Logo GenDocs.ru

Поиск по сайту:  

Загрузка...

Автор невідомий. Хрестоматія з філософії - файл 1.doc


Автор невідомий. Хрестоматія з філософії
скачать (3482 kb.)

Доступные файлы (1):

1.doc3482kb.19.11.2011 09:36скачать

содержание

1.doc

1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39



^ Швейцер, Альберт

(1875 – 1965)

Німецький філософ, теолог, теоретик філософії культури. Соціально – філософські погляди Швейцера характеризуються поєднанням теїстичного світогляду з натуралістичним розумінням сутності і призначення людського життя. За Швейцером , людина освоює світ не на основі його пізнання, а завдяки переживанню світу, трагічного за своєю суттю. Головна мета філософії – позбавити людину цього страждання, вказати шлях та засоби, які це забезпечують. Благоговіння перед життям – визначальний принцип філософії життя Швейцера.

Швейцер наголошував на неподільному зв”язку розвитку духовного світу особистості і еволюції культури. Культура, за Швейцером, втілення гуманістичної сутності людини.
^ КУЛЬУТРА І ЕТИКА.

Ми живемо в умовах, що характеризуються занепадом культури. І не війна створила цю ситуацію - вона сама є лише її прояв. Усе, що було духовного в житті суспільства, втілилося у факти, які тепер у свою чергу знову впливають на духовний початок.

Ми зійшли зі стовпової дороги розвитку культури, тому що нам не властиво замислюватися над долями того, що прийнято називати культурою.

На стику сторіч під всілякими назвами вийшов у світло цілий ряд творів про нашу культуру. Автори їх не намагалися з'ясувати стан нашого духовного життя, а цікавилися винятково тим, як вона складалася історично. На рельєфній карті культури вони зафіксували дійсні й уявні шляхи, які, перетинаючи гори й доли історичного ландшафту, привели нас із епохи Ренесансу в XX століття. Восторжествував історичний підхід авторів. Навчені ними маси відчували задоволення, сприймаючи свою культуру як органічний продукт настільки багатьох діючих протягом сторіч духовних і соціальних сил. Ніхто, однак, не забажав за потрібне встановити компоненти нашого духовного життя. Ніхто не перевірив, наскільки шляхетні ідеї, що рухають нею, і наскільки вона здатна сприяти справжньому прогресу.

У результаті ми переступили поріг сторіччя з непохитними фантастичними уявленнями про самих себе. Те, що в ті часи писалося про нашу культуру, зміцнювало нашу наївну віру в її цінність. На того, хто виражав сумнів, дивилися з подивом. Дехто, уже наполовину збившись зі шляху, знову повернувся на стовпову дорогу, злякавшись тропи, що веде убік; інші продовжували йти по ній, але мовчачи. Уявлення, у владі яких вони перебували, прирекли їх на замкнутість.

Але зараз уже для всіх очевидно, що самознищення культури йде на повний хід. Навіть те, що ще вціліло від неї, ненадійно. Воно ще створює враження чогось міцного, тому що не відчуло руйнівного тиску ззовні, жертвою якого вже впало все інше. Як, однак, могло трапитися, що джерела культуротворящої енергії висохли?

Просвітництво й раціоналізм висунули засновані на розумі етичні ідеали, що стосувалися еволюції індивіда до справжнього людства, його положення в суспільстві, матеріальних і духовних завдань самого суспільства, відносини народів один до одного і їхнього підйому в складі зцементованого вищими духовними цілями людства. Ці засновані на розумі етичні ідеали, захопивши філософію й суспільну думку, почали зіштовхуватися з дійсністю й перетворювати умови життя суспільства. Протягом трьох або чотирьох поколінь як у поглядах на культуру, так і в рівні розвитку її був досягнутий такий прогрес, що створилася повна видимість остаточного тріумфу культури й неухильного її процвітання.

Однак до середини XIX сторіччя це зіткнення заснованих на розумі етичних ідеалів з дійсністю поступово пішло на спад. Протягом наступних десятиліть воно продовжувало усе більше й більше затихати. Без боротьби й без шуму культура поступово занепала. Її ідеї відстали від часу; здавалося, вони занадто знесиліли, щоб іти з ним у ногу. Чому ж це відбулося?

Вирішальним фактором з'явилася неспроможність філософії. В XVIII і на початку XIX сторіччя філософія формувала й направляла суспільну думку. У полі її зору були питання, що поставали перед людьми й епохою, і вона всіляко спонукала до глибоких роздумів про культуру. Для філософії того часу було характерно елементарне філософствування про людину, суспільство, народ, людство й культуру, що природним шляхомпороджувало живу, захоплюючу суспільну думку популярну філософію й стимулювало культуротворчий ентузіазм.

Під будинок, що похитнувся, Кант спробував підвести новий фундамент: він поставив перед собою ціль перетворити світогляд раціоналізму (нічого не міняючи в його духовній сутності) відповідно до вимог більше поглибленої теорії пізнання. Шиллер, Ґете й інші корифеї духу цього часу, прибігаючи то до доброзичливого, то до їдкої критики, показали, що раціоналізм є скоріше популярною філософією, чим філософією у власному розумінні цього слова. Але вони були не в змозі звести на місці зруйнованого ними щось нове, здатне з тією же силою підтримувати в суспільній думці ідеї культури.

Бездомними і жалюгідними бродять із тих пір по світу етичні ідеали раціоналізму, на яких ґрунтується культура. Ніхто не намагався більше створити всеосяжний світогляд, здатний обґрунтувати їх. І взагалі вже не з'являлося жодного всеосяжного світогляду, для якого були б характерні внутрішня стрункість і цілісність. Століття філософського догматизму минуло. Істиною стала вважатися лише наука, що описує дійсність.

Всеосяжні світогляди виступали тепер уже не як яскраві сонячні світила, а лише як кометний туман гіпотез.

При такому складі мислення елементарне зіткнення розумних етичних ідеалів з дійсністю було вже неможливо в колишньому вигляді. Бракувало необхідної для цього безпосередності мислення. Відповідно пішла на спад і енергія переконань, що становлять фундамент культури. У підсумку виправдане насильство над людськими переконаннями й умовами життя, без якого неможливе реформаторство в області культури, виявилося скомпрометованим, тому що було пов'язане з невиправданим насиллям всієї дійсності. Така трагічна сутність психологічного процесу, що намітився із середини XIX століття в нашім духовному житті. З раціоналізмом було покінчено... а заодно було покінчено й з його дітищем - оптимістичним і етичним основним переконанням щодо призначення світу, людства, суспільства й людини. Але оскільки це переконання по інерції все ще продовжувало впливати, ніхто не віддавав собі звіту в катастрофі, що почалася.

Філософія не усвідомлювала, що енергія довірених їй ідеалів культури почала виснажуватися. У висновку одного із самих значних творів але історії філософії кінця XIX сторіччя це явище визначається як процес, у якому крок за кроком, усе більш ясно й твердо усвідомлювався зміст цінностей культури, універсальність яких є предметом самої філософії. При цьому автор забув головне: раніше філософія не тільки замислювалася над цінностями культури, але й несла їх як діючі ідеї в суспільну думку, у той час як із другої половини XIX сторіччя вони все більше ставали ретельно непродуктивним капіталом, що зберігається.

Із працівника, невпинно працюючого над формуванням універсального погляду на культуру, філософія після своєї катастрофи в середині XIX сторіччя перетворилася в пенсіонера, удалині від світу перебираючого те, що вдалося врятувати. Вона стала наукою, що класифікує досягнення природничих і історичних наук і збирає матеріал для майбутнього світогляду, відповідно підтримуючи вчену діяльність у всіх областях. Разом з тим вона незмінно була поглинена своїм минулим. Філософія майже стала історією філософії. Творчий дух покинув її. Усе більше й більше вона ставала філософією без мислення. Звичайно, вона аналізувала результати окремих наук, але елементарне мислення перестало бути властивим їй.

Отже, при всій своїй ученості філософія стала далекою від реальної дійсності. Життєві проблеми, що займали людей і епоху, не спричинили на неї ніякого впливу. Шлях філософії проходив тепер осторонь від стовпової дороги загального духовного життя. Не одержуючи від останньої ніяких стимулів, воно й саме нічого не давало їй взамін. Не займаючись елементарними проблемами, воно не підтримувало ніякої елементарної філософії, що могла б стати популярною філософією.

Власне безсилля породило у філософії антипатію до всякого загальнодоступного філософствування - антипатію, настільки характерну для її сутності. Популярна філософія була в її очах лише придатною для юрби, спрощеним і відповідно погіршеним варіантом зводу досягнень окремих наук, упорядкованих нею й пристосованих для потреб майбутнього світогляду.

Вона була далека від усвідомлення факту існування популярної філософії, що виникає в результаті того, що філософія впритул займається елементарними питаннями буття, над якими повинні замислюватися й замислюються як окремі індивіди, так і маси, поглиблює ці питання в процесі більш всеосяжного й більш доконаного мислення й у такому вигляді передає їх людському суспільству. Вона не віддавала собі звіту в тім, що цінність будь-якої філософії в остаточному підсумку виміряється її здатністю перетворитися в живу популярну філософію.

Будь-яка глибина - це одночасно й простота, і може бути досягнута вона тільки тоді, коли забезпечений її зв'язок з усією дійсністю. У цьому випадку вона являє собою абстракцію, що сама по собі знаходить життя в різноманітних її проявах, як тільки стикається з фактами. Отже, все допитливе й шукаюче в мисленні мас було приречено на животіння, тому що не знаходило в нашій філософії визнання й сприяння. Перед цим невибагливим мисленням відкрилася порожнеча, вийти за межі якої воно не змогло.

У тім, що мислення виявилося не в змозі сформулювати оптимістично-етичний за своїм характером світогляд і знайти в ньому обґрунтування ідеалам, що становлять душу культури, не було провини філософії. Тут зіграв свою роль якийсь новий факт, що виявився в розвитку мислення. Але філософія винувата перед нашим світом у тім, що не виявила цього факту й продовжувала залишатися у владі ілюзії, начебто своїми пошуками справді сприяє прогресу культури.

По своєму останньому призначенню філософія є глашатаєм і стражем загального розуму. Обов'язок її - визнати перед всім нашим світом, що засновані на розумі етичні ідеали вже не знаходять, як раніше, опори у всеосяжному світогляді, а до кращих часів надані самим собі й змушені стверджувати себе у світі, лише спираючись на свою внутрішню силу. Вона повинна була б вселити людям, що їм слід боротися за ідеали, на яких ґрунтується культура. Вона повинна була б спробувати обґрунтувати ці ідеали самі по собі, у їхній внутрішній істинності, і таким шляхом, навіть без припливу життєвих сил з відповідного всеосяжного світогляду, підтримати їхню життєздатність. Варто було б з усією енергією привернути увагу й освічених і неосвічених людей до проблеми ідеалів культури.

У підсумку філософія так мало приділяла уваги культурі, що навіть не помітила, як і сама разом зі своїм часом усе більше сповзала до стану безкультур'я. У годину небезпеки страж, що повинен був попередити нас про лихо, що насувається, заснув. От чому ми навіть не намагалися боротися за нашу культуру.

Поряд з неспроможністю мислення як вирішальною причиною занепаду культури нашого часу доводиться зіштовхуватися із цілим рядом інших обставин, що ускладнюють боротьбу за становлення культури. Ці обставини кореняться як у духовному, так і в економічному житті й визначаються головним чином усе більш несприятливою складною взаємодією між економічним і духовним засадами.

Здатність сучасної людини розуміти значення культури й діяти в її інтересах підірвана, тому що умови, у які вона поставлена, принижують її гідність й травмують її психічно.

Загалом розвиток культури полягає в тому, що розумні ідеали, покликані сприяти прогресу людства, сприймаються індивідами і, полемізуючись в них з дійсністю, набувають при цьому таку форму, що сприяє найбільш ефективному й доцільному впливу їх на умови життя людей. Отже, здатність людини бути носієм культури, тобто розуміти її й діяти в ім'я її, залежить від того, якою мірою вона є одночасно мислячою й вільною істотою. Мислячою вона повинна бути для того, щоб взагалі бути в стані виробити й гідним чином виразити розумні ідеали. Вільною вона повинна бути для того, щоб бути здатною поширити свої розумні ідеали на універсум. Чим більше вона сама занурюється яким-небудь чином у боротьбу за існування, тим з більшою винятковістю в її розумних ідеалах заявляє про себе прагнення до поліпшення її власних умов буття. У цьому випадку ідеали, що диктуються інтересами, насичують ідеали культури й позбавляють їх ясності й стрункості.

Між матеріальною й духовною волею існує внутрішня єдність. Культура передбачає наявність вільних людей, саме тому що тільки вони можуть виробити й втілити в життя її принципи. Сучасна ж людина обмежена як у своїй волі, так і в здатності мислити.

Якби обставини складалися так, що помірний і міцний добробут ставав доступним усе більш широким масам населення Землі, то культура одержала б від цього набагато більше переваг, чим від всіх матеріальних досягнень, що так возвеличуються від її імені. Матеріальні досягнення, звичайно, роблять людство, як таке, більш незалежне від природи, чим раніше. Разом з тим, однак, вони зменшують кількість незалежних істот усередині самого людства. Ремісник під впливом машини перетворюється у фабричного робітника. Місце незалежного комерсанта все частіше займає чиновник у силу того, що в складних умовах сучасного виробництва шанси на існування мають лише підприємства, що розпоряджаються великим капіталом. Навіть ті прошарки суспільства, яким удалося зберегти більш-менш велику власність або відстояти право на більш-менш незалежну діяльність, через характерну для сучасної економічної системи невпевненості в надійності досягнутого все ширше втягуються в боротьбу за існування.

Виникаючий стан залежності й підпорядкування погіршується ще й тим, що виробниче життя поєднує все більше число людей у великі агломерації, відриваючи їх від годувальниці-землі, від власного будинку й від природи. Тим самим люди важко травмуються психічно. Твердження про те, що із втратою власної ділянки землі й власного житла в людини починається протиприродне життя, виявляється на перевірку занадто правильним, щоб вважатися парадоксальним.

Зрозуміло, у продиктованих інтересами ідеалах великої кількості людей, які об‘єднуються для захисту рівною мірою своїх умов життя, що підриваються, також містяться вимоги у відносинах культури, оскільки висувається завдання поліпшення матеріальних, а тим самим і духовних умов буття. Однак подібні вимоги небезпечні для уявлення про культуру, як такій, тому що концепція, у якій вони знаходять своє вираження, формувалася або взагалі безвідносно до найбільш загальних інтересів людства, або під самим незначним їхнім впливом. Ці суперечливі ідеали, що диктуються інтересами й перебувають в зіткненні один із одним в ім'я культури, аж ніяк не сприяють роздумам над культурою, як такою.

З підневільним існуванням органічно пов'язана перенапруга людей. Протягом двох або трьох поколінь досить багато індивідів живуть тільки як робоча сила, а не як люди. Те, що взагалі може бути сказане про духовне й моральне значення праці, на їхню працю вже не поширюється. Ставши звичайною надзайнятість сучасної людини у всіх прошарках суспільства веде до вмирання в ній духовного початку. Побічно вона стає жертвою цього вже в дитинстві. Її батьки, поглинені жорстокими трудовими буднями, не можуть приділяти йому потрібної уваги. У результаті для неї виявляється безповоротно втраченим щось органічно необхідне для її розвитку. Пізніше, сама ставши жертвою перенапруги, вона все більше відчуває потребу в зовнішнім відволіканні. Для роботи у вільний час, що залишився, над самою собою, для серйозних бесід або читання книг необхідна зосередженість, що нелегко їй дається. Абсолютне ледарство, розвага й бажання забутися стають для нього фізичною потребою. Не пізнання й розвитку шукає вона, а розваги - і притім такої, яка вимагає мінімальної духовної напруги.

Склад розуму мільйонів цих роз'єднаних, але здатних до згуртованості людей впливає на всі інститути, покликані служити освіті, а отже, і культурі. Театр поступається місцем кабаре, а серйозна література - розважальній. Журнали й газети змушені в усе більшій ступені миритися з тим фактом, що вони можуть підносити що-небудь читачеві лише в гранично доступній формі. Порівняння середніх рівнів нинішньої періодики й періодики п'ятдесяти-шістдесятирічної давнини показує, як сильно пресі довелося змінитися щодо цього.

Перейнявшись духом легкодумства й поверхневості, інститути, покликані стимулювати духовне життя, у свою чергу сприяють сповзанню суспільства до такого стану і накладають на нього відбитки сірості й бездумності.

Як сильно бездумність стала для людини другою натурою, видно хоча б з характеру її звичайного спілкування із оточуючими людьми. Ведучи розмову із собі подібними, вона стежить за тим, щоб дотримуватися загальних зауважень і не перетворювати бесіду в дійсний обмін думками. Вона не має більше нічого свого й навіть відчуває до певної міри страх, що від неї може знадобитися це своє.

Дух, породжений суспільством роз'єднаних, з'являється перед нами як постійно міцніюча сила. У нас складається спрощене уявлення про людину. В інших і в самих собі ми шукаємо лише старанності трудівника й згодні майже нічим не бути поверх того.

З погляду невільного існування й роз'єднаності найбільше несприятливо склалися умови життя населення великих міст. Відповідно воно більше піддано загрозі духовної деградації. Чи були великі міста коли-небудь культурними центрами в тому розумінні, що в них зароджувався ідеал людини, що піднялась до рівня духовної особистості? Нині, у всякому разі, стан речей такий, що справжню культуру необхідно рятувати від духу розтління, що походить від великих міст і їхніх жителів.

До невільного стану й роз'єднаності сучасних людей додається в якості ще одного психічного гальма культури також їхня обмеженість. Гігантський ріст досягнень науки й практики з необхідністю веде до того, що поле діяльності індивіда усе більше обмежується одною визначеною сферою. Стає пануюча така організація праці, при якій тільки спеціалізація забезпечує взаємодію вищих виробничих показників. Досягнуті результати чудові. Але віра трудівника в духовну значимість його праці підривається. Застосування знаходить тільки частину здатностей людини, що у свою чергу впливає на її духовну сутність. Формуючі особистість сили, що кореняться в різноманітті виробничих завдань, висихають при найменшому їхньому різноманітті й відповідно до меншої духовної значимості в широкому сенсі слова. Нинішній майстер розбирається в тонкостях свого ремесла не так ґрунтовно, як його попередник. На відміну від останнього він володіє вже не всіма операціями обробки дерева або металу, тому що його роботі передує значна за обсягом праця інших людей і машин.

Кмітливість і практичні навички сучасного робітника вже не знаходять все нових сфер застосування. Творчий і художній початок у ньому вмирає. Нормальне почуття власної гідності, що стимулювалось працею, у яку йому незмінно доводиться вкладати всю свою тямущість і всю свою душу, змінюється самовдоволенням, що заважає йому бачити за доведеною до досконалості приватною навичкою загальну недосконалість.

У всіх сферах людської діяльності, і найбільше, мабуть, у науці, загроза вузької спеціалізації як для індивіда, так і для духовного життя суспільства в цілому стає все більш виразною. Вже дає про себе знати й та обставина, що молодь навчають люди, що не відрізняються достатньою універсальністю, щоб розкрити перед нею взаємозалежність окремих наук і намітити їй обрії в їхніх природних масштабах. І немов вважаючи, що спеціалізація й організація праці ще недостатньо негативно позначаються на психіці сучасної людини там, де вони неминучі, їх прагнуть впровадити й там, де без них можна було б обійтися. В адміністративному управлінні, у викладанні й в інших сферах за допомогою системи нагляду й усіляких регламентацій природне поле діяльності людей гранично звужується. Наскільки невільний у деяких країнах нинішній учитель у порівнянні зі своїм попередником! Як неживим і безликим стало його викладання в результаті такого обмеження!

Так через специфічні особливості нашої праці ми втратили властивий нам духовний початок і нашу індивідуальність у тій мірі, у якій зросли матеріальні досягнення суспільства. І тут ми бачимо в дії трагічний закон, відповідно до якого виграш в одному сполучений із втратою в іншому.

Невільна, роз'єднана, обмежена сучасна людина одночасно перебуває під загрозою стати негуманною. Нормальне ставлення людини до людини стало важким (винятковим) для нас. Постійний поспіх, характерний для нашого способу життя, інтенсифікація взаємного спілкування, спільної праці й спільного буття багатьох на обмеженому просторі приводить до того, що ми, безупинно й при найрізноманітніших умовах зустрічаючись один з одним, тримаємося відчужено стосовно себе подібних. Обставини нашого буття не дозволяють нам ставитися один до одного як людина до людини.

Нав'язане нам обмеження в діяльності, властивій людській природі, носить настільки універсальний і систематичний характер, що ми звикаємо до нього й уже більше не сприймаємо нашу безлику поведінку як щось протиприродне. Ми вже не страждаємо від того, що в таких-то й таких-то ситуаціях не можемо більше проявляти справді людську участь до своїх ближніх, і в остаточному підсумку деградуємо до зречення від істинно людських відносин і там, де вони можливі й доречні.

Безумовно, психіка жителя великого міста і в цьому відношенні піддається найбільш несприятливому впливу і потім у свою чергу впливає на стан духовного життя суспільства.

Ми втрачаємо почуття спорідненості зі своїм ближнім і скочуємося в такий спосіб на шлях антигуманності. Коли зникає свідомість, що будь-яка людина нам якоюсь мірою небайдужа як людина, тоді розхитуються підвалини культури й етики. Регрес гуманності в цьому випадку є лише питанням часу.

І дійсно, уже протягом життя двох поколінь живуть серед нас у всій своїй огидній наготі ідеї закінченої негуманності, підкріплені авторитетом логічних принципів. У суспільстві склалися погляди, що ведуть індивідів від гуманності. Властиве людині від природи співчутливе ставлення до ближнього зникає. На зміну йому приходить проявляючись в більш-менш різноманітних формах абсолютна індиферентність. Всіляко підкреслюванні у відношеннях незнайомих людей зарозумілість і байдужість уже не сприймаються як прояви внутрішньої неотесаності й брутальності, а кваліфікуються як світська поведінка. Та й саме наше суспільство перестало визнавати за всіма людьми, як такими, людську цінність і людську гідність. Певна частина людства стала для нас людським матеріалом, речами. Якщо десятиліттями серед нас із все зростаючою легкістю могли говорити про війни й завоювання, немов мова йшла тільки про зіткнення на шахівниці, то це передвизначало лише впровадженням загального переконання, що людські долі - це ряди цифр, певний статистичний матеріал, не більше. Коли вибухнула війна, для вкоріненої в нас негуманності відкрилося широке поле прояву. А скільки всяких дикостей - витончених і відверто шалених - відносно кольорових народів видавалося в нашій колоніальній літературі останніх десятиліть і в наших парламентах за розумні істини й у такому вигляді засвоювалося суспільною думкою! Двадцять років тому в парламенті однієї із країн Європейського континенту був як належне сприйнятий навіть виступ, у якому про масову загибель депортованих негрів від голоду й епідемій говорилося як про "падіння", немов мова йшла про худобу.

У сучасному викладанні й у сучасних шкільних підручниках гуманність відтиснута в самий темний кут, начебто перестало бути істиною, що вона є самим елементарним й насущним при вихованні людської особистості, і начебто немає ніякої необхідності в тім, щоб всупереч впливу зовнішніх обставин зберегти її й для нашого покоління. У минулому все було по-іншому. Дух гуманності панував тоді не тільки в школі, але й у літературі, навіть пригодницькій. Робінзон Крузо у відомому романі Дефо безперестану міркує над проблемою гуманності. Він відчуває таку відповідальність за торжество принципів гуманності, що навіть у ході самооборони незмінно керується міркуванням, як би поменше загубити людських життів, і настільки підкоряє себе служінню цій ідеї, що вона надає зміст всього його повного пригод життя. Чи можна серед нинішніх творів цього жанру відшукати хоч одне, настільки пронизане духом людяності?

Негативно впливає на культуру також надорганізованість наших суспільних умов. Наскільки вірно, що організоване суспільство є передумовою й одночасно наслідком культури, настільки очевидно також, що на певному етапі зовнішня організація суспільства починає здійснюватися за рахунок духовного життя. Особистості й ідеї підпадають під владу інститутів суспільства, замість того щоб впливати на них і підтримувати в них живий початок.

Створення в якій-небудь сфері всеосяжної організації спочатку дає блискучі результати, але через якийсь час первісний ефект зменшується. Спочатку демонструється вже існуюче багатство, надалі даються взнаки наслідки недооцінки й ігнорування живого й первісного. Чим послідовніше впроваджується організація, тим сильніше проявляється її стримуючий впливи на продуктивні й духовні початки. Існують культурні держави, які не можуть перебороти ні в економічному, ні в духовному житті наслідків давно залишеної позаду занадто всеосяжної і далеко йдучої централізації управління.

Політичні, релігійні й економічні об'єднання прагнуть нині до такої організаційної структури, що сприяла б їх максимальній внутрішній згуртованості, а тим самим і вищого ступеня здатності впливу зовні. Організаційні принципи, дисципліна й все інше, що становить технічну сторону будь-якого процесу об'єднання, доводять до небаченого раніше досконалості. Ціль досягається. Але в тій же самій мірі всі ці об'єднання перестають діяти як живі організми й усе більше вподібнюються вдосконаленим машинам. Їхнє внутрішнє життя убожіє й втрачає необхідної багатогранності, тому що особистості неминуче розчиняються в них.

Все наше духовне життя протікає в межах організацій. З юних років сучасна людина так переймається думкою про дисципліну, що відрікається від свого самобутнього існування й здатна керуватися тільки інтересами своєї корпорації.

Зіткнення між ідеями й людьми, що склали у свій час славу XVIII століттю, нині вже не мають місця. Тоді благоговіння перед груповими думками не визнавалося. Доля будь-якої ідеї залежала від сприйняття й схвалення її індивідуальним розумом. Нині постійна повага до пануючих в організованих об'єднаннях поглядів стало правилом, що саме собою розуміється. Як для себе, так і для інших індивід уважає обов'язковим, щоб поряд з національністю, віросповіданням, приналежністю до політичної партії, майновим положенням і іншими даними, що характеризують положення в суспільстві, щораз заздалегідь було точно визначене число незаперечних поглядів. На ці погляди накладено табу, вони не підлягають не тільки якій би то ні було критиці, але навіть самому безневинному обговоренню. Така поведінка, при якій ми відмовляємо один одному в праві бути мислячими істотами, евфемістична йменується повагою до переконання, начебто без мислення можливо якесь теперішнє переконання. Поглинання сучасної людини суспільством, воістину єдине у своєму роді, - це, мабуть, найбільш характерна риса його сутності. Недостатня увага до самої себе й без того вже робить її майже патологічно сприйнятливою до переконань, які в готовому вигляді вводяться в побут суспільством і його інститутами. Оскільки до того ж суспільство завдяки досягнутій організації стало небаченою раніше силою в духовному житті, несамостійність сучасної людини стосовно суспільства приймає такий характер, що вона вже майже перестає жити власним духовним життям. Вона уподібнюється м'ячу, що втратив свою еластичність і зберігає вм'ятину від будь-якого натиску або удару. Суспільство володіє нею за своїм розсудом. Від нього людина одержує, як готовий товар, переконання - національні, політичні і релігійні, - якими потім живе.

Надмірна схильність сучасної людини зовнішньому впливу аж ніяк не здається їй проявом слабкості. Вона сприймає її як досягнення. Вона упевнена, що безмежною духовною відданістю ідеї колективізму доведе ділом велич сучасної людини. Природно властиву їй товариськість вона навмисно перетворює у фанатичну потребу насильно підкорити всіх колективному началу.

Оскільки ми в такій мірі відмовляємося від самих невід'ємних прав індивідуальності, наше покоління не в змозі висунути які-небудь нові ідеї або доцільно обновити існуючі. Воно приречено лише випробовувати на собі, як уже впроваджені ідеї завойовують все більший авторитет, здобувають усе більш однобічний характер і доходять у своєму пануванні над людьми до самих крайніх і небезпечних наслідків.

Так ми вступили в нове середньовіччя. Всезагальним актом волі свобода мислення вилучена із вжитку, тому що мільйони індивідів відмовляються від права на мислення й у всьому керуються тільки приналежністю до корпорації.

Духовну свободу ми набудемо лише тоді, коли ці мільйони людей знову стануть духовно самостійними й знайдуть гідну й природну форму свого ставлення до організацій, що інтелектуально поневолили їх. Порятунок від нинішнього середньовіччя буде набагато складніше, ніж від колишнього. Тоді велася боротьба проти історично обумовленої зовнішньої влади. Нині мова йде про те, щоб спонукати мільйони індивідів скинути із себе власноручно надягнуте ярмо духовної несамостійності. Чи може існувати більш важке завдання?

Ми ще не перейнялися свідомістю нашої духовної вбогості. Рік у рік неухильно вдосконалюється поширення колективних думок при одночасному виключенні індивідуального мислення. При цьому методи, що практикуються досягли такої досконалості й одержали таке визнання, що відпадає необхідність попередньо виправдовувати будь-яку спробу впровадити в суспільну думку навіть саму безглузду ідею, коли вона представляється доречною.

Під час війни дисциплінованість мислення стала досконалою, і пропаганда в ті роки остаточно зайняла місце правди.

З відмовою від незалежності свого мислення ми втратили - інакше й бути не могло - віру в істину. Наше духовне життя дезорганізоване. Заорганізованість вашого громадського життя виливається в організацію бездумності.

Відносини між індивідом і суспільством підірвані не тільки в інтелектуальному, але й в етичному плані. Відрікаючись від власної думки, сучасна людина відмовляється й від власного морального судження. Щоб визнати гарним те, що суспільство словом і справою видає за таке, і засудити те, що воно оголошує поганим, вона придушує сумнів, що народжуються в неї, не проявляючи їх ні перед, іншими, ні перед самою собою. Немає спонукання, над якими не восторжествувало б в остаточному підсумку її почуття приналежності до колективу. У результаті вона підкорює своє судження судженню маси й свою моральність моральності маси.

Особливо схильна вона вибачати все безглузде, жорстоке, несправедливе і дурне в діях свого народу. Переважна більшість громадян наших безкультурних культурних держав усе менше віддаються міркуванням як моральні особистості, щоб не вступати безупинно у внутрішні конфлікти із суспільством і заглушати в собі всі нові спонукання, що йдуть врозріз із його інтересами.

Уніфікована колективна думка допомагає їй у цьому, оскільки думка вселяє, що дії колективу повинні вимірятися не стільки масштабом моральності, скільки масштабом вигоди й зручності. Але в результаті стають збитковими їхні душі. Якщо серед наших сучасників зустрічається так мало людей з вірним людським і моральним відчуттям, то пояснюється це не в останню чергу тим, що ми безупинно приносимо свою особисту моральність на вівтар батьківщини, замість того щоб залишатися в опозиції до суспільства й бути силою, що спонукує його прагнути до досконалості.

Отже, не тільки між економікою й духовним життям, але також і між суспільством і індивідом склалася пагубна взаємодія. У століття раціоналізму й розквіту філософії суспільство давало опору індивідові, вселяючи в нього глибоку впевненість у торжестві всього розумного й морального, яку воно незмінно розглядало як щось саме собою зрозуміле. Людей того часу суспільство піднімало, нас воно придушує. Банкрутство культурної держави, що стає від десятиліття до десятиліття усе більш очевидним, губить сучасну людину. Деморалізація індивіда суспільством іде повним ходом.

Невільний, приречений на роз'єднаність, обмежений, блукаючи в нетрях нелюдськості, уступаючи своє право на духовну самостійність і моральне судження організованому суспільству, зіштовхуючись на кожному кроці з перешкодами на шляху впровадження щирих уявлень про культуру - бреде сучасна людина сумовитою дорогою в сумовитий час. Філософія не мала ніякого уявлення про небезпеку, у якій перебувала людина, і не почала ніякої спроби допомогти їй. Вона навіть не спонукала її задуматися над тим, що з нею відбувається.

Страшна правда, що полягає в тім, що в міру історичного розвитку суспільства й прогресу його економічного життя можливості процвітання культури не розширюються, а звужуються, залишилася неусвідомленою.
^ Альберт Швейцер. Культура и этика. – М., Прогресс, 1973. – С. 33 – 51.


1 Лоренц назвав дослідження поведінки тварин “етологією”, що видається доволі дивним; адже слово “етологія” повинне перекладатися як “наука про поведінку” (від гр. Ethos – “поведінка”, “норма”), і тому вірніше було б назвати цю галузь знання “етологією тварин”. Той факт, що Лоренц не дотримувався подібної класифікації, свідчить про його принципову позицію, згідно з якою людська поведінка – це лише одна із форм поведінки тваринної. Цікавим є і той факт, що Джон Стюарт Міль задовго до Лоренца під терміном “етологія” розумів науку про характер, і приводячи до спільного знаменника головну ціль цієї книги, слід сказати, що у ній розглядаються проблеми етології, але тільки у сенсі не Лоренца, а Міля.

2 Я користуюсь тут дещо застарілим поняттям “інстинкт”. Пізніше я заміню його поняттям “органічні прагнення”.

3 Більшість існуючих із давніх часів психологічних напрямків (наприклад, у буддійських текстах, у греків, середньвічна та новочасна психологія впритул до Спінози) вважали людські пристрасті найважливішим о’єктом своїх досліджень, основним методом при цьому було уважне спостереження (без експеременту) у поєднанні із критичним мисленням.

4 Трюк (фр.).

5 Лівінгстон Р.Б. (162, 1967). Гл. 10 про структуру мозку.

6 Зрозуміло, що вислів Гольбаха слід розуміти у контексті філософського мисленя його епохи. У філософії буддизму або у Спінози ми знаходимо зовсім інші розмірковування щодо пристрастей: з їх точки зору дефініція Гольбаха має відношення до більшості людей, хоча вона у дійсності діаметрально протилежна тому, що вони вважають ціллю людського розвитку. І щоб пояснити цю різницю, я хотів би здійснити розмежування між “ірраціональними пристрастями” (на кшталт жадоби або пихи) та “раціональними пристрастями” (любов, турботливе відношення до будь-якої живої істоти). Далі я розгляну ці питання більш детально. Але тут для обговорення важливе не стільки це розрізнення, скільки ідея про те, що життя, орієнтоване виключно на власне самозбереження, не є суто людським.

7 Англійське слово “salvation” (вдячність, спасіння) походить від латинського кореня sal – сіль (в іспан. мові – salud – здоров’я). Це значеня виникло від того, що сіль захищає м’ясо від розкладання; salvation – оберігає людину від падіння (збегігає її зроров’я та благополуччя). Саме у цьому сенсі (а не у теологічному) кожна людина потребує спасіння.

8 Акт ідеації у феноменологічній філософії вказує на здатність осмислити феномен у його смисловій сутності.


9 ^ К. Беккер та А. Шлейхер – відомі німецькі мовознавці другої половини ХІХ ст., перший з яких є представником логіко-граматичного напрямку у дослідженні мови, а другий – засновником натуралістичної (біологічної) концепції походження мови (прим. перекладача)

10 Серед множини доказів принципової відмінності логіки та мовознавства, ми наведемо тільки визначення логіки одного із найвидатніших мислителів нашого століття, Гербарта. Логіка є наукою про умови існування думки, незалежні від її походження та змісту. а) За першою ознакою вона є наукою гіпотетичною; ґрунтується на засновку про існування відомих понять, суджень, умовиводів, і приймає ці форми думки, як вони є, не зосереджуючись на проблемі їх походження, тоді як, дані мовознавства осмислюються тільки у зв’язку з їх історією, і мовознавство є наукою генетичною. б) Логіка ставить питання не про те чи відповідає думка дійсності, оскільки подібне питання, проблематизуючи зміст думки, перетворило б логіку, залежно від змісту проблематизованого виразу, у ботаніку, історію і т.д., а про те чи вірна думка (якою б вона не була) сама по собі. Логіка, наприклад, нічого не має проти пересуду “каркання ворона передвіщає нещастя” і вважає, що це – думка, яка містить в собі одну із необхідних умов істини; а про судження: “думка без мови неможлива” та “існують мови, у яких значна доля мисленнєвої діяльності народу, що ними спілкуються, не відображається” – логіка стверджує, що вони, разом взяті, не утворюють думки. Форма, якої логіка не віднайшла в останньому випадку (рівність а самому собі), як і всі логічні форми, настільки відірвана від будь-якого змісту, що її змістом може бути будь-яке поняття. Протилежною такому формальному характеру логіки є реальність мовознавства, для якого знання про існування тих чи інших понятійних ознак є необхідним. Граматичні форми складають уже відомий зміст по відношенню до форм, що розглядаються логікою.

11 У викладенні антиномій Гумбольдта ми спираємось на Штейнталя (див. Steinthal, 1858, с. 61 ідалі, 118 і далі). На твір Гумбольдта “Über die Verschiedenheit des menschlichen Sprachbaues etc.” ми посилаємось за його виданням у VI т. Зібр. Творів (Humboldt, 1841-1852, Bd I – 7, т.6).

12 Das bildende Organ des Gedanken (Humbold, 1841-1852, т.6, с. 51).

13 Необхідні пояснення того, яким чином слово творить вищі форми думки, будуть викладені пізніше; тут ми можемо тільки зауважити, що ця теоретична позиція Гумбольдта підтверджується пізнішими психологічними дослідженнями.

14 Відповідно, і інший вид цього ж протиріччя посередницький статус мови між тим, хто пізнає і пізнаваним світом, вирішується тим, що можливість пізнання істини ґрунтується на первинній гармонії (внутрішній єдності?) людини зі світом (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 263). Хоча, сам Гумбольдт лише частково торкається цього питання.

15 Однак, (звернемо увагу на протиріччя) це прагнення до спільного, однакового для всіх, здійснюється виключно різними шляхами, і різноманітність далека від хибної однобокості виразу загальнолюдських властивостей (народами) нескінченне (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 32).

Передбачуване цим нарощування визначеності народних характерів повністю відповідає наведеній вище думці, що у індивіда прагнення до цільності посилюється одночасно з відчуттям індивідуальності, що має зростати, оскільки життя поглиблює, перш за все, мало помітні духовні особливості особи.

16 У даному контексті доречно навести наступне досить вдале визначення метафізики: “Пізнання світу і нас самих сприяє формуванню багатьох понять, які, за мірою зростання їхнього засвоєння, стає дедалі тяжче синтезувати у єдиній думці. Важливим завданням філософії стає така видозміна цих понять, якої вимагають особливості кожного з них. Така видозміна додає до них дещо нове, що дозволить усунути їхню несумісність. Це нове можна назвати доповненням. Наукою про таке обробку понять і є метафізика” (Herbart, 1834).
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39



Скачать файл (3482 kb.)

Поиск по сайту:  

© gendocs.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации