Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Антарктика: загальна характеристика і основні положення - файл 1.doc


Антарктика: загальна характеристика і основні положення
скачать (60 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc60kb.18.11.2011 15:47скачать

содержание

1.doc

Міністерство освіти і науки України


Академія адвокатури України


Кафедра прав людини, міжнародного та європейського права




Реферат


з курсу міжнародного морського права


Антарктика: загальна характеристика і основні положення”


студентки четвертого курсу

відділення МП

Панченко І.І.

Ст. викладач Бойко І.І.


Київ

2007

План:


  1. Вступ.

  2. Система міжнародних угод про Антарктику.

  3. Договір про Антарктику 1959 року як фундамент системи міжнародних домовленостей про Антарктику.

  4. Міжнародні організації з питань Антарктики.

  5. Категорії Антарктичних районів за міжнародним правом.

  6. Висновок.

  7. Література.


Значна кількість міжнародних конфліктів, які виникали як у ХХ ст., так і сьогодні, мали своєю основою різницю у поглядах на міжнародно-правовий статус територій. Однією з таких територій, які була причиною не тільки жорстких суперечок, але і військових конфліктів, є Антарктика.

На сьогодення Антарктика – єдиний континент на планеті, екологія якого не була змінена під впливом людського втручання. Вона відрізняється від усіх інших континентів тим, що не є частиною території будь-якої держави, а уявляє собою загальну спадщину людства і регулюється нормами міжнародного права.

Якщо звертатися до історії, варто зазначити, що Антарктика завжди привертала до себе увагу юристів, які займалися вивченням правового статусу різних територій. Найбільша кількість науково-правових досліджень про Антарктику з’явилась у періоди підвищеної уваги держав до антарктичного регіону, як, наприклад, напередодні укладання Договору про Антарктику 1959 року та протягом переговорів з написання та укладання Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року і Конвенції з врегулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 року.

На початку 1990-х років антарктичні проблеми знов привернули до себе підвищену увагу як вчених-юристів, так і органів державної влади різних країн. Причиною того була необхідність перегляду багатьох норм, регулюючих відносини між державами, у зв’язку з використанням різноманітних об’єктів, які не мали державної приналежності, в умовах нового геополітичного стану у світі, який склався наприкінці ХХ ст. Тому у 1991 році у Мадриді усіма державами-учасницями Договору про Антарктику було підписано додатковий Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику, який детально охарактеризував питання природоохоронної діяльності в межах дії Договору про Антарктику строком на 50 років.

Однак з питання територіальних претензій держав на Антарктику ще не поставлено останньої крапки і не має єдиного погляду на те, яким мусить бути остаточне вирішення цієї проблеми.

Крім того, постійно зростаючий інтерес до ресурсів Антарктики, нові технологічні можливості її освоєння поряд з екологічною небезпекою, дуже актуальною в умовах антарктичної діяльності, яка може порушити природний баланс, вимагає від міжнародного співтовариства детальнішого вивчення цієї теми і поступового вирішення виникаючих суперечок.

Основою системи міжнародних угод про Антарктику є Договір про Антарктику 1959 року. Також до цієї системи включені три окремі Конвенції, які стосуються збереження арктичних тюленів (Лондон, 1972 рік), збереження морських живих ресурсів в Антарктиці (Канберра, 1980 рік), врегулювання освоєння мінеральних ресурсів (Веллінгтон, 1988 рік) а також додатковий Протокол про охорону навколишнього середовища Антарктики (Мадрид, 1991 рік).

Кожна з цих Конвенцій та Протокол виникли з ініціативи Консультативних нарад Договору про Антарктику і розвивались завдяки подальшим рекомендаціям Консультативних нарад.

Система Договору про Антарктику також включає до себе результати нарад експертів і рішення Спеціальних Консультативних нарад.

Прийняття Мадридського протоколу 1991 року надало цілісного характеру цій системі, і станом на сьогодення вона втілює не тільки інтереси учасників угод, але й всього людства. Саме цю особливість слід вважати головним критерієм подальшого розвитку міжнародної співпраці у галузі вивчення Антарктики.

Зважаючи на той факт, що Договір про Антарктику є фундаментом системи міжнародних угод про Антарктику, розглянемо його детальніше.

У жовтні 1959 року у Вашингтоні відбулася міжнародна конференція, метою якої була розробка і прийняття Договору про Антарктику. Спочатку його підписали 12 держав: Аргентина, Австралія, Бельгія, Чілі, Французька Республіка, Японія, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканський Союз, СРСР, Об’єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, США, - а потім до них приєдналися інші країни. Цей Договір, вперше за усю історію освоєння людством Антарктики, визначив головні положення, які виділяють Антарктику як об’єкт з особливим статусом, який становить, поряд з морським океаном, загальну спадщину людства (хоча термін “загальна спадщини людства” у Договорі використано не було).

Вивчаючи Договір, ще з Преамбули стає зрозумілою однозначна ціль держав використовувати Антарктичні території виключно в мірних цілях і на користь усього людства, сприяючи, таким чином, здійсненню цілей і принципів Статуту ООН.

Положення п.1 ст.1 Договору закріплює положення про мирне використання Антарктики, наголошуючи на тому, що “забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі, як створення морських баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї”. Подібні заборони у практиці міжнародно-правової діяльності держав зазвичай встановлюються у певному морському районі або регіоні, стосовно якого встановлено демілітаризацію та нейтралізацію.

^ Демілітаризована територія – це частина території земної кулі, на якій в силу міжнародних угод ліквідовані військові укріплення і споруди та не утримуються збройні сили.

^ Нейтралізована територія – територія, на якій в силу міжнародного договору заборонено ведення воєнних дій, і яка не може бути використана в якості бази для ведення вогняних дій та будь-яких вибухів.

І хоча останні два терміни в Договорі не застосовано, цілком очевидно, що Вашингтонська конференція мала чітку мету – виключити шостий континент з сфери будь-яких військових заходів.

Поряд з тим, варто звернути увагу на п.2 ст.1, в якому зазначається, що “даний договір не перешкоджає використанню військового персоналу або оснащення для наукових досліджень або для будь-яких інших мирних цілей”. Це положення має велике значення, оскільки, затушовуючи військову сутність військових кораблів, Договір підкреслює першочергову роль і значущість наукової діяльності а Антарктиці.

Ст.2 Договору, яка проголошує “свободу наукових досліджень в Антарктиці і співробітництво з цією метою...”, стала важливою подією у сфері морських наукових досліджень, так як питання свободи наукових досліджень як елементу загального основного принципу “свободи відкритого моря” до прийняття Договору про Антарктику залишалося невирішеним. Але завдяки договору цей принцип поширював свою дію на простори загальною площею близько 40 тис. км2 , що досить-таки істотно, і лише після Конференції ООН з морського права 1982 року застосовується на усій території відкритого моря.

Поряд із зазначеними вище, Договір про Антарктику піднімає дуже важливе питання про міжнародне співробітництво у сфері вивчення Антарктики й організації сприяння цьому співробітництву. Відповідно до ст. 3 Договору, Сторони беруть на себе зобов’язання у максимально можливій і практично здійсненій мірі:

  • Проводити обмін інформацією щодо планів наукових праць в Антарктиці для того, щоб забезпечити максимальну економію засобів і ефективність робіт;

  • Проводити обмін науковим персоналом в Антарктиці між персоналом і станціями;

  • Проводити обмін даними і результатами наукових спостережень в Антарктиці і забезпечувати вільний доступ до них.

Порівняно легкому процесові написання і прийняття положень Договору сприяло положення ст.4 про так зване “заморожування” наявності у держав будь-яких територіальних претензій в Антарктиці протягом усього часу дії Договору. Держави звернулися до такого способу вирішення суперечок з приводу територіальної зацікавленості держав заради спільної мети – вивчення і освоєння Антарктики, а також для створення найбільш сприятливих умов для активізації різнобічної діяльності у цьому регіоні. Сторони, однак, зауважили, що положення Договору не повинні тлумачитись як відмова від попередньо висловлених претензій, але, одночасно, відзначили, що ніякі дії у період перебування Договору в сили не можуть розцінюватись як основа для будь-яких територіальних домагань у майбутньому.

Не можна, звичайно, обминути увагою, положення ст. 5 Договору, яка проголошує, що “будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і видалення в цей район радіоактивних матеріалів забороняються”. Це ще раз підкреслює нейтралізований та демілітаризований статус шостого континенту, так як питання ядерних випробувань були дуже актуальними у той час, у зв’язку з великими темпами розвитку використання ядерної енергетики у військових цілях.

Окремий інтерес викликає питання про просторову дію Договору про Антарктику. Річ у тім, що положення ст.6, що дія даного договору “застосовується до району південніше 60-ї паралелі південної широти, включаючи усі шельфові льодовики”, викликало дискусію, яка виникла через застереження, яке говорить: “ніщо у даному Договорі не утискає і жодним чином не торкається прав будь-якої держави або здійснення цих прав, визнаних міжнародним правом стосовно відкритого моря в межах цього району”. Таким чином, з’явилися розходження у правовому становищі таких просторів, як води відкритого моря, льоди крижаного припаю, шельфові льодовики. Після чого постало питання, наскільки теоретично виправдане положення про повну демілітаризацію та нейтралізацію морських просторів, що знаходяться південніше 60-ї паралелі. Неясності виникали у зв’язку з рухливістю крижаного покриву демілітаризованих морських територій і природною специфікою утворення крижаних просторів. Так, спираючись на уявлення про те, що правовий режим чистих від льоду районів відкритого моря має певну відмінність від правового режиму районів відкритого моря, покритих льодом, окремі автори вважають, що положення ст.6 Договору не поширюються на води відкритого моря, чисті від льоду.

У цілях підвищення ефективності дії положень Договору, учасники домовились сприяти організації контролю за виконанням Договору. Відповідно до ст.7 кожна держава “має право призначити спостерігачів для проведення будь-якої інспекції, передбаченої цією статтею”. Це положення означає, що райони Антарктики завжди відкриті для інспекції будь-якими спостерігачами, призначеними відповідним чином.

Договір також накладає на учасників зобов’язання докласти можливих зусиль, сумісних зі Статутом ООН, для тог, щоб в Антарктиці не проводилося якої-небудь діяльності, що суперечить принципам і цілям Договору про Антарктику.

Такими, загалом, є положення Договору, укладеного на Вашингтонській конференції у 1959 році.

Міжнародне співтовариство сьогодні докладає зусиль для укріплення міжнародно-правового режиму Антарктики, здійснюючи це у двох головних напрямках: діяльності міжнародних організацій та органів і встановлення особливо охоронюваних районів.

Провідною організацією, яка сприяє підтримці міжнародно-правового режиму Антарктики є Організація Об’єднаних Націй. Саме завдяки ініціативі держав-учасниць ООН було підписано Договір про Антарктику.

Крім того, існує декілька спеціальних міжнародних органів з проблем Антарктики.

Основним органом управління Системи Договору про Антарктику є Консультативні наради. У процесі розвитку Системи Договору про Антарктику було визнано необхідним проводити два інших типи нарад: “Спеціальні Консультативні наради” та “Наради експертів”.

Наради експертів створюють механізм для поглибленого вивчення предмету спільної зацікавленості, для запрошення експертів з країн, які не є Консультативними сторонами та для підготовки звітів для розгляду на КНДА. Ці наради не мають повноважень приймати рішення або робити Рекомендації для урядів, але їх звіти можуть бути використані на КНДА, як основа для створення Рекомендації.

Для розгляду конкретних питань проводяться Спеціальні Консультативні наради, які дають можливість Консультативним сторонам приймати рішення і дії, не очікуючи схвалення Рекомендації Консультативної наради, де може з'явитись елемент затримки, який суперечить цілям наради.

Рекомендації, напрацьовані Консультативними нарадами розвивають положення Договору про Антарктику і сприяють укріпленню міжнародно-правового режиму у цьому регіоні.

Згідно зі ст.11 Протоколу з охорони навколишнього середовища на ХХІІ КНДА у Тромсьо було створено Комітет з охорони навколишнього середовища (КОНС), який є контролюючим органом за виконанням Протоколу, роботу якого координують Консультативні наради Договору про Антарктику.

Частиною Системи Договору про Антарктику є суспільні організації. Такими організаціями є Науковий комітет з вивчення Антарктики (СКАР) і Рада управляючих національними арктичними програмами (КОМНАП).

У 1989 році у Хобарті (Австралія) було створено Раду управляючих національними арктичними програмами. Його було створено на базі Робочої групи СКАР з логістики для проведення форумів, консультацій та співпраці між країнами, активно працюючими в Антарктиці, на практичному рівні.

У період з 1964 по 1991 роки Консультативні сторони Договору про Антарктику прийняли низку угод, окреслюючи положення про п’ять категорій охоронних районів: Особливо охоронні райони (ООР), Ділянки особливої наукової зацікавленості (ДОНЗ), Історичні місця та пам’ятники (ІМП), Райони обмеженого доступу (РОД) та Райони планування багато профільного використання (РПБВ). Деякі райони, віднесені до однієї категорії, частково співпадають або включають в себе райони іншої категорії.

Додаток 5 до Протоколу з охорони навколишнього середовища, прийнятий у 1991 році, дає обґрунтування правового статусу існуючих охоронюваних районів і більш чіткої різниці між охоронними та контрольованими районами. Протоколом також встановлено дві нові категорії районів: Антарктичні особливо охоронні райони (ООРА) та Антарктичні особо контрольовані райони (ОКРА). Діяльність у цих районах заборонено, обмежено або контролюється згідно планам управління, які приймаються у відповідності до цього Додатку.

У якості Антарктичного особливо охоронного району може бути визнано будь-який район в цілях охорони істотно важливих екологічних, історичних, наукових або естетичних природних цінностей. Доступ до Антарктичного особливо охоронного району санкціонується спеціальним дозволом, який видається національними органами влади.

В якості Антарктичного особливо контрольованого району може бути визнано будь-який район з метою координації діяльності, співпраці і зведення до мінімуму впливу на навколишнє середовище. Спеціального дозволу для доступу у такі райони не вимагається.

На наш погляд, динамічно розвиваюча система Особливо охоронних районів Антарктики й Особливо контрольованих районів Антарктики потребує встановлення та забезпечення особливого режиму безпеки від можливих домагань до даних об’єктів з метою незаконного здобуття охоронних міжнародним правом ресурсів Антарктики. Найбільш ефективну систему охорони таких районів Антарктики може здійснити така силова структура як Антпол.

Аналізуючи систему міжнародних домовленостей, які регулюють положення Антарктики, ми дійшли висновку, що світове співтовариство приділило істотну увагу шостому континенту, уклав угоди, які встановлюють його виключно демілітаризований та нейтралізований статус, і охороняють унікальні природні ресурси цього регіону.

Однак, величезною прогалиною у врегулюванні правового положення Антарктики є відсутність міжнародного договору, який би поклав кінець територіальним домаганням держав на антарктичні простори, і проголосив би Антарктику загальною спадщиною людства. Звичайно, положення Договору 1959 року призупинило виникнення територіальних суперечок з приводу Антарктичних земель, але доки це питання не буде врегульовано остаточно, його не можна вважати вирішеним.

Хотілося б також висловити побажання, що рівень наукового співробітництва держав у цьому регіоні не залишиться на сучасному рівні, а буде дедалі зростати. Нажаль, держави неохоче обмінюються результатами своїх наукових пошуків, хоча положення ст.3 Договору про Антарктику встановлює необхідність обміну результатами досліджень, так як такі дослідження мають приносити загальнолюдську користь.

Ми впевнені, що міжнародна спільнота не зупиниться на шляху вивчення Антарктичних територій і докладе максимальних зусиль задля підтримання виключно міжнародного і загальнолюдського статусу Антарктики, сприяючи виконанню положень Договору 1959 року, і укладаючи необхідні міждержавні угоди з цього приводу у майбутньому.

Література:

  1. Анцелевич Г.А. Международно-правовой статус и режим использования морских объектов общего наследия человечества. Перспективы развития в порядке de lege ferenda. – К., 2002. – 358 с.

  2. Анцелевич Г.А. Международно-правовое положение Антарктики // Український часопис міжнародного права. – 2001. - №1 – С. 25-36.

  3. Анцелевич Г.А. Международное морское право. – К.: Слово, 2003. – 399 с.

  4. Авраменко И.М. Международное морское право в документах: Справочник. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 317 с.

  5. Шемякин А.Н. Современное международное морское право и перспективы его развития. – Одесса, 2003. – 315 с.



Скачать файл (60 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации