Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Лекция - Визвольна війна україньского народу в середині ХУII ст - файл 1.doc


Лекция - Визвольна війна україньского народу в середині ХУII ст
скачать (252.5 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc253kb.17.11.2011 21:41скачать

содержание
Загрузка...

1.doc

Реклама MarketGid:
Загрузка...






ТЕМА: ВИЗВОЛЬНА ВIЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В СЕРЕДИНІ ХУII  СТ.

Україна напередоднi визвольної вiйни.

Причини вiйни

Адмінiстративнi посади — воєвод, старост, каштелянiв та iн.,— по-хижацькому грабували природнi багатства, неймовiрно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у багатьох мiсцевостях України, зокрема, у Схiднiй Галичинi й на Волинi, досягла 5—6 днiв на тиждень. Щоденно працювати повиннi як зимою, так i влiтку,— говориться в багатьох iнвентарях першої половини ХУII ст. Навiть у районах Середнього Поднiпров’я, пiвденнiй пристеповiй смузi на середину ХУII ст. селяни повиннi були щотижня вiдробляти три- або чотириденну панщину. Крiм панщини, селяни платили феодаловi також натуральнi й грошовi податки, розмiри яких безперервно эростали,— збiжжя, мед, бджiльну десятину, поволовщину й iн. Пановi йшло майно померлих селян та майно втiкачiв. Ще тяжче жилося селянам у маєтках, якi здавалися власниками в оренду, оскiльки орендар за час оренди прагнув одержати якнайбiльше прибуткiв.

Становище погiршувалося ще й тим, що шляхтич мiг робити з селянином все, що хотiв,— продати, обмiняти, навiть убити.

Останнє десятирiччя перед визвольною вiйною 1648—1654 рр. було часом особливо жорстокого феодального гнiту. Польськi й полонiзованi українськi магнати й шляхтичi, захопили родючi українськi землi.

До селянства за своїм соцiальним становищем найближче стояли нереєстровi козаки, якi в першiй половині ХУII ст. зосереджувалися в Запорiзькiй Сiчi i навколо неї. Польський уряд намагався пiдкорити собi запорiзьких козакiв, iзолювати їх вiдволості, Поднiпров’я, не пропускати на Сiч утiкачiв. З цiєю метою в 1639 р. вiдбудували фортецю Кодак, комендант якої дiстав наказ стежити за тим, щоб не була пропущена за пороги жодна жива людина... У самiй Запорiзькiй Сiчi стояв урядовий гарнiзон, який мав завдання розправлятися iз запорожцями, приборкувати їхнє свавiлля, тобто не допускати виступiв проти феодалiв.

Нелегким напередоднi війни 1648—1654 рр. було також становище заможного, реєстрового козацтва та козацької старшини, якi теж зазнавали утисків вiд магнатiв. Пiсля придушення повстань 1637—1638 рр. на Українi польський уряд сеймовою «ординацiєю 1638 р.» позбавив реєстровцiв самоврядування i обмежив реєстр 6 тис. чол. Старший комiсар та полковники, призначуванi з шляхтичів польським урядом, всіляко знущалися з козакiв, захоплювали в них землi,

Мiське населення, особливо бiднота, ремiсники, також терпiли тяжкий феодальний гніт.

Та, незважаючи на жорстоке нацiональне i релiгiйне гноблення, полонiзувалась i окатоличилася лише верхiвка українських феодалiв. Основна ж частина населення — селяни, козаки, мiщани — лишилися вiрними своїй мовi, культурi, вiрi, нацiональним традицiям.

Отже, напередоднi 1648 р. в Українi склалося таке становище, коли бiльшiсть українського народу — селяни, мiщани, козаки, козацька старшина, дрiбна українська шляхта, нижче православне духiвництво — не хотiла i не могла далi терпiти гноблення феодалiв, польсько-шляхетської адмiнiстрацiї. Інтереси всiх цих груп українського населення збiгалися у прагненнi визволити Україну з-пiд влади шляхетської Польщi, з-пiд влади iноземцiв. Це було iсторичною необхiднiстю, корiнним питаниям нацiонального iснування українського народу. Ось чому всi названi верстви українського народу у 1648 р. пiднялися на боротьбу за своє визволення.
^ Початок визвольної війни.

Богдан Хмельницький.

Першi великi битви, що стали початком визвольної вiйни українського народу проти шляхетської Польщi, вiдбулися навеснi 1648 р. Очолив народнi маси чигиринський козацький сотник Богдан Хмельницький (якому тодi було понад 50 рокiв) — зрiла людина, досвiдчений полiтик i вiйськовий дiяч. Народився Богдан Хмельницький 27 грудня 1595 р., очевидно, в Чигиринi у сiм’ї дрiбного українського шляхтича Михайла Хмельницького, який служив у магнатiв, а потiм дiстав посаду пiдстарости чигиринського. Учився Богдан спочатку в українськiй школi, а потiм у Львiвськiй єзуїтськiй колегiї, знав латинь та кiлька iноземних мов і був освiченою, культурною людиною.

Про зовнiшнiсть i характер Богдана Хмельницького сучасник посол Венецiанської республiки Альберт Вiмiна, що бував в Українi, писав, що на зрiст вiн скорiше високий, нiж середнiй, широкий у костях, сильної будови. Мова його i спосiб керування показують, що вiн має зрiлий i проникливий розум... У поведiнцi вiн м’який i простий i тим викликає до себе любов козакiв, але, з другого боку, держить їх в дисциплiнi суворими карами.

З молодих лiт Богдан Хмельницький служив у козацькому вiйську, ходив у походи проти татар i туркiв, зокрема брав участь у битвi з турками на Цецорських полях у 1620 р. Батько його там загинув, а сам Богдан потрапив у турецький полон, з якого звiльнився тiльки через два роки. Служив у реєстровому козацькому вiйську, господарював на хуторi Суботовi пiд Чигирином, що дiстався йому вiд батька. У 1637 р. вiн був вiйськовим писарем, брав участь у селянсько-козацьких повстаннях 1637—1638 рр., а пiсля придушення їх став чигиринським козацьким сотником.

Добре знаючи нестерпне становище народних мас, якi зазнавали утискiв польських магнатiв i шляхтичiв, Богдан Хмельницьквй тяжко переживав за долю батькiвщини. До того ж йому довелося зазнати особисті кривди. Дрiбний польський шляхтич, пiдстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись пiдтримкою старости Олександра Конєцпольського, iз загоном своїх слуг напав на хутiр Суботiв, зруйнував його, пограбував майно Хмельницького, побив його малолiтнього сина, захопив дружину. Скарги Хмельницького королевi залишилися без наслiдкiв. Король начебто сказав Хмельницькому, що вiн, як вояк, носить шаблю i цiєю шаблею може сам себе боронити.

Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще бiльше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тiльки простим людям, а й козацькiй старшинi згоди досягти неможливо.

Встановивши зв’язок iз Запорiжжям, Хмельницький почав пiдготовку повстання. Польськi властi ув’язлили його у Криловськiй фортецi, але з допомогою друзiв йому вдалося звiльнитися, i наприкiнцi грудня 1647 р. вiн утiк на Днiпровський Низ. Оволодiвши островом Томакiвкою, Хмельницький i його прихильники стали скликати всiх незадоволених i готувати сили для збройної боротьби проти польсько- шляхетського режиму. Сюди масами почали сходитися селяни, козаки, мiщани тощо.

Наприкiнцi сiчня 1648 р. повстанцi на чолi з Хмельницьким, пiдтриманi реєстровими козаками, вигнали iз Запорiзькоi Сiчi урядовий гарнiзон i обрали Хмельницького гетьманом. Сiч стала центром форму вання сил. До Хмельницького, на його заклики, як писав сучасник, почало горнутися все, що лише було живого. На Запорiжжя прийшли запорожцi, що жили на Дону, а також донськi козаки.

Щоб забезпечити свiй тил з пiвдня вiд татар i посилити повстанськi загони кiннотою, Хмельницький поїхав до Бахчисарая i в лютому 1648 р. уклав угоду з кримським ханом Іслам-Гiреєм III про спiльну боротьбу проти Польщi. Син Хмельницького Тимiш та кiлька iнших козакiв залишилися в Криму як заложники. За наказом хана в Україну прибув перекопський мурза Тугай-бей з 4-тисячним татарським загоном.

Одночасно з виступом повстанських загонiв пiд проводом Хмельницького на Днiпровському Низу, на Запорiжжi, народнi повстання спалахнули i на Поднiпров’ї, де на боротьбу пiднялися маси селян, мiщан, козакiв. Через це коронний гетьман Микола Потоцький змушений був затриматися на Середньому Поднiпров’ї, щоб погасити там полум’я народних повстань. Зiбравши близько 30 тис. вiйська, Микола Потоцький, що розташувався в Черкасах, i коронний гетьман Мартин Калиновський, який обрав своїм центром Корсунь, розгорнули боротьбу проти повстанцiв. Затримка Потоцького й Калиновського з вiйськами на Поднiпров’ї дала змогу Хмельницькому виграти час, щоб пiдготувати збройнi сили i встановити зв’язки з населенням багатьох районiв України, яке в цей час пiднiмалося на повстання.

^ БИТВА ПІД ЖОВТИМИ ВОДАМИ. Зажадавши вiд Потоцького вивести з України польське вiйсько й скасувати ординацiю 1638 р., Хмельницький у квiтнi 1648 р. iз своїми загонами рушив iз Запорiжжя назустрiч польським вiйськам, що наступали, маючи на метi не допустити з’єднання запорожцiв з селянськими повстанськими загонами.

В авангардi польсько-шляхетських вiйськ, що рушили в напрямку Запорiжжя 11 квiтня 1648 р., було два загони. Один з них на чолi з сином Миколи Потоцького Стефаном i козацьким комiсаром Я. Шемберком iшов суходолом. Налiчував вiн близько 6 тис. чол., серед них понад 2 тис. реєстрових козакiв, решта — польськi загони. Другий загiн, що складався переважно з реєстрових козакiв на чолi з генеральними осавулами Іваном Барабашем та Iлляшем Каратмовичем i нiмецьких найманцiв (4—5 тис. чол.), плив на байдаках униз по Днiпру. Обидва загони бiля Кодака мали з’єднатися i потiм разом вирушити на Запорiжжя. Слiдом за передовими загонами рухалося й основне польське вiйсько на чолi з М. Потоцьким та М. Калиновським (приблизно 10 тис. чол.).

Хмельницький, скориставшися з розпорошення сил польсько-шляхетських вiйськ, вирiшив розгромити їх по частинах. 19 квiтня в урочищi Жовтi Води (Жовтi Води — нинi мiсто й невеличка рiчка — притока р. Інгульця в Днiпропетровськiй обл.), повстанцi, що перед цим з’єдналися з кримськими татарами Тугай-бея, оточили загiн С. Потоцького й Шемберка, змусили його зайняти невигiднi позицiї i перейти до оборони. Допомога ззовнi не пiдiйшла, бо 24 квiтня козаки-реєстровцi, що пливли по Днiпру на байдаках, бiля Кам’яного Затону (поблизу нинiшнього села Днiпровокам’янки Верхньоднiпровського р-ну Днiпропетровської обл.) скликали так звану чорну раду й пiдняли повстання, яке очолили особистий друг Хмельницького Фiлон Джалалiй i черкаський сотник Б. Товпига. Повсталi вбили Барабаша, Караїмовича та iнших прихильникiв шляхетської Польщi й рушили до Жовтих Вод. На бiк Хмельницького перейшли також реєстровi козаки й драгуни українцi, що перебували у вiйську С. Потоцького i Шемберка. 5 травня повстанцi, якi налiчували тодi близько 10 тис. чол., увiрвалися в табiр польсько-шляхетських вiйськ, змусивши їх до вiдступу. 6 травня в урочищi Княжi Байраки (у верхiв’ї р. Днiпровокам’янка) повстанцi разом з татарами вщент розгромили ворожi вiйська. Поранений у бою С. Потоцький помер вiд ран, а Шемберк опинився в татарському полонi.

Битва пiд Корсунем. Розгромивши передовий загiн С. Потоцького й Шемберка пiд Жовтими Водами, Хмельницький повiв своє вiйсько проти головних польсько-шляхетських сил, якi налiчунали до 20 тис. чол. i якi вiд Черкас вiдiйшли до Корсуня, де зайняли зручнi позицiї i укрiпилися. 15 травня пiд Корсунем з’явилися повстанськi загони (15 тис. чол.) i татари (4 тис. чол.)

Почався бій. Потоцький почав вiдводити вiйська на Богуслав. Дiзнавшись вiд козака Самiйла Зарудного, що став провiдником польського вiйська, про шлях вiдступу польсько-шляхетських вiйськ, повстанцi в лiсисто-болотистiй мiсцевостi урочища Горохова дiброва (нинi поблизу с. Виграєва Корсунь-Шевченкiвського р-ну Черкаської обл.) перекопали шлях канавами, зробили з дерев завали, загатили рiвчак, внаслiдок чого в балцi розлилася вода й утворилася багнюка. Обабiч дороги повстанцi й татари зробили засiдки, а вперед було вислано 6-тисячний загiн Кривоноса. Вранцi 16 травня польсько-шляхетське вiйсько, почавши вiдступ вiд Корсуня, в Гороховiй дiбровi потрапило в оточення. В запеклому бою шляхетське вiйсько було вщент розгромлене.

Лише незначна частина жовнiрiв зумiла втекти, багато їх було перебито, понад 8500 чол. взято в полон. Серед полонених, вiдданих татарам i вiдправлених у неволю до Криму, були й М. Потоцький та М. Калиновський.

Перші перемоги українського народу пiд Жовтими Водами й Корсунем мали велике значення для розвитку визвольної вiйни. Завдяки рiшучим ударам народних мас була знищена польсько-шляхетська окупацiйна армiя — основна опорна сила Речi Посполитої в Українi. Її полководцi опинилися в полонi. Державна скарбниця була порожня.

Урядовi кола роздирали магнатськi чвари й ворожнеча рiзних Партiй та угрупувань. До того ж 10 травня помер король Владислав І, i до всього додалося ще й безвладдя. Все це створило сприятливi умови дальшому пiднесенню боротьби народних мас в Українi.

Пiсля Корсунської битви Хмельницький 21 травня пiдступив до Бiлої Церкви, а звiдти у червнi рушив до Чигирина, зробивши це мiсто гетьманською резиденцiєю. Йому потрiбно було поповнити й органiзувати свої вiйська, забезпечити їх усiм необхiдним, налагодити тiснiшi контакти з повстанськими силами всiєї України, пiдготуватися до дальшої боротьби, а також встановити зв`язки з росiйським урядом.

Нарештi, тодi Хмельницький, очевидно, ще не думав повнiстю громити Польську державу i вiдривати вiд неї Україну. Про це свiдчить, зокрема, те, що з-пiд Бiлої Церкви Хмельницький надiслав посольство до короля з вимогами встановити 12-тисячний козацький реєстр, захистити православну вiру й повернути православним вiдiбранi у них церкви в Захiднiй Українi, Бiлорусi й Литвi. Польський сейм прийняв козацьких послiв, їм обiцяно поступки. Але миролюбна дипломатiя як Хмельницького, так i польських урядових кiл була зiрвана бурхливим наростанням народного повстанського руху.

^ Воєннi дії в другiй половинi 1648 р.

Хмельницький розгортав кипучу дiяльнiсть як всерединi країни по мобiлiзацiї сил для наступних боїв, так i на мiжнароднiй аренi. Вiн намагався змiцнити зв’язки із Кримським ханством, забезпечити лояльне ставлення до України Туреччини, нав’язати контакти з Молдовою. Але особливе значення мали вiдносини з Росiєю. Хмельницький домагався розриву Москви з Польщею i початку росiйсько-польської вiйни.

8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький, перебуваючи в Черкасах, написав свого першого листа до царя, в якому розповiв про перемоги над польськими вiйськами пiд Жовтими Водами i Корсунем. Одночасно Хмельницький просив царя взяти Україну пiд свiй захист.

Царський уряд, не будучи пiдготовлений до нової вiйни з Польщею i переживаючи внутрiшнi труднощi (повстання в Москвi та iнших мiстах, нестача коштiв i т. ін.), а також маючи незахищений тил з боку Швецiї, не прийняв пропозицiї Хмельницького i не пiшов на розрив миру з Польщею. Та водночас росiйський уряд подавав допомогу українському народовi: дозволив безмитно ввозити в Україну хлiб, сiль та iншi продукти, зброю, надавав кошти, вимагав вiд польського уряду припинення релiгiйних утискiв українського населення, сприяв переселенню українцiв у межi Росії i т. iн.

У той час, коли Хмельницький, влітку 1648 р. дiйшовши до Чигирина, готувався до вiйни, повстання широкою хвилею розлилося по Українi й переросло

у велику народно-визвольну вiйну. У цiй вiйнi селянство становило абсолютну бiльшiсть повстанських загонiв в армії Богдана Хмельницького. Селяни оголошували себе козаками, створювали загони, якi вливалися в армiю Хмельницького чи дiяли окремо. Повстанцi виганяли або вбивали шляхтичiв, захоплювали й дiлили мiж собою їхнє майно, руйнували маєтки, розшукували і знищували документи про свою залежнiсть вiд панiв i т. iн. Особливо яскраво про антифеодальну, антикрiпосницьку спрямованiсть селянської боротьби свiдчить той факт, що повстанцi нападали не тільки на маєтки польських магнатiв i шляхтичiв, а й на володiння українських феодалiв і навiть православних монастирiв. Так, улiтку 1648 р. повстанцi вчинили напад на православний Густинський монастир (на Прилуччинi), у вереснi — на Почаївський монастир на Волинi.

Найбiльш активними й енергiйними серед повстанцiв лiтопис Самовидця називає «броварников, винников, могилников, будников, наймитов, пастухов», тобто найзнедоленiшу, найтяжче експлуатовану частину сiльського населення.

Основною силою визвольної вiйни було селянство, яке боролося проти соцiального гнiту польських і українських феодалiв-крiпосникiв та iноземного поневолення. Селянство виступало проти феодального крiпосницького гнiту, і саме його боротьба надавала вiйнi яскравого антикрiпосницького спрямування.

Було поповнено й реорганiзовано реєстровi полки, якi iснували ще до вiйни,  — ^ Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канiвський, Бiлоцеркiвський i Переяславський. З численних повстанських загонiв були створенi новi територiальнi полки: на Лiвобережжi — Прилуцький, Миргородський, Нiжинський, Борзенський, Iчнянський, на Правобережжi — Київський, Уманський, Вiнницький. Пiзнiше виникли й iншi полки.

В ходi боїв з народної маси висунулись видатнi полководцi — полковники Максим Кривонiс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба, Матвiй Гладкий та iн., якi й очолили козацькi полки.

Складним було завдання забезпечити народну армiю продовольством, спорядженням, зброєю i боєприпасами. Незважаючи на великi труднощi, Хмельницький зумiв у короткий час озброїти велику масу повстанцiв як за рахунок мiсцевого виробництва, так i трофейною зброєю, захопленою у польсько-шляхетських вiйськ та у фортецях. Повстанська армiя мала артилерiю, бiйцi були озброєнi самопалами, мушкетами, пищалями, карабiнами, пiстолями, мечами, шаблями, списами, луками, а то й косами, цiпами тощо.

Кiлькiсть повстанських загонiв зростала з кожним днем. Повстання, передусiм, охопили Київщину. Уже через десять днiв пiсля Корсунської битви православний магнат Адам Кисiль писав, що на Київщинi i Брацлавщинi жоден шляхтич не лишився в своєму домi. На початку червня повстанськi загони оволодiли i Києвом.

Бурхливо розвивалися повстання на Брацлавщині й Подллi. 31 транвя повстанськi загони захопили Немирiв, 11— 12 червня — Тульчин. У той же час у їхнiх руках опинилися Вiнниця, Умань, Брацлав, Красне, Ладижин, Бершадь та iншi мiста й села. Одночасно з цим повставня перекинулось на Волинь i Галичину.

У Лiвобережнiй Українi повстання пiсля Корсунської битви теж розвивалися дуже швидко. Яремi Вишневецькому довелось тiкати з своїх маєткiв. Повстанцi, яких зосередилось на Лiвобережжi близько 15 тис., лiквiдували владу польських панiв на Переяславщинi, Лубенщинi, Нiжинщинi. Вони зайняли Новгород-Сiверськ (13 червня), потiм Борзну, Чернiгiв, Стародуб та iн.

Ярема Вишневецький з своїм 6-тисячним шляхетським загоном, вiдступаючи пiд натиском повстанцiв, жорстоко розправлявся з населенням. Як писав пiзнiше М. Кривонiс у листi до князя д. Заславського, Вишневецький людей мордував, стинав i вбивав на палю, скрiзь у кожному мiстi серед ринку шибениця, а тепер виявляється, що на палi були невиннi люди. Попам нашим свердлом очi свердлив.

Вишневецький був упевнений, що жах — єдине почуття, яким треба дiяти на спрезренних хлопiв. Зробивши все, що мiг, для придушення повстання в Заднпров’ї, вiн пiд Любечем з своїм загоном перейшов Днiпро i через Київське Полiсся i Житомир врiзався в саму глибину степової України, туди, де найсильнiше бушувала буря народної ненавистi.

Проти Вишневецького Хмельницький послав черкаського полковника Максима Кривоноса (Перебийноса), який 16—18 липня 1648 р. розбив Вишневецького пiд Старокостянтиновим i змусив його вiдступити далi на захiд.

Отже, влiтку повстання, найбiльш масовими учасниками яких стали селяни, охопили всю Україну. Уже в першiй половинi лiта 1648 р. були очищенi вiд польської влади воєводства Київське, Чернiгiвське, Брацлавське i схiдна частина Подiльського.

В серпнi повстання перекинулось i на Волинь, в Галичину. Окремi козацькi загони взяли Кремiнець, Луцьк, Острог, Володимир, Заславль та iн.

Великий розмах повстань змушенi були визнавати навiть магнати. Так, Я. Вишневецький i його друзi 20 липня писали в польський сенат з Волині, що в Українi «що не хлоп, то й ворог, що не мiсто й село, то й юрби ворогiв».

^ БИТВА ПІД ПИЛЯВЦЯМИ. Богдан Хмельницький i польськi шляхтичi готували вiйська до нової битви. Польському урядовi вдалося зiбрати велику армiю — близько 32 тис. шляхтичiв, 8 тис. нiмецьких найманцiв i кiлька десяткiв тисяч озброєних слуг. Вiйсько було добре озброєне, мало 100 гармат. Але в Польщi мiж окремими магнатами й шляхтичами точилися чвари й суперечки. Тому армiю очолили магнати Домiнiк Заславський, Микола Остророг i Олександр Конєцпольський. «Дурнi ляхи послали перину, дитину, латину»,— глузували козаки з рознiженостi й лiнивостi Заславського, молодостi й недосвiдченостi Конєцпольського та ученостi Остророга.

Хмельницький також зiбрав армiю у кiлькостi 80 тис. чол. Перед польсько-шляхетським вiйськом вона поступалася озброєнням, мала менше кiнноти, але була сильна моральною стiйкiстю, єднiстю, самовiдданiстю i героїзмом воїнiв. До повстанського вiйська приєднався також 4-тисячний загiн татар.

Вiйська польське i українське зiйшлися 8 вересня 1648 р. пiд мiстечком Пилявцями (тепер с. Пилява Старосинявського району Хмельницької обл.), над р. Пилявкою на Подiллi. У польському таборi не було порядку, шляхтичi прийшли з величезним обозом, що налiчував близько 100 тис. возів, привiзши з собою предмети розкошi — срiбний посуд, ванни, а також чайники, вина, наливки, тiстечка i т. iн. За словами одного сучасника, пани зiбралися на вiйну не так iз залiзом, як iз золотом i срiблом. Битва, що почалася 11 вересня, 13 вересня закiнчилася повним розгромом польсько-шляхетського вiйська й панiчною втечею тих, хто врятувався. Конєцпольський тiкав, переодягнувшись селянином, Ярема Вишневецький — на простому селянському возi, Заславський загубив булаву, Остророг шапку та опанчу. Деякi шляхтичi за двi доби досягли Львова (300 км). Повстанцям дiсталися величезнi трофе — 100 гармат, багато зброї й спорядження,

десятки тисяч пiдвiд з матерiальними цiнностями.

С. Твардовський, польський шляхтич, сучасник подiй, так писав про вигляд утiкаючих польських воякiв з-пiд Пилявцiв: Не спинити руху скелi, що вiдiрвалася вiд гори, й не пiдняти Трої, коли нона ввергнута в прах! Який шум, який хаос панував так, коли багато людей, не знаючи навiть у чому справа, вискакували з своїх жител, кидали однi зброю, другi списи на землю, iншi, тiльки вiд сна скочивши, хапалися за що попало — хто за коня, кто за шаблю, за вузду, за сiдло. Поранених, хворих — усе кидали i ввiряли життя своє своїм ногам. Все добро i багатство, яке мали тут поляки, все вiддали на поживу своїм хлопам. І цим на короткий час затримали ворога, а самi змогли втекти далі.

Облога Львова мала велике значения для дальшого розгортання визвольної вiйни. Польсько-шляхетську армiю було розгромлено, визволено Волинь i Подiлля. Шляхтичi в панiцi утiкали з українських земель, Хмельницькому вiдкрився шлях на Польщу. Через Збараж, Зборiв, повстанськi вiйська 26 вересня пiдiйшли до Львова. Хмельницький, щоб не руйнувати мiста й не дати татарам можливостi його пограбувати, взяв з мiста 20 тис. злотих контрибуцiї i, знявши 16 жовтня облогу, повiв свої вiйська до мiцної фортеці Замостя, яку й оточив 27 жовтня.

Коли Хмельницький пiдiйшов до Львова, а потiм до Замостя, у Схiднiй Галичинi й Бiлорусi полум’я народних повстанъ розгорлося ще дужче.

Активно виступали селяни й мiщани в багатьох мiстах i селах Схiдної Галичини. На територiї Галицького Подiлля з центром у м. Сатановi (Теребовль, Пiдгайчики, Янiв та iншi мiста й села) дiяли численнi повстанськi загони.

Становище шляхетської Польщi було критичним, i новообраний король Ян II Казимир почав з Хмельницьким переговори, обiцяючи старшинi й козакам поступки. Проте становище української армiї також було тяжким. За пiврiчний похiд, що тривав з липня по грудень, повстанцi стомилися, бракувало продовольства, одягу, рух вiйськ утруднювало осiннє бездорiжжя. У таборi спалахнула епiдемiя чуми, вiд якої в серединi листопада помер i Максим Кривонiс.

До того ж, у ходi масової народно-визвольної війни — в процесi лiквiдацiї землеволодiння i влади польськях магнатiв та шляхти i створення нових органiв державної влади в українському суспiльствi i передусiм серед керiвної верхiвки — козацьких старшин та православної шляхти визрiвала iдея заснування незалежної Української держави. Але на середину листопада 1648 р. вона ще не сформувалася як слiд i не стала загальною. Очевидно, в той час Хмельницький i найближче його оточення ще вважали, що з допомогою прихильного до них короля можна буде добитися для України (Русi) таких же прав, якi мала Польща i Литва, тобто, що Рiч Посполита стане чимсь подiбним до федерацiї чи конфедерацiї, де Україна матиме рiвнi права.

У таких умовах Хмельницький погодився на переговори з королем, припинив воєннi дiї, зняв облогу Замостя i 14 листопада вирушив на Поднiпров’я. 23 грудня 1648 р. українськi повстанськi вiйська урочисто вступили до Києва. Населення мiста радо зустрiчало Хмельницького, вiтаючи його як свого вождя, визволителя вiд польсько-шляхетського гнiту.

Про цю зустрiч шляхтич В. Мясковський, який у лютому 1649 р. буде брати участь у посольстві до Хмельницького, у своєму щоденнику писав, що сам iєрусалимський патрiарх Паiсiй, що перебував тодi у Києвi, «... з тисячю вершникiв виїжджав до нього на зустрiч з мiста, i тутешнiй митрополит дав йому коло себе мiсце в санях з правого боку. Весь народ, вийшовши з мiста, вся чернь вiтала його. Академiя вiтала його промовами i вигуками, як Мойсея, спасителя i визволителя народу вiд польського рабства, вбачаючи в iменi Богдан добрий знак i називаючи його: богом даний. Патрiарх надав йому титул найсвiтлiшого князя. З усiх гармат та іншої зброї в замку i в мiстi лунала стрiльба.
Формування української нацiональної держави. Внутрiшня й зовнiшня полiтика гетьманської адміністрації.

Протягом 1648 р. в ході визвольної вiйни було розгромлено збройнi сили шляхетської Польщi й лiквiдовано польську адмiнiстративно-полiтичну систему в Українi. Польськi та українські полонiзованi магнати i великi шляхтичi були перебитi або втекли в межi корiнної Польщі разом з католицькими ксьондзами, унiатським духiвництвом i представниками польської влади (воєводами, старостами, каштелянами), земськi й гродськi суди припинили своє iснування.

Український народ не визнавав залежностi вiд Польщi. На визволених землях — вiд р. Случi на заходi до росiйського кордону на сходi i вiд басейну Прип’ятi на пiвночі до степової смуги на пiвднi, на територiї, що обiймала близько 200 тис. кв. км, — почала складатися нова вiйськово-адмiнiстративна i полiтична система, формувалась українська нацiональна держава. Очолював новий державний апарат виборний гетьман, яким став напочатку 1648 р. Богдан Хмельницький. Йому належала вища вiйськова, адмiнiстративно-полiтична й судова влада. Панiвною верствою стала козацька старшина, яка й взяла до своїх рук управлiння українськими землями.

Адмiнiстративний устрiй в Українi складався на зразок устрою Запорiзької Сiчi. Як i в Сiчi, всi найважливiшi вiйськовi й полiтичнi справи мала розв’язувати Вiйськова (Генеральна) рада, в якiй могла брати участь уся чернь, тобто все вiйсько. Поступово Хмельницький загальну раду скликав дедалi рiдше,— головним органом влади поступово ставала рада старшин, яка й вирiшувала всi вiйськовi, законодавчi, адмiнiстративнi, господарськi й зовнiшньо-полiтичнi справи. На цю раду гетьман здебiльшого викликав генеральну старшину та полковникiв, а часом i сотникiв.

Найближчим постiйним помiчником гетьмана була генеральна, вища вiйськова, старшина, яка разом становила центральний, гетьманський уряд. До генеральної старшини входили обозний, що керував артилерiєю, два осавули, якi органiзовували вiйськову раду й були помiчниками гетьмана у вiйськових справах, два суддi, що вiдали судом, писар, який очолював вiйськову, гетьманську канцелярiю вищу центральну установу гетьманської адмiнiстрацiї. З часом до генеральної старшини почали вiдносити i вiйськового хорунжого, що офiцiйно вважався охоронцем бойового вiйськового прапора (корогви), та вiйськового бунчужного носiя гетьманського бунчука, а також пiдскарбiя, який керував фiнансовими справами. Центром, столицею, де перебувало гетьманське правлiння, в часи визвольної вiйни стало м. Чигирин.

Територiя України подiлялася на полки, число яких було несталим. Так, в 1648 р. їх налiчувалося близько 40, в 1649 р.— 16, в 1650 р.— 20 i т. д. На чолi полку стояв полковник, який або обирався на полковiй радi, або призначався гетьманом. Вiн i здiйснював усi вiйськовi й адмiнiтративнi функцiї на територiї полку. Помiчниками полковника була полкова старшина: писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий.

Полки подiлялися на сотнi, очолюванi сотниками, яких або обирала сотенна рада, або призначав гетьман, а iнколи й полковник. При сотниковi була сотенна старшина: писар, осавул, хорунжий. У мiстах i селах адмiнiстративнi функцiї виконували отамани. Над селянами часто стояли вiйти. Поряд з цим у мiстах з магдебурзьким правом дiяли виборнi магiстрати на чолi з вiйтами, а в iнших — ратушнi. Магiстратам i ратушам пiдлягали мiщани.

Судочинство в основному було в руках козацької старшини — гетьмана, полковникiв, сотникiв та вiдповдних суддiв. Функцiї козацьких судiв здебiльшого поширювалися не лише на козакiв, а й на мiщан та селян, зокрема в справах убивств, розбою, крадiжок та iнших тяжких злочинiв.

^ ЕКОНОМІКА. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА.

У процесi визвольної вiйни вдбувалися значнi змiни в економiцi. Пiд натиском народних повстань і бойових дiй Вiйська Запорiзького магнати й великi шляхтичi, католицьке духiвництво, державцi королiвщин змушенi були залишати свої маєтки і втiкати з Лiвобережної та Правобережної України. Внаслiдок цього велике й середнє феодальне землеволодiння на якийсь час було в основному лiквiдовано. Серйозно було пiдiрвано й землеводолiння української шляхти та монастирiв. Земельнi простори, залишенi панами, захопили козаки й селяни, деяка частина перейшла у власнiсть вiйськового скарбу. Через це зчачно розширилося дрiбне селянсько-козацьке землеволодiння. Козаки й селяни стали вiльними дрiбними землевласниками, якi займалися хлiборобством, скотарством, бджiльництвом, рибальством, млинарством, виробництвом спиртних напоїв тощо. Свою продукцiю воин використовували в основному для власних потреб i лише частково продавали. Козаками вважалися тi, хто служив у вiйську, а решта — селянами, посполитими.

Хоча польсько-шляхетський режим було знищено козацькою шаблею, феодальнi вiдносини не були лiквiдованi, а тiльки пiдiрванi. Збереглося значною мiрою землеволодiння православних монастирiв, частково — української шляхти. Хмельннцький видавав монастирям (Густинському, київським та ін.), а також деяким українським шляхтичам охороннi унiверсали, що захищали їхнi володiння. Мiщани тепер вiльно займалися ремеслом, рiзними промислами (виробництвом спиртних напоїв тощо), торгiвлею, а частина з них — i сiльським господарством.

Хоч через вiину з Польщею торговельнi зв’язки із захiдними країнами, зокрема через Гданськ, припинилися, налагодився бiльш тiсний торговельний обмiн з Росією.

У зв’язку з неврожаєм вивiз хлiба й худоби з України в цей час скоротився. З України вивозили тютюн. Україна вела торгiвлю також з Молдовою, Валахiєю, Угорщиною, Кримом, Туреччиною.

Для органiзацiї та утримання адмiнiстративного апарату й вiйська, проведення дипломатичної дiяльностi потрiбнi були значнi фiнансовi й матерiалнi ресурси. З огляду на це Хмельницький придiляв велику увагу налагодженню господарсько-фiнансово справи, стану вiйськового скарбу. Головне джерело прибуткiв становили загальнi податки, якими обкладалося населення, i передусім селяни й мiщани. Зокрема стягувалися: подимне,— постійний податок вiд хат, дворiв, землi, стацiя — надзвичайний податок, який iшов на утримання вiйська, оренди — податок, що накладався на млини, гуральнi, шинки й рiзнi промисли.

Частину коштiв вiйськовий скарб дiставав вiд земель католицького духiвництва, якi перейцли у його власнiсть, рiзних пiдприємств i промислiв, що були в цих володiннях (млини, винокурнi, корчми, броварнi та iн.), а також

торгiвлi (внутрiшнi торговi збори за торгiвлю на торгах тощо).

Переговори

У лютому 1649 р. призначена з польським королем комiсiя на чолi з православним українським магнатом Адамом Киселем прибула до Переяслава, де й почала переговори з Хмельницьким та старшинами. Польськi посланцi нвмагалися вiдiрвати Хмельницького й козаків вiд селянства, «аби хлопи орали, а козаки воювали», обiцяли козакам збiльшити реєстр, а тi, що не потраплять до реєстру, мусили повернутися в пiдданство до панiв. Однак Хмельницький заявив, що вiн не вiдступиться вiд селян, чернi i домагатиметься визволення всiх українських земель.

Переговори закiнчилися тим, що перемир`я було продовжено до весни, коли воєннi дiї мали вiдновитися. «Стiна iз стiною вдариться, одна впаде, друга зостанеться», — заявив Хмельницький польським комiсарам на останньому побаченнi.
^ ВОЄННІ ДІЇ 1649—1653 рр.

Облога Збаража. Ще взимку польський уряд розгорнув пiдготовку до вiдновлення воєнних дiй проти українського народу. Король оголосив посполите рушення, запросив кiлька тисяч нiмецьких солдатiв-найманцiв. Польське командуваяня вирiшило наступати на повстанськi вiйська з фронту й тилу. З цiєю метою литовський гетьман Януш Радзивiлл дiстав наказ рухатися через Бiлорусь i зайняти Київ. Однак цього плану здiйснити не вдалося. Бiлоруське населення, на допомогу якому Хмельницький послав козацькi загони на чолi з Iллею Голотою, Степаном Подобайлом та Михайлом Кричевським, розгорнуло широкий повстанський рух.

Бої були запеклими, Голота, Подобайло i Кричевський загинули. Але литовська армiя, зазнавши великих втрат вiд ударiв бiлоруських та українських повстанцiв, змушена була 28 липня 1649 р. вiдступити.

Хмельницький, готуючись до наступних боїв, своїми унiверсалами скликав до свого вiйська всiх, хто мiг володiти зброєю. І маси козакiв, селян, мiщан, сповненi ненавистi до польсько-шляхетського гноблення, посунули до Чигирина.

На помiч Хмельницькому прибули на чолi з ханом iслам-Гiреєм III татари, iшли донськi козаки.

Виступивши 31 травня 1649 р. з Чигирина, Хмельницький рушив назустрiч польсько-шляхетськям вiйськам, якi захопили Ізяслав, Старокостянтинiв, Меджибiж на iншi мiста. Зiткнувшися з повстанською армiєю пiд Старокостянтиновом i Меджибожем, польське вiйсько, очолюване Яремою Вишневецьким, стало панiчно відступати i отаборилося пiд мiстом Збаражем (тепер Тернопiльської обл.). 30 червня 1649 р. повстанськi й татарськi загони вдарили по польському таборовi, знищивши близько 2 тис. нiмецьких найманцiв. На початку липня почалася облога повнiстю оточеного табору. Повстанцi часто атакували оточених, вели запеклi бої. У цих боях загинув оспiваний у пiснях корсунський наказний полковник Нестор Морозенко, був тяжко поранений вiнницький полковник Іван Богун. Шляхетське вiйсько опинилося в безнадiйному станi. В його таборi почався голод, i, як зазначає лiтопис Самовидця, «польськi вояки мусiли стерво їсти, а и того мало было, бо собак и кошек виели».

Зборiвська битва.

На підмогу обложеним з-під Люблiна на чолi з королем Яном ІІ Казимиром вирушило 30-тисячне вiйсько. Дiзнавшись про це через розвдникiв, Хмельницький для продовження облоги Збаража залишив невелику частину свого вiйська на чолi з генеральним обозним І. Чернятою, а сам з бiльшiстю кращих полкiв i татарами таємно знявся i пiшов назустрiч королiвськiй армiї. Пройшовши 120 км, Хмельницький розташував свої вiйська й татарськi загони в дiбровi й глибоких ярах лiвого берега р. Стрипи бiля м. Зборова (тепер Тернопiльської обл.). 5 серпня, коли польсько-шляхетське вiйсько, розтягнувшись на розмоклих вiд дощiв шляхах у довгу лiнiю вздовж р. Стрипи, почало переправу з правого берега рiчки на лiвий, на нього несподівано вдарили козацькi кiннi загони.

Втративши у бою близько 4 тис. чол. польське вiйсько почало будувати табiр i обносити його шанцями. Але надвечiр табір було оточено повстанцями й татарами. Почалася панiка, шляхтичi ховалися у вози i пiд вози.

Вранцi 6 серпня бої вiдновилися. Шляхетське вiйсько опинилося в катастрофічному становищі. Але цього разу його врятували татари. Не зацiкавлений у пепемозi й посиленнi України кримський хан Іслам-Гiрей III пiшов на таємнi переговори i уклав угоду з польським королем який пообiцяв татарам виплатити велику суму упоминків (подарунків, фактично данина) i дозволив брати ясир та грабувати українськi землi на шляху до Криму. Не маючи можливості одночасно воювати проти польсько-шляхетських вiйськ i татар, Хмельницький пiд тиском хана змушений був почати переговори i укласти з польським королем договір, що дістав назву Зборiвського.

Зборiвський договiр, який мав офiцiйну назву— «Декларацiя ласки його королiвської милостi війську Запорiзькому на пункти, суплеки данная» — буи укладений 8 серпня 1649 р. За умовами цього договору число реєстрових козакiв збiльшувалось до 40 тис. чол. Всi ж селяни й мiшани, що не ввiйдутъ до цього розширеного реєстру, мусили знову повернутися до свого попереднього стану — мiщанського чи селянського. Магнати i шляхта дiстали право повернутися до своїх маєткiв. Видiлялася козацька територiя, до якої входили Київське, Чернiгiвське i Брацлавське воєводства. Воєводства Волинське i Подільське залишалися, як i до повстання, пiд владою короля. На козацькiй територiї панування польської шляхти обмежувалося. Тут влада належала гетьмановi з резиденцiєю в м. Чигиринi i козацькiй старшинi. Коронне польське вiйсько стояти тут права не мало. Та водночас на козацькiй територiї зберiгався i шляхетський режим з тiєю рiзницею, що на всi адмiнiстративнi пости, до воєвод включно, король мав призначати лише православних шляхтичiв (першим київським воєводою став Адам Кисiль). Усiм учасникам повстання, зокрема шляхтичам, оголошувалася амнiстiя. Питання про церковну унiю, церковнi права й маєтностi мало бути розв’язане на найближчому сеймi. Митрополит київський дiставав мiсце в сенатi. У Києвi та в iнших мiстах не мали права жити й органiзовувати свої школи єзуїти.

Отже, Зборiвський договiр до деякої мiри забезпечував iнтереси козацької старшини, украшської шляхти, реєстрового козацтва, а також частини селянства, яка мала бути включеною до збiльшеного реєстру, надавав їм певнi права й привілеї.

10 серпня Хмельницький вирушив з-пiд Зборова i на початку вересня був уже в Чигиринi.

Кримський хан, повертаючись до Криму, пограбував багато українських мiст та сiл i захопив багато людностi в полон (згiдно з угодою з королем, а Хмельницький не перешкоджав татарам).

Умови Зборiвського договору не задовольняли нi український народ, нi шляхетську Польщу. Український народ не мiг примиритися з тим, що в Україну мали право повернутися польськi шляхтичi. Польська шляхта також не досягла своєї мети — остаточного придушення народних повстань i повної влади на українських землях. За таких умов перемир’я не могло бути тривалим.

Наприкiнцi 1649—на початку 1650 р. у свої маєтки в Україну почали повертатися й польськi шляхтичi, роблячи спробу вiдновити крiпосницький гнiт. У відповiдь спалахнули повстання селян, особливо на Волинi й Брацлавщинi. Повстання очолював брацлавський полковник Данило Нечай що мав у своїх загонах близько 40 тис. чол. «Чернь зiстається в купах, панiв до їхнiх домiвок не пускає», — писав тодi Адам Кисiль.

Спалахнуло повстання в Запорізькiй Сiчі. Повстанцi постановили забрати гетьманську булаву у Хмельницького і проголосити гетьманом Худолiя. Проте це повстання дуже швидко було придушено, а Худолiя схоплено і за наказом Хмельницького страчено.

Вiдносини мiж українським народом та Польщею загострювались, і Хмельницький у ходi пiдготовки до дальшої боротьби готував військові сили i вживав дипломатичних заходiв для зміцнення зовнiшнього становища України.

В ходi підготовки до нових боїв необхідно було поновити воєнний союз з Кримським ханом та забезпечити свiй фланг з боку Молдови, господар якої, хитрий, лукавий, жорстокий Василь Лупул, залишаючись васалом Туреччини, водночас пiдтримував союз з польськими магнатами. Кримський хан умовою союзу поставив спільний похід татар i козакiв проти Росiї. Хмельницький запропонував хановi послати свої загони на Молдову. У серпнi 1650 р. татари й частина українських вiйськ вступили до Молдови i захопили її столицю Ясси.

Лупул змушений був укласти угоду за якою відмовлявся вiд союзу з Польщею, виплачував Хмельницькому й татарам контрибуцію і пообiцяв вiддати свою дочку красуню Розанду за сина Хмельницького Тимоша.

У 1649—4651 рр., дипломатичнi зносини Хмельницького з Туреччиною помiтно пожвавішали.

^ БОЇ ПІД КРАСНИМ І ВІННИЦЕЮ. 1651 р.

У 1650 р. з татарського полону повернулися обидва польськi гетьмани М. Потоцький та М. Калиновський. Вони знову очолили вiйська, мрiючи помститися українцям за ганьбу, завдану пiд Корсунем. Надзвичайний сейм оголосив посполите рушення, почався набiр найманцiв. Польське командування планувало розгромити козакiв до весни, щоб не дати Хмельницькому змогу зосередити i привести у бойову готовнiсть свої вiйська.

Польсько-шляхетське вiйсько, зосереджене в м. Барi на Подiллі, пiд командуванням Калиновського в нiч з 9 на ^ 10 лютого несподiвано вдарило на мiстечко Красне, де розташувалися повстанськi загони, очолюванi брацлавським полковником Данилом Нечаєм. Захопленi зненацька, повстанцi героїчно оборонялися, багато з них, в тому числi й Нечай, полягли на полi бою.

Захопивши Красне, Калиновський рушив iз своїм вiйськом на Вiнницю, де обороною керував полковник Іван Богун. Бої тривали вiд 28 лютого до 11 березня. Богун виявив видатнi здiбностi полководця. Повстанцi успiшно вiдбивали атаки, а потiм завдали таких ударiв вiйськам Калиновського, що вони змушенi були панiчно втiкати спочатку до Бара, потiм до Кам’янця.

А в цей час польський уряд енергiйно готувався до загального наступу на Україну. На чолi головної армii, яка збиралася бiля Сокаля i до якої з’їжджалася шляхта, став сам король. У травнi пiд Сокаль прибули й вiйська Калиновського.

Хмельницький тодi перебував на Волинi, де пiд Зборовом збирав сили. Частину вiйськ вiн змушений був залишити на мiсцi для вiдбиття наступу литовських вiйськ: нiжинський і чернiгiвський полки пiд командуванням чернiгiвського полковника Мартина Небаби — на пiвночi Чернiгiвщини, а київський полк пiд проводом полковника Антона Ждановича —для прикриття Києва. Хмельницький скликав вiйськову чернецьку раду, яка одностайно висловилась проти замирання з шляхетською Польщею, за продовження боротьби.

Разом iз цим Хмельницький звертався з унiверсалами до польських селян, посилав до них своїх посланцiв, що закликали їх до боротьби. У червнi 1651 р. в Прикарпаттi, у Кракiвському воєводствi розгорнулося антйфеодальне повстання, яке очолив Костка Наперський. Повстанцi захопили замок Чорштинь, але були розгромленi. Наперського було страчено.

^ БИТВА ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ. Червень 1651 р.

У серединi червня 1651 р. польсько-шляхетське i повстанське вiйська зійшлися на Волинi бiля мiстечка Берестечка (тепер Волинська обл.). Польська армiя налiчувала 150 тис. чол., в тому числi 20 тис. iноземних найманцiв. У вiйську Хмельницького було близько 100 тис. повстанцiв i 50 тис татар. Бої почалися з окремих сутичок 18 червня. 19 червня повстанцi повели наступ, знищивши близько 7 тис. чол. Польсько-шляхетського вiйська. 20 червня зав’язався вирiшальнiiй бiй, пiд час якого татарськi загони, розташовані на лiвому фланзi, не витримали артилерiйського вогню i почали втiкати. Коли ж Хмельницький спробував повернути татар, хан захопив його в полон i випустив лише через кілька днів за викуп.

Повстанське вiйсько опинилося в тяжкому становищi з трьох сторiн його облягали Польськi вiйська, з тилу було болото мiж рiчками Стиром i Пляшiвкою. Обложенi протягом десяти днiв героїчно вiдбивали всi атаки. Пiд керiвницвом Богуна через непрохiднi болота i р. Пляшiвку з возiв, хомутiв, сiдел, одягу, лози були побудованi три переправи. Пiд безперервними ударами польських вiйськ Богун 30 червня зумiв органiзувати переправу значної частини своїхвійськ, але й втрати були великi: втрачено було 28 гармат iз 115, в бою полягло багато повстанців.

Водночас з пiвночi розгорнуло наступ литовське вiйсько на чолi з Янушем Радзивiллом. 26 червня в бою пiд Рiпками на Чернiгiвiцинi йому вдалося розбити загони чернiгівського полковника Мартина Небаби, який героїчно загинув, а 25 липня Радзивiлл зайняв Київ. Польське i литовське вiйська вийшли одне одному наэустрiч i 3 вересня на Київщині з’єдналися. Хмельницький, перебуваючи пiд Бiлою Церквою, куди вiдiйщов i Богун, зiбрав сили i знову розпочав бої проти Польсько-шляхетських вiйськ. Населення чинило впертий опiр вороговi.

Польсько-шляхетське вiйсько опинилося у ворожому оточеннi. З усiх бокiв нападали повстанцi, вiдчувалася гостра нестача продовольства у вiйську почалися пошестi, голод і т. д.

У складних умовах перебувало й українське вiйсько. Воно було ослаблене втратами у попереднiх боях, стомлене, не вистачало харчiв i фуражу. У таких умовах обидвi сторони погодилися розпочати переговори, якi закiнчилися пiдписанням так званого Бiлоцеркiвського договору.

Договiр було пiдписано 18 вересня 1651 р. у Бiлiй Церквi. Козацький реєстр зменшувався до 20 тис. чол. Реєстровi козаки могли жити лише у воєводствi, причому тiльки в королiвщинах, а iз шляхетських володiнь мусили виселитися. У Брацлавському i Чернiгiвському воєводствах вони тепер взагалi оселятися не мали права. Реєстр гетьман i полковники повиннi були скласти до кiнця року й послати королевi у Варшаву. Шляхтичi дiстали право повернутися до своїх маєткiв і володiти ними. Всi покозаченi селяни, не внесенi до реєстру, мусили повернутися до своїх панiв і бути в звиклому послушенствi, тобто в панському ярмi. Шляхта, що перебувала в українському вiйську, як і київськi мiщани, дiставала амнiстію. Гетьман не мав права зносин з iншими державами i зобов’язувався негайно розiрвати союз iз Кримським ханством. Чигирин на основi привiлею Короля мав лишитися за гетьманом. Хмельницький залишався гетьманом запорiзьких козакiв, але пiсля його смертi король дiставав право призначати і звiльняти гетьманiв. Коронне польське вiйсько не могло стояти лише в мiстах Київського воєводства, де розташовувалися реєстровi козаки.

Отже, Бiлоцеркiвська угода була набагато тяжчою від угоди Зборiвської. Для маси трудового українськото селянства вона означала повернення у панське ярмо. У цих умовах розгорнулося масове переселення української людностi на територiю Росiйської держави, зокрема на Слобожанщину. Особливо посилилося переселення в 1651 — 1652 рр. пiсля битви пiд Берестечком. Не маючи сил далi терпiти знущання шляхтичiв і магнатiв, селяни, козаки, мiщани цiлими селами i мiстечками знiмалися з насиджених мiсць i переходили росiйський кордон, шукаючи порятунку вiд нестерпного гноблення. Так, на початку 1652 р. з Чернiгiвщини в район Путивля «на вечное житье» прийшли близько 2 тис. українських козакiв, селян i мiщан на чолi з полковником Iваном Дзиковським.

На території вiд Путивля до Острогозька i далi на пiвдень i схiд переселенцi заснували багато слобiд, з яких виросли мiста, такi, як Харкiв, Суми, Лебедин, Охтирка та iн.

Таким чином, вiдбувалося швидке заселення Слобiдської України що дiстала назву вiд слова «слобода», як називали переселенцi свої новi мiсця проживання.

Росiйський уряд спiвчутливо ставився до переселенцiв iз України, надiляв їх землею, допомагав їм хлiбом, посiвним матерiалом, грошима, не порушував їхнього козацького устрою.

Iнтенсивно розгорталися i переговори мiж Хмельницьким та росiйським урядом. Наприкiнi грудня 1650 — на початку сiчня 1651 р. Хмельницький направив до царя посольство на чолi з М. Сулiчичем. У сiчнi 1651 р. до Чигирина прибув росiйський дипломат — думний дяк Ларiон Лопухін.

У лютому 1651 р. Земський собор у Москвi розглянув питання про можливiсть розiрвати мир з Польщею i прийняти Вiйсько запорiзьке у пiдданство царя. Собор вирiшив прийняти Вiйсько Запорiзьке пiд високу руку московського царя i почати вiйну з Польщею. Але тодi це рiшення не було втiлене в життя, бо Росiя ще не була готова до вiйни з Польщею.

БИТВА ПІД БАТОГОМ. Пiсля укладення Білоцерківської угоди в другiй половинi 1651 — на початку 1652 р. в Україні виникли нові повстання.

В цей час польський уряд i Хмельницький збирали сили для нових битв. Коронний гетьман Калиновський своє 20-тисячне вiйсько, в якому було багато iноземних найманцiв, розташував на Брацлавщинi, в долинi недалеко вiд м. Ладижина (поблизу сучасного села Четвертинівки Тростянецького р-ну Вiнницької обл.), на невигiдних позицiях. Перед табором була рiчка, на флангах лiси й болота, за табором — гора Батiг. Приспавши увагу польського командування повiдомленням про похід у Молдову начебто невеликого загону козакiв, Хмельницький з чотирма козацькими полками — Чигиринським, Черкаським, Переяславським, Корсунським — i загонами татар на чолi з мурзою Нурадiном швидко наближався до польського табору.

Почалися сутички кiнноти. Козацьке вiйсько осадило противника. Наступного дня, коли пiдiйшли його основнi сили, вiдбулася генеральна битва. Оточенi з усiх бокiв, польськi вiйська, в тому числi й Калиновський, були майже повнiстю знищенi.

Битва пiд Батогом була блискучим зразком операцiї на оточення винищення вiйськ противника. Сучасники порiвнюнали її з перемогою карфагенського полководця Ганнiбала в 216 р. до н. е. над римлянами пiд Каннами.

БОЇ ПІД МОНАСТИРИЩЕМ, 1653 р.

З початку 1653 р. польсько-шляхетськi вiйська відновили напади на українські міста й села. Особливою жорстокiстю вiдзначався польський шляхтич Стефан Чарнецький, який у березнi 1653 р. з десятитисячним вiйськом раптово з’явився на Брацлавщинi. Але Іван Богун пiд м. Монастирищем (тепер селище мiського типу Черкаської обл.) розгромив його.

^ МОЛДОВСЬКИЙ ПОХІД 1653 р.

Як польський король, так i Богдан Хмельницький готувалися до нових битв. Однак увагу Хмельницького вiдвертали молдовськi справи. Проти союзника Хмельницького Лупула виступали валаський господар Матей Басараб i семиградський князь Юрiй Ракоцi, якi при підтримцi польськото уряду у квiтнi 1653 р. захопили Ясси i посадили на господарський стiл ватажка молдовських бояр канцлера (логофета) Стефана Георгiцу. Лупул закликав на допомогу українськi вiйська. Тимiш Хмельницький 21—22 квiтня 1653 р. розгромив Георгiцу i повернув господарський стiл Лупуловi, а потiм разом з молдовським вiйськом почав наступ на Валахiю.

Спочатку вiн здобував перемоги, але все ж зазнали поразки. Козаки й Тимiш повернулися до Чигирина.

Лупула вигнано з Ясс, i вiн утiк до Хмельницького, у якого попросив допомоги. Родина Лупула з численними скарбами сховалася у фортецi Сучавi на березi Серету. Тимiш iз загоном швидко рушив на допомогу i уже 10 серпня об’єднався з сучавським гарнiзоном, обложеним молдовським, угорським, валаським i польським вiйськами. 2 вересня 1653 р. Тимоша було поранено, i через чотири днi вiн помер. 9 жовтня сучавський гарнiзон змушений був здатися, але на почесних умовах: козаки вiльно вийшли з Сучави, вивiзши i тiло Тимоша.

^ БОЇ ПІД м. ЖВАНЦЕМ. Головне польське вiйсько восени 1653 р. зосередилося пiд м. Жванцем (тепер село Кам’янець-Подiльського р-ну Хмельницької обл.). Очолював його сам польський король. Укранськi вiйська i татарськi загони оточили польське вiйсько, яке опинилося в тяжкому становищi через холодну зиму, голод, частi атаки козакiв та захоплення ними казни. Але й цього разу шляхетське вiйсько було врятоване татарами. Кримський хан Іслам-Гiрей 5 грудня 1653 р. уклав з королем сепаратну угоду, за якою король зобов’язувався заплатити татарам 100 тис. польських злотих i дозволив їм протягом 40 днiв грабувати й брати ясир на Волинi. Щодо України було домовлено, що вiдносини з Польщею регулюватимуться умовами Зборiвської угоди.

Залишивши пiд Жванцем частину вiйськ на чолi з Іваном Богуном, Хмельницький з iншими полками 24 грудня 1653 р. прибув до Чигирина.
^ Українсько-росiйський договiр 1654 р.
За 6 років війни у численних кривавих битвах український народ здобув багато перемог над польсько-шляхетськими вiйськами. Але завдаючи вiдчутних ударiв Речi Послолитiй, Хмельницький у перший час ще не мав намiру вiдривати Україну вiд Польської держави. Вiн стояв, як про це говорить ряд iсторикiв (В.К. Липинський, Д. Дорошенко та iн.), на позицiъ козацького автономiзму, тобто прагнув перетворити козацтво на рiвноправний з шляхтою стан, а Украъну урiвноправити в межах Речi Посполитоъ з Польщею i Литвою. Однак цього не сталося.

Природно, що в цих умовах погляди Хмельницького й населення України зверталися до одновiрної Москви. Пiсля першого листа царевi Олексiю Михайловичу вiд 8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький протягом усiєї вiйни пiдтримував зв’язки з царським урядом, домагаючись включения Російської держави у вiйну з шляхетською Польщею. Хмельницький перед московськими послами пiдкреслював необхiднiсть спiльного захисту єдиної для роiйського i українського народiв православної вiри, розвiнчував перебiльшенi уявлення про силу шляхетської Польщi, наголошував на великих перевагах, що їх матиме Росiя в разi переходу України пiд владу царя.

У Москвi розумiли важливiсть союзу з Україною, бо вiн передусiм вiдкривав шлях на пiвдень — до Чорного моря i на захiд. Вiн послаблював Польщу, розладнував можливий союз Хмельницького з Туреччиною, посилював Росiю випробуваним 300-тисячним козацьким вiйськом. Але тривалий час, через складнi внутрiшнi й зовнiшнi умови, а також з розрахунку на ослаблення обох воюючих сторiн — Польщi й України, царський уряд займав вичiкувальну позицiю, обмежуючись вiдправленням в Україну хлiба й солi, дозволом українцям переселятися на окраїннi землi, обмiном посольствами.

6 сiчня 1653 р. Хмельницький скликав у Чигиринi раду старшин, яка вирiшила з Польщею не миритись, а продовжувати добиватися прийняття України пiд високу руку московського царя. У квiтнi — травнi 1653 р. переговори в Москвi провадило посольство, очолюване Кiндратом Бутурляєм i Силуїном Мужиловським. У розмовi з представниками царського уряду 22 квiтня посли заявили, що українцi з поляками миритися не хочуть i просить царя їх «...принять под свою государеву высокую руку и учинил-бы им на неприятелей их на поляков помочь думсю и своими государевыми ратными людьми». В свою черту царський уряд виряджав своїх послiв до Богдана Хмельницького, зокрема наприкiнцi травня 1653 р. виїхали до Чигирина А. Матвеєв та І. Фомiн.

Ускладнення становища в Українi змусило царський уряд прискорити вирiшення питания про її долю. 22 червня 1653 р. в Україну з Москви вирушив стольник Федiр Ладижинський з грамотою царя Олексiя Михайловича, в якiй давалася згода на перехiд України пiд високу царську руку.
РІШЕННЯ ЗЕМСЬКОГО СОБОРУ 1 ЖОВТНЯ 1653 р.

Для остаточного розв’язання питання про вiдносини України з Росією i початок вiйни з Польщею 1 жовтня 1653 р. було винесене на розгляд Земського собору, який зiбрався у Грановитiй палатi Кремля.

Земський собор вирiшив почати з Польщею вiйну, «стояти и против польского короля война весть». Для дальшої долi України важливим було визнання Росiєю України вiльної, незалежної країни. Про це у рiшеннi Земського собору говорилося так: «Чтоб их не отпустить в подданство турському султану или крымскому хану, потому что они стали присягою королевскою вольныелюди».

Пiсля ухвали Земського собору 9 жовтня 1653 р. для здiйснення з Москви в Україну було виряджено посольство на чолi з ближнiм боярином Василем Васильовичем Бутурлiним. Крiм Бутурлiна, в складi посольства були окольничий І. Алферов i думний дяк Л. Лопухiн. А всього в посольствi їхало понад 40 рiзних сановникiв i службовцiв: дев’ять стольникiв, три стряпчi, сiм дворян, 13 пiддячих i перекладачiв. Посольство супроводжували 200 стрiльцiв з трьома офiцерами.

До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. i було урочисто зустрiнуте старшинами. Богдан Хмельницький, який за кiлька днiв до цього повернувся з-пiд Жванця в Чигирин, прибув до Переяслава 6 сiчня 1654 р. i 7 сiчня вiдвiдав Бутурлiна.

Про дiяльнiсть посольства В. Бутурлiна, Переяславську Раду i оформлення вiдносин мiж Украiною i Росією українських документiв в оригiналах фактично немає. Дiзнаємося про цi подiї передусiм з Статейного списку — тобто письмового звiту — посольства В. Бутурлiна, в якому, звичайно, події зображуються у вигiдному для росiйського уряду свiтлi. У цьому списку говориться, що вранцi 8 сiчня 1654 р. у гетьмана вiдбулася таємна рада з генеральними старшинами й полковниками, на якiй, мабуть, обговорювалися умови (статтi) переходу України пiд владу росiйського царя.

Того ж дня, 8 сiчня, як говориться далi у списку, о другiй годинi дня ударами в литаври скликався народ на загальну раду.

Коли народ зiбрався, говорилося далi в Статейному списку В. Бутурлiна,— в коло вийшли старшини й гетьман. Ставши посерединi, Богдан Хмельницький звернувся до народу з промовою. Коротко розповiвши про шестирiчну вiйну проти шляхетської Польщi, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обрав собi «государя из четырех, кого вы хощете: турецького султана, кримського хана, польського короля або росiйського царя». Далi Хмельницький охарактеризував кожного з них. Вiн сказав, що турецький цар це бусурман: всiм вам вiдомо, якої бiди зазн’ають нашi браття, православнi християни, греки, i в якому утиску вони вiд безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолi прийняли до дружби, i якого нестерпимого лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської кровi, якi утиски вiд польських панiв,— нiкому з вас розповiдати не треба... А православний християнський великий государ цар схiднiй є з нами одного благочестя грецького закону, одної вiри, ми одно тiло з православною церквою Великої Росiї, що головою має Iсуса Христа. Цей великий християнський государ змилувався над нестерпним пригнiченням православної церкви в нашiй Малiй Росiї, не знехтував наших шестирiчних безперестанних благань, тепер прихилив до нас милостиве царське серце, зволив прислати до нас своїх великих ближнiх людей з своєю царською ласкою,— с... «которого естьли со усердием возлюбим, кроме его царския высокия руки, благотишнейшаго пристанища не обрящем. А будет кто с нами не согласует теперь, куды хочет вольная дорога».

Пiсля закiнчення Ради Хмельницький i старшини поїхали до заїзжого двору, де розмiщалося росiйське посольство. Бутурлiн урочисто передав Хмельницькому царську грамоту, яку зачитав присутнiм вiйськовий писар. Бутурлiн у своїй промовi розповiв про хiд переговорiв з Польщею, про попереднi зносини Вiйська Запорiзького з Москвою i про рiшення царя прийняти пiд свою руку гетьмана Богдана Хмельницького i все Вiйсько Запорiзьке з мiстами i землями, а також допомогти їм у боротьбi проти Польщi.

По закiнченнi цiєї зустрiчi Хмельницький з старшинами й послами в каретi поїхали до соборної Успенської Церкви, де мiсцеве українське духiвництво, а також духiвництво московське, що прибуло разом з послами, уже пiдготувалося до прийняття вiд гетьмана i старшин присяги царевi.

Склавши присягу, Хмельницький з старшиною поїхали на заїзжий двiр, де Бутурлiн урочисто вручив Хмельницькому привезенi з Москви корогву (прапор), булаву, ферезею (кафтан), шапку, а також подарунки — соболi. При врученнi кожної речi Бутурлiн виголошував промову. Пiсля цього гетьман з товарищами вiдбув з «заїзжого двору).
Отже, внаслiдок рiшення Переяславської Ради i переговорiв у Переяславi було досятнуто угоди про перехiд України пiд високу руку московського царя, що зумовлювало вiйськовий союз України з Росiєю, необхiднiсть передусiм виступу росiйських вiйськ на захист України вiд наступу польсько-шляхетських вiйськ. Посли вiд iменi царя гарантували збереження незалежної Української держави, й прав i вольностей, Хмельницький, Вiйсько Запорiзьке — присягою зобов’язалися вiрно служити московському царевi. Це був двобiчний договiр двох рiвноправних держав.
БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 р.

Але нi внаслiдок Переяславської Ради, нi внаслiдок переговорiв з посольством в Москвi, росiйськими послами, крiм словесних обiцянок i запевнень вiд iменi царя, Хмельницький i старшини не дiстали нiяких документальних актiв, якi мiстили б письмовi гарантiї, визначали умови переходу Украiнської держави пiд владу московського царя.

Наприкiнцi сiчня — у першiй половинi лютого 1654 р. в Корсунi і Чигиринi Хмельницький, Виговський та iншi старшини виробляли матерiали для посольства. Цi матерiали набули форми прохання-чолобитної до царя, яке дiстало назву «Статей», у яких було 23 пункти. Разом з «Статями» було складено грамоту (листа) Богдана Хмельницького царевi Олексiєвi Михайловичу, датовану 17 лютого 1654 р. Оригiналiв цих документiв не знайдено, вiдомi вони в росiйських перекладах. У грамотi Хмельницький вiд iменi свого, Вiйська Запорiзького і всього народу православного Росiйського (в оригiналi, очевидно, було Руського), посилаючись на слова московського посольства в Переяславi про згоду царя прийняти Вiйсько Запорiзьке пiд «свою високу руку i пiдтвердити його права й вольностi, просив царя права, устави, привiлеї і всякi свободи і держави маетностей духовних і мирських людей грамотами государевими закрiпити навiчно». Було відправлено українське посольство до Москви.

Внаслiдок цих переговорiв i з’явилися документи, якi визначали становище України i характер взаємовiдносин з Росiєю в першi часи пiсля Переяславської Ради. Цими документами стали так званi «Статтi» Богдана Хмельницького, або Березневi статтi 1654 р. (наданi 21 березня 1654 р.) i жалуванi грамоти Вiйську Запорiзькому i українськiй шляхтi, а також пiзнiше надана грамота православному духiвництву. Оскiльки оригiналiв Березневих статей не знайдено, до того ж за життя Богдана Хмельницького вони не були опублiкованi, то щодо складу «Статей» та їх автентичностi iсторики висловлювали рiзнi погляди.

Укладаючи договір, обидві сторони – і Хмельницький, і царський уряд – переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви в боротьбі з Польщею, добитися повної від неї незалежності, а за це цар одержуватиме щорічну данину. Московський уряд же, укладаючи договір, мав далекосяжну мету: з часом повністю ліквідувати Українську державу, домогтися її повної інкорпорації.


Скачать файл (252.5 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации