія - саме як панівна форма організації знань і МД. Цю тезу можна проблематизувати. Цілком можливо, що такі періоди в історії філософії мали місце: так, наприклад, було те, що Арістотель називав "органоном", або методологією особ­ливого типу. Але це не встановлено точно.

Десь в епоху раннього Відрод­ження чи в пізньому Середньовіччі філософія починає відмежовуватися від провідних форм. Потім між XIII і XVII віками виникає природнича наука, яку звично маємо на увазі, коли говоримо про "науку". Напевне вона з'явилася тільки в XVII ст., коли створюється онтологічна картина природи і коли Галілей відкриває дві нові науки механіки. Вони й стають взірцями організації знань.

Згодом розвиток наукового уяв­лення приводить до появи того, що ми зараз називаємо "методологію науки". Саме вона винна в тому, що наука набула сучасних форм. Тут важливо підкреслити, що ця "методологія науки" є чимось іншим, ніж "методологія загалом", ніж методологія мислення і діяльності у її різних формах.

Нарешті, сьогодні ми приходимо до ситуації появи мульти-, полі-, між-і над-дисциплінарних, комплексних і всіляких інших досліджень, у буквальному розумінні антинаукових, котрі характеризують розкладання і розпад науки як провідної форми організації знання.

Отже, наука як форма організації знань і МД має історично перехідний характер, виникає порівняно пізно і в тому загальному історичному потоці, в якому до неї існували інші аналогічні форми. И тепер мені важ­ливо підкреслити, що вона виникає саме всередині методології, а ні в якому разі не сама собою. Якщо ви будете уважно аналізувати роботи Галілея, його "Бесіди про дві нові науки", або "Діалог про дві най­головніші системи світу", то з'ясуєте, що вони мають методологічний та онтологічний характер. І ще більшою мірою це стосується робіт Джордано Бруно і Миколи Казанського.

Наука - це особливий штучний організм серед різних форм органі­зації знань і МД, який специфічним чином замкнув філософську онто­логію та її уявлення про ідеальний об'єкт з практикою виняткового типу - "експериментальною". При цьому був сформульований окремий погляд на об'єкт дослідження, його "життя" у своєму світі (зокрема, його постійне збереження) і на відношення дос­лідника чи діяча до цього об'єкта. Ще раз підкреслюю: умовою виникнення науки як особливої форми організації знань і мислення була ціла низка конструктивних обставин, без яких ця форма принципово неможлива.

Наприклад, якщо зараз я розіжму пальці, і цей шматочок крейди почне падати, як стверджує науковець, "за певними законами", то, якщо я його підніму і знову розіжму пальці, він буде падати так само, у тому самому процесі, і підлягатиме єдиному закону й удруге, й утретє. Іншими словами, неважливо, звідкіля я візьму крейду - зі стола чи з ящика. І, більше того, не має значення - це буде крейда чи книжечка.

Були зафіксовані особливі умови узагальнення, висунуті певні прин­ципи, гіпотези інваріантності. Було як постулат визначено, що життя об'єкта не залежить від нашої діяль­ності. І все це були онтологічні перед­умови і засади появи наукового знання.

Отож найважливіше те, що самою ідеєю наукового знання закладався принцип, який фіксував можливість виривання об'єкта із загального кон­тексту зв'язків. І не важливо, як ви його вириваєте - об'єкт завжди має залишатися тим самим.

Тому наука завжди ґрунтується на ідеї атомізованих об'єктів. Вона у цьому розумінні принципово несис­темна. І коли зараз ми формулюємо принцип системного підходу, то він антинауковий і спрямований на під­рив самих підвалин наукового ба­чення світу.

Так само вважалося, що об'єкт кожної науки існує ізольовано, не співпадає з об'єктом іншої науки. І в цьому розумінні принципи комплексного, мультидисциплінар-ного підходу також антинаукові, оскільки спрямовані на руйнування наукової ідеології і наукових форм роботи.

В ідеї експерименту була закладена опозиційність звичної практики до практики штучної, лабораторної. При цьому звичайна практика була пос­тавлена поза законом, а її досвід не мав ніякого значення для науки. Тому Г. Галілей і сформулював свій зна­менитий принцип, який ми сьогодні сором'язливо прибираємо з підруч­ників і пишемо просто навпаки. А Галілей сказав: "Якщо мої кон­струкції не відповідають фактам, тим гірше для фактів! Тому що мої кон­струкції правильні, а факти - тільки видимість...". И на цьому завжди стояла, творилася наука.

Ми про це зараз не говоримо, але вивчення історії науки показує, що будь-яка і всіляка наука завжди утверджувалася завдяки цьому прин­ципу. І тільки ми його відкидаємо, то ліквідовуємо умови, за яких може існувати наукове знання.

И останнє. Коли зараз ми обго­ворюємо ці питання, робимо вигляд, що наука і наукове знання існують самі собою як щось самодостатнє, поза більш широким контекстом знань, поза їх визначального впливу на саму науку. А цього ніколи не було.

Наука Галілея народжувалася всередині методології і являла собою особливу спору, організовану специ­фічно науковим чином. Вона існувала та була життєдайною тільки тоді, коли відігравала роль певного функ­ціонального органу всередині більш широкої методології. Простежити це можна на історії всіх наук.

Водночас у буденній свідомості це має зовсім інший вигляд. Тут наука сприймається як щось самодостатнє, як певний цілісний організм, котрий повно забезпечує знанням діяльність. Але цього ніколи не було: наука -орган усередині ширших систем організації людського знання, й лише так вона утворювалася та існувала.

Проте з того моменту, коли з'яви­лася "методологія науки", котра й принесла свої забобони та презенту­вала науку як щось самодостатнє, саме з цього моменту, власне, й розпочалося добування наукових форм організації знань із усіх інших форм, їх "залялькування" й воднораз - занепад самої науки.

Тому з моменту виникнення науко­вого знання постає проблема "зв'яз­ку" науки з практикою. Вже в кантів­ській і трансцендентальній філософії фіксується розмежування між чистим мисленням і практичним мисленням, між науковим мисленням і застосу­ванням наукових знань. І. Кант обго­ворює це неімовірно різко, фіксуючи неприкладання наукових знань до практики.

Звідси й виникає ця вічна тема, висловлена запитаннями:"Що тепер робити з наукою?" і "Що робити з науковими знаннями?" Ця лінія він­чається сьогодні дуже вимогливими закликами впроваджувати результати науки в практику. Це є фіксація того, чого немає, чого не відбувається. И тому навіть стверджується, що фінан­суватися будуть тільки ті наукові роботи, які дають безпосередній "то­варний" вихід. Так само формується вимога забезпечити комплексну орга­нізацію наукових досліджень.

Певною мірою це є покарання вчених за їхню безініціативність і нед­балість. Тому що, одержавши у спа­док ці "олялечені" предмети, працю­ючи із жупелем науки, науковці думали, що це їхнє щастя буде про­довжуватися вічно, що вони завжди будуть щось робити в межах цих предметів - ставити експерименти, писати статті. За одними йтимуть інші, а суспільство буде споконвічно миритися із цим безглуздям.

Ні, не буде! Тому що воно давним давно поставило питання: "А навіщо все це потрібно?" И коли справа дійшла до чиновника, то він відповів просто і зрозуміло: "Прикладати! А якщо не прикладається - закривати!" И у певному розумінні це спра­ведлива розплата за байдужість до ситуації, за шори на очах, за віру в традицію.

Я завершую цей смисловий фраг­мент. Отже, наукова форма органі­зації знань - одна з багатьох, і при розгляді історії розвитку людської культури, мислення, ми виявляємо багато інших форм - зовсім не науко­вих, почасти кращих і могутніших. На різних етапах історичного розвит­ку переважали і були провідними різні форми. І далі я спробую показати, як щораз це було визначено завданнями розвитку людського мислення і діяльності на цьому етапі. Кожна форма забезпечувала певну, всякраз особливу лінію розвитку МД.

Коли господарювала практико-методична і культова організація знань і МД, то розвиток відбувався в одних механізмах і напрямах. Ви­никла математика - тоді він мав інші орієнтації. Отож кожна з названих мною форм характеризує певну орга­нізацію МД з особливими векторами розвитку і, якщо бажаєте, з окремою організацією цілого.

Свого часу, безперечно, утворення таких "залялькованих" наукових предметів мало великий сенс: воно забезпечувало швидкий розвиток специфічної дослідницької техніки, техніки моделювання й експери­ментування. І 300 років ми фактично бавилися у цю велику гру - гру розвитку техніки дослідження. И те, що маємо нині, - це у відомому розумінні плоди нашої гри.

Однак все це закінчилося! І в самому наукознавстві сформульовані сьогодні зовсім інші принципи, на порядок денний поставлені нові соціо-культурні проблеми. Тому вже не можна бавитися у розвиток наукової техніки. Ми досить освоїли, при­стосували й розвинули її. Тепер вима­гається інше: проводити дослідження так, щоб результати їх впро­ваджувалися у практику, щоб наукове дослідження було замкнене на відпо­відній техніці, і щоб дослідження, техніка і практика були зв'язані між собою у складніші організми.

Можна по-різному поставитися до цих проблем і вимог. Можемо сказа­ти: " Треба продовжувати розвиток відокремлених наукових предметів! Це потрібно, важливо, корисно". Ска­зати таким чином можна, але при цьому треба розуміти, що за цим настане. Якщо ви наберетеся сміли­вості й надалі рухати це в психології, то успіхів вам. Проте майте на увазі, що вас будуть боляче бити, і ви мусите бути готові до побоїв, тому що ваші устремління розійшлися з лінією розвитку суспільства. А перед ним сьогодні не стоїть завдання розвивати ізольовані наукові предмети. В нього зовсім інша мета - вирішити, як пов'язати дослідження, техніки і практики у єдині цілісні організми, забезпечивши взаємоузгодженний, скоординований розвиток усієї МД.

Зазначена тенденція відобра­жується в наукознавстві і методології. З'являються принципи впровад­ження, комплексності, системності, що спрямовані на руйнацію науки як такої. Це треба глибоко розуміти та пам'ятати.

Відтак сам трафарет "науки", який ми хочемо застосувати до теперіш­нього стану психології, є культурно відсталим і неприйнятним. Ми під­ходимо до її актуальних завдань із застарілих уявлень. А коли корис­туємося цим засобом, щоб розв'язати наші внутрішні психологічні про­блеми, то випадаємо із загального контексту розвитку сучасної МД і культури. Ми розпочинаємо вирішу­вати завдання, які розв'язувалися у XVII ст.

Чи має це сенс? Саме це запитання варто поставити. Я не кажу, що заз­начене не має сенсу, але сказане треба проблематизувати. Чи треба психо­логії заново проходити колись уже пройдений шлях "до науки" за умов, коли всі інші йдуть "від науки" до комплексної організації, до практич­ної чи суто технічної орієнтації? Чи варто проходити витоптаний іншими шлях? Ось це і лише це я запитую.

І тепер я переходжу до другого, дуже непростого питання: від запи­тання про "трафарет" до запитання про саму "психологію".

Коли сталася психологія?

Коллінгвуд стверджує, що термін і початки психології виникають у XVI ст. Але ще в Арістотеля, як відомо, є прекрасний твір "Про душу", в якому розвинуто неімовірно багато у цьому відношенні. Чи можна вважати його психологічною працею? На жаль, у нас немає справжніх історич­них досліджень, котрі б давали від­повідь на це запитання.

Зрозуміло, що запитання про душу стояло в теології, мабуть, витоки психології, як і багато чого іншого, виникають саме в теології, а звідтіля згодом проникають у філософію, тобто починають розвиватися по­філософськи. Знову ж таки прийнято вважати - я зараз це проблематизую - що в першій половині XIX ст. ми маємо ще філософську психологію (можна послатися на класичні праці Гербарта), а вже з другої половини XIX ст. починає розвиватися експери­ментальна психологія, коли В. Вундт створює в Лейпцігу перший Інститут експериментальної психології й роз­починає підготовку психологів-експе-риментаторів з відповідними орієн­тацією і спрямуванням.

Отже, тільки з другої половини XIX ст. виникає наукова установка в психології і здійснюються спроби розвинути психологію як точну при­родничу науку. Як я прагнув пока­зати, ці спроби мали місце тоді, коли сам трафарет "науки" себе вичерпав і наближувався момент, коли сама ідея наукової організації знань і мислення ставиться під сумнів.

Вийшло так, що установка на розвиток природничо-наукової психо­логії почала реалізуватися тоді, коли сама ця парадигма вже луснула, і з різних боків стала підлягати сумніву. Як би там не було, важливо, що у психології із самого початку виник також й антинауковий напрям: я маю на увазі, так звану "розуміннєву" психологію.

Знову висловлюю співчуття щодо відсутності у нас справжньої служби історії психології. Тому, що коли я починаю читати роботу ^ Л.Г. Іоніна "Розуміннєва соціологія" чи інші, офіційно видані та апробовані Інсти­тутом філософії книжечки з історії соціології XIX і першої половини XX ст., то з певним здивуванням для себе, знову ж таки через свою малогра­мотність дізнаюся про досить цікаву річ: виявляється, що "розуміннєва психологія" боролася проти при­родничо-наукової, обстоюючи інте­реси практики. У цьому розрізі "розуміннєва психологія" зістав­ляється з марксизмом і вказується, що марксистська філософія і "розу-міннєва психологія", а слідом за нею й інші "розуміннєві" напрями, поста­вили питання про практику і проти­ставили науковому підходу точку зору практики.

Одним з руйнівників сцієн-тистської ідеології був К. Маркс, і та революція, яку він здійснював, була спрямована проти методологічних та онтологічних засад науки. Оскільки для нас наука - це насамперед природнича наука, то зіставлення "розуміннєвої психології" і марксистської філософії зовсім не випадкове і неймовірно важливе. Я хочу його чітко виділити.

Отже, "розуміннєва психологія" розгортає свою ідеологію і практику науки, орієнтуючись на обставини та умови практики людської МД. І роз­виток "розуміннєвої психології", як і розвиток "розуміннєвих" напрямів у соціології та інших дисциплінах, так само пов'язаний з опертям на досвід практики.

Водночас - це спроба протиставити науці, яка непрактична і відірвалась від практики, практичну точку опори. Проте самі ці дискусії - тільки один із моментів розгортання на наших очах історії, котра досі мало зрозу­міла. Ми в ній навіть ще глибоко не розібралися. І тут ми підходимо до основного питання: для чого і заради чого ми займаємося психологічною роботою?

Зовсім недавно я познайомився з "Автобіографією" Коллінгвуда і в розділі "Фундамент майбутнього" відшукав різку і неймовірно цікаву критику психології, яку зараз хочу відтворити. Але перед тим поставлю основне для мене запитання. Я ствер­джував, що психологія - не наука, а щось значно більше: це й певне ба­чення світу, й разом з тим весь світ, узятий в окремому розвороті, певному ракурсі.

Так ось тепер я повертаюся до історії психології другої половини ХІХ ст., коли розвиваються з часів Вундта експериментальна психологія і те, що за російською термінологією ми звикли називати психологізмом. Я хочу поставити питання: якою мірою і наскільки психологія і пси­хологізм пов'язані, чи можна їх загалом розмежувати. И далі хочу запитати: де ми маємо психологію, а де - психологізм? Це дуже непросте питання. А тепер процитую Кол-лінгвуда.

У розділі "Фундамент май­бутнього" він розповідає про те, як брав участь у підготовці Версаль-ського мирного договору, як був ого-ломшений його безглуздістю і корисли­вістю людей, котрі творили долю Європи (ми знаємо, до чого це привело). І він формулює основне для себе посилання: перша світова "війна була безпрецедентним тріум­фом природознавства. Бекон обіцяв, що знання стане силою, і силою воно справді стало - силою руйнувати тіла і душі людей ефективніше, ніж це досягалося попередніми засобами. < ... > Проте в одному відношенні війна була й небаченим раніше позором для людського розуму. Чим би не вважали її, результатом зло­чинної змови зграї німецьких міліта­ристів, як думали одні, чи ватаги англійських комерційних лобістів, як думали інші, зрозуміло було одне: ніхто, крім самої нікчемної купки людей у войовничих таборах, не хотів її. Вона виникла тому, що ситуація вийшла із-під контролю".

Далі Коллінгвуд продовжував цю думку: "Коли був підписаний мирний договір, ситуація стала ще більш не-керованою; битва закінчилася лише тому, що одна із сторін була роз­громлена, а не тому, що ситуація знову стала підконтрольною людині".

І робить висновок: "Фактом зали­шається те, що могутнє зміцнення з 1600 року контролю людини над природою не продовжувалося відпо­відним посиленням її контролю над людськими справами. < ... > Був ли­ше один спосіб запобігти цій небезпе­ці, і тільки він, якби все це сталося, міг виправити положення. Здатність європейця керувати силами природи є зримим наслідком проведення упро­довж трьох століть наукових дос­ліджень за тими напрямами, які були окреслені на початку XVII ст. Роз­ширення наукового світогляду і прискорення наукового прогресу за часів Галілея привели нас від водя­них і вітряних мильниць середніх ві­ків до майже неймовірної сили і тон­кості сучасної машини. Проте із собі подібними люди поводилися так само, як у середні віки з механізмами. Гово­руни, переповнені добрих намірів, тлумачили про необхідність заміни людських сердець. Але біда, оче­видно, приховувалась у голові. Вима­галася не милосердна добра воля і людська солідарність, а велике розу­міння людських справ і більше знання того, як справлятися з ними.

У цьому місці моїх роздумів, я від­чуваю, - продовжує Коллінгвуд, що природодослідник може взяти слово, щоб відновити свій знівечений прес­тиж. "Так, - зауважить він, - все, що Ви сказали, правильно. Ми справді, якщо хочемо спасти цивілізацію, по­винні добре розібратися у людських справах. А це означає - добре зрозу­міти людський розум та процеси, які в ньому відбуваються, знати їх різні форми у різних типів людських істот. Аналогічно всякому достеменному знанню, воно має бути саме науковим знанням. Одним словом, воно має бути психологією. Психологія - нау­ка, яка незважаючи на свою моло­дість, виявила безпідставність пре­тензій таких старих псевдонаук, як логіка, етика, політична історія тощо й водночас зуміла добути все цінне із їхньої спадщини. Вона і є те знання, котрого шукає світ".

Подібна заява, - зауважує Кол-лінгвуд - ані на хвилинку не здалася б мені помилковою, і цим я зо­бов'язаний раннім зацікавленням тео­логією. Як і всі ті, хто вивчав її тоді, я прочитав "Багатоманіття релігій­ного досвіду" Уільяма Джемса і купу інших книг, де релігія розглядалася з психологічного погляду. Якщо кни­га Джемса і шокувала мене, то не тому, що в ній були описані якісь факти, про які я б волів не слухати,

- вони загалом були забавні. І не тому, що я вважав роботу Джемса не­вмілою. На мій погляд, він виконав її дуже добре. Мій шок був викли­каний тим, що вся книга являла собою взірець шахрайства. Адже вона обі­цяла пролити світло на певні питання і нічого не прояснила. І причина цього

- застосований у ній метод. Предмет дослідження в книзі залишився нез'ясованим не через те, що вона була продуктом поганої психології, а якраз тому, що вона була


* Коллингвуд Р.Дж. Идея Истории. Автобиография. М.: Наука, 1980. — с. 337-376.

результатом хорошої психології. Тому у своїй роботі "Релігія і філософія" я нападав не лише на ^ Уільяма Джемса, а й на будь-яке психологічне витлумачення релігії, відображене формулою: "Дух, котрий роз­глядається таким чином, перестає бути духом узагалі".

Книга Джемса вивела мене на вірний шлях. Мені стало зрозуміло, що будь-які спроби звести етику до психології (а прагнення такі робилися часто), або ж зробити те ж саме з політикою, неминуче завершаться невдачею. Я добре знав, що благання: "не критикуйте цю науку, вона ще в пелюшках" - ґрунтується на брехні. Психологія дуже далека від того, щоб вважатися молодою наукою. Як термін "психологія", так і вона сама існували з XVI ст. Вона не лише давно визнана наука, а й наука, яка протягом століть була респекта­бельною і навіть цілком поступливою. Вона була створена (і це слідує із її назви, як легко може помітити кожний, хто добре знає грецьку мову) для вивчення того, що не є ні розумом у традиційному розумінні слова (свідомість, здоровий глузд, воля), ні тілом, а "psyche", або такими психологічними функціями, як відчуття і потяги. Вона крокувала, спираючись, з одного боку, на фізіо­логію, а з другого - науки про розум у повному розумінні цього слова -на логіку й етику, себто науки про розум і волю. Вона до певного часу не виявляла ні найменшого бажання зайняти сусідні території доти, доки на початку XIX ст. не перемогла догма, що розум і воля являють собою лише згустки почуттів і потягів. Якщо справа має такий вигляд, то тоді логіку й етику можна усунути, а їх функції передати психології. Оскіль­ки "духу" як такого не існує, а те, що ним називалось насправді є тільки

"psyche".

Ось що лежить в основі нинішньої претензії психології розв'язувати проблему тих наук, які колись іменувалися "логікою" та "етикою", у підвалинах сучасної тенденції ви­дати психологію за науку про дух. Люди, котрі виступають із такими домаганнями або ж погоджуються з ними, повинні знати, що з цього слідує. А з цього слідує систематичне усунення таких категорій мислення, які, утверджуючи об'єктивність ро­зуму і волі, а не почуттів і потягів, утворюють особливий предмет логіки й етики: категорії істинного і хибного, знання і невігластва, науки і софіс­тики, правильного і неправильного, доброго і злого, доцільного і недо­цільного. Категорії цього виду - арма­тура будь-якої науки; ніхто не може їх усунути, залишаючись одночасно науковцем; тому психологія, роз­глядаючись як наука про дух, не є наукою. Вона те, чим була "френо­логія" на початку XIX ст., астрономія та алхімія у Середні віки і в XVI ст., - модне науково-потрібне шахрайство епохи" *.

Вдумуючись у цю критику, можна було б сказати, що Коллінгвуд при­пустився елементарної і дуже грубої помилки: він сплутав психологію із психологізмом і критикував суто психологізм. Все те, що він каже загалом не стосується психології.

Але тут можна поставити запи­тання: а в самій психології чи дос­татньо розрізняються психологія і психологізм? Чи не відбувається так, що ми постійно робимо підміну пер­шої другою? І якщо це ми робимо, то чи помиляємося при цьому, чи стоїмо на правильному шляху? И загалом чи можна мислити психологію без психологізму? Вважати психологізм помилковим, а психологію - пра­вильною? Так ми знову і знову повер­таємося до питання про суть психоло­гічної роботи.

Кілька днів тому в нас із присутнім тут професором Томасом Поптеви-цем відбулася дуже цікава розмова. Ми обговорювали лінію психоло­гізму, розвитку психології, звертання американських психологів до робіт Виготського, функції, з якою вони вживають ці роботи. І Томас поставив найсуттєвіше запитання;"Може бути, що психологізм, - сказав він, - це по­милка, але як тоді пояснити, що у нашій країні, й у вашій, так й у ці­лому світі зростають асигнування на психологію? Який соціокультурний запит забезпечується розвитком пси­хології? Зараз я відтворю ту від­повідь, яку я спробував йому дати."

Я вже наголошував, що психологія сьогодні - це, на мій погляд, особ­ливий світогляд, особливе бачення світу, тобто бачення всього у фокусі людини, де її нинішній розвиток відбиває особливу заклопотаність ста­ном особи, фактично всього людства. Коллінгвуд також висловив це досить чітко. Хочу підкреслити, що на зламі ХІХ-ХХ ст. виникла і відбувається подальша руйнація тієї моделі лю­дини, яка сформувалася в епоху раннього Відродження у середньо-італійських містах, а саме моделі "окремої людини", котра є інди­відуальністю та особистістю.

На мій погляд, у теології і серед­ньовічній філософії загалом, а ще раніше в греків, звичної нам людини

- як індивідуальності й особистості — зовсім не існувало. Так само як і на­ука, що витлумачується як особлива форма організації знання, у т.ч. й уяв­лення про людину, є історично спри­чинене та перехідне утворення. Щоб до початку XV ст. сформувати цю модель людини, знадобилася велика робота і шаленне напруження.

В Енгельса є чудові слова: "Ця епо­ха вимагала титанів і вона народила їх". Причому - титанів у найрізно­манітніших формах. Це й Леонардо да Вінчі, і конкістадори, які за­воювали Америку, віддаючи все мечу і вогню. Це були люди, котрі роз­раховували не на Бога чи на дух, а тільки на свою вдачу, вони були шу­качами пригод, і єдине, що в них було, це їхнє "Его". Формувалось уявлення про людину, котра одна може все. Ця модель розвивалася, її виношували, формували, але всере­дині ХХ ст. ми дійшли до ситуації, коли нараз з'ясувалося, що ця сама людина з індивідуальністю та осо­бистістю немає нічого спільного. Вона "вихолощується" зі страшною силою, оскільки починає жити в "орга­нізації", є лише "гвинтиком" у ній.

А це означає, що представники однієї "організації" мають усі ходити в однакових костюмах, однаково змінювати сорочки, бути всі одно­типними. Тому було поставлене запи­тання: "Чи можна зберегти людську особистість за умов, коли нема і не може бути індивідуальності?" И зага-лом:"Що є нині людина? Якою вона може бути в подальшому і як буде жити?".

Це відбувається повсюдно. Звідси, власне, й виникає підвищений інтерес до людини та її психіки. Виникає дві соціальні потреби. З одного боку, пристосувати, адаптувати особу до "організації", з другого - дати їй таку техніку, щоб вона зуміла протистояти "організації", могла вижити і не зламатися в ній, тобто зберегти хоча б шанс бути не матеріалістом та об'єктом діяльності, а її суб'єктом. Отож за цих умов треба дати кожній особі шанс на суб'єктивність - на те, щоб бути особистістю.

Саме ця соціокультурна пробле­матика, ця дивно напружена і важка для людини ситуація відчувається всіма й породжує надію на психо­логію. I в цьому розумінні, на мій погляд, психологія невід'ємна від психологізму. Психологія базується на розумінні фундаментальної значу­щості людини і її психіки. Психологія увесь час каже: не можна розглядати людину як "гвинтик" - це погано закінчиться.

Так ми підходимо до зовсім нової соціокультурної ситуації - і я вже починаю відповідати на запитання, навіщо потрібна психологія, себто для чого, на моє переконання, ми здійснюємо і повинні здійснювати психологічну роботу.

Я стверджував, що тут борються між собою дві лінії. Людину прагнуть пристосувати до "організації", зро­бити її ефективним матеріалом, на якому паразитує остання. Чи треба це? Так. Шакше не буде нашої куль­тури і такої цінності як сучасна "орга­нізація". Але, з іншого боку, ми пос­тійно спостерігаємо, як людина не ви­тримує змагання з нею, постійно "ламається". Вона "ламається" навіть за самих, здавалося б, простих умов.

Скажімо, особа отримала гарну освіту, стала спеціалістом і дискутує з іншими фахівцями, у неї широкі крила, вона готова підлетіти, але в процесі співчутливої розмови з'ясо­вується, що її світ розлетівся. Це ситуація, в якій людина має шукати собі місце. Вона може посісти місце учня чи розумника, проте для цього треба певна техніка - техніка керів­ництва собою. Якщо вона не встигає вчасно перетворити себе, то руй­нується на ваших очах: її емоції мають хворобливий вигляд, світ зни­кає і ви не знаєте, що вона буде робити в найближчі дві години. I все це може закінчитися катастрофою.

Це відбувається постійно: зі сту­дентами MOTI, котрі не витримують темп навчання, з молодими спеціа­лістами, які не розуміють, чому і як їх навчали, що і як їм робити, а відтак відчувають свою неадекватність. Це має місце тоді, коли танк на навчан­нях наїжджає на надовбні, або ж опиняється під водою, й танкісту треба щось робити, але одне, що він може - кричати "Караул! Мамо!" Він не готовий до ситуації, він не може працювати. И таких, найрізнома­нітніших, ситуацій у нас багато. Ви­никає найскладніша проблематика людини в сучасній діяльності, при­чому в двох, зазначених мною аспек­тах: пристосування людини і збере­ження за нею суб'єктивної функції. Тоді виникає запитання: чи готове співтовариство психологів відпові­дати цій новій ситуації?

Я прагну охарактеризувати соціо-культурну ситуацію, яка, на мій погляд, стимулює віру у психологію, створює простір для психологічної роботи. Зверніть увагу: ці вимоги зорієнтовані не на науку, не на ту традиційну психологію, котра розви­валася за взірцем галілеєвої науки. Виявляється, що така наукова пси­хологія в нових ситуаціях просто не




має умов для свого існування - тих самих умов, котрі я перерахував. Наприклад: ми повинні мати справу з об'єктами, що завжди екземплі-фіковані. Тут виникає ситуація пере­носу історичного досвіду, котру обго­ворював Коллінгвуд: ми маємо здо­бути досвід з однієї ситуації, щоб пра­цювати з іншою.

Інакше кажучи, ми маємо справу з предметом, який кожного разу літає по-різному. Тут стільки замкнених системних зв'язків, що ви ніколи не знаєте того мінімуму, котрий треба врахувати, щоб зрозуміти це явище. Більше того, ви ніколи не знаєте, що саме відображується у цій психіці: система культурних норм, вплив інших людей у ситуації чи пато­логічний стан людини, обумовлений її передісторією, тобто сам цей уявний предмет "душа" зав'язаний на най­складнішу мережу міждисциплі­нарних зв'язків.

Уся сукупність соціокультурних умов робить зовсім неможливим по­дальший розвиток психології як природничонаукової дисципліни, або науки у вузькому розумінні цього слова. Оскільки тут будь-яке дослід­ження має бути чітко замкнене на практиці з її численними цілями і, відповідно, на техніці.

Отже, суспільство чекає від психо­логії знання значно складнішого за своєю формальною структурою, ніж усі взірці наукового природничого знання коли-небудь продемонстровані в математиці чи фізиці. Все те, що нам треба, щоб працювати з людиною і забезпечити її необхідною технікою - неважливо, антропо- чи психо­технікою, технікою комунікації чи мислення, - все це набагато склад­ніше, аніж те, що роблять природничі науки; більше того, сама структура організації знань, мислення, що відповідає природничій науці, не може дати нам таких розв'язків.

Якщо ми визначили суть психо­логічної роботи, а я досі говорив тільки про це, то виникає таке запи­тання: чи можемо ми тут працювати з традиційним предметом дослід­ження і, як раніше, зосереджувати нашу увагу на "психіці" як предметі? Більше того, як ми повинні уявляти майбутній розвиток психології, особ­ливо за умов, коли паралельно роз­вивається антропологія, етнологія разом з етнографією, культурологія, соціологія і т. ін.

Дещо раніше я сказав, що надії на психологію, на мій погляд, пояс­нюються і зумовлюються тим, що вона є "власник" людини, самого інтимного в ній. Але як тоді бути з антропологією? Хіба вона не фіксує все те ж загальнолюдське? Чому ж тоді все таки психологія, а не антро­пологія?

Я відповім на це запитання так: тому що те, що ми сьогодні називаємо психологією, - не наука, набагато-набагато більше: це - вселенська сфе­ра діяльності. Як вона буде розвиватися, залежить багато в чому від її відношень з іншими сферами, або навіть пронизливіше: це залежить від ініціативності! Від того, які темпи розвитку набере кожне співтова­риство.

Адже системно-діяльнісний підхід, ідея "сфери" принципово відкидають уявлення, що у світі вже лежать розмічені предмети тих чи інших наук, скажімо: ось - соціологія, ось - антропологія, і ми тільки розви­ваємо наші методи, повільно руха­ючись за цими раніше визначеними стежинами. Я стверджую, що в живій людській соціальній діяльності немає таких орієнтирів, нема готових га­лузей для психології, антропології, культурології. Територія має бути зайнята за рахунок швидких кидків. І що буде зайняте, те й буде нам належати. Це і є діяльнісний підхід.

Якщо ж психологи будуть зволі­кати, їх однозначно витіснять у якісь периферійні, маргінальні сфери, де вони й повинні будуть чимось займа­тися, причому за умов взаємодії з іншими співтовариствами науковців. І кожного разу, коли вони прагну­тимуть надати своїй діяльності осмис-леності, то їм будуть казати: "Ви куди? Тут уже все зайняте, ми вже все зробили". И може бути так, що насправді все давно буде зроблене.

Тому багато залежить від того, як цей процес розвиватиметься. Нема такої речі, як предмет, під який треба підбирати методи. Вочевидь є щось зовсім інше.

Я переходжу до своєї другої основ­ної тези. Суть її полягає в тому, що ідея "сфери психології" як складної форми МД передбачає принципово інший підхід, ніж це мало місце під час аналізу предмета науки. За цього підходу треба йти від усталених на-бутків співтовариства, відштовху­ватися від розвинених у ньому форм діяльності, типів МД і ставити пи­тання, як краще й ефективніше орга­нізовувати розвиток цього співтова­риства.

Це нагадує організмічний підхід. Тобто ми повинні взяти співтова­риство психологів як організм з усім тим багатоманіттям форм, котрі вони вже виробили. Узяти з урахуванням тих сфер практики, які вони вже захопили, і можливих сфер практики у "зоні найближчого розвитку". Ми повинні врахувати розвиток мож­ливих технік - антропо-, психо-, мис-леннєвих і комунікативних. Узяти також всю наявну множинність на­укових предметів - 40, 50, або ще більше - й обговорювати тепер пи­тання про розвиток сфери як орга­нізму, дивитися, як це буде найкраще розвиватися в усьому спектрі чин­ників, котрі визначають цю сферу, тобто й на рівні розвитку знань, і на рівні розвитку чистого мислення, і на рівні розвитку МД, і на рівні інстру­ментарію? И усе це має бути ще узгоджене між собою.

Тут я повинен розпочати обгово­рення питання про методологічну організацію сфери. Власне, ідея мето­дологічної організації й обґрунто­вується як засіб, або як така форма організації, котра повинна найкра­щим чином забезпечити - соціально і культурно значимий - розвиток усієї сфери й усього співтовариства. Те, що я назвав на початку "сміливою гіпо­тезою", здавалося б, і є пропозиція такої організації, яку я маю внести.

Отже, я сформулював основну ідею. Тепер питання полягає в тому, як організувати розвиток сфери пси­хології?

Тут я і повинен був би обгово­рювати ідею методологічної органі­зації. Але мені це дуже важко робити зараз, тому що це вимагає багато часу. Тому я спробую застосувати один прийом: розказати про це, як про те, що було реально, але було немов у "колбі" (тобто "локально") з тим, щоб показати, як це може бути (бодай у "колбі"), а всі питання, пов'язані з тим, як це можна перенести на всю сферу, залишу до наступного обго­ворення.




Але що в даному разі означає в "колбі"? Коли в 1958 році тут, у цьому інституті під керівництвом ^ П.А. Шеварева почала працювати Комісія із психології, логіки і мис­лення, то присутні психологи, логіки, методологи, лінгвісти, соціологи по­стали, власне кажучи, перед про­блемами, котрі ми зараз обговорюємо у зв'язку зі сферою. В Комісії зі­бралися представники різних нау­кових дисциплін, а займатися, як їм здавалося, вони хотіли одним -мисленням і діяльністю.

Тому вони повинні були поєднати свої зусилля, найти спільну мову, співорганізуватися. Причому всі пра­цювали як техніки: скажімо, В.В. Да­видов виконував функції антропо-техніка, іншим доводилося органі­зовувати комунікацію і мислення, третім - певні сфери дизайну, педа­гогіки в цілому і т. ін. І вони розпо­чали реально виробляти форму мето­дологічної організації - не дос­ліджувати її, а реально творити у цій "колбі" свого семінару.

Принципово тут - фундаментальне розрізнення мислення і мисле-діяльності.

< ... > Причому всі учасники семінару перебували не лише у пло­щині свого чистого мислення, у своїй предметній дійсності, але й вимушені були взаємодіяти один з одним. Вони були включені у живу комунікацію і МД, яка розгорталася не в "дійсно­сті" чистого мислення, а в "реаль­ності" їхнього миследійства та комуні­кації на семінарі.

Що мені важливо підкреслити? Що закони МД принципово відмінні від законів мислення. Що за умов діалога (давайте згадаємо доповіді В. С. Біб-лера і дискусію з приводу "супереч­ливості" діалогу, алогічності і т. ін.

- все це безпосередньо "кладеться" сюди), що в ситуації дискусії на семінарі для кожного з учасників може бути лише два виходи. Або, з'ясувавши відмінність своїх реаль­ностей, розплюватися й розійтися, або ж вважати цінністю колективну роботу, колективну МД, і тоді шукати якісь принципово інші засоби спів організації, якісно відмінні від тієї чи тієї предметної дійсності.

Зараз, після перекладу книжки Т. Куна, ми з вами добре розуміємо цю ситуацію, у нас і слова є для її описання. Ми кажемо: зібралися носії різних парадигм, або систем засобів. За таких умов "нормальної науки" бути вже не може, ми попали, за Т.Куном, у "революційну ситуацію". Але робота Т. Куна була написана в 62-му році, а ми займаємося цим з 54-го, Комісія з психології, логіки і мислення працювала із 58-го.

Тоді ми ще не дуже добре розу­міли, що є носіями різних парадигм, лише іскри викрешували на своїх засіданнях, вважали свою роботу великою цінністю і повинні були шукати інші - нові - форми органі­зації МД, відмінні від законів логіки та онтології.

При цьому - і тепер я роблю нас­тупний важливий крок - кожний здійснював рефлексію і прагнув те, що говорили інші, переводити у свою дійсність. Відбувалося розпредмет-нення і перепредметнення змісту, втягнення його в інші предмети. У результаті самі предмети в їх "чисто­ті" руйнувалися, тому що коли логіч­ний зміст вносився у психологічне уявлення, це не завжди йшло на користь справі. Адже треба було відшукувати таке уявлення, де б вони поєднувалися природно й ефективно.

Коли ми почали поєднувати соціо­логічні і мовознавчі уявлення з пси­хологічними, соціологічні - з логіч­ними, то це дуже часто приводило не до створення нових уявлень, а до їх руйнації і продукування безглуздих синкретів. Більше того, ми поступово почали з'ясовувати, що рефлексія на­явного в МД і перенесення на відпо­відне табло (свідомості — гол. ред.) свідомості здебільшого внутрішньо суперечливі і завжди ставлять нас у ситуацію невідповідності наших уяв­лень тому, що відбувається насправді.

Тепер я роблю найважливіший крок. Нам важливо було зберегти такий семінар з колективною МД як місце для "говоріння", а відтак на­лагодження спільної роботи і спільно­го руху вперед. Треба було зробити так, щоб розбіжності в думках, котрі виникають безпосередньо у системі МД, працювали на розвиток відпо­відних предметних уявлень - логіч­них, психологічних, соціальних тощо.

Зверніть увагу, що тут найважли­віше. Конфлікт розгортається між нами в комунікації, у взаємодії одного з одним, у реальній МД і в без­посередніх зіткненнях. Він не був ні логічним, ні психологічним, ні лінг­вістичним. Не було там "бірок і мі­ток", що позначали, який маємо кон­флікт. Це було просте розходження в думках, тобто саме реальне життя, яке поза будь-яких "предметів". Ось що мені дуже важливо підкреслити.

Не знаю, чи зрозуміла ця теза і чи достатньо вона очевидна. Реальна МД - неважливо, на семінарі чи в школі, коли ведеться дослідна робота - не розрізнена на психологічну, логічну, мовознавчу роботу, вона є просто єдина МД.

І для того, щоб її співорганізувати, потрібні зовсім інші знакові засоби, особливі поняття, ніж будь-які най­різноманітніші предметні визначення, чи то логічні, соціологічні чи якісь інші. Жодна із цих дисциплін у сутності не відображує того, що відбувається реально в ситуації МД. Оскільки ці науки так і утворювалися - не щоб відображати, а щоб мати ідеальний об'єкт, який би "жив" за законами логосу, який можна було б розписувати у формулах на дошці. У цьому й наполягала ідея чистого мислення, мислення загалом.

Ми постійно прагнули переводити те, що відбувалося в ситуації МД, на наші дошки. Але це лише увесь час породжувало все нові і нові супе­речності, тому що реальна миследія принципово не підлягає переводу в задані предметні уявлення.

Звідси стає зрозумілою значущість багатоаспектної точки зору, яка є суто фіксацією розриву між МД і мис­ленням, тобто між тим, що роз­гортається тут, реально, і тим, що подано на дошках. Ми кажемо: в одного - одна дошка, в другого -друга, один бачить в одній проекції, другий - в іншій, а що ж є тут, реаль­но? Отож, кожний бачить відповідно до свого предмету. Тоді знову виникає запитання: що саме має місце за реальної МД?

За цих обставин і з'являється фе­номенологічний аналіз, а звідси -важливе значення феноменології, "розуміннєвої психології", "розумін-нєвої соціології" й усіх інших "розу-міннєвих" дисциплін. Тому що, по-перше, треба розуміти виголошувані тексти, а це не є мислення, а, по­друге, треба мати особливі засоби для організації багатьох різних дійсностей разом із рефлексивним віднесенням цього до реальної МД та з оберненим




відображенням із реальної МД на ці дошки, причому кожного разу не­адекватно.

Але (це ще одна деталь) щоб відтепер усі учасники могли здійсню­вати свою предметну роботу від­повідно до інтересів цілого, їм пот­рібні інші, непредметні засоби, що об'єктивують це ціле. І вони стали вироблятися у вигляді засобів теорії діяльності, потім теорії МД. Це були схеми, в яких фіксувалися позиції людей, їхні дії та уявлення.

Пам'ятаєте, для чого це треба було зробити. Я повертаюся до питання про "істинність". У традиційному розумінні вона існує тільки на цих дошках, тільки в цих предметах; це завжди істинність форми знання у відношенні до ідеального об'єкта. Поняття "істини" - кажу як логік -ніколи інакше не вживалося. Нам же знадобилося принципово інше. Нам треба було мати відповідним чином втілювані схеми - проектні схеми, що могли здійснюватися в "опущені" на людей і т. ін.

Через обмеження часу я вислов­люю основну тезу. Все, що відбу­валося на наших семінарах як у "кол­бі", потребувало розвитку принци­пово нових засобів описання і фікса­ції. Засобів, які можна зіставити з феноменологічними, котрі можна роз­глядати як оргдіяльнісні засоби, себто як такі, що принципово непредметні, фіксують феноменальні факти існу­вання тих чи інших опозиціонерів, їхнє ставлення один до одного в "організації", окреслюють те, що вони кажуть, бачать, а також їхні суд­ження, думки, знання.

Зверніть увагу, якщо я маю певне уявлення і ставлю питання про його істинність, то відношу його до ідеаль­ного об'єкта і запитую, чи відповідає воно об'єкту. А організатору і керів­никові розвитку МД цього робити не треба, оскільки він фіксує тільки те, що, скажімо, в того чи того логіка є ось таке уявлення. Організатор вислов­люється про "логіку": "у нього є думка, що ...", або : "він має ось таке знання". Ну, має, розумієте? Це -феноменальний факт. У дискусії мені безглуздо запитувати, істинне у вас знання чи неістинне, мені важливо інше - цікаве воно для вас чи ні. И найголовніше, що мені безглуздо ста­вити питання про істинність вашого знання, оскільки в мене немає кри-терія оцінки. Як я можу дізнатися, чи правдиві ваші - чужі, супротивні мені - знання?! Якщо я скажу, що вони не дійсні на підставі того, що в мене вони не такі, то діалог і комуні­кація закінчуються.

Тому, щоб розуміти і працювати, мені треба не про істину запитувати, а точно фіксувати, яке у вас знання, і точно, без спотворень зрозуміти, що ви кажете, і працювати з цим, як із певною цінністю.

Отже, я роблю основний висновок. Відмова від розгляду психології як предмета і як науки, відмова від судження, що хтось "відображує" не­правильно, оскільки хтось інший має інші уявлення, або хтось третій ду­має, що він Господь Бог, а тому ба­чить і знає істину; відказ від такого підходу передбачає чітку інвента­ризацію всього того, що вже роз­винено у психології, а потім таку спів-організацію колективної МД, тобто колективної комунікації та кооперації різних напрямів і шкіл усередині сфе­ри психології, різних технік і практик у межах відмінних наукових предме­тів, яка б забезпечувала макси­мальний розвиток цієї сфери.

Але тепер ви запитаєте мене, як тоді бути з "об'єктом"? Я відповім: у сфері психології нема того "об'єкту", з яким завжди мала справу наука. Коли В.В. Рубцов проводить свої дослідження в школі, то у нього немає того зовнішнього об'єкту, який ки­мось створений і який Рубцов лише описує. Тому що В.В. Рубцов сам створює об'єкт своєї діяльності.

Дивіться, як все цікаво виходить. Суть справи полягає тоді в такому розвитку сфери психології, щоб вона своєю діяльністю охоплювала все новий і новий матеріал, створювала увесь час нові форми людської кому­нікації і взаємодіяльності та опису­вала те, що створює.

Здійснюється повна відмова від описання зовнішнього об'єкту. На пе­редній план виходить рефлексія, а смисл ідеї полягає в тому, щоб діяль­но творити новий миследіяльнісний світ і вчасно його фіксувати, - і це для того, щоб знову творити і знову відображувати, і щоб знову більш точ­но творити. Тому фактично відбува­ється не вивчення зовнішнього об'єк­та, а неперервний аналіз й усвідом­лення досвіду своєї роботи.

И саме так робила і педагогіка, і вміщена у її контекст психологія, і патопсихологія, і все інше, що нале­жить світу психології. І не тільки: так робили всі гуманітарні науки, пов'я­зані з розвитком світу МД, тому що це - природний механізм формування досвіду, добування знань і переводу їх у нову МД.

Але для цього треба відмовитися від сцієнтистських догм...

  1   2   3   4   5   6   7   8   9



Скачать файл (2033 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации