Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекції - Системний аналіз - файл Тема 1.1. _стор_я розвитку системого анал_зу як науки.doc


Лекції - Системний аналіз
скачать (2939.4 kb.)

Доступные файлы (14):

Тема 1.1. _стор_я розвитку системого анал_зу як науки.doc2413kb.12.02.2010 07:46скачать
Тема 1.2. Розвиток системого анал_зу на сучасному етап_.doc220kb.12.02.2010 07:44скачать
Тема 2.1. Предмет та завдання системного анал_зу.doc174kb.12.02.2010 07:47скачать
Тема 2.2. Основн_ поняття системного анал_зу.doc181kb.12.02.2010 07:47скачать
Тема 2.3. Система _ середовище.doc225kb.12.02.2010 07:47скачать
Тема 2.4. Струкутура, функц_ї, мета та ц_л_ системи.doc310kb.12.02.2010 07:47скачать
Тема 2.5. Зв'язки.doc195kb.12.02.2010 07:47скачать
Тема 2.6. Методи опису структур.doc435kb.12.02.2010 07:46скачать
Тема 2.7. Функц_онування системи.doc144kb.12.02.2010 07:46скачать
Тема 2.8. Класиф_кац_я систем.doc145kb.12.02.2010 07:46скачать
Тема 3.1. Принципи системного п_дходу для вир_шення _нженерних задач.doc137kb.12.02.2010 07:48скачать
Тема 3.2. Принципи _снування складних систем.doc168kb.12.02.2010 07:48скачать
Тема 3.3. Критер_ї ефективност_ техн_чних систем.doc68kb.12.02.2010 07:48скачать
Тема 3.4.Закони _ законом_рност_ розвитку техн_ки.doc237kb.12.02.2010 07:48скачать

содержание

Тема 1.1. _стор_я розвитку системого анал_зу як науки.doc

  1   2
1.1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СИСТЕМНИХ УЯВЛЕНЬ

Історію цивілізації можна викласти в шести словах:

чим більше знаєш, тим більше можеш”.

Едмонд Абу
Проблеми, з якими зустрічаються люди, зазвичай дуже складні, а шляхи та способи їх вирішення, дуже рідко є очевидними, а як правило є невизначеними. У зв’язку з цим, в середині ХХ століття, на основі загальної теорії систем сформувався новий напрямок методології наукових та інженерних досліджень – системний підхід. Його методичною конкретизацією є системний (системотехнічний) аналіз, який представляє собою синтез науки і мистецтва і призначений для підготовки обґрунтування рішень по складним проблемам різноманітної природи і характеру, зокрема технічних систем.
1.1.1. Етапи розвитку системного аналізу

Виступаючи в ролі загально-методологічної науки пізнання світу, системний аналіз у сучасному його розумінні, своїм корінням простягається у сиву давнину. З точки зору сучасних уявлень, системність завжди, усвідомлено чи ні, була одним з методів науки. При цьому процес формування системних уявлень в процесі еволюції людства, здійснювався дуже повільно і пройшов декілька важливих етапів [27].

Перший етап (2000 р. до н.е. - початок ХХ ст.). Ще у Стародавньому Єгипті системна методологія проявила себе у необхідності чіткої організації земельних відносин, що знайшло своє відображення у системі поділу земельних ділянок і появі геометричних викладок вирішення цього питання. Це етап виникнення і розвитку системних ідей, які формувалися у процесі практичної і пізнавальної діяльності людства. Саме на цьому етапі виникали та відшліфовувались окремі ідеї, гіпотези, поняття, теорії. Досить часто вони являли собою випадкові інтуїтивні відкриття окремих видатних вчених, філософів і мислителів.

Другий етап (початок ХХ ст. – середина 50х років ХХ ст.). На цьому етапі формується теоретичний фундамент системного аналізу, з’являються перші системні теорії, здійснюється поширення системності в усі галузі знань, насичення їх системними ідеями.

Третій етап (середина 50 х років ХХ ст. – теперішній час). На цьому етапі здійснюється процес перетворення системних уявлень в метод наукових досліджень, метод аналітичної діяльності. Він співпадає з початком науково-технічної революції (НТР), яка максимально використовувала системний метод для наукових відкриттів, здійснення технологічних розробок. Системний аналіз наприкінці ХХ ст. стає загальним світоглядом, який використовують спеціалісти у різних галузях.

^ Становлення системних уявлень здійснювалось завдячуючи декільком факторам:

  • по-перше, проникненню людини в процесі пізнання навколишнього світу у внутрішній устрій об’єктів і явищ, де кожного разу виявлялися різноманітні взаємозв’язки і різні атрибути системного аналізу;

  • по-друге, внаслідок інтелектуальної діяльності, коли постійно здійснювалось членування цілого на частини (аналіз) і, навпаки, коли відбувалось поєднання складових у ціле (синтез);

  • по-третє, в процесі практичної діяльності по створенню цілого з декількох частин, а також поділ цілого на частини. При цьому, поділяючи, дроблячи, ламаючи, людина кожного разу сприймала втрату цілого.

Таким чином, джерелами системних уявлень виступали:

практична діяльність людей, яка постійно виявляла цілісність структури, цілісність об’єктів та явищ, взаємозв’язки між ними. Ціле і частини завжди були присутніми у господарській діяльності, торгівлі, будівництві, воєнній справі і т. ін.;

філософія, яка осмислювала, шліфувала основні поняття системності, відривала їх від реальної дійсності і переводила їх в категорії абстрактних;

природні знання і науки, котрі формували системність бачення природи;

соціальні науки, науки про людину, котрі ініціювали розробку системного підходу до вивчення суспільства.
^ 1.1.2. Передумови розвитку системних уявлень у філософії

Системність всесвіту та процесів його пізнання, вперше була усвідомлена філософією. Складовою понять „системний аналіз”, „системна проблема”, „системне дослідження” є слово „система”, яке з’явилось в Древній Греції приблизно 2000 - 2500 років тому назад і означало: єднання, організм, устрій, уклад, союз. Воно також виражало певні акти діяльності та їх результати - щось поставлене поруч, приведене у порядок.

Первісне використання терміну „система” було пов’язане з формами соціально-історичного існування. Пізніше принцип порядку, ідеї впорядкування, переносяться на Всесвіт. В античній філософії термін „система” характеризував упорядкованість і цілісність природних об’єктів, а термін „синтагма” – упорядкованість і цілісність штучних об’єктів [11].

Паростки перших системних уявлень зустрічаються у античного філософа ^ Анаксогора (500-428 рр. до н.е.), який використовував два постулати: „все у всьому” і „із всього – все”, які в зародковому вигляді розгадують системні закони, котрі будуть відкриті значно пізніше, у ХХ ст.

Давньоримський філософ і оратор ^ Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) геніально підмітив, що світовий організм є нерозривним цілим і всі елементи всесвіту гармонійно пов’язані між собою [7, с. 139]. Епікур (341-270 рр. до н.е.) використовував термін „система” для позначення космосу, світового порядку, загальної організованості Всесвіту.
Рис. 1.1. Епікур
Пізніше, під системою стали розуміти складну філософську систему, яка пояснює все реально існуюче. Саме такий вклад в системні уявлення вніс Аристотель (384-322 рр. до н.е.), котрий створив першу філософську систему, у якій систематизував знання античного світу. Аристотель, у своїх логічних трактатах, поєднаних загальною назвою „Органон”, розглядав питання співвідношення цілого і одиничного.
Рис. 1.2. Аристотель
Пошуком строгих формальних виразних засобів для виразу і вивчення законів розвитку і взаємодії займався і ^ Піфагор, вражений несумірністю діагоналі і сторін квадрата, і Платон, котрий побудував теорію діалогічної взаємодії для пошуку істинних суджень. Саме в цей період Платоном була сформульована теза про те, що ціле більше суми його окремих частин.
У середньовічній філософії, для виразу|вираження| інтегративності пізнавальних утворень, з'явилися|появлялися| нові терміни: сума, дисципліна, доктрина. Трактування буття як космосу, змінюється розглядом його як системи світу|світу|, котра існує незалежно від людини, і яка володіє своїм типом організації, ієрархією, іманентними1 законами і суверенною структурою. Буття з|із| предмету споглядання стає предметом соціально-наукового аналізу. Виникають науки, кожна з яких аналізує в природному аспекті своїми методами свою предметну область.

У філософських роботах середньовіччя, робляться спроби придати поняттю „система” чіткість і прив’язати його до певної області знання. Під системою, на той час, частіше всього розуміли систему знань. Імануїл Кант (1724-1804) в роботі „Загальна природна історія і теорія неба” використовує термін „система” у двох значеннях – для космічних утворень і в гносеологічному змісті, розуміючи під системою єдність різноманітних знань, пов’язаних загальною ідеєю [11].

Певний вклад в системні уявлення вніс ^ Георг Гегель (1770-1831 рр.). Система, як філософська категорія у нього не розглядається, однак будь-який предмет, до якого він звертається, розкривається ним як органічна цілісність, котра розвивається і проходить певні етапи життя. („Ціле є щось більше, чим сума частин”. „Ціле визначає природу частин”. Частини не можуть бути пізнані при розгляді їх поза цілого. „Частини знаходяться в постійному взаємозв'язку і взаємозалежності).
Рис. 1.3. Георг Гегель

Рис. 1.4. Андре-Марі Ампер
Історичним передвісником сучасних системних уявлень були роботи М. А. Ампера (1775 – 1836 рр.). У своїй роботі „Досвід філософії наук, або аналітичний виклад класифікації усіх людських знань” (ч.1 – 1834 р., ч.2 – 1843 р.) використовуючи системні уявлення, він довів необхідність формування науки управління державою, яку він назвав кібернетикою2 (від грец. - гібернет).
^ 1.1.2.1. Вклад Б. Трентовського в розвиток системного аналізу

Майже одночасно з Ампером, польський вчений-філософ Броніслав Трентовський3 (1808 - 1869 рр.) опублікував у 1843 р. в Познані свою книгу „Відношення філософії до кібернетики як до мистецтва управління народом”, де розглянув управління державою, як системою. Метою Б. Трентовського була побудова наукових основ практичної діяльності керівника („гібернета”), який повинен вміти, виходячи з суспільного блага, одні суперечності долати, інші – загострювати, скеровуючи розвиток до потрібної мети. За Б. Трентовським, дійсне ефективне управління повинно враховувати всі внутрішні та зовнішні фактори, що впливають на об’єкт керування, а головна складність його реалізації пов’язана зі складністю поведінки людей [29]. Використовуючи знання діалектики, Трентовський стверджував, що суспільство, колектив, і навіть сама людина - це система, єдність протиріч, вирішенням яких і є розвиток.

Керівник-гібернет... повинний вміти застосовувати різні погляди і прагнення, використовувати їх на загальне благо, створювати і орієнтувати діяльність різних інститутів таким чином, щоб з суперечливих прагнень народжувалося їх єдиний поступальний рух.

Люди не математичні символи і не логічні категорії, і процес управління – це не шахова партія. Недостатнє знання цілей і прагнень людей може обмежити будь-яку логічну побудову. Людьми дуже важко командувати і пропонувати їм наперед задані дії. Наказ, якщо гібернет змушений його віддавати, завжди повинний дуже чітко формулюватися. Виконуючому завжди повинен бути зрозумілий сенс наказу, його мета, результат, котрий бути досягнутий, і кара, котра може бути застосована у випадку його невиконання – останнє обов'язково...

Коротше кажучи, гібернет не проектує майбутнє, як намагається зробити якийсь радикальний філософ, - він дозволяє майбутньому народжуватися своїм власним незалежним способом. Він надає майбутньому допомогу як досвідчений і кваліфікований акушер.

Гібернет не так вже багато може запозичити із загальних філософських політичних теорій. При одній і тій же політичній ідеології він має керувати неоднаково в Австрії, Росії або Пруссії. Точно так само і в одній і тій же країні він повинен керувати завтра інакше, чим сьогодні.”

(Броніслав Трентовський. „“Відношення філософії до кібернетики як до мистецтва управління народом”. 1843 р.)
Однак в середині XIX століття знання Трентовського виявилися незатребуваними. Практика управління ще могла обходитися без науки управління. Кібернетика була на певний час позабута.
^ 1.1.2.2. Вклад О. О. Богданова в розвиток системного аналізу

Людство повернулось до ідей кібернетики, коли вийшла у світ праця російського лікаря, філософа, економіста Богданова Олександра Олександровича4 (1873-1928) – який створив науку – тектологію – „загальну організаційну науку” (його праця „Загальна організаційна наука (тектологія)” в 3-х томах, котра виходила у світ протягом 1911-1925 рр.). Ця робота не тільки по своїм ідеям передбачила ідеї сучасної кібернетики Н Вінера, але й внесла свій оригінальний вклад у системні уявлення.
О.О. Богданов народився 10(22) серпня 1873 р. у м. Соколка Гродненської губернії. Був другою дитиною в родині з|із| шістьох дітей народного вчителя|учителя|. „Батько швидко дослужився до вчителя-інспектора в міському училищі, і завдячуючи цьому, я років в 6...7 отримав доступ до бібліотеки училища і в його маленький фізичний кабінет. Навчався в Тульській гімназії, жив в умовах казармово-тюремних, де злісно-тупе начальство навчило мене боятися і ненавидіти тих хто знаходиться при владі|панують| і не признавати авторитетів” [47, с.36].

Рис. 1.5. О.О. Богданов
О.О. Богданов закінчив гімназію з|із| золотою медаллю. У 1893 році вступив до природного відділення|відокремлення| Московського університету, але в грудні 1894 року за участь в Союзі |спілці,сполучнику|Північних земляцтв („Народна воля”) був виключений, арештований і висланий до Тули. Там в робочих кружках захопився економікою, Марксом і написав „Короткий курс економічної науки” (1897 р.). Необхідність ведення просвітянської діяльності для робочих, сп|робітників|онукали його до самоосвіти. Як наслідок, з’явилася йо|появлялася|го філософська робота „Основні елементи історичного погляду на природу” (1899 р.).

У 1899 році О.О. Богданов закінчив медичний факультет Харківського університету по спеціальності - лікар-мікробіолог, однак незабаром, за революційну діяльність, знову потрапляє у |попадає|в'язницю. Після в’язниці його висилають спочатку |прямує|до|заслання| Калуги, а потім за неблагонадійність, на три роки до Вологди, де він працював лікарем у |лікаркою|психіатричній лікарні. У 1904 р. Богданов виїхав до Швейцарії.

В еміграції, протягом 1904-1906 рр. ним була написана робота „Емпіріомонізм”, у 1905 р. – „З|із| психології суспільства”|товариства|. У 1909-1910 рр. О.О. Богданов редагує переклад|переведення,переказ| „Капіталу” К. Маркса.

Перед Першою світовою війною О.О. Богданов почав роботу над „Загальною організаційною наукою”. У 1913 р. написана брошура „Між людиною і машиною”, котра була присвячена проблемам наукової організації праці і аналізу системи Тейлора.

Під час Першої світової війни, О.О. Богданов - фронтовий лікар|лікарка|. Після|потім| війни, в 1918...1921 рр. – професор політекономії 1-го МДУ. У 1926 р. він заснував перший в світі Інститут переливання крові, де ставив досліди на самому собі. 7 квітня 1928 року 12-й дослід виявився фатальним. Він помер|вмер|, зробивши собі щеплення протихолерної вакцини, яку сам й винайшов.

Богданову було неповних 55 років. Щонайширший кругозір і спектр інтересів, унікальний життєвий досвід|дослід|, невгамовна енергія дозволили йому всупереч обставинам сформулювати в роботі „Тектологія: (Загальна організаційна наука)” [47] ідеї системного підходу. Він випередив роботи Н.Вінера і Л. фон Берталанфі більш ніж на 30 років і справедливо вважається|лічить| автором першого варіанту загальної|спільної| теорії систем (ЗТС) і попередником кібернетики.
Богданов О.О. відзначав, що всі існуючі об’єкти та процеси мають певний рівень організованості, дав поняття організації і вважав, що на відміну від конкретних природничих наук, тектологія повинна вивчати загальні закономірності організації для всіх рівнів організованості. „Організація системи настільки вище, наскільки сильніші властивості цілого відрізняються від простої суми його частин” 12.

В суспільстві і в біологічних системах існують два начала:

лабільне (пластичне) – це функціональна сторона системи (організму), його прагнення швидко адаптуватися;

консервативне – це архітектурна схема організації системи.

За Богдановим, кількість архітектурних форм матерії незмірно бідніша, аніж різноманітність оточуючого нас середовища, а це дає змогу створити теорію структурних схем організації матеріального світу.

Лише активне використання зовнішнього середовища забезпечує збереженість системи. Здійснюючи позитивну селекцію, система за рахунок зовнішнього середовища збільшує кількість внутрішніх зв’язків, підвищує свою складність, підвищуючи разом з цим ефективність свого функціонування. Збільшення кількості внутрішніх зв’язків, спеціалізація окремих елементів структури, розподіл обов’язків між ними, їх кооперування – все це приводить до підвищення ефективності системи. Але одночасно, в загальному випадку зростає й нестійкість системи, слабшає її протидія до зовнішніх впливів, тому що порушення будь-якого зв’язку може послабити її потужність і за певних умов поставити в критичний стан. Тому зв’язки в системі повинні постійно переглядатися 29.

Такий перегляд є необхідним ще й з наступних причин, - поряд з позитивною селекцією також зростають і внутрішні суперечності системи, окремі її частини з часом перетворюються в більш-менш автономні компоненти, продукують свої власні самостійні цілі; маючи певні можливості до їх реалізації, вони можуть діяти всупереч спільній меті. Отже, необхідно застосувати заходи, які б послабляли внутрішні суперечності. Негативна селекція видаляє всі вибухонебезпечні джерела, долаючи внутрішній антагонізм організації, підвищує її однорідність, порядок в ній, систематизацію, структурну стійкість. Але одночасно негативна селекція зменшує функціональну ефективність організації 12.
^ Основна ідея тектологіїпризнання необхідності підходу до будь-якого явища з погляду на його організованість (у інших авторів – системність). О.О. Богданов розглядає всі явища як безперервні процеси організації і дезорганізації, і рівень організації в системі тим вищий, чим сильніше властивості цілого відрізняються від простої суми його частин. Найважливішим в тектології є те, що основна увага звертається на закономірності розвитку організації системи, розгляду співвідношень між стійким та змінним, значення зворотних зв’язків, врахування власних цілей організації, значення відкритих систем. Богданов довів розгляд динамічних аспектів тектології до проблеми криз (тепер це є предметом теорії катастроф), тобто таких моментів в історії кожної системи, коли необхідна корінна, „вибухова” перебудова її структури. Чим складніша система, тим більше шансів у виникненні в процесі її розвитку кризової ситуації, що потребуватиме перебудови організації цієї системи. Тому необхідно навчитися аналізувати динамічний процес в системі та передбачати її розвиток. Він підкреслював роль моделювання і математики як потенційних методів рішення задач тектології.

Наступним щаблем системних уявлень були праці радянського фізіолога Петра Кузьмича Анохіна, котрий у 1932 р. створив теорію, яка стала основою нейрокібернетики.
^ 1.1.2.3. Вклад П. К. Анохіна в розвиток системного аналізу

Анохін П.К.- учень І.П. Павлова. Однак, на відміну від І. П. Павлова, розумів підкріплення не як ефект дії безумовного подразника, а як афферентний сигнал від самої реакції, що свідчить про її адекватність або неадекватність (зворотна афферентація). Завдяки механізмові зіставлення зворотної афферентації з образом кінцевого результату дії (акцептором дії) формується можливість випереджального відображення дійсності, частковим випадком якого, Анохін вважав умовний рефлекс.

На цій основі ним була висунута теорія функціональних систем. В основі теорії лежить уявлення про функції як досягнення організмом пристосувального результату під час взаємодії з середовищем.
Рис. 1.6. Академік П.К. Анохін, радянський фізіолог
Його теорія отримала розвиток в біології, фізіології, філософії, в теорії прийняття рішень. Пріоритет ідей Анохіна П.К. пізніше признав Н. Вінер.
^ 1.1.2.4. Вклад Н. Вінера в розвиток системного аналізу

Дійсно явне і масове засвоєння системних понять, суспільне усвідомлення системності світу, суспільства і людської діяльності почалося з 1948 р., коли американський математик Норберт Вінер опублікував свою книгу під назвою „Кібернетика”. Первісно він визначав кібернетику як „науку про управління і зв'язки в тваринах і машинах”. Таке визначення сформувалося у Вінера, завдяки його особливій зацікавленості до аналогічних процесів в живих організмах і машинах, однак воно невиправдано звужує сферу додатків кібернетики. Уже в наступній книзі „Кібернетика і суспільство” Н. Вінер аналізує з позицій кібернетики процеси, що відбуваються в суспільстві.

З кібернетикою Вінера пов'язані такі визначення, як типізація моделей систем, виявлення особливого значення зворотних зв'язків в системі, акцент принципу оптимальності в управлінні і синтезі систем, усвідомлення інформації як загальної властивості матерії і можливості її чисельного опису, розвиток методології моделювання взагалі і, в особливості ідеї математичного експерименту за допомогою ЕОМ.




Рис. 1.7. Норберт Вінер (1894-1964 рр.)
Паралельно, і як би незалежно, від кібернетики прокладався ще один підхід до науки про системи - загальна теорія систем (ЗТС). Ідея побудови теорії, котру можна було б застосувати до систем будь-якої природи, була висунута австрійським біологом Л. Берталанфі, який в 1951 р. опублікував свою фундаментальну працю, котра називалася „Загальна теорія систем”.
Таким чином, філософи і математики, геологи і медики помітивши однакові закони розвитку різноманітних об’єктів, запропонували загальне поняття – складна система.

Складна система – це структурно організований об’єкт, в якому виділяються стани, переходи, структури і взаємодії частин.

Системний підхід дає можливість аналізувати багато складних об’єктів з позицій єдиної загальної методології.
^ 1.1.3. Передумови розвитку системних уявлень в астрономії

Астрономія була однією з перших наук, яка перейшла до системної інтерпретації Всесвіту. Вже в глибокій стародавності сформувалися перші космологічні погляди. Вони полягали у тому, що Земля непорушно покоїться у центрі Всесвіту, а Сонце та інші планети обертаються навколо неї. Система Клавдія Птоломея (приблизно 87-165 рр.), була викладена у його відомій праці „Альмагест”, і проіснувала майже 1400 років.
Клавдій Птоломей (дав. грец. Κλαύδιος Πτολεμαῖος) - одна з найбільших фігур в історії науки епохи пізнього еллінізму, знаменитий олександрійський|Олександрія| астроном, математик і географ II століття н. е.

В історії астрономії Птоломею не було рівних впродовж|упродовж| цілого тисячоліття - від Гіппарха (ІІ ст. до н.е.) до Біруні (X - ст. н. е.). Ймовірні роки життя 87-165 н.е. У період з 127|із| по 151 рік жив в Олександрії, де проводив астрономічні спостереження.

Історія досить дивним чином обійшлася з|із| особою|особистістю| і працями Птоломея. Про його життя і діяльність немає ніяких|жодних| згадок|згадувань| у істориків тієї епохи, коли він жив. У історичних роботах перших століть|віків| наший ери, Клавдій Птоломей іноді|інколи| пов’язувався з династією Птоломеїв (фараонів Єгипту)|із|, але|та| сучасні історики вважають|гадають| це помилкою, що виникла через збіг імен.
Рис. 1.8. Клавдій Птоломей (Κλαύδιος Πτολεμαος)
В своїй основній праці „Математична побудова”|шикування|”, відомій на арабській мові як Альмагест (на старогрецькій|давньогрецькому| Η μεγάλη Σύνταξις)), Птоломей виклав систему астрономічних знань стародавніх Греції і Вавилону. Птоломей сформулював (або передав сформульовану Гіппархом) досить складну геоцентричну модель Сонячної системи з епіциклами|із|, яка домінувала в західному і арабському світі до створення геліоцентричної системи Миколи|створіння| Коперніка. Альмагест також містив каталог зіркового неба|утримував|. Однак, список з|із| 48 сузір’їв, не покривав повністю небесну сферу|цілком| (там були тільки|лише| ті зірки, котрі Птоломей міг бачити, знаходячись|перебувати| в Олександрії).

Існує гіпотеза|гадка|, що зоряний каталог Птоломея був уточненою версією каталогу, створеного раніше Гіппархом. На користь цієї версії говорить те, що, згідно|згідно з| досліджень сучасних істориків астрономії, всі перераховані в каталозі 1022 зірки могли спостерігатися саме Гіппархом на широті його рідного Родосу (36° з|із|. ш.), але|та| каталог не містить|утримує| жодної зірки, які могли б бути видимими у південнішій Олександрії|Олександрії| (31° з|із|. ш.), не спостерігаючись при цьому на Родосі.

В області оптики досліджував переломлення світла на межі|кордоні| „повітря - вода” і „повітря – скло”. Першим почав|став| враховувати рефракцію в астрономічних спостереженнях.

Інша важлива|поважна| праця Птоломея „Географія” також є зібранням знань про географію не тільки Римської імперії|не лише|, але і всього відомого античним народам Всесвіту|світу|. Птоломей був прихильником|прибічником| математичної (а не описовою) географії, і його твір|вигадування| власне є, докладним керівництвом по створенню атласу світу|світу|, з|із| вказівками точних координат кожного пункту.



Рис.1.9. Карта Птоломея (ІІ століття)
На наступному етапі розвитку астрономії – середньовіччі, здійснюється подальша універсалізація значення слова „система”, наділення його узагальненим змістом, котре дозволяло застосовувати його як до фізичних, так і штучних об’єктів.

Значну роль в становленні нової системності буття відіграло відкриття ^ М. Коперніка (1473-1543 рр.) котрий в своїй роботі „Про обертання небесних сфер”, опублікованій вже після його смерті, прийшов до висновку, що геоцентрична система Птоломея є помилковою і повинна бути замінена на геліоцентричну систему Всесвіту, пояснивши, що Земля, як і інші планети, обертається навколо Сонця і, крім того, обертається навколо своєї осі.

Народився в Торуні, в купецькій родині. Торунь увійшов до складу Польщі всього за декілька років до народження Коперніка, до цього місто називалося Торн і було частиною Пруссії|часткою|. Етнічно Копернік був німцем, хоча сам він вважав|лічив| себе поляком (по територіально-політичній приналежності). Питання етнічної приналежністі Коперніка до цього часу залишається предметом (досить-таки безперспективної) дискусії.

У 9-річному віці М. Копернік втрачає|згубити,змарнувати,загубити| батька і|батька| залишається під опікою дядька по матері, каноніка Лукаса Ванцероде.
Рис. 1.10. М. Копернік (польск. ^ Mikołaj Kopernik); (лютого 1473 р. – 24 травня 1543 р.) - польський астроном, математик і економіст.
У 1491 році Копернік вступає до Краківського університету|вчинив|, де з|із| старанністю вивчає, математику, медицину і богослов’я. Після закінчення курсу, Копернік певний час подорожував|мандрував| по Германії і Італії, де слухав лекції в різних університетах і навіть деякий час професорував в Римі.

У 1503 році він повернувся до Кракова і прожив там сім років, займаючи посаду професора університету і проводячи астрономічні спостереження. Проте|однак| галасливе|шумливе,шумне| життя університетських корпорацій було не до душі Коперніку, і в 1510 р. він переселився в маленьке містечко Фромборк на березі Віслінської затоки, де провів решту всього життя, будучи каноніком католицького костьолу|костелу| і присвячуючи своє дозвілля астрономії і безкоштовному лікуванню хворих, Крім того, при необхідності, Копернік присвячував свої сили і практичним роботам: за його проектом в Польщі була уведена|запроваджувати| нова монетна система, а в м. Фромборк він побудував|спорудив| гідравлічну машину, котра забезпечувала водою всі будинки|доми,хати|.
Розмірковуючи про систему Всесвіту Птоломея, Копернік був уражений її складністю і штучністю, а, вивчаючи твори|вигадування| стародавніх|древніх| філософів, особливо Нікити Сиракузського, він прийшов до висновку, що не Земля|грунт|, а Сонце повинно бути нерухомим центром Всесвіту. Виходячи з цього положення|становища|, Копернік вельми|дуже| просто пояснив|тлумачив| всю заплутаність рухів планет. Однак, не знаючи при цьому реальних орбіт|колій,доріг| планет, вважав їх колоподібними|кругоподібними|, і тому був вимушений|змушений| частково|часткою| використовувати епіцикли і деференти стародавніх вчених|древніх| для пояснення різних нерівностей рухів. Ці епіцикли і деференти були остаточно відкинуті через певний час лише Кеплером.

Найважливішою працею|вигадування| Коперніка, вінцем понад 30-річної його роботи у Фромборці була книга ^ De revolutionibus orbium coelestium („Про обертання небесних сфер”). Твір|вигадування| був опублікований у Нюрнбергу у 1543 році і присвячений римському папі Павлу.

Книга була поділена на 6 частин|частки| і друкувалася під наглядом найкращого учня Коперніка – Ретикуса; автор мав відраду бачити і тримати в руках це творіння хоч на своєму смертному одрі.

Рис. 1.11. Небесні сфери в рукописі Коперніка і титульна сторінка „De revolutionibus orbium coelestium”
У першій частині|частці| мова йде сферичність Всесвіту і|світу| Землі|грунту|, а також викладені правила вирішення прямокутних і сферичних трикутників; у другій даються основи сферичної астрономії і правила обчислення|підрахунку| видимих положень|становищ| зірок і планет|склепінні,зводі|. У третій, мова йде про прецесії, з|із| поясненням її поп’ятного руху лінії перетину екватору з екліптикою. |із|У четвертій - про Місяць, у п'ятій - про планети взагалі, і у шостій - про причини зміни широт планет.

Геліоцентрична система у варіанті Коперніка може бути сформульована в семи твердженнях|затвердженнях|:

  • Орбіти і небесні сфери не мають загального|спільного| центру.

  • Центр Землі - не центр Всесвіту, але|та| тільки|лише| центр мас і орбіти Місяця.

  • Всі планети рухаються|сунуть| по орбітам, центром яких є Сонце|з'являється,являється|, і тому Сонце є|з'являється,являється| центром Всесвіту.

  • Відстань між Землею і Сонцем дуже мала у порівнянні з відстанню між Землею|грунтом| і нерухомими зірками.

  • Добовий рух Сонця - уявний, і викликаний|спричиняти| ефектом обертання Землі - |грунту| -- один раз за 24 години навколо|навкруг,довкола| своєї осі, котра завжди залишається паралельній самій собі.

  • Земля (разом з Місяцем, як і інші планети) обертається навколо|навкруг,довкола| Сонця, і тому ті переміщення, які, як здається|видається|, робить Сонце|чинить| (добовий рух, а також річний рух, коли Сонце переміщується по Зодіаку) - це тільки ефект руху Землі|грунту|.

  • Рух Землі|грунту| і інших планет пояснює|тлумачить| їх розташування і їх конкретні характеристики.




Телеологізм5, що обтяжував уявлення Коперніка, був переборений пізніше Галілео Галілеєм (1564 -1642 рр.), Іоганном Кеплером (1571 -1630 рр.), та Ісаком Ньютоном (1642 -1727 рр).
Рис. 1.12. Галілео Галілей (іт. ^ Galileo Galilei; лютого 1564 р.- 8 січня 1642р.) – італійський філософ, фізик і астроном.
Г. Галілей відкрив супутники Юпітера і виступив як мученик науки, котрий захищав перед інквізицією істину – обертання Землі. Одна з його самих відомих книг називалась „Бесіди про дві системи світу – птоломеївську і коперніковську”.
Галілей народився у 1564 році в місті Піза (Італія). У віці 18 років, він по рекомендації батька вступив до Пізанського університету для вивчення медицини. Навчаючись в університеті, Галілей зацікавився математикою і фізикою, однак незабаром був змушений покинути університет по фінансовим причинам і почав займатися самостійними дослідженнями механіки. У 1589 році Галілей по запрошенню Пізанського університету повернувся викладати математику. Пізніше він перейшов до Падуанського університету, де він викладав геометрію, механіку і астрономію. Цей період життя Галілея ознаменувався видатними науковими відкриттями.

Знаходячись в Падуанському університеті, Галілей вивчав інерцію і вільне падіння тіл. Зокрема, він помітив, що прискорення вільного падіння не залежить від маси тіла, тим самим спростував думку, котра панувала з часів Аристотеля, що „швидкість падіння” пропорційна вазі тіла. Існує легенда про експеримент, в якому Галілей начебто кидав об’єкти різної маси з Пізанської вежі а пізніше описав їх падіння. Немає ніякого сумніву, що Галілей дійсно проводив подібні експерименти, але до знаменитої похилої вежі у Пізі вони, ймовірно, не мали ніякого відношення. У 1593 році, Галілей випустив книгу під назвою „Механіка”, де описав свої досліди і спостереження.

Галілей став одним з засновників принципу відносності у класичній механіці, котрий згодом був названий в його честь. Галілей помітив, що при однакових початкових умовах будь-яке механічне явище в ізольованій системі, котра знаходиться в покої або рухається прямолінійно і рівномірно, протікає однаково.

У 1609 році, Галілей самостійно побудував свій перший телескоп з випуклим об’єктивом і вгнутим окуляром. Труба давала приблизно трьохкратне збільшення. Через деякий час, йому вдалося побудувати телескоп, котрий вже давав збільшення у 32 рази.

Спостереження за допомогою телескопа показали, що Місяць покритий горами і поритий кратерами, зірки втратили свої гадані розміри, і вперше була оцінена їх колосальна віддаленість, у Юпітера виявились чотири власні супутники, Чумацький шлях розпався на окремі зірки, стало видно величезну кількість нових зірок. Галілей відкрив фази Венери, плями на Сонці і його обертання.

На підставі спостережень за небом, ^ Галілей зробив висновок, що геліоцентрична система світу, запропонована М. Коперніком, є правильною. Однак, це розходилось з буквальним прочитанням текстів Псалмів 93 і 104, а також віршу з Еклезіаста 1:5, де мова йшла про нерухомість Землі. Як наслідок, Галілея викликали до Риму і стали вимагати припинити пропаганду своїх поглядів, на що він був змушений погодитись і підкоритись.

У 1632 році вийшла в світ його книга „Діалог про дві головніші системи світу - птоломеївську і коперніковську”. Книга написана у формі діалогу між двома прибічниками Коперніка і одним прибічником Аристотеля і Птоломея. Незважаючи на те, що видання книги було дозволено папою Урбаном VIII, другом Галілея, через декілька місяців продаж книги заборонили, а Галілея викликали до Риму на суд, куди він прибув у лютому 1633 року. Слідство тривало з 21 квітня по 21 червня 1633 року.

Всупереч деяким міфам, до Галілея не застосовували ніяких тортур. Майже увесь час процесу Галілей провів в палаці посла Флоренції при Папі Урбана VI|настоював|II у п’ятикімнатній квартирі з видом на ватиканські сади. Уряд Флоренції сплачував йому харчування і утримання слуги, посол надавав свою карету. Декілька днів Галілей дійсно провів в тюрмі (це була вимога тодішнього карно-пр|кримінально-процесуального|оцесуального к|та|одексу), але інквізитори, зберігши ві|літері|рність букві закону, обійшли його суть: на ці дні начальник в'язн|визволяв|иці звільнив свою службову квартиру, і Галілей жив в ній.

У своїх листах Галілей посилається „на жал|достаток|югідний стан здоров'я”, „душевні хвилювання” та „тяготи довг|стомливої|ої стомли|мандрівки|вої под|настільки|орожі в таку несприятливу пор|та|у року”, але ні про які тортури і в'язниці не |папа|згадує. Папа Урбан VI|настоював|II наполягав на швидкому вирішенні справи Галілео Галілея і хвилюв|достаток|ався за стан здоров'я вченого.

На публічних|прилюдних| слуханнях, Галілей не зміг представити|уявляти| ніяких|жодних| доказів наукової правоти своїх поглядів (це й недивно, адже перший дійсний доказ руху Землі|грунту| навколо Сонця, з'явився|появлявся| тільки у 1748 році, майже через століття|вік| з часів Галілея). Впродовж|упродовж| більше чотирьох днів дискусії, Галілей представив|уявляв| тільки|лише| один аргумент на підтвердження своєї теорії, котрий свідчив, що Земля|грунт| обертається навколо|навкруг,довкола| Сонця. Однак і цей аргумент був невірний. Галілей стверджував, що причиною морських відливів|відпливів| і приливів|припливів| є|з'являється,являється| „струс” води, котрий відбувається, як наслідок |походить| руху Землі|грунту|. Це була теза, з|із| якою судді колегії не погодились. Вчені, члени колегії, зуміли провести і представити|уявляти| свої дослідження, які виявилися вірними. Відомо, що приливи|припливи| і відливи|відпливи| моря відбуваються|походять| у відповідності з законом місячного тяжіння.

22 червня Галілею довелося|припало| зачитати запропонований йому текст зречення|відречення|. Після|потім| виголошення вироку, Галілея поселили на розкішній віллі в Пінчо, звідки він був запрошений в палац архієпископа в Сієні, одного з високоповажних|достоповажних| церковних сановників, який підтримував дружні взаємини з|із| ним і допомагав йому і якому Галілей присвятив свої твори|вигадування|. Згодом він поселився|оселився| на віллі Арчертрі (Флоренція) з|із| виразною назвою „Il gioiello” („Перлина”). На своїй віллі Арчертрі він знаходився|перебував| під домашнім|хатнім| арештом (під постійним наглядом інквізиції) і йому не дозволяли відвідувати|відвідування| Рим. Однак, йому не заборонялось приймати гостей, тому його відвідували найкращі друзі зі всієї Європи де вони проводили свої дискусії. Деякі дослідники стверджують, що наказ|наказ-інструкція| про невиїзд був незабаром відмінений|скасовувати|.

У 1963 році померла|вмерла| улюблена|люба,кохана| дочка Галілея, що наглядала за ним. Галілей продовжує займатися наукою і пише книгу „Discorsi e dimostrazioni sopra due nuove scienze” („Діалоги і математичні докази двох нових наук”), де викладає основи динаміки.

У травні 1636 року вчений веде переговори про публікацію своєї праці у Голландії, а потім таємно переправляє туди свій рукопис. Незабаром він втрачає|розгублює| зір. „Бесіди...” виходять в світ у місті Нелей-ді у липні 1638 року, однак до Арчертрі книга потрапляє|попадає| майже через рік - у червні 1639 року.

Галілео Галілей помер|вмер| 8 січня 1642 року, у віці 78 років, на своєму ліжку|постелі|. За твердженням однієї з його дочок, черниці|монаха|, останнім словом Галілео був „Ісус!”. Поховали його в Арчертрі, без почестей і надгробка. У деяких джерелах, навпаки, зазначають|вказує|, що Галілей помер|вмер| повністю|цілком| пробачений|вибачив| і благословенний папою|папою|. Тільки|лише| у 1737 році була виконана його остання воля - його прах був перенесений до чернечої прибудови собору Санта Кроче у Флоренції, де 17 березня він був урочисто похований поряд з Мікеланджело|поряд із|.
Рис. 1.13. Гробниця Галілео Галілея. Собор Санта Кроче, Флоренція.
З 1979 по 1981|із| роки за ініціативою Римського папи Іоанна-Павла ІІ працювала комісія по реабілітації Галілея, і 31 жовтня 1992 року папа|папа| Іоанн|Іоан|-Павло II офіційно визнав, що інквізиція у 1633 році зробила|вчинила| помилку, силою|силоміць| змусивши|вимусити| ученого відректися|одректися| від теорії Коперніка.
Важливо|поважно| відзначити, що Галілео Галілей був віруючою людиною до кінця своїх днів. Ось|от| його цитати: „^ У діях природи Господь Бог являється нам не менш гідним захоплення чином|зображенням|, чим в божественних віршах Писання. Священне Писання ніколи не може брехати або помилятися. Його вислови|висловлювання| абсолютно правильні і неушкоджені. Само воно не може помилятися, тільки|лише| його тлумачі можуть в різному ступені|мірі| помилятися... Священне Писання і природа, обидва виходять з Божественного Слова, то як веління|наказ| Святого Духу, інша як виконавець|виконувач| Божих велінь|наказів|.

In tutte le opere mie, піп sara chi trovar possa pur minima ombra di cosa che declini dalla pieta e dalla riverenza di Santa Chiesa (В жодній з моїх робіт немає ні найменшої тіні образи честі і гідності|чесноти,достоїнства| Святої Церкви).

Поширена легенда, по якій після|потім| суду Галілей сказав „А все таки вона обертається”. Проте|однак| доказів тому немає. Вітторіо Мессорі пише, що даний міф був створений і запущений|занедбаний| у 1757 році журналістом Джузеппе Баретті.




Рис. 1.14. Портрет Іоганна Кеплера.
Іо́ганн Ке́плер ( 27 грудня 1571 р., Вайль-дер-Штадт – 15 листопада 1630 р., Регенсбург) - німецький математик, астроном і оптик. Відкрив закони руху планет.

Народився у Вайль-дер-штадті, передмісті Штудгарту. Інтерес до астрономії проявився|появлявся| ще у дитячі роки, коли його мати, Катарина Кеплер, показала вразливому хлопчикові комети і місячне затемнення 1580 року.

У 1589 році Кеплер закінчив школу при монастирі Маунбронн і у 1591 році вступив|вчинив| до теологічного факультету університету у Тюбінгені, де вперше|уперше| почув про ідеї Миколи Коперніка.

Спочатку Кеплер хотів стати протестантським священиком, але|та| завдячуючи його математичним здібностям був запрошений в 1594 році читати лекції з математики в університеті міста Граца.

У книзі „Таємниця світу”|світу|”, що його вийшла в світ в 1596 році, Кеплер спробував привести орбіти п'яти відомих тоді планет у відповідності з|із| поверхнями п'яти платонових тіл. Орбіту Сатурну він представив|уявляв| як коло (ще не еліпс) на поверхні кулі, описаного навколо|навкруги,довкола| куба. У куб у свою чергу|своєю чергою,в свою чергу| була вписана куля, яка повинна була представляти|уявляти| орбіту Юпітера. У цю кулю був вписаний тетраедр, описаний навколо|навкруг,довкола| кулі, що представляв|уявляла| орбіту Марса і т. ін. Незважаючи на те, що ця робота після|потім| подальших|дальших| відкриттів|відчиняти| Кеплера втратила своє первинне значення, однак представляє|уявляє| не тільки|не лише| історичний інтерес, але і приваблива з математичної точки зору, оскільки представляла|уявляти| відношення|ставлення| радіусів планет ірраціональними числами.

Через складні відносини з католицькою церквою міста Грац, Кеплер з дружиною змушені були у 1600 році покинути це місто і переїхати на запрошення астронома Тихо Браге до Праги. Однак, спільна робота двох астрономів була не без складностей, пов'язаних з їх різними поглядами. Погляди Коперніка і Кеплера на астрономію Тихо Браге поділяв тільки частково. Будучи чудовим спостерігачем, він склав об'ємний фоліант по результатам спостереження планет і сотень зірок, котрий мав докладний описовий, але не математичний характер.

Після смерті Браге у 1601 році, Кеплер стає його спадкоємцем на посаді королівського математика і астронома. У 1604 році він публікує свої спостереження.




Рис. 1.15. „Кубок Кеплера”: модель Сонячної системи з п’яти Платонових тіл.
Протягом декількох наступних років Кеплер уважно вивчає дані численних спостережень Браге і в результаті ретельного аналізу приходить до висновку, що траєкторія руху Марса представляє собою не коло, а еліпс, у фокусі якого знаходиться Сонце. Цей висновок відомий сьогодні як перший закон Кеплера. Подальший аналіз призвів до другого закону - чим далі планета знаходиться від Сонця, тим повільніше вона рухається. Обидва закони були описані Кеплером у книзі „Нова астрономія”, котра вийшла у світ у 1609 році.

У 1611 році Кеплер публікує книгу „Діоптрика”, котра по суті стала першим викладом оптики як науки. Тут Кеплер докладно описує переломлення світла і дає поняття оптичного зображення. Глибоке розуміння цих питань привело Кеплера до схеми телескопічної підзорної труби, побудованої у 1613 році Кристофом Шайнером.
Рис. 1.16. Пам’ятник Кеплеру у Вайль-дер-Штадті.
У 1612 році після смерті празького кайзера, Кеплер змушений переїхати до Лінца, де він продовжує свої наукові дослідження. Подальший аналіз орбіти Марса привів Кеплера у 1618 році до відкриття третього закону: відношення куба віддалення планети від Сонця до квадрату періоду обертання її навколо Сонця є величина постійна для всіх планет:

a³/T²=const.

Цей результат Кеплер публікує у своїй книзі „Гармонія світу”.
Одним з важливих етапів в історії науки було передбачення Кеплером на основі відкритих ним законів проходження Венери на фоні сонячного диску у 1631 році. Закони динаміки планет, відкриті Кеплером, послужили пізніше Ісаку Ньютону основою для створення теорії гравітації.

Поряд з працями по астрономії, Кеплер опублікував ще ряд інших цікавих робіт. Зокрема, він описав спосіб визначення об'ємів тіл, котрий містив перші елементи інтегрального числення. Крім того, Кеплер дуже докладно проаналізував симетрію сніжинок. Дослідження по симетрії привели його до припущень про щільне пакування шарів, відповідно до яких найбільша щільність упакування досягається при пірамідальному упорядкуванні шарів один над одним. Однак, математично це довести не вдавалось майже 400 років - перше повідомлення про доказ з'явилося у 1998 році в роботі математика Томаса Хейлса, але остаточна перевірка його комп'ютерного доказу ще не завершена.

Піонерські роботи Кеплера в області симетрії найшли пізніше застосування в кристалографії і теорії кодування.




Ісак Ньютон (Isaac Newton, 25 грудня 1642 р. – 20 березня 1727 р. по юліанському календарю, Woolsthorpe-by-Colsterworth, Лінкольншир, Англія, що на той час використовувався в Англії; або 4 січня 1643 р. – 30 березня 1727 р. по григоріанському календарю) – англійський фізик, математик, астроном, філософ, теолог і алхімік; автор роботи „ Математичні начала натуральної філософії” (лат. Philosophiae Naturalis Principia Mathematica) (опублікована 5 липня 1687 року), у котрій він описав закон всесвітнього тяжіння і так звані закони Ньютона, що заклали основи класичної механіки.

Рис. 1.17. Ісак Ньютон
Ньютона вважають творцем диференціального і інтегрального обчислень одночасно з Г. Лейбніцем. Ньютону також належать фундаментальні відкриття в оптиці - зокрема, він з'ясував причину розсіювання світла, показав, що біле світло розкладається на кольори радуги внаслідок різного переломлення променів різних кольорів при проходженні через призму, і заклав основи правильної теорії кольорів. Побудував дзеркальний телескоп.

Ньютону належить перша систематична публікація закону всесвітнього тяжіння і трьох законів механічного руху (закони Ньютона) – закон інерції, закон пропорційності сили прискоренню, і закон дії і протидії. Він представив достатньо повну теорію руху небесних тіл, створивши основи небесної механіки.

Хоча в багатьох відкриттях, традиційно приписуваних цілком Ньютону, він мав дуже серйозних попередників, і доля їх внеску далеко не завжди точно і справедливо відображається поширеною традиційною точкою зору. Незважаючи на це, його роботи склали цілу епоху у фізиці і математиці, причому цінність їх настільки велика, що традиційно приписувана йому роль одного з головних засновників сучасної механіки і фізики не викликає сумнівів.

По словам А. Ейнштейна, „Ньютон був першим, хто спробував сформулювати елементарні закони, котрі визначають часовий хід широкого класу процесів в природі з високим ступенем повноти і точності” і „… зробив своїми працями глибокий і сильний вплив на весь світогляд в цілому”.

В його честь названа одиниця виміру сили в Міжнародній системі одиниць - ньютон.
Незважаючи на те, що роль Ньютона в становленні сучасної фізики воістину неможливо переоцінити, його характеризують як людину, неприязну у спілкуванні і нечистоплотного в плані професійної етики. Широкий резонанс здобули його погані відносини з іншими уче|із|ними, бо останні роки свого життя він провів в основному в різких дискусіях. Дуже серйозна суперечка розгорілас|спір|я у Ньютона |розгорялася|з |біля,в|німецьким |із|філософом і математиком Готфридом Лейбніцем. Лейбніц і Ньютон незалежно один від одного розвинули область математики, яка називається диференціальним численням і котра стала основою більшої частини сучасної ф|частки|ізики. Хоча Ньютон відкрив це численн|відчиняв|я на декільк|обчислення|а років раніше Лейбніца, однак свою роботу він опублікував значно пізніше. Виникла грандіозна суперечка з приводу |спір|пріоритету, протягом якого виникла велика кількість публікацій на підтримку обох вчених. Цікаво, що майже всі статті у захист Ньютона, були написані ним самим і опубліковані під іменами його друзів. Намагаючись вирішити п|пробувати|ротиріччя, Лейбніц звернувся до Королівського математичного товариства, президе|обертався|нтом якого був саме Ньютон. Останній, скориставшись своїм службовим становищем, призначив|становищем| для розбору справи комісію, с|речі|кладену цілком зі своїх симп|із|атиків. Врешті-решт він сам на|кінець кінцем,зрештою,урешті-решт|писав звіт комісії і змусив товариство його опубл|товариство|ікувати, офіційно звинувативши Лейбніца у плагіаті. Після цього Ньют|потім|он анонімно опублікував стислий переказ цього звіту в газеті Королівського товариства. Кажуть,|товариства| що після смерті Лейбніца, Ньютон заявив, що він отримав велике зад|одержував|оволення від того, що йому вдалося „розбити серце Лейбніца”.

Ньютон, крім наукових занять, також присвячував значну частину|частку| свого часу богослов’ю|богослов'ю| і дослідженню тексту Біблії, а також біблейській хронології, залишивши після|потім| себе значну кількість рукописів по даних питаннях.
Значний вклад в системні уявлення вніс ^ Джордано Бруно (1548 -1600 рр.). Космологічно, світ по Бруно – це система систем. Завдяки йому стала стверджуватись концепція нескінченності Всесвіту та незліченної множини світів.
Рис. 1.18. ^ Джордано Бруно
П’єр Сімон Лаплас (1749-1827 рр.) у своїх трактатах „Накладення системи світу” і „Трактат про небесну механіку”, розробив основи небесної механіки, обґрунтував виникнення Сонячної системи з первинної туманності, котра складалася з розпеченого газу і яка простиралася далеко за межі самої дальньої планети. Сонячна система формувалася в процесі сплющення туманності та виникнення у ній відцентрової сили, під впливом якої, від туманності по краю відділялися кільця газової матерії. З них, через певний час, формувалися грудки, які і заснували планети та їх супутники. Таким чином, з цього моменту космологічна система перестала бути божественною і єдиною даністю, вона знайшла своє минуле, теперішнє і майбутнє.
^ 1.1.4. Передумови розвитку системних уявлень у фізиці та хімії

У стародавніх греків, світ складався з декількох першооснов, - стихій (вогонь, повітря, земля, вода). Згодом, ці погляди декілька трансформуються, завдячуючи древньогрецьким атомістикам Левкипу (500 - 440 рр. до н.е.) та Демокриту (460 - 360 рр. до н.е.). В основі світу, по теорії Демокрита лежать два начала – атоми і пустота. „Атомос” в перекладі з грецького, означає „неподільний”. Він вважав атоми найдрібнішими, неподільними елементами, які рухаються у вакуумі і відрізняються один від одного лише формою, розміром, порядком і положенням.
Рис. 1.19. Демокрит Абдерський
Взаємодіючи (зіштовхуючись і зчіплюючись) один з одним, вони утворюють тіла і предмети, з якими ми маємо справу у повсякденному житті. Однак, Демокрит не зумів пояснити, чому саме атоми з’єднуються саме так, а не інакше, утворюючи різноманітні тіла.
Рис. 1.20. Левкип
Революційним проривом в області системної побудови речовини, стало відкриття у 1869 році ^ Д. І. Мендєлєєвим (1843-1907 рр.) періодичної системи елементів. В роботі „Досвід системи елементів, заснований на їх атомній вазі і хімічній подібності” вчений заклав принципово новий підхід до розуміння системності як загального і визначального принципу матерії. Подальший розвиток науки привів до побудови атома як системи, а також так званих елементарних частинок, котрі згодом, також виявилися доволі складними системами.

Системне сприйняття атому стало можливим, завдяки ^ Ернесту Резерфорду (1871-1937 рр.). Саме він запропонував концепцію планетарної побудови атому, коли навколо позитивно зарядженого ядра, обертаються негативно заряджені електрони. Дана концепція була уточнена датським фізиком Нільсом Бором (1885-1962 рр.), який відкрив дуалізм електрону, котрий міг виступати як у вигляді частинки, так і у вигляді хвилі. А пізніше, Вернером Карлом Гейзенбергом (1901-1976 рр.) була заснована окрема наука – квантова механіка, яка пояснила рух електрону в атомі.
У 1891 р. російський академік Є. С. Федоров, який працював в області мінералогії і кристалографії, і вивчав особливості будови кристалічних решіток, відзначив, що вся неуявна розмаїтість природних тіл реалізується з обмеженого і невеликого числа вихідних форм. Розвиваючи системні уявлення, він встановив і деякі закономірності розвитку систем. Йому належить спостереження, що головним засобом життєздатності і прогресу систем є не їх пристосованість, а здатність до пристосуванню („життєва рухливість”), не стрункість, а здатність до підвищення стрункості.
1.1.5. Передумови розвитку системних уявлень в медицині та біологічних науках

Більше ніж півтори тисячі років у біологічних науках панували погляди Клавдія Галена (130-200 рр.) котрі стверджували, що артеріальна і венозна кров – це різні рідини. Перша „розносить рух, тепло і життя”, а інша покликана „годувати органи”.

Рис. 1.21. Клавдій Гален
Біологія була однією з перших наук, у якій об’єкти дослідження почали розглядатися як системи. Систему кровообігу, як систему, вперше описав у 1616 р. Уільям Гарвей (1578-1657 рр).
Рис. 1.22. Уільям Гарвей
Гарвей (Harvey) Уільям (1578-1657 рр.), англійський лікар, засновник

сучасних фізіології і ембріології. Описав велике і мале кола кровообігу. В праці „Анатомічне дослідження про рух серця і крови у тварин» (1628 р.) виклав вчення про кровообіг, що спростовувало уявлення, котрі панували з часів Галена, за що піддавався переслідуванню з боку сучасних йому вчених і церкви. Вперше висловив думку, що „все живе виникає з яйця”.
^ Антоні ван Левенгук (Antonius van Leeuwenhoek) (1632-1723 рр.) за допомогою удосконаленого ним мікроскопа, відкрив світ мікроорганізмів, що безумовно, було важливим вкладом в подальше розуміння терміну „середовище системи”. Ідея про мікробіологічні системи, мікробіологічне середовище, що називається „зависла у повітрі”...
Рис. 1.23. Антоні Ван Левенгук
Антон ван Левенгук (^ Antoni van Leeuwenhoek, 24 жовтня 1632, Делфт - 30 серпня 1723 Делфт) - голландський натураліст, який значно вдосконалив мікроскоп, основоположник наукової мікроскопії, член Лондонського Королівського суспільства (з 1680 року), вперше в історії за допомогою свого мікроскопу спостерігав мікроскопічну структуру різних форм живих організмів. Зустрічається різні варіанти написання імені ученого - Антон, Антоні, Антоній і Антоніус.

Антоні ван Левенгук народився у родині майстра-кошикаря Філіпса Тонісзона. Антоні узяв собі прізвище Левенгук по назві сусідніх з його будинком Левових воріт (Leeuwenpoort). Сполучання „гук” в його псевдонимі означає „куточок” (hoek). Батько помер, коли Антону було шість років. Мати направила хлопчика вчитися до гімназії у передмісті Лейдену. Дядько майбутнього натураліста навчив його основам математики і фізики. У 1648 році Антон відправився в Амстердам вчитися на бухгалтера, але замість навчання влаштувався на роботу в галантерейну лавку. У 1654 році він повернувся у рідний Делфт, де потім жив до самої смерті. Купивши лавку, від зайнявся торгівлею.

Освоївши ремесло шліфувальника скла, Левенгук став відомим майстром і успішним виробником лінз. Всього за своє життя він виготовив понад 250 лінз. Встановлюючи свої лінзи в металеві оправи, він спорудив мікроскоп, добившись 300-кратного збільшення, і з його допомогою проводив передові на ті часи дослідження. Серед іншого Левенгук першим відкрив кров'яні тільця, описав бактерії, найпростіші, сперматозоїди, будову очей комах і м'язових волокон, знайшов і описав багато інфузорій, гідр тощо.

Левенгук помер 26 серпня 1723 року в Делфті.

  

Шведський лікар Карл Лінней (1707-1778 рр.) належить до числа знаменитих дослідників і першовідкривачів тайн природи, систематизував увесь рослинний і тваринний світ Землі. Хоча він не зробив ніяких видатних відкриттів ні в ботаніці, ні в зоології, але запропонував систему наукового найменування рослин і тварин. Системність по К. Ліннею – це системність не стільки природи, скільки способу її бачення, тобто поняття „система” носить методологічний характер. Ліней розробив нову систематику рослин і тварин, значно кращу і більш досконалу, чим та, котрою користувалися вчені до нього. Таким чином, Ліней по справедливості вважається батьком сучасної систематики тварин і рослин. Однак, незважаючи на це, Лінней залишався прибічником помилкової теорії про незмінюваність видів.

Рис. 1.24. Карл Лінней
Він стверджував, що „в світі є стільки видів рослин і тварин, скільки було їх створено в день створення світу”. В медицині систематика Ліннея полягала в тому, що всі лікарські рослини були розділені на 10 груп, в залежності від запаху і впливу на людський організм.
^ Жан Батіст Ламарк (1744-1829 рр.) довів, що зміни в рослинах та „нижчих” тваринах відбуваються під впливом навколишнього середовища, здобуваючи ту чи іншу форму та властивості.

Ламарк (Lamarck) Жан Батист П’єр Антуан де Моне (1.8.1744 р., Базаптен, Пікардія, - 18.12.1829, Париж), французький натураліст, творець першої цілісної еволюційної теорії, член Паризької Академії наук (1783 р.). У 1772-1776 рр. у Вищій лікарській школі в Парижі вивчав головним чином ботаніку. У 1778 році вийшла у світ робота Ламарка про флору Франції (в 3 томах), в котрій вперше був запропонований так званий дихотомічний принцип визначення рослин.
Рис. 1.25. Жан Батіст Ламарк
Ламарк гаряче підтримав французьку революцію; по його пропозиції у 1793 р. Королівський ботанічний сад був реорганізований в Музей природної історії, де Ламарк став професором по кафедрі зоології комах, хробаків і мікроскопічних тварин; керував нею протягом 24 років. Але у 1820 р. Ламарк повністю осліпнув, а свої праці вже диктував дочкам. Жив і помер у бідності.

Ламарк вперше у 1794 році розмежував тваринний світ на дві основні групи – хребетних і безхребетних; саме йому належить і термін „безхребетні”. В рамках безхребетних, він виділив 10 класів, розподіливши їх у порядку уведеного ним принципу удосконалювання - градації - між чотирма ступенями організації, що послідовно ускладнюються. Спочатку Ламарк розумів градації як прямолінійний ряд живих істот від найпростіших до самих досконалих, потім він прийшов до схеми родовідного древа. Ламарк запровадив у 1802 році термін „біологія” одночасно з німецьким вченим Г. Р. Тревіранусом і незалежно від нього. В трактуванні життєвих явищ був деїстом. Згідно Ламарку, матерія, лежача в основі усіх природних тіл і явищ, абсолютно інертна. Для її „пожвавлення” необхідне внесення в неї рухання ззовні. Звідси звертання Ламарка до „верховному творця” як джерела „першого поштовху”, котрий запустив „світову машину”. Живе, по Ламарку, виникло з неживого і далі розвивалося на основі строгих об'єктивних причинних залежностей, в котрих немає місця випадку (механістичний детермінізм). Найбільш прості організми з'явилися і нині виникають з „неорганізованої” матерії (самозародження) під впливом проникаючих в її флюїдів (наприклад, теплороду, електрики). Ламарк описав багато форм викопних безхребетних, зв'язавши їх з системою нині живущих. Поклав початок зоопсихології.

Крім ботанічних і зоологічних робіт, Ламарк - автор публікацій по геології, гідрології і метеорології. В „Гідрогеології” у 1802 році висунув принцип історизму і актуалізму в трактуванні геологічних явищ.
^ Чарльз Ро́берт Да́рвін (англ. Charles Robert Darwin) (1809-1882 рр.) - англійський вчений, що створив сучасну теорію еволюції і запропонував разом з Альфредом Расселом Уоллесом принципи природного добору.

Чарльз Дарвін жив в епоху бурхливого суспільного розвитку, коли природознавство було на піднесенні, а в науці здійснювались важливі відкриття. Хоч він не мав систематичної біологічної освіти (два роки навчався на медичному факультеті в Единбурзі, а потім перейшов до Кембриджського університету, де у 1831 році закінчив богословський факультет), однак дуже захоплювався природничими науками, цілеспрямовано вивчав спеціальну літературу, займався колекціонуванням, мисливством, брав участь в експедиціях по дослідженню геології, фауни, флори окремих районів Англії, був спостережливим, занотовував бачене і намагався дати йому раціональне пояснення. Він зблизився з такими відомими вченими, як зоолог Грант, ботанік Генсло, геолог Седжвік. І не дивно, що, коли виникла потреба рекомендувати досвідченого натураліста до складу експедицій, Генсло назвав саме Чарльза Дарвіна, який мав достатні природничі знання і навики польового дослідника.

Наприкінці 1831 року почалась п'ятирічна кругосвітня подорож на кораблі „Бігль”. Ця подорож була важливою подією у житті Дарвіна, справжньою школою для нього. Інтенсивно працюючи як геолог, зоолог, ботанік, він зібрав величезний і дуже цінний науковий матеріал, який відіграв виключну роль у розвитку еволюційної ідеї. Геологічні спостереження на океанічних островах, в Південній Америці, Кордильєрах та інших місцях підтвердили думку Чарльза Лайєла про постійну зміну поверхні Землі під впливом зовнішніх і внутрішніх причин. Зіставляючи різні факти, Дарвін приходить до висновку, що вимирання видів тварин і рослин минулих епох не можна пояснити якимись „великими катастрофами”.
Рис. 1.26. Чарльз Дарвін
Дарвіну належить ряд цікавих палеонтологічних знахідок. Порівняння скелетів викопних лінивців, панцирників і тих, що існують тепер, показало, що їх кістяк характеризується багатьма спільними рисами; разом з тим в будові їх скелета є помітні відміни. Проаналізувавши численні факти, Дарвін приходить до висновку, що вимерлі й існуючі тварини мають спільне походження, але останні істотно змінились. Причиною цього могли бути зміни, що відбувались з часом на земній поверхні. Вони ж могли бути й причиною вимирання видів, рештки яких знаходять у земних нашаруваннях.
Рис. 1.27. Маршрут навколосвітньої подорожі Чарльза Дарвіна
За час кругосвітньої подорожі, Чарльз Дарвін зібрав цікаві матеріали, які пояснюють закономірності географічного поширення організмів у широтному (від Бразилії до Вогняної Землі) і у вертикальному (при підйомі в гори) напрямах. Він звертає увагу на залежність фауни і флори від умов існування тварин і рослин. Особливо цінний матеріал Чарльз Дарвін зібрав на островах Галапагоського архіпелагу, які знаходяться в екваторіальній зоні Тихого океану на відстані 800-900 км на захід від берегів Південної Америки. Дарвіна особливо вразила своєрідність фауни і флори Галапагосів. На архіпелагу виявилося порівняно небагато видів, але для більшості з них характерною особливістю була велика кількість особин. Дарвін зібрав 26 видів наземних птахів, причому всі вони, за винятком одного, зовсім особливі і більше ніде не зустрічаються. Він описав із видів в'юрків - птахів-ендеміків, тобто поширених тільки у цьому районі. Крім інших ознак, види в'юрків відрізняються формою і розмірами дзьоба - від масивного, як у дубоноса, до невеликого і тоненького, як у зяблика або малинівки. Дарвін довів, що особливості будови дзьоба залежать від характеру їжі птахів (насіння рослини, комахи тощо). Цікаво, що на різних островах трапляються різні форми в'юрків, і Дарвін зауважує, що можна дійсно уявити собі, що був взятий один вид і модифікований у різних кінцях архіпелагу. Цих птахів зоологи зараз називають дарвіновими в'юрками.

Порівнюючи фауну Галапагосів і Південної Америки, Дарвін констатує, що тваринний світ архіпелагу несе відбиток материкових форм і разом з тим є особливим галапагоським варіантом. Подібне явище він спостерігав і на островах Зеленого мису, де встановив схожість острівних форм тварин з африканськими видами. Ці й інші факти навели Дарвіна на думку про те, що острови заселялись материковими формами, від яких походять види, що істотно змінились в нових умовах існування на островах. Він також замислюється над питанням про значення ізоляції в диференціюванні видів. Пізніше Дарвін писав, що особливість і характер поширення галапагоських організмів та інші факти так вразили його, що він почав систематично збирати всі факти, що мають певне відношення до видів.

Перебування Дарвіна на Вогняній Землі і зустріч з туземцями, навели його на сміливу думку про тваринне походження людини. Вивчення структури коралових рифів було основою для розроблення Дарвіном теорії утворення коралових островів.

Після повернення з подорожі 2 жовтня 1836 року, Дарвін детально опрацьовує і публікує зібрані геологічні, зоологічні та інші матеріали і працює над розробкою ідеї історичного розвитку органічного світу, що зародилась ще під час подорожі. Понад 20 років він настирливо розвиває і обґрунтовує цю ідею, продовжує збирати і узагальнювати факти, особливо з практики рослинництва і тваринництва.

24 листопада 1859 р. вийшла в світ геніальна праця Чарльза Дарвіна „Походження видів шляхом природного добору, або збереження обраних рас у боротьбі за життя”. Ця книга, у якій так майстерно викладені і всебічно обґрунтовані наукові основи еволюційної теорії, користувалась великою популярністю, і весь її тираж був розпроданий у перший же день. Появу „Походження видів”, один із сучасників Дарвіна образно порівнював з вибухом, „якого ще не бачила наука, який так довго готувався і так раптово грянув, був так нечутно підведеним і так смертоносно разючим. За розмірами і значенням заподіяного зруйнування, за тією луною, яка відгукнулася в найвіддаленіших галузях людської думки, це був науковий подвиг, що не мав собі подібного”. Епохальна праця Дарвіна сім разів перевидавалась за життя автора, вона швидко стала відомою вченим інших країн і була перекладена на більшість європейських мов.

Після публікації „Походження видів” Чарльз Дарвін продовжує енергійно працювати над обґрунтуванням проблеми еволюції. У 1868 році він публікує фундаментальну працю „Зміна свійських тварин і культурних рослин”, де всебічно аналізує закономірності мінливості, спадковості, штучного добору. Ідею історичного розвитку рослин і тварин Дарвін поширює і на проблему походження людини. У 1871 році виходить його спеціальна книга „Походження людини і статевий добір”, у якій детально аналізуються численні докази тваринного походження людини. „Походження видів” і наступні дві книги становлять єдину наукову трилогію, у якій наведено незаперечні докази історичного розвитку органічного світу, встановлено рушійні сили еволюції, визначено шляхи еволюційних перетворень, нарешті, показано, як і з яких позицій слід вивчати складні явища і процеси природи. Дарвін опублікував 12 томів своїх творів. Дуже цікавою є його автобіографія „Спогади про розвиток мого розуму і характеру”.

Чарльз Дарвін відзначався гострою спостережливістю, досить розвинутими аналітичними і синтетичними здібностями, науковою добропорядністю, винятковою працьовитістю, спрямованістю і акуратністю в роботі. До останніх днів свого життя він не припиняв систематичних наукових досліджень. Так, ще 17 березня 1882 р. Дарвін проводив спостереження у своєму саду, а 19 квітня перестало битися велике серце титана людської думки. Похований Дарвін у Вестмінстерському абатстві у Лондоні поряд з Ньютоном, Фарадеєм та іншими видатними вченими Англії.
Рис. 1.28. Чарльз Дарвін

Серед вчених, що розробляли системні концепції або окремі системні принципи, треба також відзначити|спеціалісти|: М.О. Білова, Л. фон Берталанфі, О.О. Богданова, співробітників Н. Вінера Л. Розенблюта і Дж. Б.С. Холдейна, В.О. Геодакяна, М.М. Завадовського6, Ю. Лібіха, К.А. Тімірязева, У.Р. Ешбі (психіатра і кібернетика) і багато інших. Чим це обумовлено?

Річ у тому, що|справа в тому , що,дело в том | з|із| розвитком теоретичної біології в ній почала|стала| все ширше застосовуватися математика. Вона внесла значний внесок|вклад| до теорії, проте|однак| через специфіку біології, пов'язану з нестійкістю різних біологічних параметрів, з|із| відсутністю придатних одночасно для всіх видів і функцій загальних констант, виявилось, що математика не в змозі зайняти|позичати,посідати| в біології те керівне|провідне| місце, яке вона займає|позичає,посідає|, наприклад, в теоретичній фізиці.

Навпаки, з'ясувалося, що в біології дуже стійкі системи, елементи яких змінюються кількісно у великому діапазоні, але|та| структура однотипна у|біля,в| дуже різних організмів. Так (стандартний приклад|зразок|), найбільший кит, що важить у 10 000 000 більше миші, живе в іншому середовищі|середі| і зовнішні несхожий на мишу, однак по внутрішній основній структурі схожий з|із| нею. Якщо поглянути ширше, то дуже багато загального|спільного| навіть в структурі і функціях ссавців і комах, тощо. В той же час, різноманітність типів систем в біології дуже велика. Очевидно, це і змусило|примусило| теоретично мислячих біологів звернути увагу на типи|типів| систем і закономірності, які ними управляють. І не випадково ці закономірності виявилися особливо плідними саме в біології.
^ 1.1.6. Передумови розвитку системних уявлень в техніці

Аналіз історичного матеріалу показує, що стихійне становлення системного підходу пов’язано також і з технікою. Розвиток техніки йшов від ручної праці до механізації, від механізації до автоматизації. Паралельно цим процесам розвивалась наука про управління - кібернетика.

У стихійному, неусвідомленому вигляді, ідея системності техніки представлена вже в роботах античних авторів, які мали справу з відносно простими механізмами. В якості джерела інформації при розгляді цього періоду в розвитку техніки, використовується трактат Марка Вітрувія „Про архітектуру”, який історики античності називають „енциклопедією техніки античного періоду”. В опису конструкцій механізмів, у Вітрувія, достатньо повно розкривається системний характер техніки. Характеризуючи функцію механізму, Вітрувій далі розглядає те, як пов'язана функція об'єкта з тією визначеною множиною взаємодіючих елементів, котрі визначають цю функцію. Тобто Вітрувій переходить до опису структури механізму. Важливо відзначити, що взагалі фіксується не просто взаємодія елементів механізму, а упорядковане розташування одних елементів відносно інших.
Рис. 1.29. Марк Вітрувій Полліон
Вітрувій Полліон (Vitruvius Pollio), римський архітектор і інженер 1 ст. до н.е. Про самого Вітрувія історія знає небагато, навіть період його життя (епоха Цезаря і Августа) встановлений приблизно. Вітрувій відомий своїм трактатом „Про архітектуру(De architectura), котрий не відрізняється красотами стилю, оскільки написаний прозаїчною і сухою мовою, але є надзвичайно цінним по змісту, тим більше що це один-єдиний збережений твір латинського автора по архітектурі. Тут є історичні і теоретичні міркування і конкретні практичні поради; трактат свідчить про всебічну освіченість автора і його знання грецької філософської і технічної літератури; описані його власні наукові експерименти і досвід інженера. Оскільки більшість використаних Вітрувієм творів на цю тему не збереглося, трактат „Про архітектурупредставляє собою величезну цінність для історії науки, інженерного діла і архітектури. Вітрувій надає величезне значення місцю розташування будівлі і її орієнтації по країнам світу, акустиці і домірності як планів будівель, так і фасадів, що свідчить про його пізнання в природно-наукових дисциплінах, математиці, музиці, а також у філософії. Вітрувій вказує, що архітектор повинен розбиратися в географії, кліматі, людях, йому необхідні відомості з області медицини, оптики, перспективи, акустики, механіки, геометрії та інших розділів математики, знання гармонії і астрономії.

Науці невідомо, які саме рекомендації Вітрувія є плодами його власних вишукувань. Імовірно, вони ґрунтуються на власному досвіді у міркуваннях про практичну інженерію, особливо в гідравліці і балістиці. Можливо, рекомендації по покращанню акустики в закритих приміщеннях і в театрах під відкритим небом пов'язані з власними експериментами автора в цій області, що знаходиться на стику математики, фізики і музики.

I книга цієї „закінченої системи архітектури” присвячена навчанню архітекторів вільним мистецтвам, теорії архітектури і технічним навичкам, визначенню основних архітектурних принципів і понять і вибору місця для будівництва міст і фортець. У II книзі містяться практичні вказівки по будівництву і опису властивостей різних матеріалів і способів їх використання. III книга присвячена планам храмів та компонентам іонічного ордера; IV книга – походженню ордерів, деталям коринфської капітелі, доричному і тосканському ордерам, внутрішньому простору будівель. У V книзі описуються різні типи суспільних будівель: форум, базиліка, скарбниця, в'язниця, будинок сенату, театр (є розділ по гармонії і акустиці), терми, гімназій, порт, верфі. У VI книзі мова йде про приватні будинки, міські і заміські з садами, для провінцій з різним кліматом і для представників різних соціальних груп. VII книга присвячена оформленню інтер'єрів; головна увага тут приділяється технічним аспектам монументального живопису і законам перспективи. У VIII книзі мова йде про водні ресурси, способи проведення води і перевірки її якості. IX книга присвячена геометрії, астрономії, устрою гномона, сонячних і водяних годинників, інших приладів. X книга містить міркування про загальні принципи механіки, про устрій різних механізмів, використовуваних у будівництві, гідротехніці і на війні.

Трактат Вітрувія декілька разів перевидавався у середні віка, але більше усього Вітрувій відомий архітекторам Відродження завдяки виданню 1486 року, котрий зробив величезний вплив на таких фахівців, як Брамант, що створив собор Святого Петра, і Палладіо - автора Базиліки у Віченці і церков у Венеції.

Пліній Старший у своїй енциклопедії „Природна історія, написаній наприкінці 1 ст. н.е. посилається на Вітрувія як на одне зі своїх джерел. Він залишався авторитетним автором протягом наступних чотирьох століть історії Римської імперії. Особливо достойний згадування величезний вплив, котрий надавала праця Вітрувія на становлення архітектурного стилю починаючи з італійських архітекторів раннього Відродження і впритул до наших днів. Принципи, встановлені Вітрувієм, і його рекомендації сприймалися багатьма архітекторами як непорушні істини.

Таким чином, можна стверджувати, що Вітрувій визначив класичний стиль для Європи.

     

Рис. 1.30. Вітрувіанська людина
Вітрувіанський людина - малюнок, зроблений Леонардо да Вінчі приблизно у 1490-1492 роках, як ілюстрація для книги,
присвяченої працям Вітрувія. Малюнок супроводжується пояснювальними написами, в одному з його журналів.
На ньому зображена фігура оголеного чоловіка в двох накладених одна на одну позиціях: з розведеними в сторони руками, що описують коло і квадрат. Вітрувіанська людина відноситься до його поясненню теорії ідеальних людських пропорцій за допомогою квадрата, співвіднесеного (не вписаного) з колом. Існує багато малюнків, зроблених для ілюстрації цього. Самим знаменитим, імовірно, є малюнок Леонардо да Вінчі, але найкрасивіший з них - „Веселий день” Блейка у Британському музеї, про котрий було сказано, що „геометрично досконала людина знову знаходить частину втраченої Аполлонової життєвості”.
Таким чином, починаючи з епохи античності, почалося стихійне, неусвідомлене використання елементів системності, яке продовжувалось до середини ХІХ ст. Це був перший етап історичного розвитку системного підходу.
У XIX ст. наука не тільки орієнтується на вирішення задач, висунутих виробництвом, але й сама ставить проблеми, котрі отримують в подальшому своє техніко-виробниче вирішення.

Необхідно відзначити, що багато вчених XIX і особливо XX сторіччя розр|століття|обляли окремі системні ідеї, не називаючи їх системними, оскільки такої області знання ще не існувало. Конкретні наукові принципи системної методології і аналізу систем були сформульовані лише у 20-х роках ХХ-го століття. Вони знайшли відображення в такому науковому напрямку знань як структуралізм. В його основу був покладений структурний метод дослідження об'єктів і процесів з елементами їх формалізації і математизації. Можна вказати на такі основні процедури структурного методу:

1) виділення первинної множини об'єктів з ідентичною структурою;

2) вичленення серед цієї множини елементарних груп об'єктів з найбільш тісними відношеннями між ними;

3) визначення характеру й перетворення цих відношень, їх систематизація і побудова абстрактної структури шляхом безпосереднього синтезу і формально-логічного і математичного моделювання з наступним визначенням теоретично можливих наслідків і перевіркою їх на практиці.

Цей метод застосовується в структурно-семантичних дослідженнях, що мають головним чином відношення до теорії інформації та кібернетики.
Близьким до системного аналізу є другий напрямок системної методології - структурно-функціональний аналіз, який являє собою галузь системного дослідження явищ і процесів, котрий розглядає систему як структурно членовану цілісність, у котрій кожний елемент структури має певне функціональне призначення. Наприклад, у суспільстві, як складній структурі, можна виділити структурні утворення: суспільно-економічну формацію, матеріальне виробництво, духовний сектор, економічні та соціально-політичні відносини, соціально-економічні і культурно-політичні інституції тощо. Кожна з означених структур виконує певні функції, знаходячись у зв'язку і залежності між собою таким чином, що зміни в одній із них, призводять до певних зрушень у інших. Вивчення функціональних зв'язків і залежностей і є важливим завданням структурно-функціонального аналізу. Його методи широко застосовуються в соціології та економіці [87].
  1   2



Скачать файл (2939.4 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации